3663 
Музей «Територія Терору» створений на місці пересильної тюрми №25 та гетто. Центральній наратив — нацистський та радянський терор. Команда музею в рамках усноісторичного проєкту #непочуті збирає оповіді свідків та свідкінь терору. Я би хотіла розповісти історії жінок, які пережили арешти, катування та депортації їх словами.
Марта Цегельська (Скобельська) народилась 24 березня 1920 р. у м. Золочеві.
Навчалась у школі та українській гімназії «Рідної школи» до 1938 р., а також у музичній школі ім. М. Лисенка. 2 березня 1940 р. вийшла заміж за випускника Богословської академії Артемія Цегельського, якого за відмову визнати Псевдособор у Львові 1946 р. вислали до Воркути. У 1949 р. Марту Цегельську заарештували. Утримувалась у львівських тюрмах «на Лонцького» та Замарстинівській.
Ось, що пані Марта згадувала про ті страшні часи:
«Мене з роботи… Я йду додому – мене арештують. І коли закрилася та тяжка брама «на Лонского», я зрозуміла – всьо. То, що я пережила кожний день, то страшне. Але вже дійшло до найгірших таких, що вони мене хотіли морально вбити. Бо бачили, що вже нічо, то морально. Ах ти така—сяка. Замість признатися – мама твоя померла, а ми дітей забрали… І я дістала шок. Викликали лікарку якусь – я не хотіла, я хотіла вмерти. Чоловіка нема, мами нема, дітей позабирали. Я думала, вже кінець мій. Але бачите, як пан Бог дав».
Арета Блавацька народилась в 1934 році в Трускавці на Львівщині. Потім сім'я переїхала до Львова, де й проживали до 1950 року, коли їх депортували в Томську область. Ось, що пані Арета пригадує про ті роки свого життя:
«Хтось гримає (в двері) — чую, що сильно гримає. Чую, що тато встав, каже що то КГБ—істи (...) А я знала, що в нас нічого нема. а була тільки «Історія» Грушевського, знаєте? (...) І я взяла і заховала, я в піжамі спала, в піжаму заховала і ті вже москалі влетіли в хату (...). І вони: «Сідати, не рухатися!». А я ж маю Грушевського, і починаю стогнати, що в мене страшно болить живіт. Ну так їм стогнала! А я вміла грати (...) І мене під конвоєм з передпокою завели в туалет. Я там — то воду спускаю, то стогну, то звуки даю. Він вже не міг витримали, пішов до кімнати. А я тоді ту книжку — обкладинки м`які були — рукою в каналізацію, так далеко—далеко засунула»
«Я зібралася (під час того, як родину пані Арети вивозили в Сибір), взяла шахмати під пахву, пішла, а там якраз зацвіли тюльпани. Вирвала всі квіти, що зацвіли! Все повиривала. І ті москалі до мене: «Ты зачем шахматы взяла?». А я їм: «Грати там буду в шахмати, і квіти вам не залишу!»
Ганна Іваницька (Бардин) народилась 1925 року на Львівщині. Коли жінці було 17 років, вона вступила до Юнацтва ОУН, де отримала псевдо «Мотря». Працювала в Українському допомоговому комітеті в Судовій Вишні (місто на Львівщині) й водночас була зв’язковою в підпіллі ОУН. 1945 року жінку заарештували. До 1948 року вона перебувала у тюремному відділенні Львівської обласної психлікарні. П’ять років проходила примусове лікування в Казанській психіатричній лікарні МВС СРСР. 1954 року вийшла на волю.
«Біля розбитої шибки лежала дівчина. Вона померла від запалення легень, бо з вікна сильно дуло і сипався сніг. Я теє захворіла. Плечі вкрилися фурункулами. Гній просочував сорочку. Уявіть собі двадцятирічну дівчину, підстрижену на «нульку». Сорочка спереду — у крові (не давали нам гігієнічних засобів під час менструацій), на спині — у засохлому гної»
«Найстрашнішими були електрошоки. Просила Бога не про життя, а лиш би не заговорити. Клали на тапчан, в уста вставляли гумову паличку, до скронь приставляли пластинки і подавали струм. Непритомніла, сорочка мокріла. Десь після 15—го сеансу лікарка Ластовецька сказала: «Больше шоков нельзя ей давать — не выдержит. Але завідувачка — кадебістка Каміестка — вирішила інакше»
Джерела фото: фондова колекція музею «Територія Терору»
Цитати: усноісторичний проєкт #непочуті; книга Марти Гавришко «Жіночі історії війни. Долаючи тишу» 2018 р.
Гавришко М. Жіночі історії війни. Долаючи тишу / М. Гавришко. - Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2018. - 240 с.
