30 
8 лютого 2024 року, повідомляє офіційний сайт Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), «Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відзначив медалями за «Жертовність і любов до України» весь особовий склад медичного пункту 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Збройних сил України». А вже 25 лютого в УПЦ КП оголосили, що анулюють цю нагороду для одного з удостоєних, Віктора Пилипенка, через те, що «не розділяють його гріховних уподобань і агітацію ЛГБТ». Іншими словами, Віктора Пилипенка визнали негідним медалі через його сексуальну орієнтацію, адже він – відкритий активіст за права ЛГБТ+ людей, один із засновників об'єднання «Українські ЛГБТ військові за рівні права».
Не секрет, що УПЦ КП та інші релігійні інституції є найзатятішими опонентами просування прав ЛГБТ+ людей в Україні. Не так давно відгримів скандал із кліпом за участі Христини Соловій та Сергія Жадана, знятому у Львові в церкві Святого Андрія Первозваного, через присутні в кадрі поцілунки двох дівчат. Роками Рада Церков протистояла ратифікації Верховною Радою Стамбульської конвенції з протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству, тому що цей документ нібито просуває «гендерну ідеологію» та «нестереотипні гендерні ролі», а тепер активно виступає проти легалізації цивільних партнерств. А коли у 2023 році Папа Римський дозволив благословляти одностатеві пари, Українська греко-католицька церква поспішила виступити із заявою, що на неї воля Риму не поширюється.
Бути віруючою ЛГБТ+ людиною в Україні, вочевидь, дуже непросто. Одна річ, якщо ти атеїст чи атеїстка, і те, що пишуть представники Церкви в інтернеті, для тебе максимум образливо, а частіше здається застарілою антинауковою нісенітницею, головна біда від якої — затримки з просуванням законодавства, дружнього до ЛГБТ+ в Україні. А як бути людині, для якої православна чи католицька, мусульманська чи юдейська частина особистості такі ж невід’ємні й важливі, як національна ідентичність або сексуальна орієнтація? Як це — відчувати й розуміти, що важлива для тебе спільнота перестає приймати тебе просто через те, ким ти є з народження? І як так стається, що люди, котрі сповідують релігії, в основі яких любов до ближнього, так легко дозволяють собі відштовхнути й бути жорстокими до людей за те, до чого їм не має бути діла: через їхні романтичні почуття або те, як вони виражають свій гендер?
Ці питання турбували мене певний час, і декілька років тому я почала активно цікавитися приймаючими інклюзивними церквами та релігійними установами різних конфесій. Як з’ясувалося, деякі релігійні спільноти все ж таки зробили крок уперед до більш інклюзивної інтерпретації власних релігійних текстів і прийняття людського різноманіття. В цьому тексті я хотіла б поділитися декількома історіями, які, на мою думку, найкраще ілюструють те, що релігія може дійсно бути про любов і прийняття, а не про стигматизацію тих, що не вписуються у встановлені Церквою жорсткі рамки. І що головне, я вирішила писати не про прогресивні церкви у Швеції чи Ісландії, від яких, мабуть, всі очікують насамперед толерантності та відкритості до нового. Мені хочеться показати вам, що прийняття можна знайти і в менш передбачуваних місцях. Наприклад, у дуже католицькій Латинській Америці або в Південній Африці.
Джон Ботья. Пастор-гей у Боготі, Колумбія
Із Джоном я познайомилася рік тому, коли приїхала в Колумбію брати інтерв’ю у місцевих ЛГБТ+ активісток. Мова зайшла про релігію, яка в країнах Латинської Америки є важливою частиною національної ідентичности, і колежанка згадала про знайомого пастора Методистської церкви, відкритого гея. Я не могла пройти повз таку можливість та попросила поділитися контактом. Джон відгукнувся на моє прохання поспілкуватися майже відразу і запросив мене відвідати їхню службу у неділю вранці. Щоправда, попередив, щоб, як немісцева, я викликала таксі чи Uber і щоб водій підвіз мене під двері церкви, бо цей район Боготи не дуже безпечний.
