1311 
93 церемонія вручення премій Американської кіноакадемії припала на період, найменш сприятливий для такого роду заходів. З позитивів — результати цьогорічного «Оскара» демонструють значний поступ гендерної рівності в кіноіндустрії.
Пандемія практично паралізувала кіноіндустрію ще торік. Цьогоріч головний вечір світового кінематографа планували на 28 лютого, але через карантин перенесли на 25 квітня. Між іншим, вручення премії за всю історію переносили тричі: 1938 — через повені в Лос-Анджелесі, 1968 — вбивство Мартіна Лютера Кінга та 1981 — замах на Рональда Рейгана.
Правда, і 25 квітня було під загрозою: обговорювалася можливість проведення заходу онлайн. Але в середині березня Кіноакадемія таки повідомила про рішення провести церемонію у фізичному форматі. Для запрошених та глядацтва створили можливості для оперативного тестування на COVID-19. Крім того, як виняток, Академія дозволила прем’єри фільмів у цифровий спосіб, але при цьому вони все одно повинні мати запланований показ у фізичних кінотеатрах. Академія збільшила кількість залів, що відповідають її вимогам: вони розташовані в Нью-Йорку, Лос-Анджелесі. Чикаго, Маямі, Атланті й затоці Бей.
На момент оголошення переможців склалася така ситуація з номінантами.
Найбільшу кількість номінацій — 10 — мав новий фільм Девіда Фінчера «Манк». Ця чорно-біла стилізація оповідає про класичний Голівуд кінця 1930-х-початку 1940-х років. Головним героєм є Герман Дж. Манкевич (у виконанні Гері Олдмена), сценарист класичного шедевру Орсона Велса «Громадянин Кейн».
Слідом за цим лідером ішла велика група фільмів з шістьма номінаціями: «Земля кочовиків» (режисерка — Хлої Чжао), «Батько» (Флоріан Зеллер), «Іуда та чорний месія» (Шака Кінг), «Мінарі» (Лі Ісаак Чун), «Звук металу» (Даріус Мардер), «Суд над чиказькою сімкою» (Аарон Соркін). По 5 відзнак мали «Перспективна дівчина» (Еміральд Фіннелл), «Ма Рейні: Мати блюзу» (Джордж С. Вольф), 4 — «Новини з усього світу» (Пол Грінграсс).
Загалом, у ключовій номінації «Найкращий фільм» опинились 8 картин: «Батько», «Юда і Чорний Месія», «Манк», «Мінарі», «Земля кочовиків», «Перспективна дівчина», «Звук металу», «Суд над чиказькою сімкою». Всього ж за омріяні статуетки змагалися 39 повно- і 15 короткометражних робіт — ігрових, документальних і анімаційних.
Що важливіше, 93 церемонія поставила новий рекорд за кількістю жінок у номінаціях — 76 осіб з 235 претендентів; це 32,3%. Серед них — 7 режисерок повнометражних фільмів. Ігрові — Хлої Чжао, Еміральд Фіннелл, Ясміла Жбанич («Куди ти йдеш, Аїдо?», Боснія і Герцеговина, в категорії «Найкращий міжнародний фільм»), документальні — Ніколь Ньюнхам («Табір калік», США), Майте Альберді («Агент-кріт»), Піппа Ерліх («Мій учитель — восьминіг», Південноафриканська Республіка), Гаррет Бредлі («Час», США).
І, звісно, надзвичайно відрадним є факт, що троє з них отримали статуетки. Але про все по порядку.
Отже, найкращим повнометражним ігровим фільмом і найкращою режисерською роботою Академія визнала «Землю кочовиків» режисерки Хлої Чжао. Виконавиця головної ролі Френсіс Макдорманд отримала премію за найкращу жіночу роль.
Нагороди за найкращу головну чоловічу роль та за найкращий адаптований сценарій — Ентоні Гопкінс і Флоріан Зеллер («Батько»).
«Юда і Чорний Месія» — «Найкраща чоловіча роль другого плану» (Деніел Калуя), «Найкраща пісня» — Fight for You у виконанні гіп-гоп-співачки H.E.R. (справжнє ім’я — Габріелла Вілсон).
«Найкраща жіноча роль другого плану» — в кореянки Юн Ю Чжун («Мінарі»).
«Найкращий оригінальний сценарій» — у британки Еміральд Фіннелл.
Найкращий анімаційний повнометражний фільм і найкраща музика — «Душа» (режисер — Піт Доктер).
«Найкращий дизайн костюмів», «Найкращий грим та зачіски» — «Ма Рейні: мати блюзу» (Джордж С. Вольф).
«Найкращий звук», «Найкращий монтаж» — «Звук металу» (Даріус Мардер).
Найкращий міжнародний художній фільм — «Ще по одній» (Томас Вінтерберг, Данія).
Найкращий повнометражний документальний фільм — «Мій учитель — восьминіг» режисерки Піппи Ерліх.
І, зрештою, нагородний список «Манка» обмежився «Оскарами» за операторську роботу і за роботу художника-постановника.
Хлої Чжао (при народженні Чжао Тін) народилася 31 березня 1982 в Пекіні в родині директора сталеливарної компанії. У 15 років Чжао відправили в приватну школу-інтернат в Лондон, потім перевели в школу в Лос-Анджелесі. Отримала ступінь бакалавра політичних наук в престижному коледжі Маунт-Голіок. Вивчала кіновиробництво в Школі мистецтв при Нью-Йоркському університеті.
Повнометражним дебютним фільмом Чжао стали «Пісні, яким навчили мене мої брати» (2015), прем'єра яких відбулася на кінофестивалі «Санденс». Другий фільм, «Вершник» (2017), високо оцінений критиками і здобув безліч нагород і номінацій. «Земля кочовиків» отримала «Золотого лева» на 77-му Венеціанському фестивалі.
