42 
Стаття вперше опублікована англійською мовою на сайті Фонду ім. Гайнріха Бьолля. Оригінал за посиланням.
Illustration: Author of "Feminism in Ukraine is always anti-colonial". Picture: Bilge Emir. Licence: CC-BY-SA 4.0
Колоніальна експансія Російської імперії та її прямих наступників — Радянського Союзу та Росії — довгий час залишалась майже непоміченою західною інтелектуальною спільнотою та політиками, і була майже повністю виключена з критичного аналізу в рамках постколоніальних студій. Небажання як у політичних, так і в академічних колах глибше дослідити взаємини між імперією та країнами, які були по факту колонізованими та перебували під окупацією Москви, створило значний пробіл у розумінні ситуації в центрі Європи. Відтак із західної перспективи неоколоніальна війна, яку Росія розпочала проти України у 2014 році, здебільшого стосувалась того, що Фройд називав «нарцисизмом малих відмінностей». На початку повномасштабної війни, розпочатої 24 лютого 2022 року, Україні пророкували падіння за два тижні, а Києву як столиці — здачу за два-три дні. Все згідно з тезами офіційної російської пропаганди, яка регулярно змальовувала український народ як відсталий, менш розвинений та пасивний об’єкт російських імперських апетитів.
Такі ідеї закладені в колоніальній ідеології «русского мира», тобто так званого російського світу. «Русский мир» характеризується ідеєю національної та культурної вищості Росії, агресивним просуванням «традиційних» російських цінностей, які містять в собі мізогінію, гомофобію, а також — підтримувану державою боротьбу та санкції проти феміністичних цінностей та досягнень. Попри те, що антифемінізм, як добре організований антидемократичний політичний проєкт, існує в багатьох суспільствах світу, він є ключовою та невід’ємною частиною російського імперіалістичного проєкту. У цьому есеї досліджуємо, якою мірою антифемінізм інтегрований в ідеологію «русского мира» та показуємо, що антиколоніальна боротьба України також включає у себе протидію антифеміністичним й антигендерним рухам.
Матрьошка — досконала метафора для «русского миру»
Ідеальною метафорою того, чим насправді є «русский мир», може слугувати російська матрьошка. Йдеться про набір ляльок, які поступово зменшуються за розміром і вставляються одна в одну, при цьому на кожній фігурі ляльки намальовані красиві жіночі обличчя. Яскраві та чарівні зовні, всередині вони нагадують середньовічне знаряддя тортур, відоме як «залізна діва», — контейнер зі смертельними шипами, спрямованими на тих, хто опиняється всередині пастки, тобто матрьошки. Претензії Радянського Союзу на антикапіталізм й антиколоніалізм успішно приховували темну реальність російських колоніальних і геноцидних дій щодо корінних народів. Зокрема, щодо тих, які проживали на окупованих територіях. Умисне приховування цієї реальності затушувало історію, насичену систематичними расистськими масовими вбивствами, етнічними чистками й примусовими виселеннями черкесів протягом столітньої російської колоніальної війни на Кавказі з 1763 по 1864 роки.
Додаткова ілюстрація реалізації такої політики — трагічні епізоди примусової депортації та винищення кримських татар у 1944 році. Україна не стала винятком і зазнала кількох повторюваних Голодоморів (штучних голодів, спрямованих на знищення корінних українського та казахського народів), періоду Розстріляного Відродження (політичних репресій української національної еліти у 1937-1938 роках), а також повної та тотальної русифікації українців з метою перетворити їх на манкуртів[2] — покірних підданих радянського режиму. Усі ці події були невід’ємною частиною [російської] колоніальної присутності в Україні. Загалом, за 400 років російської окупації українська мова була заборонена 134 рази. Лінгвоцид української мови завжди був одним з найпотужніших і найпоширеніших інструментів російської колоніальної стратегії, спрямованої на послаблення української ідентичності. Ці практики засновані на розумінні, що українська мова стала головною відмінною ознакою, яка підкреслювала національні, історичні та культурні відмінності між українцями та росіянами, які, попри те, що мають спільний фенотип, стоять по різні боки колоніальної парадигми.
