«Ми собі так добре жили»: Ольга Кобилянська у взаєминах з Наталією Кобринською

  
Наталія Кобринська                                                                           Ольга Кобилянська

Наталія Кобринська й Ольга Кобилянська — дві непересічні творчі постаті, талановиті письменниці й діячки жіночого руху, водночас обидві надзвичайно вразливі, чуттєві, нестримні у своїх життєвих прагненнях й цілях. Історія їхніх взаємин — мовби складна амплітуда, на яку впливали особливості їхнього психоукладу й духовного світовідчуття, біографічні колізії, інтимні переживання, процеси письменницького становлення і літературного позиціонування. Найбільш автентичне джерело для висвітлення цієї історії — мемуаристика, листування, автобіографії письменниць, а також щоденник Ольги Кобилянської.

«Між нами зав’язались такі гарні і приятельські відносини, що тривали роками, як, може, рідко між жінками»: знайомство в Кимполунзі

Кимполунг у середині ХІХ століття

Найвірогідніше, наживо Кобилянська й Кобринська познайомилися 1885 року в буковинському містечку Кимполунзі (тепер Кимполунг-Молдовенеск, Румунія). Кобринська приїздила сюди гостювати до свого дядька по материній лінії Атанасія Окуневського — місцевого повітового лікаря, батька відомої згодом першої лікарки в Галичині Софії Окуневської (в заміжжі Морачевська), яка й посприяла цьому знайомству.

Софія Окуневська

Кобринська була захоплена новою приятелькою. «Незважаючи на різницю віку і на добрі знання Кобринської в ділянці жіночого питання, вона знайшла спільну мову з 25-літньою дівчиною, вихованою в малому німецько-волоському містечку в глибоких горах» [1]. Про особливо людяний вимір цієї дружби розповість згодом в автобіографії й Кобилянська: «Між нами зав’язались такі гарні і приятельські відносини, що тривали роками, як, може, рідко між жінками» [2].

Хоча за лаштунками цієї на позір душевної споріднености подруг ховаються невисловлені обрáзи й затаєні внутрішні антипатії Кобилянської. Цікаво, що в публічній мемуаристиці Кобилянська глорифікує Кобринську, називає її своєю старшою наставницею і духовною менторкою, натомість у її щоденникових записах образ Кобринської зводиться ледве що не до життєвого фаталізму.

Рецепція Кобринської в «Щоденнику» Кобилянської: затаєна ненависть і зраджені літературні амбіції

За рік до згаданого знайомства в Кимполунзі ім’я Кобринської — «Натальця» — фігурувало в «Щоденнику» Ольги Кобилянської в доволі негативній конотації. Ранній період ще заочних взаємин Кобринської з Кобилянською був дуже напруженим. Як засвідчують щоденникові одкровення буковинки, свою галицьку знайому вона сприймала з недовірою й навіть певною ворожістю. Причиною прихованого внутрішнього конфлікту з Кобринською, який не раз відлунював у їхніх пізніших стосунках, стали зраджені письменницькі сподівання юної Ольги.

Відомо, що через свою приятельку Софію Окуневську Кобилянська передала свої дебютні твори до Відня з проханням, щоб Кобринська показала їх відомому громадському діячеві Остапові Терлецькому, який колись відкрив талант і самої Кобринської. За версією Кобилянської, старша колега справді показала її твори «бездушному» Терлецькому, але замість протегувати дебютантці поіронізувала з її текстів: «Уславлена Натальця і той добродій з Відня висміяли мої новели. А мені казала навпаки… Але стривай, клята лицемірко, добре мені казала циганка, щоб я остерігалася русявої, бо вона фальшива, як сатана! Ох, негідниця…» [3].

Остап Терлецький

Випадок з невдалим літературним почином, до якого первісно, на думку Кобилянської, була причетна Кобринська, викликав прикре розчарування й істотне відмежування від неї: «До Натальці я відчуваю ненависть і відразу, це вона винна, що моя новела лишилась пробою пера, не вийшла такою, як виходить у досвідченого письменника» (запис від 6 квітня 1884 року) [4]. Пам’ять про неприємний віденський інцидент визначив дальший характер взаємин між жінками.

Особливо вразливо сприйняла Ольга публікацію в «Зорі» 1884 року оповідання Кобринської «Задля кусника хліба» — відчула в особі старшої наставниці літературну конкурентку: «Насамперед мушу спімнути, що вийшла новела Натальціна дотепер добра. Але не пише вона так, щоби я її не могла перелетіти. Мене страшна злість пірвала, читаючи ту писанину! Всюди вона та й вона» (запис від 10 листопада 1884 року) [5]. Цей факт уразив письменницькі амбіції Кобилянської, а з іншого боку, посилив внутрішній, неословлений конфлікт із галицькою знайомою.

Приховану претензійність і антипатичність до Кобринської Кобилянська виливала в експресивних односторонніх діалогах свого щоденника: «Наталичко, Наталичко, чому я тебе ненавиджу? Ах! Як я тебе ненавиджу, а от коли твою новелу читала-м, то ще гірше, тому, що ти мене скривдила! Чому ти не сказала Терлецькому, що то моя перша робота? Чому ти навіть її до кінця не хтіла прочитати? А ти не знала, як мені в душі виглядало, з яким повір’ям, з яким чувством я мою першу роботу тобі дала… Ви мене висміяли… Я ані словечка від вас не дістала… то була критика, то мене мало поучити, на котру дорогу я мала вступити?» (запис від 10 листопада 1884 року) [6]. Для амбітної молодої дівчини це стало справжньою життєвою драмою. Хоча в пізніших спогадах Кобилянська звинувачувала в цьому лише Остапа Терлецького.

«Якщо я не вийду заміж за українця, то буду пропаща»: Євген Озаркевич як індикатор взаємин Кобилянської з Кобринською

Євген Озаркевич

Друга причина затаєного конфлікту з Кобринською, яка підсилювала негативну її рецепцію в щоденникових записах Кобилянської, — «сердечний» мотив. Ольга була пристрасно закохана в брата Кобринської Євгена Озаркевича, відомого згодом лікаря, просвітителя й громадського діяча. Тоді Євген навчався на медичному факультеті Віденського університету й часто приїздив на літні вакації до Кимполунга, замешкуючи в Окуневських. Разом із Софією і Євгеном Ольга часто прогулювалися гірськими околицями буковинського містечка. Щоденник Кобилянської рясніє різними характеристиками Євгена («Ґеня»): «непостійний», «дуже розважний», з «великими, поважними очима», «дуже гарний — так легко запалюється, і його великі вологі очі сяють неземним блиском», «дуже розумний», «його натура — мов та хвиля, яку жене течія».

Інтимні переживання Кобилянської, вразливої і схильної до екзальтації своїх амурних почуттів, по-особливому впливали на її настроєві хвилі й комунікацію з оточенням. Саме з «Ґеньом» в Ольжиних мріях асоціювався образ коханого чоловіка, він переповнював усі почуттєві пориви двадцятилітньої дівчини, ставав центральним образом її актів ворожіння, сновидних візій і неословлених бажань. Той «приємний товариський тон», за межі якого ніколи не виходили реальні стосунки Кобилянської з Озаркевичем, у її емоційних щоденникових мріяннях змінювався на відверте бажання ближчої взаємности.