Методистська церква Боготи (Iglesia Metodista de Bogotá) займає два невеличкі, але світлі приміщення в справді не найспокійнішому районі міста. Якби не хрест на даху й не вивіска на дверях, ніколи не здогадалась би, що це саме церква: більшість відвідувачів і відвідувачок приїздять на мотоциклах і мопедах, зодягнуті в шкірянки, у багатьох пірсинг або татуаж. Хоча церква відкрита для всіх охочих, переважна кількість прихожан — люди з ЛГБТ+ спільноти та їхні рідні й союзниці. Сам Джон виглядає як звичайний симпатичний молодий священник — найменш яскрава постать у цьому різноманітному натовпі.
За годину до початку служби частина людей збирається на читання Біблії в окремій кімнаті, долучилася до них і я послухати. Сьогоднішня тема обговорення — терпіння й прийняття. Як нам пояснити свою думку не відштовхнувши? Як бути відкритим до позиції, яка не збігається з твоєю? Як нам зрозуміти тих, що нас ненавидять? Усе це нагадує радше дискусійний клуб із психології, аніж обговорення релігійних текстів. Утім хтось постійно зачитує уривки з Біблії.
Служба у Методистській церкві Боготи
Сама служба теж дещо нагадує рок-концерт. Окрім Джона, який звершує службу, перед прихожанами ще дві дівчини в шкіряних куртках. Одна грає на бас-гітарі, друга на синтезаторі. У якийсь момент я вже сама підспівую і пританцьовую під пісню про те, що Господь — це любов. Якби не це й не велика кількість чоловіків у шкірянках навколо, це нічим би не відрізнялося від звичайної протестантської служби. Після причастя всі йдуть на спільну кухню пити чай із печивом. Я заводжу розмову з парою поруч, розпитую, хто вони і як прийшли у церкву.
Історії в усіх різні, але в цілому про одне. Ось Луїс із Венесуели, яку покинув через політичну та економічну кризу в пошуках роботи у Колумбії. У Католицькій церкві вдома про те, щоби прийняти його як гея, навіть мови не було, але для Луїса віра завжди була дуже важливою, тож він шукав шлях до якоїсь іншої церкви, аж поки не зустрів Джона. Марія і Наталія — пара, допомагають Джонові організовувати різні заходи. Цього разу вони збирають пожертви на притулок для постраждалих від домашнього насильства. Вони прийшли за Джоном з їхньої колишньої церкви, де не могли відкрито говорити про те, ким вони є.
Нарешті у мене з’являється можливість поговорити з Джоном про його історію.
«Я виріс у католицькій родині, — каже він. — Десь у сімнадцять років уперше закохався в іншого хлопця. Довго намагався придушити в собі ці почуття, тому що виріс, знаючи, що це гріх, що це злочин — потяг до людини твоєї ж статі. Декілька років я боровся зі собою, навіть у якийсь момент почав зустрічатися з іншим хлопцем, але це відчувалося як щось жахливе, гріховне. Я мав приховувати в своїй церкві, хто я є, а отже, брехати. Це вбивало мене зсередини декілька років, аж поки я не опинився в лікарні з серйозним захворюванням. І тоді, коли мені пощастило не вмерти, я сказав собі: «Досить! Якщо Господь створив мене таким, значить така Його воля». І я прийняв себе.
Потім почав думати: «Не може бути, щоб я був єдиним віруючим геєм у Колумбії!». І почав гуглити «геї-християни», «ЛГБТ+ віруючі», «ЛГБТ+ християни», і побачив купу сайтів! Я почав писати їм, робити свої тематичні дописи в соціальних мережах і так потроху розбудовувати спільноту, яка перетворилася на майже родину.
Але чого мені не вистачало, то це служіння. І після років пошуків я долучився до Церкви методистів, де почав допомагати пастору, тому що ця церква приймала ЛГБТ+ людей, мала жінок-священниць, наші цінності збігалися. Так сталося, що цей пастор мав їхати служити в Аргентину, тому запропонував мені прийняти сан та посісти його місце. 25 лютого 2018 року я став першим пастором — відкритим геєм у протестантській церкві в Колумбії та всій Латинській Америці. Звісно, були й інші пастори-геї до мене, але їхня сексуальна орієнтація приховувалася, і я став першим священником-геєм, який прийняв сан, і всі навколо це знали. Весь світ знає, що я гей».