Головна героїня «Землі кочовиків», 60-річна Ферн (Френсіс Макдорманд) втратила роботу й чоловіка. Вона жила в мономістечку Емпайр, що утворилося довкола фабрики гіпсокартону. Фабрика закрилася — все місто стало безробітним.
Тож Ферн роздає речі, сідає в свій фургон «Авангард» і вирушає в подорож. В акторському ансамблі лише Макдорманд і Девід Стретейрн, який грає літнього кавалера Ферн, мають професійну підготовку. Решта виконавців і виконавиць — в ролях самих себе, реальні кочовики — їх у США називають travellers. Вони не аутсайдер(к)и: люблять і вміють працювати, а життя на дорозі вибрали самі. Ці люди, повторюся, не мають ані найменшої акторської підготовки, але всі — неймовірно органічні в кадрі.
«Земля кочовиків» сповнена ніжності, тонких і точних подробиць, так само, як і гра Макдорманд, для якої це безумовно вершинна роль. Візуальна мова Хлої Чжао неголосна, бездоганно красива і максимально влита в краєвид. Такої Америки на екрані ще не доводилося бачити принаймні в сучасному кіні: непоказної, непарадної і водночас заворожливої. Чжао вповні використала свою позицію сторонньої спостерігачки, зумівши роздивитися в американському пейзажі те, що не завжди вдається помітити народженим у США режисер(к)ам. І створити універсальну історію, зрозумілу кожному глядачеві в будь-якій країні.
Подібний рівень універсалізму — і в «Перспективній дівчині».
Англійка Еміральд Фіннелл увійшла в кіно як акторка. Знялася в історичних драмах «Альберт Ноббс» (2011), «Анна Кареніна» (2012), «Дівчина з Данії» (2015), «Віта та Вірджинія» (2018). Отримала ширше визнання за ролі в драматичному серіалі ВВС «Викликайте акушерку» (2013—2017) та культовій продукції Netflix «Корона» (зіграла Каміллу Паркер-Боулз у 3 та 4 сезонах). Перший сценарій написала в 2008, перший роман опублікувала в 2013. В 2019 виступила шоуранеркою другого сезону кримінально-комедійного серіалу «Вбиваючи Єву», за який отримала дві номінації на премію «Еммі». По суті, кар’єрний шлях Фіннелл можна назвати безпрецедентним, надто для жінки (з огляду на те, що в кіноіндустрії все ще домінують чоловіки): спочатку акторка — потім сценаристка — потім режисерка — і у всіх цих трьох, дуже різних професіях — вельми успішна.
У «Перспективній дівчині» йдеться про таку собі Касандру, вона ж Кессі (Кері Малліган), котра займається ризикованою справою: прикидаючись п’яною в ресторанах і нічних клубах, дозволяє любителям сексу з непритомними дівчатами відвозити себе до них додому, щоб потім влаштувати їм лякаючий сюрприз, перемикаючись у режим тверезості з доречним питанням: «Що ти робиш?!»
Причини такої одержимості прояснюються дуже скоро: під час навчання в медичному університеті близьку подругу Касандри, спеціально напоївши, зґвалтував однокурсник — і лишився безкарним, прикритий як друзями-спільниками, так і університетським начальством. Подрузі це скалічило життя, а Касандра покинула виш з відчуття солідарності. І почала здійснювати помсту. Вона хоче дістатися всіх, через кого Ніна постраждала. Кожний її новий крок вимагає вигостренішого планування та більшого ризику. Власне, отут особливо відчувається майстерність Фіннелл саме як драматургині. Оповідь вона вибудовує ідеально, хоч зараз у підручник. Спочатку маємо наростаючу напругу, потім оманливу розрядку, ускладнення й різкий поворот, що веде до ескалації насильства, абсолютно несподівану розв’язку і правдивий катарсис у фіналі. Дебютуюча режисерка створила еталонний феміністичний трилер про зґвалтування й відплату, який заслуговував і на більшу кількість нагород, але й навіть один «Оскар» — прекрасний старт кар’єри.
У «Моєму вчителі — восьминогу» показано, як фотограф і дайвер Крейг Фостер вирішує зайнятися пірнанням і підводними зйомками в холодному лісі водоростей у океані. Скоро його увагу привертає молода самиця восьминога. Щодня відвідуючи її лігво і відстежуючи її пересування, людина завойовує довіру морської тварини. Проте це не природознавче кіно. Це — повноцінна психологічна драма.
Адже на момент знайомства з восьминогом Фостер перебував у життєвому глухому куті. Він зневірився в своїй професії, його стосунки з сином-підлітком розладналися. І ось, власне, саме дружба з однією з найрозумніших морських істот допомогла йому подолати цю кризу. Фостер навчився завойовувати довіру, знайшов мету в житті, передав своє захоплення синові і таким чином зблизився з ним знову. Є чимало сюжетів про людей і природу, але в небагатьох ця колізія розвивається саме таким чином.
Для Піппи Ерліх, що працювала над фільмом десять років, нагорода є особливо важливою ще й тому, що в документальній категорії зазвичай перемагають злободенні фільми з сильними суспільними мотивами. Але в карантин академки_ні віддали перевагу отакій екологічній камерній драмі.
Отже, на 93 «Оскарі» кінематографістки заслужено здобули першість у чотирьох найважливіших категоріях. Результат відрадний і небачений: адже за всю майже сторічну історію премії режисерки ще ніколи не завойовували таку кількість статуеток одночасно. Хотілося б вірити, що в подальшому подібні перемоги стануть звичайною справою.
Дмитро Десятерик, «День» — спеціально для «Гендеру в деталях»
