10 
Олегу Максим’яку – 24 роки. Він вивчав політологію у Львові, щоб змінювати країну в проєвропейському векторі, а сьогодні став одним із ключових «архітекторів» законопроєкту про реєстровані партнерства. Поєднуючи ролі адвокаційного менеджера ГО «Точка опори ЮА», помічника нардепки та радника у Мінкультури, Олег знає політичну кухню зсередини – і не боїться говорити про її темні сторони.
Ми зустрілися з Олегом 29 квітня – наступного дня після того, як парламент ухвалив проєкт Цивільного кодексу, який юристи та активісти вже встигли охрестити «середньовічним». Попри безсонну ніч та виснажливу боротьбу з «клонами» цього закону, Олег погодився на розмову. Це інтерв’ю про унікальне «вікно можливостей», яке може зачинитися вже за два роки, про дилему критики влади, до якої належиш, та про те, чому Україна сьогодні стоїть на роздоріжжі між досвідом Естонії та шляхом Угорщини.
– Розкажи, з чого взагалі почалася твоя історія активізму?
– Усе почалося у 2018 році, коли я вступив на політологію до ЛНУ ім. І. Франка. Тодішня влада здавалася мені досить консервативною, а я ще з юності хотів бачити Україну прогресивною та демократичною. Власне, я й обрав політологію, щоб фахово розумітися на цих процесах і будувати країну на ліберальних цінностях.
Вже з перших місяців навчання я залучився до громадського руху – спочатку в студентських організаціях, як–от «Студентське Братство Львівщини», а згодом працював із кандидатами на місцевих та парламентських виборах.
Олег Максимʼяк. Скрин з відео Гендер в деталях: ЛГБТ+ військові в Україні: камінг-аут в армії, дискримінація, обмеження та очікування
У 2021 році завдяки програмі від «Точки опори ЮА» я потрапив на стажування до Верховної Ради в команду народної депутатки Інни Совсун. Саме тоді почалася моя діяльність на вищому політичному рівні. Інна багато працювала з темою захисту прав жінок та починала адвокацію прав ЛГБТІК+ спільноти. Поступово я настільки заглибився в тему впровадження реєстрованих партнерств, що залишився в ній працювати.
Спершу це була робота безпосередньо з депутаткою, згодом – роль радника USAID/НДІ для міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» у парламенті. Ми займалися специфічними темами: захистом прав жінок та ЛГБТІК+ людей. Цей шлях продовжується і сьогодні, вже в межах моєї роботи в «Точці опори ЮА».
Це був довгий шлях. Спеціального наміру працювати саме в цій сфері я не мав, але зараз уже маю експертизу та розуміння процесів. Тому продовжую працювати з питанням партнерств – якщо вже почав, треба довести справу до результату.
– А якщо говорити про шкільний вік – чи стикався ти з нерівністю?
– Я виріс у спальному районі, просякнутому духом 90–х, тому бачив і нерівність, і дискримінацію. Не скажу, що стикався з нею особисто: у моїй компанії були старші хлопці, тож мене ніхто не чіпав. Втім, я постійно стикався з безглуздими нормами, які мені не подобалися і які я хотів побороти.
– Які саме, наприклад?
– У нашій школі була обов’язковою християнська етика. Я став єдиним учнем, який написав офіційну відмову від вивчення цього предмета. Вже тоді я позиціонував себе як атеїст, і мені це було відверто нецікаво – навчання суперечило моїм поглядам на релігію та віру.
Одного разу нас змушували йти на хресну ходу. Я просто сів і не пішов. Тоді директор буквально «виставив» мене зі школи, а мій вчинок потім обговорювали на педагогічній нараді: мовляв, як я посмів так вчинити.
Ще одна історія – нам забороняли виходити на вулицю під час перерв. Мене це дико бісило: це мій вільний час, і якщо світить сонце, я хочу провести його на свіжому повітрі. Я намагався вибороти це право, і зрештою нас почали випускати. Ця боротьба у шкільні роки заклала фундамент моєї політичної свідомості: я зрозумів, що так не має бути, і діти теж мають права.
– Як ти потрапив у «Точку опори ЮА»?
– Як я вже згадував, у 2021 році організація проводила «Школу політичної участі». Я став одним із найкращих слухачів і в межах проєкту пройшов стажування у парламенті. Тоді ж познайомився з тогочасним головою ГО Тимуром Левчуком. Пізніше, під час моєї роботи в МФО «Рівні можливості», «Точка опори ЮА» була нашим ключовим партнером у питаннях реєстрованих партнерств.