На моє запитання, як його церква змінює світ навколо, Джон дає дві відповіді:
«По-перше, ми намагаємося змінювати людей на своєму прикладі. Коли ми переїхали в це приміщення (у бідному районі), люди знали, що я гей, і не бачили в мені священника. Відразу думали про розпусту, про наркотики, алкоголь, всі ці речі, які ще деякі асоціюють із гомосексуалізмом. Але потім вони побачили, як ми допомагаємо дітям, жінкам, молоді, яка вживає наркотики, будь-кому, і почали нас поважати. Тепер вони кажуть: «Так, цей пастор має іншу сексуальну орієнтацію, але він хороша, гідна людина». Так я здобув прихильність людей за ці п’ять років.
По-друге, це просвіта. Я не можу нічого зробити, якщо люди не розуміють базових речей: хто така людина ЛГБТ+, що таке сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність, про що це все? Ми маємо вчити людей, що таке різноманіття, розповідати їм про права ЛГБТ+ людей, чому це важливо. Нам потрібно більше говорити про свій досвід і слухати про досвід інших людей. Якщо ми говоримо про трансгендерних людей, я запрошу трансгендерну людину розповісти про її життя, я не можу говорити за неї. Ми маємо слухати одне одного. Так ми вчимося, так ми перетворюємося на кращу версію себе».
А що як Господь — це трансгендерна жінка? Рита Гомез та Iglesia Antigua de Las Américas
Оскільки я декілька років працювала в Україні у Батьківській ініціативі «ТЕРГО», яка підтримує родини, де є ЛГБТ+ діти, мені було цікаво поспілкуватися з подібними батьківськими групами в Латинській Америці. Так я знайшла Риту. Але вона виявилася не просто мамою лесбійки та названою мамою трансгендерної жінки, а ще й єпископинею Стародавньої церкви Америк (Iglesia Antigua de Las Américas). До Рити я приїхала додому, де знайшла її в оточенні декількох собак та домашніх рослин. Яскрава рудоволоса жінка розповідала мені свою історію так емоційно й захопливо, що я, щиро радіючи, ввімкнула з її дозволу диктофон, бо відірвати від неї погляд і щось записувати було неможливо.
«Те, як ми бачимо світ, залежить від того, звідки ми прийшли. Я з особливої родини: мої тато і мама були малоосвіченими людьми, але, натомість, мали досить ліберальне мислення як на свій час. Наш будинок завжди був безпечним місцем для ЛГБТ+, вони були частиною середовища, в якому я виросла. Вони не були чужими людьми, вони були частиною моєї родини, друзів мого тата і мами або дітей цих друзів. Це було природно, нормально.
Сама я не народилася в католицькій родині. Скажімо, 70% людей у Латинській Америці є вірянами. Великий відсоток із них є римо-католиками. Але мої батьки належали до пресвітеріанської церкви, яка вже тоді була досить прогресивною в питаннях жіночого лідерства. Якось так сталося, що для мене в церкві взагалі не стояло питання, що чогось не можна. Тож я була дияконесою, була пасторкою, була преподобною, тому що жінки мають право приймати сан так само, як і чоловіки. Але багато церков усе ще не можуть зрозуміти і прийняти питання гендерної різноманітности.
Ще вісім років тому я належала до Пресвітеріанської церкви. Жінкам у ній в цілому відкриті всі шляхи, але не усі всередині церкви дивляться на проблему сексуальної різноманітности однаково. Вісім років тому дехто з церкви на зустрічі керівництва сказав мені: «Рито, я за тебе молюся, бо тобі, напевне, то дуже болить». Я питаю, що саме мені має боліти. І вона мені каже: «А ти знаєш, що твоя донька — лесбійка?». Я дивлюсь на неї і розумію, що ось він, мій момент. І кажу їй: «Звісно, знаю. З моменту її народження знала і всі в родині знали, і ніхто не має з цим проблем». І навколо мене всі якось дуже незручно замовчали. А наступного тижня пастор запросив мене на каву і каже, що церква не задоволена. «Тобто, — кажу, — ви не готові більше приймати мою доньку? Моя донька виросла в церкві, була молодіжною координаторкою церкви, організовувала збори на двісті осіб. І до суботи моя донька була прикладом для всіх, а наступного тижня її вже просять не приходити до церкви, бо вона, бачте, недостатньо хороша!»