Важко переживаючи його чоловічу байдужість, Кобилянська розполовинюється у своїх почуттях любови-ненависти. Незадоволені любовні сподівання дівчини вилилися в неприязнь до всієї родини Озаркевичів, зокрема й до Наталії. Це був певний захисний механізм, щоби пригасити своє затаєне жіноче почуття до Ґеня: «Я не хочу, не хочу його любови, хочу тільки, щоб ми приятелювали, я не хочу мати нічого спільного з Озаркевичами, вони всі облудні й зарозумілі, а Натальця найгірша, та й він такий самий. Я не хочу ані любити його, ані щоб він мене любив. Я їх усіх терпіти не можу і його також, я хочу зненавидіти його» (запис від 20 серпня 1884 року) [7]. Водночас зізнавалася в контрастності своїх почувань до цієї родини: «Ох, як я їх ненавиділа, любила і поважала» (запис від 30 січня 1885 року) [8].

Правдоподібно, що ставлення Ольги до Наталії попервах тестувалося закоханістю в її брата й великою мірою залежало від «успішности» інтимних колізій із ним. Роль Євгена Озаркевича, цього інтелектуала й апологета українськости, в життєтворчості Ольги Кобилянської важлива не лише з погляду її жіночого любовного досвіду, а й у зв’язку з формуванням її національної ідентичности як української письменниці.

Писати українською було частиною її матримоніального плану з Євгеном, мрією зблизитися з його «освіченою, спорідненою душею»: «Я маю незвичайний запал до писання, це ідея, для якої я живу, більше в мене нічого немає. Одруження з кимось іншим, не з освіченим українцем, для мене гидке» (запис від 19 вересня 1884 року). Власне, ідея шлюбу з українцем стає для Кобилянської способом ідентифікації й утвердження себе як української письменниці. «Якщо я не вийду заміж за українця, то буду пропаща, бо нічого не зумію для своїх зробити, навіть мої діти не зможуть стати українцями» [9], — розмірковувала письменниця в щоденнику.

Правдоподібно, що під впливом проукраїнського патріота й інтелектуала Євгена Озаркевича Кобилянська прагне навчитися української мови й концентрувати свій літературний талант у царині української словесности: «Він всіляко заохочував мене писати. Я багато від нього навчилася, дуже багато» [10]. Спілкування з Євгеном Озаркевичем відкрило перед Кобилянською нові обрії українського світу й активізували бажання писати українською. Зрештою, ідея національної ідентичности стала головним складником її ментального укладу: «Гадка одна, котра тепер душу мою пригріває, єсть: бути русинков цілов душов, хочу і мушу ся по-руськи порядно научити, відтепер лише по-руськи хочу писати, аби-м раз могла в своїм язиці ділати» (запис від 29 вересня 1884 року) [11].

Завдяки Кобринській «вийшла з мене українська патріотка»: ревізія колишніх взаємин

В автобіографіях і листуванні Кобилянська послідовно зазначала, що її творчий, інтелектуальний і світоглядний розвиток відбувся завдяки Наталії Кобринській та Софії Окуневській: «Вони звернули мою увагу на те, що мені, як українці, треба по-українськи писати, і прирекли старатись для мене відповідні твори, що відзначалися б не лише цікавим змістом, але й гарною мовою, в чому й додержали своє слово, доки це було їм можливо» [12]; завдяки їм «вийшла з мене українська патріотка» [13].

Зокрема, Осип Маковей, розглядаючи потенціал Кобилянської як німецької письменниці в тодішніх умовах суспільно-політичного статусу Буковини, вважав, що вона «могла дуже легко стати німецькою писателькою, а не руською, якби не знайомство її з двома свідомими русинками — Софією Окуневською і Наталею Кобринською», які «мали рішучий вплив на думки Кобилянської», «звертали її увагу на добрих письменників і на “жіночу справу” та намовляли її писати по-руськи». Завдяки знайомству з цими жінками Кобилянська визначила свій «прегарний і, здавалось їй, недосяжний ідеал» — творити українською [14].

Дебют, що не відбувся, або Хто ж не допустив до «Першого вінка» Ольгу Кобилянську?

Жіночий альманах «Перший вінок» (Львів, 1887)

Фатальна роль Кобринської в письменницькій долі Кобилянської вдруге призвів до творчої невдачі буковинки і віддалив її літературний дебют неучастю в жіночому альманасі «Перший вінок» (вийшов у Львові 1887 року). Ось як розгорталася ця заплутана драматична історія.

Через своячку й спільну знайому Софію Окуневську Кобринська запросила молоду авторку до співпраці в збірникові, навіть замовила їй тему й жанр твору — «алегорію про волю, любов, життя і владу» (запис у щоденнику Кобилянської від 11 жовтня 1885 року) [15]. Здогадно, що до «Першого вінка» тоді було подано алегоричну новелу «Привид», написану німецькою мовою під назвою «Visiоn» (українською її переклала Окуневська). Редакція альманаху схвально оцінила художню вартість твору, але побоюючись за його цензурну долю, запропонувала авторці написати іншу новелу: «Зося [Софія Окуневська. — А. Ш.] каже, що моє “Видиво” чи так звана “Алегорія” сподобалася, її звуть поступовою, та оскільки вона спрямована проти уряду й релігії, бояться давати до друку, щоб її не конфіскували. Мене просять написати невеличку новелу, я пишу її», — занотувала Кобилянська в щоденнику 9 березня 1886 року [16]. Про перейнятість авторки своїм твором свідчать дедалі частіші її записи (24 квітня 1886 року): «Цікаво, чи приймуть мою новелу в альманах?» [17].

З приводу публікації Кобилянської у збірнику Кобринська листовно радилася з Франком (у листі до нього від 12 квітня 1886 року), бо й другий твір видався редакторці заслабким для друку: «Що буде з Кобилянської оповіданням? Она мені прислала друге, але дуже нужденне» [18].

Про дальші колізії з призначеним до альманаху оповіданням Кобилянської, котрі хоч якось прояснюють причини її невдалого дебюту й дають змогу точно ідентифікувати цей твір, свідчать щоденникові експресії від 2 червня 1886 року: «Зося сказала мені вчора, що мою новелу візьмуть до друку, але змінять, бо вона подібна до новели, яку написала Кобринська. Я вся стрепенулася з обурення, аж Зося злякалась і почала заспокоювати мене; мовляв, зміни будуть незначні. Я не хочу, щоб мою новелу брали з ласки, так і скажу їй. Натальця ж сама запрошувала мене написати її для альманаху» [19]. Найвірогідніше, що йшлося про редакторську переробку оповідання Кобилянської «Вона вийшла заміж» («Sie hat geheiratet», тобто пізнішої повісти «Людина»), сюжет якого схожий з оповіданням Кобринської «Задля кусника хліба».