У 2024 році, після завершення моєї роботи в МФО «Рівні можливості», я дізнався про вакансію керівника проєктів у «Точці опори ЮА». Це виглядало як природне продовження моєї діяльності, тому я вирішив приєднатися до їхньої команди.
– Що для тебе сьогодні найважливіше в цій роботі? Це саме цивільні партнерства?
– Питання реєстрованих партнерств для мене дуже особисте, адже цей проєкт – частково моє «дитя». Я вклав багато сил в адвокаційну кампанію, здійснюючи близько 90% її планування та координації.
Це не просто робота, а питання послідовності та відповідальності. Ми разом із депутатами фактично започаткували цей процес, і я хочу довести його до завершення. Якщо це вдасться, це стане важливою частиною моєї професійної історії, хоча й не означатиме фінал моєї громадської діяльності.
Але найцінніше для мене у «Точці опори ЮА» – це команда та її підтримка. Це люди, які глибоко розуміють нашу справу і готові підхопити будь–який процес навіть о другій годині ночі. Хоча ми намагаємося дотримуватися графіку, іноді трапляється й таке. Я командна людина, і для мене важливо мати опору, яку я можу координувати задля стабільних і результативних процесів.
– Я тепер зрозумів, чому тебе називають співавтором реєстрованих партнерств в Україні.
– Я дійсно є співавтором другого законопроєкту про реєстровані партнерства, оскільки ми писали його разом із Марією Клюс. До першого варіанту я доєднався вже на етапі адвокації – просто взяв на себе провідну роль, щоб скоординувати цей процес.
– Багато людей думають, що ЛГБТІК+ активізм – це лише Марші Рівності чи акції протесту. У професійних колах ми часто говоримо про адвокацію – часом тиху, часом гучну. Олеже, як твоя робота виглядає насправді?
– Те, що активізм обмежується маршами – великий міф. Насправді я не був на жодному Марші Рівності в Україні. До повномасштабного вторгнення якось не складалося, а минулого року моя позиція була такою: під час воєнного стану проводити масові зібрання без конкретних безпекових гарантій недоречно. Тому ідею того прайду я не підтримував.
Цього року ситуація інша, адже ми маємо реальну загрозу, пов’язану з проєктом Цивільного кодексу. Єдиний раз я був дотичний до ХарківПрайду у 2023 році, але як лектор – тоді захід не мав формату маршу.
– Ти не посварився з колегами через те, що не підтримав Прайд минулого року?
– Ні. Це моя позиція, і я пояснив її організаторам. У мене є власні моральні орієнтири. Якщо говорити про 2024 рік, то незадовго до проведення прайду я йшов тією ж дорогою, прощаючись із бойовою медикинею батальйону «Госпітальєри» Іриною Цибух.
Я просто не уявляв, як можу йти цим шляхом із прайдом чи плакатом. На моральному рівні це не вкладалося в голові, тому я не вийшов.
– Тож у чому полягає твоя щоденна робота як адвокаційника?
– Мою діяльність можна розділити на кілька ключових напрямів:
Стратегічне планування. Значна частина часу йде на формування стратегії, структурування планів та прописання наступних кроків і можливостей. Формування меседжів. Ми детально опрацьовуємо тези, з якими виходимо до різних аудиторій: суспільства, народних депутатів, урядовців та міжнародних партнерів. Постійна комунікація з владою. Це щоденна співпраця з нардепами, Міністерством юстиції та Офісом Віцепрем'єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції.
Міжнародна діяльність. Зустрічі з представниками посольств та європейськими партнерами, а також підготовка й регулярне оновлення аналітичних брифів про поточну ситуацію в Україні. Публічне представництво. Робота із запитами ЗМІ, участь у телеефірах, панельних дискусіях та експертних обговореннях, де я представляю позицію нашої організації.
– Ти став посередником між громадськістю та владою. Наскільки держава сьогодні готова говорити про права ЛГБТІК+ людей?
– Коли я починав працювати з владою у 2021 році, це була абсолютно табуйована тема. Навіть із прогресивними політиками піднімати її було вкрай важко. Прорив стався у 2023 році, коли ми змогли подати законопроєкт про реєстровані партнерства. Пам’ятаю титанічну роботу, як ми з Інною Совсун переконували колег поставити підпис. Тоді ми зібрали ще 17 підписів, але ці депутати були готові лише підтримати документ формально, а не виходити з публічною комунікацією.
