40 
В Україні тема лесбійської ідентичності та активізму часто лишається недостатньо помітною у ширшому ЛГБТК+ дискурсі. Саме ці питання стали центром уваги під час харківського ПрайдФесту 2025. Учасниці двох панельних дискусій обговорювали, що означає бути лесбійкою чи квір-жінкою в сучасній Україні, які виклики стоять перед ними, як будувати видимість та підтримку, а також як активізм допомагає творити зміни всередині спільноти й у суспільстві загалом.
Під час розмови «Lesbian First: проявлення та цінність лесбійської ідентичності». учасниці отримали можливість відкрито обговорити, що означає бути лесбійкою чи квір-жінкою в сучасній Україні, з якими викликами стикаються лесбійки та чому важливо робити свою ідентичність видимою.
Президентка ХЖО «Сфера» Анна Шаригіна наголосила:
«Ми постійно працюємо й наче уникаємо того, щоб виявляти нашу ідентичність. Ось, наприклад, «Сфера»: ми говоримо, що ми феміністична організація, що ми є частиною феміністичного руху і ЛГБТ-руху. І в той самий час ми не займаємо простір і не проявляємо нашу ідентичність».
Вона розповіла, як особисто переживала тиск соціальних і комуністичних наративів, які пригнічували можливість говорити про себе відкрито, та чому це питання досі актуальне.
Кожна зі спікерок принесла у дискусію власний досвід – різний за контекстом, але об’єднаний потребою говорити про себе як про лесбійку чи квір-жінку.
Модераторка панелі Світлана Юхимович наголосила, що супротивники прав жінок та ЛГБТК+ не соромляться своїх токсичних ідентичностей. Вони без вагань декларують свої пріоритети. А лесбійки та квір-жінки часто знову і знову мусять пояснювати, хто вони, що таке дискримінація, які в них потреби.
Лікарка-стоматологиня Саба Ямані, яка народилася у Саудівській Аравії, розповіла про свою історію втечі та боротьби за право залишитися в Україні:
«Для мене лесбійська ідентичність надзвичайно важлива, адже в країні мого походження я просто не мала права на існування. Там досі діє смертна кара через закидання камінням. Україна врятувала мене – тут я можу бути собою і дихати вільно.
У лютому 22-го я вмерла двічі: від війни й від листа міграційної служби, яка вимагала покинути країну. Але я не здалася. І тепер я вільна. Я хочу проявлятися так, щоб це було корисно всім нам».
Юлік Мирошниченко, блогерка й викладачка англійської, говорила про інший бік – про самотність і внутрішню боротьбу в маленькому місті:
«Я відчувала самотність аж до своїх 20 років. Бути лесбійкою в патріархальному світі – це означає мати орієнтацію, яка взагалі не включає атракцію до чоловіків. І це виклик навіть усередині ЛГБТ-спільноти, де теж існує лесбофобія».
Ліза Іволженко, інструкторка з тактичної медицини, акцентувала на потребі відстоювати свої права більш жорстко:
«Нашу ввічливість часто сприймають як слабкість. Ми занадто «зефірки» – обіймаємося, говоримо про любов. Але нам треба вчитися показувати зуби, щоб захищати свої кордони. Інакше нас знищать».
Завершуючи дискусію, Світлана Юхимович підкреслила, що лесбійська ідентичність має потужний інклюзивний потенціал:
«Лесбійська ідентичність інклюзивна до всіх – окрім чоловіків. І саме це, мабуть, найбільше дратує патріархальне суспільство: що існує простір, де їхня присутність не є потрібною».
Вона згадала фільм, який бачила на фестивалі Sunny Bunny, про лесбійський пляж на острові Лесбос:
«Для чоловіків було неприйнятно, що є простір, куди їм не можна. Але саме такий простір – для себе, для своїх – нам потрібен і тут, в Україні».
Дискусія продовжилася на другий день із темою «Руки роблять, хоч очі бояться: лесбійський активізм». Спікерки обговорювали, як лесбійки творять зміни, будують організації та солідарність, незважаючи на патріархальні обмеження, гомофобію та війну.