Імовірно, затіявши певну авантюру з потенційно успішним твором Кобилянської, Кобринська оберігала від ненавмисного сюжетного дублювання власний, тому й зважилася на редакторську інтервенцію в текст буковинської авторки. Альманахова інтрига довкола дебютного оповідання Кобилянської тривала наступного підготовчого (1887) року. Щоб заручитися згодою Кобилянської на переробку її новели, Кобринська листовно просила Франка (24 березня 1887 року) «з повістею Кобилянської задержати», допоки особисто не погодить із нею перероблений варіант і пересвідчиться, що після редакторських змін та «не схоче відпиратися авторства» [20].

Того самого дня Кобринська адресувала приятельці запитального листа, яким започаткувала безпосередні епістолярні взаємини:

Шановна Пані! Здивує, може, Вас моє письмо, понеже усі з Вами інтереси залагоджую завше через Зосю, та на сей раз роблю виняток. Ходить тут о Вашу новельку, котра з редакції, може трохи інакше вийде, як Ви її написали. Понеже ми мусили триматися певного одного напрямку. Доношу то, однак, Вам з запитанням, чи Ви на тото пристаєте? Я би Вас дуже просила, щоби Ви того кусника не жалували, ми певно Вам встиду не зробимо, а Ви, преці, і без того маєте много оповідань написаних. Ваша праця перейшла дуже строгий суд і повинна вийти Вам на похвалу. Прошу о скору відповідь, понеже в тих днях уже може поступити до друку» [21].

На той час рукопис збірника вже був у друкарні Товариства ім. Шевченка у Львові. 19 лютого 1887 року його особисто здали до друку Франко й Кобринська. Імовірно, що, бажаючи за будь-яких обставин фігурувати на сторінках альманаху, Кобилянська таки погодилася на переробку свого твору. Про це свідчить лист Кобринської до Франка від 4 квітня 1887 року, де згадано, що в неї є листовна згода від авторки: «оповідання Кобилянської можна так друкувати як суть у вас» [22].

Очевидно, перед тим як передати рукопис альманаху в друк, Кобринська передала його на остаточну редакцію Франкові. Весь матеріал «Першого вінка» упорядниця переписала власноручно, тож вона цілком могла корегувати і навіть відсортовувати якісь тексти без погодження з Франком. Проте достеменно не відомо, чому після вказівки Кобринської Франкові друкувати оповідання Кобилянської «Перший вінок» у червні 1887 року побачив світ без участи буковинської авторки.

Чимало сучасників Кобилянської стверджували, що найбільше приклався до неучасти Кобилянської в альманасі Франко. Спираються головно на його відоме пояснення в статті «Маніфест “Молодої музи”» (Діло, 1907, № 263): «Я ані на хвилю від першої появи Ольги Кобилянської на полі нашої літератури не сумнівався про її талант. Правда, перше її оповідання, написане для “Першого вінка” німецькою мовою, я признав не вартим друку задля його солодкаво сентиментального, марлітівського стилю, і панна Кобилянська з часом помирилася з моїм осудом» [23].

Про історію з невдалим дебютом Кобилянської згадував Осип Маковей: «Написала вона 1886 року коротке оповідання п[ід] з[аголовом] “Вона вийшла заміж”. Н. Кобринська прийняла його до свого “Першого вінка”, але Іван Франко, котрий порядкував сей альманах, не видрукував його. Я маю тепер се оповідання в руках і бачу, що воно й не заслугувало на друк, але авторка його у свій час покладала на нього великі надії — ну, і розчарувалася дуже гірко» [24].

Аналогічної думки про Франкове вилучення твору Кобилянської з «Першого вінка» була й Олена Пчілка, яка стверджувала: «Доля хотіла, щоб якраз це її оповідання забракував Франко. Таким чином, єдиний із письменників, що мав дорадчий голос, спричинився до такої шкоди для альманаху» [25].

Славетна авторка жодного разу у своїй мемуаристиці не дорікнула Франкові за нереалізований дебют, натомість емоційно осуджувала за це Кобринську.

«Я тепер шаную Натальцю і мене так непереборно тягне до неї»: безпосереднє знайомство і нова фаза взаємин

Якщо в щоденникових рефлексіях Кобилянської у період 1883–1889 років, тобто до її перших відвідин Болехова, ставлення до Кобринської було переважно негативне, як до фатальної винуватиці прикрих невдач і розчарувань юної Ольги, то залежно від того як коливалася сповнена протиріч життєва настроєвість буковинки — від зневіри до бажання гармонійного співжиття з усіма людьми, вона поступово переосмислювала й змінювала свої оцінки й характеристики Кобринської. «Я тепер шаную Натальцю, вона щось робить, усе-таки чогось домагається. Хоч до цієї пошани домішується й глибока неприязнь, а все ж я її шаную» (запис від 5 грудня 1884 року) [26].

Не раз у припливах власних душевних експресій Кобилянська виявляла потребу в заспокійливій доброзичливості й почуттєвому розкритті перед старшою приятелькою: «Наталечко, до твоїх грудей хочу свою шумну голову приставити» (запис від 30 січня 1885 року) [27].

Ставлення Кобилянської до її галицької приятельки було емоційно амбівалентним: сповнене то пошани, емпатії з її духовним світом, потреби в її інтелектуальному впливові, то немотивованої ненависти й затаєної злости: «Бувають хвилини, коли мені здається, що я споконвіку була близька їй, мене так непереборно тягне до неї, до Ґеня» (запис від 26 квітня 1885 року) [28].

Причина таких внутрішніх протиріч — у сповненому психологічної конфліктности духовному бутті Кобилянської, яка в стосунках з ближніми прагнула зустрічного вияву чуттєвости й інтимної споріднености, хоча зчаста й сама страждала від психологічно-емоційної несумісности з оточенням. Своє негативне ставлення до Кобринської Ольга поступово змінювала під впливом безпосереднього контакту з нею.

«Я мешкаю в Кобринської»: болехівські пригоди Кобилянської

Справжні приятельські взаємини між ними почалися 1889 року, коли переїхавши з Кимполунга до Димки (тепер село Глибоцького району Чернівецької области), буковинська письменниця вперше відвідала Болехів і пробула тут від липня до 5 вересня. «В наступному (1889) році, — згадувала Михайлина Рошкевич, — Кобилянській усміхнулася надія зреалізувати щире бажання: побути в Галичині, пізнати галичан особисто. Пішла їй назустріч Кобринська, запрошуючи її на весь час побуту до Болехова» [29].

Болехів

Кобилянська оселилася в так званій офіцині — окремому будиночку, спеціально спорудженому для Кобринської. Свої враження й рефлексії від захоплення життєдайною енергетикою цього містечка і довколишніх сіл Ольга зафіксувала в щоденнику (31 липня 1889 року): «Тут мальовничі околиці, гарні листяні ліси, тихі, сховані серед зелені села»; «тутешня місцевість додає бадьорості, вона сповнена життя, навіть поетична, тільки їй бракує тієї характерної величі, якою так вражають і закарбовуються в пам’яті наші гори» (запис від 3 серпня 1889 року) [30].