Того дня я вирішила, що це не моє місце. Якщо там, де відбувається причастя хлібом та вином, немає місця для всіх — це не моє місце. Якщо від тебе вимагають бути гетеросексуальною людиною, щоб бути частиною спільноти — це не моя спільнота. І так я пішла. Рік ходила до Методистської церкви, де приймають ЛГБТ+ людей. Цілий рік сиділа в куточку, багато чого навчилася під час проповідей. Потім відчула, що мені хочеться більшого, і тоді зустріла чудову жінку на ім’я Габріела Геррерос та чудового чоловіка на ім’я Уго Кордоба Керо. Двох прекрасних теологів із Аргентини. Вона — лесбійка, яка побудувала цілий процес під назвою Las casitas. Casitas — це притулки для людей із трансгендерним життєвим досвідом та проблемою через вживання психоактивних речовин. Уго і Габріела познайомили мене з Iglesia Antigua de Las Américas, і я одразу закохалася та долучилася до неї. Три роки тому почала звершувати служби, і через деякий час мені запропонували стати єпископинею в Колумбії. Це далося нам непросто, адже наша Церква кидає виклик традиційним релігійним моделям.
Рита Гомез (крайня зліва) в серпні 2023-го після посвячення в сан єпископині. Джерело
По-перше, ми підтримуємо аборт як церква. Віримо, що жінки єдині, хто має право вирішувати, робити аборт чи ні, і ми віримо, що не можемо дозволити жінкам і далі помирати від таємних абортів, не можемо дозволяти зґвалтованим дівчатам народжувати у вісім років. Як церква вважаємо себе людьми, які підтримують законні, безкоштовні, безпечні, дозволені аборти за згодою, з гарантіями як право жінки. А ще ми думаємо про те, як важливо з розумінням підходити до рішення людини робити евтаназію. Коли людина страждає, хто я така, щоб змушувати її жити, бо інакше вона потрапить у пекло? Ба більше, ми не віримо в пекло.
Пекло — це релігійний конструкт, який вигадали, щоб керувати людьми. Якщо ти гей, то потрапиш у пекло, якщо ти лесбійка, соціалістка, якщо ти вирішила зробити аборт чи евтаназію, то теж підеш у пекло. Пекло — це соціальна, навіть політична конструкція, яку релігійний світ створив, щоб панувати над людьми. Я ніколи не вірила в ідею пекла. Я вірю в теологію, яка називається реалізованою есхатологією. Пекло тут і зараз. Пекло — це помирати від голоду, це стати матір’ю двох чи трьох дітей у 16-ть і не мати можливості ходити до школи. Пекло — це 50-річна жінка, яка не вміє ні читати, ні писати. Ось що пекло. Але ж ми любимо драму, нам подавай полум’я і червоного диявола з рогами й копитами».