Українські активістки виступають за емансипацію жінок разом із національним визволенням
Аби приховати свої колоніальні практики, радянський режим вигадав міф про «дружбу народів», який заперечував будь-які упередження на основі національної або етнічної приналежності в межах своїх кордонів. У сучасній модифікованій версії «дружба народів» слугує основою для іншої імперської конструкції трьох «братніх народів»: російського, українського та білоруського. Разом вони утворюють «Слов’янську Трійцю» — єдиний «всеросійський» народ, об’єднаний під владою домінуючої колоніальної ідеології.
Україна як «співоча й танцівна Малоросія»
Якщо нація є уявленою спільнотою, як стверджував Бенедикт Андерсон, то українська нація була переосмислена російським імперіалізмом як орієнталізована, екзотична «співоча й танцівна Малоросія» — амбівалентний геополітичний конструкт, у якому «все хороше […] походить від спільної російської спадщини. А все погане — від злих, чужорідних впливів: польських, католицьких, єзуїтських, уніатських або татарських, єврейських німецьких тощо»[3], але корупція як явище вважалася загрозою із Заходу. Така парадигма створила прикордонний простір, у якому російський колоніалізм міг одночасно претендувати на «братерство» з «малоросами»[4], і водночас називати українц_ів «ультраправими націоналістами і неонацистами»[5], не порушуючи при цьому колоніальної логіки.
«Дружба народів» хоч і дуже помітний, але не єдиний імперський наратив, який використовувався для виправдання радянського режиму. Ще одним був міф про емансипацію жінок, ініційований і підтримуваний радянським урядом. Після Російської революції 1917 року, більшовики проголосили емансипацію жінок і скасування гендерної нерівності, що пізніше закріпили у 122 статті Конституції СРСР від 1936 року[6]. Створення соціалістичної сучасності, вільної від утисків жінок — Радянська держава проголосила одним із своїм головних і найпрогресивніших досягнень. Насправді ж це рішення було зумовлено потребою збільшити робочу силу, яку можна було використовувати для розвитку економіки комуністичної держави. У рамках формальної гендерної рівності, проголошеної Радянським Союзом, домашнє насильство, так само, як і сам секс[7]. було настільки маргіналізоване й ігнороване державою, що поступово повністю перестало бути предметом публічного обговорення. Водночас жінок не звільнили від виконання всієї домашньої роботи та догляду за дітьми, тому вони були перевантажені «другою зміною» — обсягом домашніх обов’язків після виснажливої роботи на фабриках та/або у колгоспах. До того ж, жінки майже не брали участі у прийнятті політичних рішень, оскільки ця сфера залишилася чоловічою й закріпленою у патріархальних владних структурах. Пізніше, за кілька років до розпаду Радянського Союзу, Михайло Горбачов у своїй книзі 1987 року «Перебудова – нове мислення для нашої країни та світу» пояснив фемінну містичність радянських жінок тим, що жінки повинні залишити публічний простір і зрештою «повернутися до своєї суто жіночої місії» (Горбачов, 1987, 117). Ця ідея й досі залишається поширеною в російському суспільстві.
Феміністичний рух в Україні — антиколоніальний
Для більшості українських жінок панування Радянського Союзу означало подвійну колонізацію: і їхньої національної, і їхньої гендерної ідентичностей. Український феміністичний рух був глибоко вкорінений в ідеї національної емансипації та незалежності. Така позиція була поширеною в країнах, які зазнали колоніальної окупації територій (на початку ХХ століття Україна була окупована Російською імперією, Австро-Угорською імперією та Польщею). Українські активістки діяли як у політичній, так і в культурній сферах, відстоюючи емансипацію жінок разом із національним визволенням. Коли більшовики проголосили так звану емансипацію жінок, імена тих, хто були на передовій українського феміністичного руху, були стерті разом із десятиліттями їхнього активізму. Натомість від жінок очікували вічної вдячності радянському режиму за звільнення їх від патріархального ярма та доведення своєї лояльності до уряду через наполегливу працю.