Ближче пізнавши Кобринську, буковинська гостя почала по-іншому її сприймати, захоплюючись інтелектуальним поривом, людською шляхетністю й популярністю цієї жінки. Тепер уже амбіційність Кобилянської не завадила їй духовно вивищити приятельку, протиставивши власній культурній ізольованости, та побачити в ній досвідчену наставницю й щиросердну товаришку: «Я мешкаю в Кобринської, вона дуже інтелігентна і справді обдарована жінка. Вона мене далеко випередила. Щоправда, вона багато старша, більше читала, і коли їй потрібна якась книжка, їй присилають ті книжки з усіх боків. Її багато людей підтримують, дають поради, а мені доводиться тихо сидіти вдома, загрузлій у міщанських буднях, без книжок, без проводу в ненастанній боротьбі» (запис від 31 липня 1889 року) [31].

Наталія Кобринська

Перебування в домі Кобринської, «осередді духовної праці», справило важливий вплив на світоглядну еволюцію майбутньої української письменниці, передусім з погляду мовної практики та знайомства з популярною лектурою. Тут вона «багато чого навчилася, багато чого з’ясувала для себе» (записи від 11 і 14 серпня 1889-го) [32], перейняла прогресивні думки «про соціальні проблеми, літературу», «про жіноче питання». Болехів став для Кобилянської першим духовним центром, з якого почалося її знайомство з Галичиною й асиміляція з українською суспільністю, тут вона мала нагоду пізнати чимало визначних українців і українок.

Водночас у Болехові Кобилянська стала свідком гучного «процесу соціалістів». У серпні 1889 року у Львові було проведено обшуки й заарештовано Івана Франка, Михайла Павлика та групу київської студентської молоді, яка прибула з Наддніпрянщини на літні канікули знайомитися з Галичиною. Серед них були Аполлінарій Маршинський, Богдан Кістяківський, Сергій Деген і його сестри Наталія та Марія — усім їм інкримінували соціалістичну пропаганду. Загроза нависла й над Кобринською, адже заарештовані гостювали й у Болехові, а на листі із запрошенням Дегенів та інших студентів стояли підписи Кобринської, Кобилянської, Ієроніми Величкової (сестри Наталії), Михайлини Рошкевич.

Ольга Кобилянська

Кобринська боялася, що цей лист під час обшуку може потрапити до поліції. Надто ж переживала за свій цінний архів, за листи, які могли стати вагомим доказом її зв’язку з Драгомановим, Болеславом Лімановським, Франком, Павликом. Щоб уберегти епістолярій і уникнути арешту, Кобринська мусила його переховувати. Михайлина Рошкевич згадувала ту тривожну ніч, коли вона разом із Кобринською й Кобилянською закопувала рукописи біля будинку Озаркевичів. За порадою Михайлини, найбільш компрометуючі листи законспірували в спеціальному жіночому аксесуарі — «купрі» (невеликий матрацик, який жінки носили на спині під сукнею) [33]. Так вдалося уникнути обшуку.

За лаштунками приватного листування

Фрагмент листа Наталії Кобринської до Ольги Кобилянської

Після першого візиту Кобилянської до Болехова пожвавилися й епістолярні взаємини приятельок. В Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка зберігся 21 лист Кобринської до Кобилянської (1887–1899; частину листів не датовано). Відповідей Кобилянської не знайдено. Проблематика листування часто виходила за межі ділових питань і зосереджувалася на особистих темах — матримоніальних, любовних, почуттєвих. Часто йшлося про творчі задуми й участь у жіночому русі.

Епістолярне спілкування з буковинською приятелькою Кобринська зараховувала до інтимно-особистого, сповідального, зорієнтованого на індивідуальне саморозкриття. «Кореспонденція з Вами, то, може, одна переписка, в котрій говорю про себе, т. є. переписка для себе самої»; «Ви умієте так часом говорити, що мені легше робиться» (лист до Кобилянської від 16 січня 1896 року) [34], — націлювала Кобринська приятельку на листовну взаємність.

Далі Кобилянська стає частою гостею в болехівській садибі (достеменно відомо про її перебування в Болехові 1890 року, влітку 1893-го, в листопаді 1898 і 1901 років). У своєму запрошенні Кобринська звертається до неї: «Приїжджайте як зможете найскоріше. Дуже радо Вас повитаю і сердечно» (лист від 30 червня 1890 року) [35]. У 1890-му Кобилянська знову місяць гостювала в Болехові, провівши тиждень і у Львові. Найважливішим враженням від цієї поїздки було знайомство з Павликом та Франком.

Чоловіки, ворожки і питання сердечні

Про ще більше зближення з Кобринською Кобилянська згадувала в листі до Франтішека Ржегоржа від 3 жовтня 1893 року: «зве мене своєю найліпшою приятелькою» [36]. Кобринська була порадницею молодшій Ользі і в сердечних питаннях, у яких між собою знаходили найбільше порозуміння. З власного життєвого досвіду вона повчала Ольгу у взаєминах із чоловіками бути почуттєво відкритішою, не затаювати своїх інтимних порухів: «то зовсім нерозумна ваша тактика взаємно уникатися. Як двоє маєте до себе взаємний наклін, то я зовсім не виджу тут потреби взаємного уникання» (лист від 20 червня 1897 року) [37].

Щиро бажаючи сімейного щастя для приятельки, Кобринська щоразу намагалася посватати їй особисто дібраних, респектабельних і національно свідомих женихів-українців: «касієра з Перемишля», який «бере живий уділ в всіх руських товариствах і є звісний як добрий русин»; маляра — «русина, академіка, такого самого як Корнило Устиянович, тепер буде малювати в Сільці церков» [38].

Презентуючи кавалерів, Кобринська акцентує не так на їхніх візуальних характеристиках (не завжди надсилаючи навіть світлини), як на соціальному й національному статусі. Особливо запопадливо вона радила Кобилянській у чоловіки Михайла Павлика, раніше особисто зрезигнувавши його шлюбною пропозицією. Нерідко й сама Кобринська звірялася приятельці в любовних симпатіях, нарікаючи на свої фатально нещасливі історії з мужчинами.

Михайло Павлик

За сприяння Кобилянської вона часто вдавалася до ворожінь, вивіряючи свої сердечні вподобання з езотеричними присудами щодо суджених. Листовно прохала Ольгу: «Як будете мати час, то підіть єще до тої ворожки і розпитайте о того блондина і брунета, бо то принаймій люди, що дали би кусень хліба — єї ворожба дійсно мене застановила, особенно трафно говорила о брунеті. Не гадайте, однак, що в тім є щось реального — спершу було то у мене захотінка довідатися о моїй будущині, а тепер вже розбуджена цікавість щодо самої ворожки ― для пишучої жінки і то потрібно знати» (лист від 14 травня 1894 року) [39].