Далі Рита захоплено розказує про свій досвід виступу перед учасниками Прайду в Боготі:
«Я ще ніколи в житті не мала можливості говорити про Бога з більш ніж 10 тисячами людей, у мене було всього три хвилини. Я взяла мікрофон і сказала: «Я знаю, що 90 відсотків із присутніх думають, що Бог — це найбільший символ патріархату в світі, тому що все життя нам казали, що Бог — це чоловік. Я хочу сказати вам, що Бог є Любов, це те, що говорить Біблія, і любов не шкодить, тому що любов піклується, захищає, будує. Скільком із вас доводилося пояснювати своє різноманітне життя релігійній людині, щоб вона це прийняла?». Всі на площі підняли руки. «Хочу вам сказати, що відрізнятися від інших — не гріх і не злочин. Злочин і гріх — це коли начебто віруюча людина скористалася вразливістю дитини, жінки чи юнака, щоб задовольнити свої сексуальні потреби. Сьогодні я хочу показати вам, що Бог є Богом різноманіття. Я вірю, що Бог — це транс. Я в це вірю і кажу це серйозно. Адже Бог мав зробити перехід у своїй вічній сутності до тимчасового фізичного втілення в Ісусі, мав перестати бути абсолютною владою, щоби перетворитися на людину, яка померла, голодувала, страждала, плакала і боялася смерті на хресті. Бог створив перехід. Бог також після смерті Ісуса подорожує в Святому Дусі та супроводжує нас. Святий Дух супроводжує нас. Крапка! Куди б ми не пішли і ким би не були. Бог здійснює перехід. Тепер від нас, нових поколінь і тих, що думають по-іншому, залежить, чи дозволити Богу пройти крізь наше життя і прийняти Його любов, розуміючи, що ми повинні любити себе, щоб також мати змогу любити іншого».
І коли я побачила шалену реакцію натовпу, як реагують люди на мої слова, то зрозуміла, яку неконтрольовану владу може мати релігійний світ над іншими людьми. І того дня я попросила Бога допомогти мені щоразу краще визначати, як турботливіше супроводжувати людей у їхньому переході, тому що це величезна відповідальність».
Юдаїзм: юдеї-реформісти
Цілком випадково в середині 2010 років я винаймала квартиру в Берліні у юдейки, яка виявилася не просто рабинкою, а ще й першою жінкою-рабинкою в країнах (тоді) СНД, яка провела релігійний обряд вінчання над парою лесбійок. Тоді я й дізналася про існування гілки юдеїв-реформістів, яка, на відміну від ортодоксального юдаїзму, підтримує права ЛГБТ+ людей.
Реформістський юдаїзм має коріння в Німеччині, де він виник досить давно, ще у ХІХ столітті, і звідти поширився на інші країни Центральної та Західної Європи. Тепер він дуже популярний у США й налічує близько двох мільйонів послідовників по всьому світу. Рух прогресивного або реформістського юдаїзму — це ліберальна течія в юдаїзмі. Такий юдаїзм вважає, що єврейська традиція постійно розвивається, з кожним новим поколінням набуваючи нового сенсу й нового змісту, тому прагне до оновлення та реформи релігійних обрядів у дусі сучасности.
Реформістський юдаїзм виступає за права ЛГБТ+ людей ще з 1965 року, коли Жінки реформованого юдаїзму (WRJ) ухвалили резолюцію, яка закликає до декриміналізації гомосексуальности. В 1977 році Центральна Конференція Американських Рабинів та Спілка за Реформістський Юдаїзм ухвалили свої перші резолюції, закликаючи надати гомосексуальним людям рівні права. Відтоді об’єднання американських прогресивних юдеїв ухвалили низку резолюцій з таких питань, як включення геїв та лесбійок до рабинату й канторату, підтримка шлюбної рівности, усунення дискримінації в збройних силах і серед бойскаутів, а також підтримка комплексного законодавства про недискримінацію та громадянські права. У 2015 році Спілка за Реформістський Юдаїзм ухвалила резолюцію про права трансгендерних людей та осіб, які не відповідають гендерним нормам, а Центр релігійних дій нещодавно видав Посібник з інтеграції трансгендерних людей, щоб допомогти конгрегаціям краще включати їх та їхні сім’ї.
Вивчаючи питання ставлення юдаїзму до гомосексуальности, я не без цікавості прочитала інтерв’ю з Деніз Егер, жінкою-рабином, яка почала свою роботу в 1988 році у гей-синагозі Лос-Анджелеса в розпал епідемії СНІДу. Вона щодня їздила до медичного центру, щоб відвідати маленьких пацієнтів, яких лікували від цієї хвороби. Із її слів, у той час страх перед СНІДом, особливо перед тими, хто з ним живе, був відчутним.