Згодом ситуація змінилася. Завдяки медіа та результатам соціології, які показали підтримку прав ЛГБТІК+ людей більшістю українців, депутати почали «виходити з тіні». Вони перестали боятися реакції суспільства та хейту. Тема перестала бути табуйованою у Верховній Раді.
Сьогодні кожен депутат знає про реєстровані партнерства та наші зобов’язання перед ЄС. Позиції різні: хтось намагається протидіяти, але з’явилася цікава категорія політиків. Вони кажуть: «Мені це не подобається, але я розумію, що ми мусимо це зробити. Давайте проголосуємо швидше, щоб закрити дискусію». Таких людей багато, але, на жаль, це ще не більшість. Якби була більшість – ми б уже мали закон.
– А яка позиція уряду в цьому питанні?
– Тут прогрес очевидний. Якщо уряд Гройсмана лише давав обіцянки «на папері», то нинішній уряд, хоч і не вніс власний законопроєкт, почав активну комунікацію. Міністерство юстиції та інші відомства відкрито визнають: «Так, ми повинні це зробити».
Дійшло до того, що Мінюст офіційно критикує парламентський проєкт Цивільного кодексу саме через відсутність у ньому прав ЛГБТІК+ людей. У 200–сторінковому документі відомства близько п’яти сторінок присвячено саме цьому питанню. Три роки тому таке було неможливим. Ми маємо пряму підтримку профільного міністерства та міністерки. Наразі нам бракує лише чіткої позиції від більшої кількості депутатів та, можливо, президента, який поки висловлюється на цю тему неохоче.
– Ти також працюєш радником у Міністерстві культури. Як вдається поєднувати стільки різних ролей?
– З листопада 2025 року, після оновлення команди міністерства, я приєднався до них. Моя робота там зовсім не пов’язана з правозахистом – це інша сфера та інший спектр обов’язків. Поєднувати важко, бо фактично це дві окремі роботи. Та найскладніше – це етичний момент: важко критикувати владу, коли ти сам до неї належиш.
Це дуже хитка позиція. Я змушений постійно наголошувати, що висловлюю власну думку, а не позицію міністерства. Доводиться ретельно зважувати кожне слово, щоб не зашкодити роботі інституції чи колег. Це ситуація, в яку я загнав себе сам, і вона змушує бути набагато обережнішим у публічних висловлюваннях щодо ГО, роботи в міністерстві та особистих поглядів.
– Ти часто згадуєш Інну Совсун, але офіційно є помічником іншої депутатки – Марії Мезенцевої. Чим саме ти займаєшся в цій ролі?
– Під час роботи у МФО «Рівні можливості» я почав співпрацювати з багатьма депутатами. Марія Мезенцева оформила мене своїм помічником на громадських засадах. Я працюю з її запитами, що стосуються переважно прав ЛГБТІК+ людей, реєстрованих партнерств та інших публічних позицій із цієї теми. Ми з Інною Совсун та Марією Мезенцевою активно взаємодіємо, щоб всебічно забезпечувати права людини в Україні.
– Ти згадував про зміну позиції уряду. А чи бачиш ти зміни в самому українському суспільстві щодо ЛГБТІК+ людей?
– Мені важко дати однозначну відповідь, адже я жив лише у великих містах: Києві, Львові та Одесі. Суспільство в мегаполісах завжди прогресивніше, тому цей досвід не відображає реальну ситуацію в усій країні.
На мій суб'єктивний погляд, ставлення до теми захисту прав ЛГБТІК+ людей значно покращилося. Тут спрацювали два потужні чинники:
Відмежування від ворога. Аргумент про те, що гомофобія – це російський наратив, дійсно працює. Люди не хочуть мати нічого спільного з цінностями країни–агресора.
Європейський шлях. Ми обрали рух до ЄС, де захист прав ЛГБТІК+ людей гарантований законом. Це вплинуло на позицію багатьох: можливо, вони не стали палкими прихильниками спільноти, але принаймні почали розуміти, що дискримінація неприпустима і права мають бути рівними для всіх.
Втім, реальну картину в маленьких містечках чи селах зрозуміти важко. Там ситуація може бути кардинально іншою, а в мене немає особистого досвіду спілкування з людьми з менших населених пунктів на цю тему. Тож зміни точно відбуваються, але їхні масштаби в межах усієї країни оцінити складно.
