6 
Я ніколи не чула, щоб гетеросексуальні люди казали: «Я не поцілую тебе, і за руку теж не візьму – тут небезпечно».
Якщо відкласти вбік універсальний досвід родинних настанов і непроханих порад – «коли діти?», «коли заміж?», «а робота в тебе така собі», «а от син моєї подруги…» – то гетеросексуальні люди зазвичай не готують пояснень до сімейних свят. Вони не заучують фраз наперед. Не вирішують, брехати чи мовчати про особисте життя. І не зважують, чи після сказаної правди в них ще залишиться родина.
Гетеросексуальні люди не думають:
- чи варто говорити лікарю, керівництву або родичам правду;
- чи доведеться доводити, що ця людина має право бути поруч у критичний момент;
- чи стане їхнє особисте життя темою пліток або знущань у колективі;
- чи потрібно приховувати партнера або партнерку на публічних заходах;
- чи безпечно тримати кохану людину за руку на вулиці;
- чи не використають їхню ідентичність проти них у конфлікті.
Це не тому, що гетеросексуальні люди кращі, і не тому, що вони «нормальніші».
Це тому, що для них світ спроєктований без додаткових умов.
Про те, що називають «не політикою»
Коли гетеросексуальна людина розповідає на роботі, як провела вихідні з партнером або партнеркою, – це «особисте» і «раді за вас».
Коли те саме робить ЛГБТ+ людина – це вже «пропаганда».
Коли гетеропара одружується – це «родина», «традиція» і «гірко молодятам».
Коли ЛГБТ+ пара хоче таких самих прав – це раптом стає «особливими привілеями», «загрозою» і «тим, що не на часі».
Коли літня пара чоловіка і жінки тримається за руки, суспільству це здається милим. Хочеться дофантазувати, скільки років вони разом і яке життя прожили.
Якби це була ЛГБТ+ пара, їх би просто назвали «старими збоченцями».
Гетеропара спокійно пише в оголошенні про оренду: «Молода пара /з котом/дитиною шукає житло».
ЛГБТ+ люди змушені маскуватися під «двох працюючих друзів», бо інакше ризикують отримати не лише відмову, а й образи.
Гетеросексуальні люди не шукають «безпечних районів» для побачень.
ЛГБТ+ люди не часто наважаться на романтичні жести в публічному місці.
У фільмах поцілунки й секс між чоловіком і жінкою – норма (іноді «забагато еротики», але все ще норма).
Коли ж у кадрі з’являється ЛГБТ+ пара, починаються розмови про «загрозу дітям» і «нав’язування».
Коли гетеросексуальна людина каже:
«Мене не цікавить ЛГБТ+ тема», вона зазвичай має на увазі: мені ніколи не доводилося про це думати.
І це, до речі, теж привілей.
Найбільш непомітний привілей
Гетеросексуальні люди мають розкіш думати, що їхні права – стабільні. Що якщо когось обмежують, то це «не про них».
Та історія часто працює інакше.
Суспільство, яке звикає обмежувати «інакших», завжди знайде нову категорію «зайвих».
Сьогодні – за сексуальну орієнтацію, завтра – за погляди, післязавтра – за голос.
Цей текст – не про провину гетеросексуальних людей, і не про те, що хтось має за щось вибачатися.
Привілеї – це не особистий вибір.
Це умови, в яких ми опинилися.
Але вибір починається там, де ми вирішуємо, що з цим робити.
Не обовʼязково треба бути активіст(к)ами, або «розбиратися в темі», іноді достатньо дуже простих речей:
- Сказати «не ок» на гомофобний жарт у компанії.
- Не мовчати, коли хтось принижує інших «просто для сміху».
- Підтримати близьку людину, якщо ви знаєте, що вона ЛГБТ+, не соромитися, не робити вигляд, що вона «переросте».
- Не переповідати плітки про чужу орієнтацію.
- Не «аутити» (розповідати про орієнтацію) людей без їхньої згоди.
- Підтримати близьку ЛГБТ+ людину публічно, а не лише «на кухні».
- Не вимагати від людей пояснювати своє життя, щоб воно виглядало прийнятним.
Ці кроки не змінюють світ миттєво, але вони змінюють середовище – тут і зараз.
Зрештою, це ж не лише про ЛГБТ+.
Гендерні стереотипи роками шкодять усім: обмежують вибір, ролі, емоції, можливість бути собою.
І якщо від чогось давно пора відмовитися,
то саме від уявлення, що світ має бути зручним лише для одних – а для інших із постійними «але».
Бо свобода, яка працює лише для частини людей, рано чи пізно перестає працювати для всіх.