Розпад Радянського Союзу та потреба в «ремаскулінізації»
Розпад СРСР був не лише «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», як це охарактеризував Путін[8], але й призвів до занепаду патріархальної маскулінності, яка була безпосередньо пов’язана із занепадом російської колоніальної гегемонії (провідна роль якоїсь держави у відносинах з іншими, — прим. ред.). Це створило потребу в «ремаскулінізації» (процес, що передбачає відновлення чи підсилення традиційно чоловічих характеристик або ролей у суспільстві, культурі чи економіці, — прим. ред.)[9] як прямій реакції на крах радянського імперіалізму. Суспільство сучасної Росія, як і її попередника — Радянського Союзу, побудоване на патріархальній системі цінностей, у якій «легітимація влади часто вимагає демонстрації якостей “справжнього чоловіка”»[10] . «Справжній чоловік» у цьому випадку визначається не тим, ким він є, а тим, ким він не є: він не жіночний (а отже, не гомосексуал), не небілий і не неправославний[11]. Цю суспільну вимогу задовольнив Путін, який став прем’єр-міністром, а згодом і президентом на зламі минулого століття. Путін водночас став втіленням нової російської неоколоніальної маскулінності, «неодмінно пов’язаної з легітимацією насильства, достатнього для подолання значних військових можливостей колонізованих суспільств» (Connell 2016, 306).
Маскулінність Путіна, з її візуальними образами російського Marlboro Man, вербальною агресивною домінацією у політичній сфері та «серією грубих мачо-афоризмів, які були зібрані під назвою “путінізми”» (Wood 2016, 2), використовувалася, щоб «проєктувати ідею, що він здатний відновити глобальний статус Росії» (Orlova 2018, 61). Невдовзі гіпермаскулінність Путіна стала центральною складовою проєкту державотворення та національного брендингу. У цьому проєкті гендерні дискурси широко використовувалися для створення та підтримання «межі між гендерованими “Ми” та “Інші”» (Voronova 2017, 219) — дискурсної стратегії, яка виявилася особливо успішною після першого вторгнення Росії в Україну в 2014 році. Коли Кремль розпочав повномасштабну війну проти України 24 лютого 2022 року, Путін заявив:
«Захід намагається знищити наші традиційні цінності [моє підкреслення] і нав’язати нам свої псевдодержавні цінності, які мають знищити нас, наш народ, зсередини; всі ці ідеї, які він вже агресивно нав’язує на своєму просторі і які прямо ведуть до занепаду та дегенерації, оскільки суперечать людській природі».
Проте у своїй промові Путін не згадував, що ці «традиційні цінності» насичені антифеміністичною риторикою та гомофобією. Російський колоніалізм відтворив маніхейський світ Холодної війни, в якому «традиційні цінності» виступають проти «гендерної ідеології». Проти концепту, що подається як виключно західний винахід. Відкритий антифемінізм був важливою частиною російської політичної та соціальної системи протягом багатьох років. Хоча Конституція Росії продовжує радянську традицію проголошення гендерної рівності de jure (стаття 19), de facto російська популярна культура продовжує маргіналізувати фемінізм як ненормальну та спотворену ідеологію, оскільки «нормальні» жінки повинні надавати перевагу сім’ї та дітям, а не боротися за права та рівність. Антизахідні, антидемократичні та антиправозахисні наративи, поширені в російському суспільстві й експортовані на аудиторію тимчасово окупованих Росією земель, є частиною антифеміністичного та антигендерного дискурсу.