– Які зміни в законодавстві ти вважаєш найнеобхіднішими зараз?
Велика частина нашого законодавства потребує оновлення. Виділю три ключові блоки:
Протидія дискримінації та мові ворожнечі. Зараз заборона існує лише на папері, її важко застосувати на практиці. Потрібні зміни, щоб кожен був захищений від нападів чи закликів до насильства. Це не лише про безпеку, а й про зміну культури: коли за агресію (навіть словесну) є реальне покарання, у суспільстві починає панувати повага до прав інших.
Реєстровані партнерства. Легалізувати одностатеві шлюби зараз неможливо через необхідність змін до Конституції. Тому пріоритет – законопроєкт про реєстровані партнерства. Це дасть базові права одностатевим парам, а також усім, хто хоче юридично закріпити стосунки з близькою людиною, наприклад, із побратимом в армії.
Імплементація Стамбульської конвенції. Ратифікація – це лише декларація про наміри. Тепер потрібно внести зміни до Кримінального та Адміністративного кодексів, щоб реально захистити людей від домашнього насильства. З огляду на сотні тисяч заяв щороку, ця робота є критично важливою.
– Зараз я бачу унікальне «вікно можливостей». Нинішнє скликання парламенту, попри все, є найпрогресивнішим в історії України: вони відкрили ринок землі, легалізували медичний канабіс та ратифікували Стамбульську конвенцію. Багатьом депутатам уже не страшно голосувати за складні реформи, бо вони не тримаються за рейтинги чи продовження політичної кар'єри.
Якщо ми, як правозахисна спільнота та наші європейські партнери, не проґавимо цей момент, ми отримаємо прогресивну країну з реєстрованими партнерствами та дієвим захистом від дискримінації та насильства.
Однак, на мою думку, наступний парламент буде максимально консервативним. Це видно по соціології та симпатіях до лідерів певних партій. Якщо ми не проведемо зміни зараз, вікно можливостей закриється щонайменше на п’ять років, і невідомо, чи відкриється воно знову.
Майбутнє України через 10 років залежить від рішень, які ухвалюються сьогодні. Або ми підемо шляхом Естонії, яка за десять років після партнерств легалізувала шлюбну рівність, або шляхом Словаччини чи Угорщини, де все розвернулося в зовсім інший бік.
– Олеже, ми багато говоримо про парламент. Чи бачиш ти себе в наступному скликанні народним депутатом або хоча б кандидатом?
– Це хороше питання. Ще два роки тому я б однозначно відповів «так» — це було моє бачення подальшої кар'єри. Але зараз, після тривалої роботи у цій сфері та сильного вигорання, я не впевнений, чи готовий пов'язувати життя з професійною політикою.
Можливо, я захочу піти у приватний сектор, «видихнути» і просто забезпечити собі стабільне життя без постійного стресу. Справжня політична робота — це не просто натискання кнопки, а величезна відповідальність і колосальний тиск. Ти постійно під прицілом суспільної уваги, кожен твій крок аналізують, і це дуже виснажує психологічно. Поки що я не знаю, чи готовий жертвувати своїм здоров’ям та часом заради цього.
– Дякую за чесну відповідь. Що б ти сказав молодим ЛГБТІК+ людям, які бояться бути собою у світі, де не всюди безпечно бути відкритими?
– Подивіться навколо: у великих містах та обласних центрах зараз можна жити цілком комфортно, попри погляди інших. Сьогодні середовище набагато прогресивніше, ніж було ще 10 років тому. Молоде покоління має великий шанс показати себе такими, якими вони є, і вони вже це роблять.
Мій досвід стосується переважно великих міст, але там ви дійсно можете бути собою. У більшості випадків ви не стикнетеся з дискримінацією, а якщо навіть виникнуть проблеми – завжди є організації, готові допомогти. За останні кілька років Україна стала значно комфортнішою для ЛГБТІК+ людей. Ми бачимо цілу хвилю камінг–аутів: люди не бояться проявляти себе в різних сферах (окрім, хіба що, політики – там ситуація дещо інша).
Дивіться на своє оточення: якщо воно дозволяє вам бути собою – будьте. Не марнуйте свій час, бо його в нас може бути замало.
Інтерв'ю підготував Сергій Харчук