«Займала мене ідея емансипації жінок»: становлення Кобилянської-феміністки

Під впливом Кобринської Ольга Кобилянська зацікавилася жіночим рухом. Про початок своїх феміністичних зацікавлень вона згадала в автобіографії 1903 року: «Пізніше увійшовши в 18–19 рік, — займала мене ідея емансипації жінок, і мені мріялося, стати для них чим-то величним, геройським, чим-то освобождающим з їх кайданів. В тім керунку під впливом Наталі Кобринської і Софії Морачевської відразу перестали мене малюнки і рисування займати, стали мені байдужі» [40].

Коли 8 грудня 1884 року в Станіславові Кобринська заснувала Товариство руських женщин, Кобилянська ще стояла осторонь від перших проявів організованого жіноцтва. До товариства вона ввійти не могла, бо жила далеко від Станіславова, не мала змоги й матеріально його підтримати, проте постійно цікавилася подіями громадського життя жінок. «Вчора прочитала в “Ділі”, що Натальця і ще три жінки заснували спілку [очевидно, йдеться про Франкову замітку «Перед збором руського жіночого товариства в Станіславові». — А. Ш.]. Восьмого цього місяця з’їдуться чи повинні з’їхатися всі добрі патріотки-українки до Станіслава, де провадитимуть наради, влаштовуватимуть лекції і т. д. Статут спілки я вже читала, він досить порожній. Я спочатку була запалилась, написала Олі листа, хотіла, щоб ми вдвох послали восьмого тій спілці вітання. Нині я охолола і відмовилась від свого наміру», — писала Кобилянська в щоденнику 5 грудня 1884 року [41].

За словами Лесі Українки, Кобилянська «була дуже захоплена ідеєю жіночого руху, знаходячись під сильним впливом пані Кобринської» [42]. Загалом поділяючи феміністичні ідеї старшої приятельки, вона висловлювала й власні погляди про жіночу емансипацію, пропонуючи більше актуалізувати її європейським досвідом, «правильно і глибоко розуміти “жіноче питання” теоретично, так розуміти, як це розуміють англійські, американські та німецькі жінки» (лист Кобилянської до Михайла Павлика від 11 жовтня 1891 року) [43].

Засадничим чинником розвитку жіночого руху Кобилянська вважала інтелектуалізм та просвіту жінки: «Знання — оце є поки що той клич, та наша зброя, за допомогою якої будемо здобувати належні нам права» [44]. Тому переважно філістерський різновид української жіночої емансипації й лише поодинокі ширші засяги його лідерів Кобилянська вважала малокорисними і поверховими.

Свою публічну неучасть у Перших жіночих зборах у Стрию (1 вересня 1891 року) пояснювала ще недостатнім осмисленням емансипації: «Я повинна ще набути багато досвіду, тобто багато спостерігати і читати — мені ненависна всяка поверховість, я не хотіла б наслідувати деяких жінок — вони просто кокетують з наукою і соціальними питаннями» [45]. Хоча сама Кобринська вважала буковинську письменницю своєю спільницею в жіночому питанні. Готуючись до стрийських жіночих зборів, просила Кобилянську налагодити контакт із німецькими й румунськими жіночими організаціями та написати зразок «петиції» до австрійського уряду, бо та краще знала «стиль урядовий». Від імені «буковинських русинок» Кобилянська надіслала учасницям перших жіночих зборів у Стрию вітальну телеграму.

Товариство руських жінок у Чернівцях

14 жовтня 1894 року Кобилянська разом із Марією Матківською долучилася до заснування Товариства руських жінок у Чернівцях, виступивши з рефератом «Дещо про ідею жіночого руху» (Народ, 1894, № 19, с. 298–301; Діло, 1894, 2 (14) листопада; 3 (15) листопада; видано також окремим відбитком у Коломиї, 1894). Феміністичні ідеї, висловлені в цьому рефераті, ідеологічно, світоглядно й теоретично кореспондували з думками Кобринської. У чернівецькому жіночому товаристві Кобилянська активно працювала кілька років, але потім поступово віддалилася від роботи в громадських жіночих організаціях. Як згадувала Леся Українка, з часом письменниця «значно охолола до фемінізму, можливо, тому що він став для неї “пережитим моментом”» [46]. Утім, Кобилянська далі активно реалізовувала своє кредо як письменниця: «для мене можлива єдина діяльність: писати для інших, а те, що я пишу, належить тільки українським жінкам» (запис від 5 грудня 1884 року) [47].

Зосередившись з 1890-х років на літературній творчості, Ольга Кобилянська, на думку Соломії Павличко, «дебютувала в українській літературі як послідовна феміністка» [48], по суті, продовжуючи феміністичний дискурс культури, що його започаткували раніше Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Наталя Кобринська та Олена Пчілка, і цим самим закріпивши прагнення українських жінок до самоствердження.

Після невдалої спроби видати «Другий вінок», Кобринська самотужки реалізувала проєкт «Жіноча бібліотека», який вийшов у трьох книгах під назвою «Наша доля» (Стрий, 1893; Львів, 1895, 1896). Редакторка прагнула залучити до нього як постійну дописувачку й співробітницю Ольгу Кобилянську. У першій книжці «Нашої долі» (Львів, 1893, с. 79‒87) вони спільно опублікували зібрані матеріали у статті під назвою «Звістки з заграниці і краю» (Кобилянській, зокрема, належать записи про жіночий рух в Америці, Японії, Англії, Ірландії, Швеції, Норвегії, Данії, Франції, Іспанії, Німеччині, Росії).

Видання «Наша доля»

Франко між Кобринською і Кобилянською. Літературне суперництво

Наступні 1898–1899 роки у взаєминах Кобринської і Кобилянської особливо насичено подіями, хоча й сповнено емоційно контрастними стосунками: то сердечним зближенням, то непорозуміннями й прихованими конфліктами. У листопаді 1898 року вони разом брали участь у святкуванні 25-річчя літературної діяльности Івана Франка (30 жовтня) і столітнього ювілею нової української літератури (31 жовтня — 1 листопада 1898 року). «А був це торжественний день ювілею Івана Франка в році 1898, — згадувала Уляна Кравченко. Серед наших зірок, побіч Наталі Кобринської, явилася на ювілейнім святі авторка “Царівни” — Ольга Кобилянська і авторка “Золотого серця” — Євгенія Ярошинська» [49].

З цього заходу збереглася групова світлина. На ній Франко, Кобринська, Кобилянська й інші учасни_ки з’їзду українських письменни_ків Галичини і Буковини, що відбувся тими днями у Львові. З цікавими подробицями Кобилянська згадувала приготування до історичного фото й загалом про теплу атмосферу, яка панувала на цьому святі, «бо ж не часто отак інтимною сім’єю збиралися тоді українські письменники до гурту» [50]. У листі до Ольги Франко від 11 січня 1899 року Кобилянська  прокоментувала фотогенічність друзів і подруг: «Як Вам подобається наша львівська фотографія? Мені дуже, ми там всі, за винятком Кобринської, дуже трафлені. Я і донині жалую, що і Ви з нами не пішли до фотогр[афа], була би-м мала пам’ятку, а так хто знає, коли дістану Ваш образок» [51].