Національній невинності загрожує західне сексуальне збочення
Після того, як Путін утретє став президентом у 2012 році, в Росії широко почав використовуватися термін «Гейропа» як образливе позначення європейської цивілізації (як частини ширшої західної цивілізації) на противагу ультраконсервативній російській цивілізації. Так Росія намагалася підсвітити занепад і деградацію Європи, дружньої до ЛГБТ+, у порівнянні з Росією, яка притримується «традиційних цінностей». Таке трактування ознаменувало початок сексуалізації російської політики, яка використовує сексуальну тривожність для створення міфу про національну невинність, яка постійно перебуває під загрозою західної «сексуальної розпусти». Іншими словами, антигендерні та антифеміністичні рухи стали інструментом Кремля для утвердження «русского мира» як російської версії «політики вічності», яка уявляє російську націю «незайманим організмом, що зазнає загрози лише від іноземного проникнення» (Snyder 2018, 57), а отже — потребує захисту від зовнішніх загрозливих сил. Як зазначає Леандра Байас, «публічне цькування “гендерної ідеології” виконує одразу кілька завдань: воно слугує виправданням авторитаризму та репресій усередині країни, а також легітимізує агресію як частину зовнішньої політики і, зрештою, створює спільний ґрунт із праворадикальними рухами».
Сучасні українські жінки та представни_ки ЛГБТ+ відіграють важливу роль у війську. Вони є прикладом переходу до прогресивних ідеалів.
Якщо Росія сприймає колективний Захід як свого головного ворога і відкрито йому протистоїть, Україна розглядається як країна, зіпсована Заходом, і перебуває під так званим зовнішнім управлінням. Так стверджує російська державна пропаганда. Таке трактування зображує Україну як спотворену й жіночну сутність на противагу російському ультрамаскулінному патріархату. Це можна простежити ще з газового конфлікту 2006 року, коли в одній із російських телевізійних програм Україну описали як мамоністську утриманку, «легковажну українську коханку».[13] Ту саму колоніальну риторику було використано проти України за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення, коли Путін послався на непристойний рядок із пісні, щоб продемонструвати своє бачення відносин між Україною та Росією. Його слова «подобається, не подобається — терпи, моя красуне» відсилають до рядків пісні радянського панк-рок гурту «Красная плесень»: «Спляча красуня в труні, я підкрався і трахнув її… Подобається, не подобається — спи, моя красуне». Ці рядки, що прямо натякають на зґвалтування та некрофілію, є симптоматичними для внутрішньої російської національної мізогінії та відверто антифеміністичних наративів, які становлять невід’ємну частину російського неоімперського дискурсу та політики.
Гендер чи антигендер: хто атакує демократію в Україні?
Російська колоніальна присутність в Україні залишила глибокі сліди в її культурному, соціальному та політичному житті. Навіть після офіційного проголошення незалежності України у 1991 році, колоніальність влади[14] продовжувала формувати український соціально-політичний ландшафт через соціальні та релігійні практики, ідентичності, переконання, уявлення та інші аспекти повсякденного життя. Хоча суто антифемінізм був частиною цієї матриці влади, антигендерний рух став її ядром. Гендерні ролі, норми та стосунки, засновані переважно на жіночій покірності, пасивності та зосередженості на домашньому житті, а також відверто гомофобна риторика, поширювалися через підтримувані Росією медіа в Україні, а також через Українську православну церкву Московського патріархату, яка значною мірою домінувала в релігійному житті України. Показово, що у своїй проповіді на Прощену п’ятницю (останню п’ятницю перед Великим постом) глава Російської православної церкви назвав гей-прайди в Україні причиною російського вторгнення[15]. Тим самим ще раз підтвердивши зв’язок між антигендерними дискурсами, які домінують у просторах, пронизаних російською неоколоніальною ідеологією, яка зрештою призвела до неспровокованої та невиправданої повномасштабної військової агресії проти України у 2022 році.
Українські феміністки відіграли ключову роль у реагуванні на антигендерні наративи. Вони прагнуть деконструювати їх, відстоюючи гендерну рівність, просуваючи права жінок і працюючи над подоланням шкідливих гендерних стереотипів і упереджень.