Рабинка Деніз Егер перед освяченням одностатевого шлюбу. Джерело
Егер, яка є рабинкою-засновницею Конгрегації Кол Амі, реформаторської єврейської синагоги в Західному Голлівуді (штат Каліфорнія), залишається відданою допомозі кожному, хто маргіналізований, і використовує свій рабинат як платформу для соціальної активности. Вона є президенткою Центральної конференції американських рабинів (CCAR), найбільшої та найстарішої організації рабинів у Північній Америці. Також Егер є першою відкритою рабинкою-лесбійкою, яка обіймає посаду голови рабинів-реформістів.
Перші імами-геї: права ЛГБТ+ в ісламі
Знадобилося трохи більше часу для того, щоб свої двері для ЛГБТ+ людей відчинили мечеті: перша в Європі дружня до ЛГБТ+ людей мечеть з імамом-геєм алжирського походження була заснована в 2012 році у Парижі (на той час декілька таких мечетей уже діяли в Канаді, США, а один із перших відомих імамів-геїв відкрив таку мечеть у Південній Африці).
Імам Людовік-Мохамед Захед розповідає в своєму інтерв’ю:
«Наша мечеть стала першою інклюзивною мечеттю в Європі. Сьогодні такі спільноти існують у всьому світі: в Західній Європі, Сполучених Штатах, Індонезії, Південній Африці, навіть у Тунісі. Тобто це поширилося всюди, але почалося здебільшого в США та Канаді […] Це був перший раз у моєму житті, коли мене попросили виконувати обов’язки імама після того, як я покинув Алжир, де навчався, щоб ним стати. Я ще не примирився з цією частиною своєї особистості, тож це була величезна відповідальність. У той момент я зрозумів, що з цим треба щось робити. Я — цисгендерний чоловік, тому коли заходжу в мечеть, мене ніхто не турбує. Але трансгендерні люди не мають таких привілеїв. Це неінклюзивно, небезпечно. Ось чому ми заснували цю інклюзивну мечеть. Спільнота все ще існує в Парижі, а тут, у Марселі, маємо Інститут Калема з молитовною кімнатою та екстреним притулком для ЛГБТ+. Важко продовжувати і розширюватися, тому що люди не хочуть здавати нам в оренду приміщення: ми або занадто мусульмани, або занадто геї. Це здається неможливим, але ми маємо надію».
У 2017 році першу ліберальну мечеть відкрили в Берліні, вона все ще залишається єдиною ліберальною мечеттю в Німеччині. Як сказано на сайті мечеті, мечеть Ібн Рушд-Гете представляє прогресивний сучасний іслам, сумісний із демократією та правами людини.
«Ми живемо в ісламі, в якому жінки та чоловіки рівні. Молитву і проповідь можуть виголошувати як чоловіки, так і жінки. Наші двері також відчинені для всіх ЛГБТ+ мусульман, щоб запропонувати їм місце духовної безпеки. Ми приймаємо представників усіх конфесій ісламу, сунітів, шиїтів, суфій та алевітів». Мечеть заснувала Сейран Атес, феміністка, юристка й імамеса.
Сейран Атес, перша імамеса в Берліні. Джерело
Варто сказати, що таким мечетям доводиться стикатися з подвійною критикою: населення західних країн нерідко висловлює невдоволення тим фактом, що в їхніх містах відкривають мечеті, а представники традиційного ісламу висловлюють різку критику як з приводу існування імамес,так і з приводу прийняття ЛГБТ+ людей. Наприклад, жіноча мечеть у Данії з першою імамесою в скандинавській країні більш обережна у декларуванні своїх принципів. І хоча сайт мечеті називає «захист прав меншин» серед принципів роботи спільноти, ЛГБТ+ люди ніде не згадані напряму.
***
Хай поки точково, як реформаторські ініціативи, та все ж різні релігії поступово змінюють своє ставлення до ЛГБТ+ людей. І хоча ці зміни відбуваються повільно, з'являється щораз більше прикладів відкритости й підтримки. Це вселяє надію, що з часом суспільства зможуть досягти більшого розуміння і прийняття різноманітності незалежно від релігійних поглядів. Віримо в краще майбутнє, де кожна людина, попри свою сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, зможе знайти своє місце й підтримку в будь-якій релігійній спільноті, якщо цього потребуватиме.