Учасниці й учасники святкування столітнього ювілею нової української літератури

Одразу після двох урочистих заходів Кобилянська поїхала «на пару день» до Болехова, повернулася, як завжди, сповнена енергії від духовного спілкування з подругою: «У Кобринської проминув мені час дуже гарно, дуже гармонійно» (лист Кобилянської до Осипа Маковея від 11 листопада 1898 року) [52].

Певне напруження стосунків між приятельками цього разу виникло вже з боку Кобринської, яка, ображена за недооцінювання її модерністських творів, уважала Кобилянську не лише Франковою літературною фавориткою, а й своєю творчою конкуренткою, негідною аж такої літературної слави. Її іронічні закиди на адресу буковинської письменниці мали на меті применшити її талант і вивищити свій.

Не сприймаючи нові стильові прикмети в письмі Кобилянської, Кобринська називала їх то «хапаниною» [53], то «мішаниною кепського реалізму і романтизму» [54], то взагалі заперечувала причетність Кобилянської до модерністського напряму: «вона після мене — не модерніст» [55]. З цього погляду цікава її рецепція окремих творів Кобилянської, зумисне донесена в листі до Франка, щоб акцентувати «артистичні промахи» своєї конкурентки: «“Царівна”, пр[иміром], робит вражіннє чогось зліпленого, нецілого. В “Некультурній” страшний артистичний блуд (я єї тото казала)… Не о то, врешті, ходить, аби висказувати єї блуди, лиш о справедливість» [56].

З обуренням Кобринська відреагувала на публікацію в «Літературно-науковому вістнику» (1899, т. 5, кн. 1, с. 37–42) «фантазії» Кобилянської «Поети», докоряючи за це Франкові (лист від 16 січня 1899 року), який тоді входив до редакції журналу: «Дійсно я здивувалася строгости осуду, з яким Ви до мене відноситеся, а тій великій, милосердній поблажливости, з якою судите инші жінки і фантазії» [57].

«Мені встидно, що були в мене хвилі, в котрих я клонилася вірити, що вона мені завидує»

Тим часом під впливом тривалих болехівських гостин Кобилянська зревізувала свої колишні хибні підозри й упередження, розкривши внутрішній світ Кобринської по-іншому: «Вона прекрасна людина, і мені встидно, що були в мене хвилі, в котрих я клонилася вірити, що вона мені завидує. Вона мені не завидує, не завидувала ніколи, се вона навіть не може, бо на те заінтелігентна і заталановита» [58].

Ця розчулена епістола до Осипа Маковея показова для ілюстрації складної життєвої амплітуди взаємин обох жінок. Кобилянська не раз переосмислювала своє ставлення до приятельки, картала себе за суб’єктивні й некоректні оцінки на її адресу. В жіночій дружбі завжди трапляються такі хвилі. Кобилянська одна з небагатьох з близького оточення Кобринської, відчуваючи й розуміючи її людські пориви, вразливу сутність, оцінила її феноменальний інтелект та збагнула її роздвоєну психоприроду — імпульсивну, безкомпромісну, діяльно активну, духовно самозаглиблену, рефлексивну, екзальтовано почуттєву, шляхетну і щиру: «Не думайте, що вона все така, якою буває, коли говорить про саму літературу, жіночі справи і т. д. Якби Ви її так знали, як я, бачили її раз в її хаті межи чотирма стінами, тихою і глибокою, — Ви б її дуже поважали» (лист до Маковея 1898 року) [59].

Свою наставницю Кобилянська позиціонувала як особистість виняткової духовної й чуттєвої організації, вважаючи, що «жодна з всіх львівських пань не може рівнятись з нею, з її духом, ні із тонкістю її чувства» [60]. Така прочута людська ідеалізація Кобринської засвідчила особливий психосугестивний зв’язок Кобилянської з приятелькою, який повсякчас живив і емоційно злагоджував їхні не завжди прості стосунки і який не здатні були затьмарити навіть тимчасові хвилі літературного суперництва.

Цікаво, що схожу сповідальну риторику щодо Кобилянської в цей час висловлює в листах і Кобринська. У листі до Павлика від 11 квітня 1899 року вона пояснює, що, попри більшу від неї популярність приятельки в літературному середовищі, не змінила до неї свого дружнього шанобливого ставлення: «Звідки прийшло Вам до голови, що я на Кобилянську зизом спозираю, — не сподівала-м ся по Вас, що посуджаєте мене о таку низоту духа. Коли Кобилянську стали хвалити, я собі то і в рад не клала, чому, гадаю собі, друга не має писати, що то мені шкодить… Єсли обурююся, то не на Кобилянську, бо що вона тому винна, що її хвалять, — але не так, що мені хочуть відмовити талант, а, властиво, мій приписати Кобилянській… Я з Кобилянською добре жила, жию і буду жити… А врешті, будь-що-будь, аби я вже не могла порівнятись з Кобилянською, на то вже хиба дурня треба. Мені ані в голові мати якісь претензії до Кобилянської» [61].

Зрештою, Кобринська ніколи відкрито не оприявнювала свій критичний негативізм до творчости Кобилянської. Ба більше, колоритно відзначила приятельку в контексті історичного розвитку жіночої літератури у своїй «Промові на науковій академії в ювілей відродження русько-української літератури» (Діло, 1898, № 238, с. 2–3): «Залунала зелена Буковина поступовішим народним і літературним духом, залунали імена жіночі Ольги Кобилянської і Євгенії Ярошинської» [62].

Ще Кобринська вважала буковинську посестру своєю літературною послідовницею, наводила навіть приклади творчого наслідування Кобилянською її творів: «Ольга Кобилянська наслідує “Задля кусника хліба” в оповіданню “Людина” і бере зав’язок з Шумінської другої доньки до “Царівної”, котру, правда, звела вкінці на свій питомий матримоніальний лад. Сам Маковей сказав раз мені, що “О[льга] К[обилянська] засилюєся Вашими тематами» [63].

А проте Кобринська й надалі залишалася для Кобилянської її старшою наставницею, наприклад радила молодій письменниці, захопленій тоді ідеями Ніцше, позбутися впливу цього новомодного філософа: «Не тратьте часу на Ніцшого. Світ літературний називає його переступником. Зарозумілість того чоловіка має бути страшна, ― а де ж велика зарозумілість, там мало зерен правдивого розуму» (лист до Кобилянської від 17 лютого 1894 року) [64].

«Наші люди не вміють її цінити»: роль Кобилянської в обстоюванні Кобринської

На вершині своєї слави творчо піднесена Кобилянська намагалася всіляко популяризувати й вивищувати творчість Кобринської, особливо в період її складної генераційної кризи, вимушеної суспільної маргінальности. Кобилянська стала на захист приятельки, визнаючи, що зарозуміла галицька публіка так і не змогла збагнути й належно оцінити непересічний феномен письменниці: «Наші люди не вміють її цінити, і єсли би поляки таку жінку мали, вони би її інакше трактували» [65].