Зростання провів антигендерної ідеології було частиною інформаційної війни Росії проти України після початку вторгнення у 2014 році. Про це йдеться у дослідженні «Гендер чи антигендер: хто атакує демократію в Україні»[16], проведеному організаціями «Ла-Страда Україна», «Жінки в медіа» та «Український жіночий фонд». У дослідженні аналізується розвиток українських соціальних дискурсів, а також суспільні ініціативи та зміни в період з 2013 по 2020 рік. Згідно з висновками дослідження, антигендерна дискримінаційна риторика подавалася в межах типового для Росії наративу про «захист сімейних цінностей», які нібито перебували (і продовжують перебувати) під загрозою з боку феміністок та представни_ць ЛГБТ+. Таку консолідацію антигендерних та антифеміністичних рухів можна вважати російською контрреакцією на Революцію Гідності, яка відбулася в Україні у 2014 році.
Нова українська жіночність: емансипація як антиколоніальна боротьба
Серед інших соціально-політичних трансформацій, Революція Гідності породила новий тип української жіночності — активну жінку-агентку, яка змогла знайти своє місце в чоловічому мілітаризмі протестів (Phillips 2014; Martsenyuk 2014). Починаючи з цього періоду, колоніальність гендеру[17] в Україні почала піддаватися виклику через процес, який українська філософиня Тамара Злобіна назвала «гендерним розпадом»[18]. Йдеться про відмову від застарілих гендерних моделей і формування нової емансипаторної соціальної риторики, що сприяла високій соціальній мобільності та видимості жінок у сферах, традиційно пов’язаних із чоловіками: політиці, військовій службі, бізнесі та волонтерстві.
Більше того, роль жінок у процесах націєтворення та державотворення була офіційно визнана на найвищому рівні та закріплена законом. У 2015 році Верховна Рада України ухвалила закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», спрямований на запобігання дискримінації на ринку праці за ознакою гендеру, гендерної ідентичності або сексуальної орієнтації. А в 2017 році Міністерство охорони здоров’я України скасувало радянську постанову, що забороняла жінкам обіймати посади за 450 професіями, які вважалися небезпечними для репродуктивного здоров’я. Ще однією зміною став Наказ № 292[19], виданий Міністерством оборони України у червні 2016 року. Наказ відкрив можливість обіймати штатні посади рядового, сержантського та старшинського складу жінкам, які проходять військову службу за контрактом. До 2016 року жінки, які брали участь у військових операціях як снайперки чи стрільчині, формально реєструвалися як кухарки, медсестри або займали інші не бойові посади. Це обмежувало їхнє кар’єрне зростання у війську та позбавляло соціальних пільг, якими тоді користувалися їхні чоловіки-колеги. Станом на листопад 2022 року в Збройних силах України служило майже 60 000 жінок, з яких приблизно 19 000 обіймали цивільні посади, а близько 41 000 — проходили військову службу. Близько 5 000 із них безпосередньо брали участь у бойових операціях.[20]
У той час як парламент Україна ратифікував Стамбульську конвенцію та ухвалив законопроєкт, що забороняє мову ворожнечі в медіа щодо представників ЛГБТ+, в Росії декриміналізували домашнє насильство у лютому 2017 року та ухвалили закон про заборону «ЛГБТ-пропаганди» серед дорослих у липні 2022 року (що стало продовженням закону 2013 року про «гей-пропаганду». Ці зміни в українському законодавстві були ухвалені після повномасштабного вторгнення Росії в Україну і свідчать, що Україна обрала шлях побудови демократичного та справедливого суспільства, заснованого на правах людини та верховенстві права.