Анна Шаригіна підкреслила значення лесбійської ідентичності як частини боротьби:
«Жінок сприймають як половинку для чоловіка: доньку, мати, дружину – все передбачає чоловіка. Тому для мене лесбійство часто про гендерну ідентичність.
Лесбійське лідерство – це горизонталь, ці жінки зі мною в команді, для мене тягар називати себе їхньою лідеркою. І нам, жінкам, які виконують невидиму працю, класно пам’ятати про видимість і визнавати роботу кожної».
Голова ГО «Феміністична Майстерня» Ольга Ященко, організація якої фокусується на феміністичній освіті та гуртуванні жінок, додала про пріоритети в русі:
«Для нас пріоритет – гуртування. Проблем настільки багато, що ми не можемо покрити все. Тому ми маємо закривати прогалини разом спільними зусиллями. Я навіть зараз відчуваю, що хочу за багато що посратися – хочу називатися жінкою без чоловіка».
Операційна директорка ГО «Інсайт» Анастасія Герасименко, яка координує проєкти на підтримку ЛГБТК+ спільноти, підкреслила зв’язок між лесбійством і фемінізмом:
«Кожна лесбійка – феміністка. Але не всі феміністки – лесбійки. Жінка, яка не мусить залежати від чоловіка, вже кидає виклик системі. Тому для нас активізм – це виживання. Не боротися – бути невидимими, залягти на дно».
Учасниці також ділилися історіями протистояння правим групам та наголошували на важливості взаємопідтримки:
Анна Шаригіна зазначила, що накопичений досвід робить активізм стійкішим:
«От вчора розмовляла з молодими хлопцями з різних правих організацій – може, я б почувалася напівпритомною й дрижав голос раніше. Але я мала сотні таких розмов, я була на радіо в Києві, де сидів праворадикальний чоловік і православна психологиня – вони почали мене лікувати, говорили, що це гріх у перемішку з хворобою. В іншому ефірі зі мною говорив чоловік, який заявив, що «всіх ЛГБТ треба вбити». На моє питання: «Ось, я лесбійка, то і мене ви хочете вбити?», він сказав, що так. Після цього поговорити з молодими хлопцями звучить як нескладна задача».
Ольга Ященко розповіла про одну з акцій:
«Пізній вечір, у нас акція, я стою на колінах на підлозі, за 5 хвилин до того я не могла потрапити додому, я ледь дихаю. І тут Анна Шаригіна пише: «ну як ви, готові?». Я кажу: «скажи, що буде легше» – Аня каже: «легше не буде, але через роки ми зустрінемося й про це посміємося». Це про одну невеличку дію, це всього лише повідомлення».
Анастасія Герасименко поділилася історією з Івано-Франківська, де праві намагалися зірвати подію:
«У Франківську хлопи намагалися зірвати подію, взяли нас в кільце. А вони стоять і такі: «а давайте подискутуємо». Питають – як ви вважаєте, ваші цінності співпадають з традиційними цінностями. Вони інтелігентні такі, шкільної форми не вистачає, Сімону де Бовуар згадують. І, звісно, що вони готові до цієї розмови, вони її планували, а ми – ні. Але треба знайти внутрішній ресурс».
Модераторка Світлана Юхимович згадала світшот «ХЖО Сфера», підкреслюючи контраст між любов’ю активісток і ненавистю опонентів:
«Згадується світшот Сфери «жити – любов боронити». З боку супротивників стільки ненависті, що важко пояснювати, що у нас стільки любові й ми хотіли б нею поділитися, а вони не приймають. Всім треба в терапію».
Насамкінець, Анастасія Герасименко підкреслила різноманітність у спільноті:
«Лесбійки – люди, не клони, не роботи. Ми маємо різні погляди. Хтось за шведську модель, хтось за легалізацію проституції. Ми всі боїмося, що може бути обраним хибний шлях і цей страх штовхає критикувати одна одну публічно».
Попри виклики та страхи, лесбійки створюють простори, де кожна може бути собою, і доводять, що активізм починається з власної сміливості. Сила руху – не лише у масштабних акціях, але й у підтримці одна одної та прагненні займати свій простір.