З цього погляду Кобилянська засуджувала Олександра Колессу, який у доповіді «Столітє обновленої українсько-руської літератури», виголошеної під час ювілейної академії до сторіччя нової української літератури у Львові 1 листопада 1898 року, незаслужено оминув Кобринську увагою. За словами Кобилянської, якби Колесса зумів «трохи ліпше розглянутися в працях» Кобринської, то «був би переконався, що і вона причинилася до розвою руської літератури і національного життя» (лист до Маковея від 11 листопада 1898 року) [66].

Кобринську згадано в листуванні Кобилянської з іншими адресатами. Серед талановитих літератор_ів Галичини вона рекомендувала приятельку болгарському письменникові Петку Тодорову (в листі до нього від 15 травня 1900 року): «З жінок подам Вам ще адрес пані Наталії Кобринської (в Болехові, Галичина). Се ж дуже інтелігентна жінка, і може, схочете з нею кореспондувати? Вона також писателька» [67]. А в листі до Осипа Маковея (від 11 листопада 1898 року), тодішнього впливового редактора «Літературно-наукового вістника», Кобилянська просила налагодити співпрацю й особисті взаємини з Кобринською, вочевидь прагнучи в такий спосіб примирити її контроверсійні стосунки з галицьким оточенням: «Я би дуже хтіла, щоби Ви з Кобринською добре жили» [68].

«В своїх письмах ми так є відмінні, що одна другу ніколи не “перепише”»: відмінність двох творчих натур

Утвердившись як письменниця, Кобилянська заперечувала можливість будь-якої конкуренції з Кобринською, вважала, що кожна з них винятково індивідуальна творча особистість із власним стилем і естетичним світовідчуттям: «Я навіть з нею ніколи не можу мірятися, в своїх письмах ми так є відмінні, що одна другу ніколи не “перепише”. В неї є літературне образовання, чого в мене нема і не буде» (лист Кобилянської до Маковея від 11 листопада 1898 року) [69].

Цікаві спостереження про порівняння творчих сутностей двох письменниць висловив Денис Лукіянович. Він протиставив їхні духовні психоуклади: аналітико-раціоналістичний, позитивістський, інтелектуальний, схильний до теоретизувань у Кобринської та почуттєво розкутий, образно-інтуїтивний, з особливим відчуттям енергії слова і «власною творчою лінією» у Кобилянської. Проте він аж ніяк не вивищував одну над іншою: «Коли поставлю її [Кобилянську. — А. Ш.] побіч Кобринської, то пригадую собі, Кобринська була інтелектуалістка, багато теоретизувала над жіночим питанням, над літературною критикою і технікою, але бракувало їй інтенсивності й експресії, і вона поетичним поривом ніколи не долітала на сі верхи, до яких сягала тільки оком, духом і умом, але не словом. Кобилянська не розбирала чому, не силувалась казати як, зате мала властивий, пластичний вислів для кожного особистого чуття і зворушення, властиву і власну фарбу для змалювання краси, якою радувалось її око» [70]. Фактично в такий спосіб Лукіянович імпліцитно розрізнив ті духовно-творчі царини, які були найбільш суголосні психологічній конституції письменниць і в яких кожна з них змогла якнайкраще розкритися.

Спільні мандри на Наддніпрянщину

Київ, 1890 рік

У серпні 1899 року Кобилянська з Кобринською взяли участь в ХІ Археологічному з’їзді в Києві. До Києва Кобилянська прибула тижнем раніше. Про враження від Києва та про перебування в родини Косачів у Гадячі, куди мала невдовзі приїхати й Кобринська, письменниця згадувала в листі до батьків від 21 серпня 1899 року: «За тиждень приїде сюди Кобринська, погостює кілька днів, а потім повертаємо до Києва на 3–4 дні і разом — додому. Я дуже рада, що і вона прибула сюди, бо так далеко їхати самій одній» [71]. Проте згодом Кобилянська зізнавалася про не зовсім вдалу компанію з надемоційною супутницею: «Я відбула почасти свою подорож до Росії і в товаристві Кобр[инської]. O mein Gott! Тії її нерви, між нами сказавши, доводили мою терпеливість до крайності» (лист до Лукіяновича від 25 жовтня 1899 року) [72].

Останній період взаємин

Після смерті батьків у 1903‒1904 роках і нещасливого «переселення» до Львова, а згодом вимушеного повернення до Болехова Кобринську чекали серйозні психологічні випробування: самотність, криза творчости, врешті соціальний вакуум. Можливо, це зумовило припинення її епістолярних чи безпосередніх контактів, зокрема з Кобилянською. Незрозуміла також причина відмови Кобринської взяти участь в альманасі на честь Кобилянської «За красою!» (Чернівці, 1905; упорядник Остап Луцький), що його підготували українські літератор_и (Іван Франко, Богдан Лепкий, Осип Маковей, Катря Гриневичева, Микола Чернявський, Петро Карманський, Уляна Кравченко, Михайло Коцюбинський, Надія Кибальчич, Микола Вороний, Василь Пачовський та ін.) на підтримку талановитої письменниці.

Свою відмову вшанувати колегу Кобринська пояснювала Євгенії Ярошинській душевним пригніченням після смерті матері 1904 року (була «хора і зломана»), нарікала на нетактовність настирливого упорядника: «Нічим займатися не можу. Але люди того не знають чи не хотять вірити. До них належить якийсь пан Луцик [йдеться про Остапа Луцького. — А. Ш.], що загадав видавати альманах в честь Ольги Кобилянської — уже 3 рази писав, щоби я приступила до видавництва. Зразу я не зважала на то — гадала, пише до всіх та й і до мене написав, але коли став напирати і відкликаєся на саму Ольгу, котра єго упевнила, що я не відмовлю, мусіла-м ся здецидовати на відповідь». Тому просила Ярошинську вибачитися перед Кобилянською й запевнити, що «в инчих обставинах житя не відмовила» [73]. Особисто до Ольги не писала, бо не знала точної адреси після затяжної листовної паузи. На цьому будь-які згадки Кобринської про давню приятельку назавжди уриваються.

Євгенія Ярошинська

Кобринська

Відомо, що після смерті Наталії Кобринської (20 січня 1920 року) Ольга Кобилянська просила свою близьку знайому, Ірину Левинську, відвідати могилу письменниці в Болехові й заопікуватися нею. Що та й зробила: «Я виконала її просьбу, відшукала могилу, яка була досить запущена, опорядкувала її і зробила фотознімок, на якій стоїть високий дубовий хрест із портретом Н. Кобринської і написом: “Мене вже серце не болить…”» [74].

Ірина Левинська на могилі Наталії Кобринської у Болехові

У взаєминах Ольги Кобилянської і Наталії Кобринської важко простежити якусь певну еволюцію чи сталість, бо протягом усієї життєвої історії ці стосунки характеризувала контрастність обопільних жіночих рецепцій, які балансували поміж захопленням і затаєною ненавистю, інтелектуальним впливом і заздрощами, повагою і конкуренцією. Причина таких внутрішніх протиріч ґрунтується на сповненому психологічної конфліктности духовному бутті обох цих особистостей, не завжди здатних гармонійно зживатися з тими, хто відрізнялися вдачею. Кобринська — емоційна, імпульсивна, гарячкувата, хоч і сповнена глибоких внутрішніх сентиментів, Кобилянська — самозаглиблена, чуттєва, душевно вразлива.