Замість висновків
Логіка російського неоколоніалізму перетворює картезіанське ego cogito, ergo sum («Я мислю, отже, я існую») на імперське ego conquiro, ergo sum («Я завойовую, отже, я існую»).[21] Це твердження стосується не лише колонізації територій, але й колонізації свідомості та ідентичностей. Антифемінізм й антигендерні дискурси становлять центральний стовп ідеології «русского мира» і виявилися дієвим інструментом російської колоніальної експансії. Зручно представляючи гендерну рівність, фемінізм і права жінок, а також підтримку ЛГБТ+ як підступну стратегію колективного Заходу, спрямовану на знищення російської нації, Кремль знищує демократію, права людини та верховенство права, аби встановити своє правління, засноване на «традиційних цінностях» — мізогінії та гомофобії. Сьогодні українці наполегливо прагнуть відстоювати свою національну ідентичність і просувати гендерну емансипацію, проводячи паралелі з жіночим рухом в Україні сторіччя тому. Сучасні українські жінки й представни_ці ЛГБТ+ відіграють важливу роль у війську, протистоячи впливу консервативного «русского мира» і тим самим демонструючи зрушення в бік інклюзивності та прогресивних ідеалів.
Якщо ми справді прагнемо подолати неоколоніальні форми пригноблення й насильства, важливо протистояти антигендерним рухам і підтримувати права жінок та гендерну рівність у всьому світі, адже без них неможливо досягти справжньої демократії, миру, безпеки та стабільності. Ніколи про це не забуваймо.
1 Holodomor is recognised internationally as a genocide of the Ukrainian people by 28 countries: Australia, Belgium, Bulgaria, Canada, Colombia, Croatia, Czech Republic, Ecuador, Estonia, France, Georgia, Germany, Hungary, Iceland, Latvia, Lithuania, Luxembourg, Mexico, Moldova, Paraguay, Peru, Poland, Portugal, Romania, Slovakia, Slovenia, United Kingdom, United States.
2 Mankurt is the term for the unthinking docile slave stripped of his or her memories and identity, which was popularised by Chinghiz Aitmatov in his novel The Day Lasts More Than a Hundred Years.
3 Mykola Riabczuk (2010), p. 14.
4 “Little Russians” is a common way to refer to Ukrainians in Russian colonial vocabulary.
5 Vladimir Putin’s speech on 24 February 2022, before the start of the invasion, https://www.bloomberg.com/news/articles/2022-02-24/full-transcript-vladimir-putin-s-televised-address-to-russia-on-ukraine-feb-24.
6 See https://www.marxists.org/reference/archive/stalin/works/1936/12/05.htm.
7 I am referring to the popular catchphrase “There is no sex in the USSR”, which has been used to describe the stigma and shame surrounding sex-related topics as well as the taboo of publicly discussing them.
8 See https://www.rferl.org/a/putin-historical-russia-soviet-breakup-ukraine/31606186.html.
9 Riabov and Riabova (2014).
10 Ibid., p. 26.
11 Orthodox in the sense of belonging only to the Russian Orthodox Church, since it does not recognise any other branch of Orthodoxy as equal with itself.
12 See Timothy Snyder, The Road to Unfreedom (2018).
13 Riabov and Riabova (2014), p. 28.
14 The concept was coined by Peruvian sociologist Aníbal Quijano. See https://edisciplinas.usp.br/pluginfile.php/347342/mod_resource/content/… (2000) Colinality of power.pdf.
15 See https://edition.cnn.com/europe/live-news/ukraine-russia-putin-news-03-08-22/h_de0516e0f59ac2214af21bbb0aaf152e.
16 See https://la-strada.org.ua/download/gender-chy-antygender-hto-atakuye-demokratiyu-v-ukrayini.
17 The concept was developed by Argentinian feminist philosopher María Lugones. See https://globalstudies.trinity.duke.edu/sites/globalstudies.trinity.duke….
18 Lecture “Gendernyi rozpad” (2016), available at: https://www.youtube.com/watch?v=RN7-9PVzJYc.
19 See https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0880-16#Text.
20 See https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3623578-iz-pocatku-vijni-zaginula-101-zinkavijskova-50-znikli-bezvisti-reznikov.html.
21 I borrow the term ego conquiro from Eduardo Restrepo’s article “Coloniality of power”.