Суттєві корективи в ці стосунки вносили біографічні реалії, які видозмінювали вектори психологічного контактування: субординаційний (наставниця — учениця), паритетний (сфера близької духовної комунікації), конкурентний (фаворитка — аутсайдерка).

Попри неприємні колізії в житті Кобилянської, до яких була причетна Кобринська, буковинська письменниця високо цінувала свою приятельку як творчу особистість, близьку і споріднену душею людину. Вона відчувала й розуміла її людські поривання, її вразливу сутність, оцінила її феноменальний інтелект і впливове наставництво.

Взаємини з Кобилянською в комунікативному досвіді Кобринської були важливими для її почуттєвого саморозкриття, для реалізації потреби емоційного контакту з духовною спільницею, як позиціонувала вона буковинську подругу. У своїх стосунках з нею Кобринська чітко розмежовувала два аспекти — приватний і літературно-професійний, які ніколи не були взаємозумовлені. Творча конкуренція з Кобилянською наприкінці 1890-х років не завадила Кобринській щиро зізнатися у товариській злагодженості і душевній гармонії з приятелькою: «Ми собі так добре жили» [75].

Історія їхньої жіночої дружби ніколи не зазнавала відкритих емоційних конфронтацій, бо більше була сповнена зворушливих жіночих одкровень.

Література:

1. Рошкевич М. Про Ольгу Кобилянську // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 349–350.
2. Кобилянська О. Автобіографія [1927 р.] // Кобилянська О. Твори : у 5 т. Т. 5. Київ : Держ. видво худож. л-ри, 1963. С. 221.
3. Кобилянська О. Слова зворушеного серця. Київ : Дніпро, 1982. С. 20.
4. Там само. С. 35.
5. Там само. С. 70.
6. Там само.
7. Там само. С. 46.
8. Там само. С. 84
9. Там само. С. 58.
10. Там само. C. 52
11. Там само. С. 64.
12. Кобилянська О. Автобіографія [1927 р.] // Кобилянська О. Твори : у 5 т. Т. 5. Київ : Держ. видво худож. л-ри, 1963. С. 221.
13. Лист Кобилянської до Олександра Барвінського від 17 груд. 1909 р.).//Кобилянська О. Твори : у 5 т. Т. 5. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 609.
14. Маковей О. Ольга Кобилянська (літературно-критична студія) // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 44–45.
15. Кобилянська О. Слова зворушеного серця. Київ : Дніпро, 1982. С. 75.
16. Там само. С. 117.
17. Там само. С. 121.
18. Відділ рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (Далі – ІЛ). Ф. 3, № 1608, арк. 292.
19. Кобилянська О. Слова зворушеного серця. Київ : Дніпро, 1982. С. 124.
20. ІЛ, ф. 3, № 1608, арк. 677.
21. ІЛ, ф. 14, № 752.
22. ІЛ, ф. 3, № 1615, арк. 67.
23. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1976—1986. с.  13–414.
24. Маковей О. Ольга Кобилянська (літературно-критична студія) // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 46.
25. Пчілка О. Оповідання: З автобіографією. Харків : Рух, 1930. С. 34.
26. Кобилянська О. Слова зворушеного серця. Київ : Дніпро, 1982. С. 76.
27. Там само. С. 94.
28. Там само.
29. Рошкевич М. Про Ольгу Кобилянську // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 350.
30. Кобилянська О. Слова зворушеного серця. Київ : Дніпро, 1982. С. 185–186.
31. Там само. С. 185.
32. Там само.
33. Рошкевич М. Про Ольгу Кобилянську // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 351.
34. ІЛ, ф. 14, № 758, арк. 2, 7.
35. ІЛ, ф. 14, № 755, арк. 5.
36. Кобилянська О. Твори : у 5 т. Т. 5. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 261.
37. ІЛ, ф. 14, № 760.
38. ІЛ, ф. 14, № 766–767.
39. ІЛ, ф. 14, № 757, арк. 4.
40. Кобилянська О. Автобіографія [1903 р.] // Кобилянська О. Твори : у 5 т. Т. 5. Київ : Держ. видво худож. л-ри, 1963. С. 214.
41. Кобилянська О. Слова зворушеного серця. Київ : Дніпро, 1982. С. 75.
42. Українка Л. Малорусские писатели на Буковине // Українка Л. Зібрання творів : у 12 т. Т. 8. Київ : Наукова думка, 1975–1979. Київ, 1977. С. 69.
43. Кобилянська О. Твори : у 5 т. Т. 5. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 257.
44. Там само.
45. Там само.
46. Українка Л. Малорусские писатели на Буковине // Українка Л. Зібрання творів : у 12 т. Т. 8. Київ : Наукова думка, 1975–1979. Київ, 1977. С. 69.
47. Кобилянська О. Слова зворушеного серця. Київ : Дніпро, 1982. С. 75.
48. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. Київ : Либідь, 1999. С. 70.
49. Кравченко У. Уривки спогадів // Жіноча доля. Коломия, 1930. С. 44.
50. Косарик Д. Спогади Ольги Кобилянської // Радянська Буковина. 1940. № 69. 18 верес.
51. Там само.
52. Кобилянська О. Твори : у 5 т. Т. 5. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 369
53. Лист до Павлика від 10 верес. 1902 р. ЦДІАУЛ, ф. 663, оп. 1, од. зб. 219, арк. 144,
54. Лист Н. Кобринської до І. Франка від 16 листоп. 1898 р.; ІЛ, ф. 3, № 1610, арк. 574.
55. Лист Н. Кобринської до М. Павлика від 16 лют. 1900 р.; ЦДІАУЛ, ф. 663, оп. 1, од. зб. 219, арк. 127–128.
56. ІЛ, ф. 3, № 1626, арк. 449–450.
57. ІЛ, ф. 3, № 1631, арк. 99.
58. Кобилянська О. Твори : у 5 т. Т. 5. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 369
59. Там само. С. 367.
60. Там само.
61. ЦДІАУЛ, ф. 663, оп. 1, од. зб. 219, арк. 108–110.
62. Кобринська Н. Промова на науковій академії в ювілей відродження русько-української літератури // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ : Дніпро, 1980. С. 327.
63. ; ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 532, арк. 34.
64. ІЛ, ф. 14, № 756, арк. 3.
65. Кобилянська О. Твори : у 5 т. Т. 5. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 367.
66. Там само.
67. Там само. С. 446.
68. Там само. С. 367.
69. Там само.
70. Лукіянович Д. Моє знайомство з Ольгою Кобилянською // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 356.
71. Кобилянська О. Твори : у 5 т. Т. 5. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 424.
72. Там само. С. 431.
73. ІЛ, ф. 101, № 502.
74. Ганущак В. П’ять постатей // Перевал. 2003. № 3/4. С. 142–143.
75. ІЛ, ф. 14, № 679, арк. 2.