4 
Поставивши собі завдання проаналізувати сучасну українську поезію крізь гендерну оптику, я розуміла, що це буде справжнісінький виклик.
Річ у тім, що, добираючи поетичні збірки, я орієнтувалася насамперед на найгучніші назви останніх років. Те, що розліталося на цитати, те, що настільки швидко зникало з полиць книгарень, що потім продавці кілька тижнів мусили з сумним обличчям повторювати десятки разів на день: «Скінчилися «Вірші з бійниці», чекаємо на додрук».
Тож у чому складність аналізувати гендер саме в цих збірках?
Найперше тому, що в них дуже багато людського в універсальному сенсі. Це поезія жаху і краси, котрі перестали бути естетичними категоріями, поезія, в якій дуже багато «ми», «люди», багато сакрального й міфологічного, багато фізичного й тілесного. І тут вимальовується друга складність: все це паралізує здатність до аналізу, адже дуже часто тексти надто близькі, надто наболілі, щоб крізь полуду сліз ти могла дивитися на букви на клавіатурі та ще й сплітати з них вирозумілі речення.
Однак доводиться опанувати себе, вхопитися за рівень образности й сюжетів, які заполонили увагу такої великої кількости людей. Що довше я читала-перечитувала, то більше розуміла, що дивлюся на нові варіації маскулінности й фемінности, спровоковані зовнішньою катастрофою і зміною чоловічого та жіночого досвідів.
[dasein: оборона присутності] Ярини Чорногуз
«Та коли одною з військових виявляється поетка, оборона присутності набуває нового виміру» — читаю в передмові до збірки бойової медикині й розвідниці Ярини Чорногуз, написаній Вахтангом Кебуладзе. Книжка вийшла 2023 року у видавництві «Віхола». У цій передмові тексти Чорногуз постають як поезія людяности та любови, що протистоїть ненависті, ксенофобії та деградації. Мова тут є способом живої присутности в цьому світі. Це все ще рідкість, коли військовослужбовиці на теренах нашої країни (якщо не світу) мають можливість так гучно і різноголосо заговорити про досвід війни.
Активне розгортання гендерного сюжету можемо простежити вже з другого вірша: «[надто червона пляма]». Жінка йде сама в пітьмі і не мусить сподіватися на жодну опору, крім тої, що в ній самій:
у кожній жінці живе солдатка
якій доведеться пройти пітьму наодинці…
Тим часом світ озивається до неї «чоловічим голосом», апелюючи до її інакшости — «занадто червона пляма на надто сіро-білому полотні». Утруднене буття жінки в маскулінному просторі війни — очевидна тема, яка знову і знову виринає в суспільному дискурсі. Однак у цьому самому просторі «жіночий досвід» зазнає сильних змін.
Авторка у поезії нарікає на «гидку слабкість жіночого тіла» (гадаю, маючи на увазі переживання тіла в суворих умовах, а не якийсь вид внутрішньої мізогінії). І далі додається нове усвідомлення: сильне тіло також смертне, і жінка має свою опору, яка «б'ється всередині і має голос».
Мотив тілесного злиття з війною є повторюваним у всіх збірках так само, як тілесне злиття зі своєю землею. Особливо якщо мовиться про військових: одягання військової форми — певний акт знеособлення, служіння, самопожертви. Перетворення на міфічного захисника землі. В такому контексті знову ж таки є сенс поглянути на спільність тілесного досвіду чоловіків і жінок, можливо, навіть певну агендерність військових перед обличчям війни:
А ми зрослися зі своєю землею кольором одягу,
шкірою, кров’ю та шляхом життя. Ми схожі
чимось на духів лісу і піль.
Цікаво також, як будь-які романтичні почуття в поезіях Чорногуз одразу переплітаються з контекстом війни. Любов і смерть, ерос і танатос, з’єднані нерозривним вузлом, стають взаємозалежними. Тут не буде пошуку захисту — тут буде спільна праця, спільна пожертва, а найбільше очікування — мати можливість дожити до старости. Питання, чи будемо ми разом, в такому контексті набуває зовсім іншого присмаку.
Завершується збірка віршем про дівчинку з Північного, чиє рожеве вбрання виглядає суворішим за камуфляж. Це контрастне протиставлення чогось, сказати б, фемінного, а взагалі й дитячого (якщо підставити сюди маленького хлопчика у футболці з машинкою з «Тачок», картина буде не менш болісна), завжди вражає і вражатиме, у якій би формі така візія війни до нас не доходила.
За винятком окремих текстів присутність гендеру в «[dasein]» залишається майже невидима. Це все солдати, люди, діти. Перетворені на одне тіло, злиті в емпатичній агонії взаємного болю й любови.
«Навій» Павла Коробчука
Вихід цієї збірки у «Віхолі» відбувся 2023 року, однак писав Павло Коробчук свої поезії протягом п’яти років. У ній, хоча й на рівні тем, в образности домінує війна, багато чогось мирного, комфортного, романтичного й буденного. Багато рефлексії на процес самого писання, багато дитинства.
Поезія Коробчука — це голоси. Чоловічі, жіночі, дитячі — людські. Вони однаково гостро реагують на все, і ця гострота виринає на рівні предметних образів:
Любила спускатись униз по стрімкій і високій стежині
в обійми широких, як плечі свого чоловіка, ландшафтів.
І дерлась долоня об хвою, поки зривала ожину.
Чекала з війни чоловіка, сорочку дістала із шафи.
У цьому вірші перед нами постає образ доволі архаїчний і загалом притаманний українській літературі. Жінка, яка чекає на свого чоловіка, не дочекавшись, божеволіє: пхає вишні собі у лоно, миє волосся в річці, ходить безтямна та боса, втративши чутливість до болю. Образ не є реалістичним, однак чуттєво-впізнаваним, зображує, як реактуалізується жіночий досвід проживання війни. Ми навряд чи побачимо схожий чоловічий образ у літературі. А якщо й побачимо, як сильно ця гендерна підміна впливатиме на наше сприйняття? Відповісти не так легко.
Більшість жіночих голосів у Коробчука — цивільні свідки жахіть. Тематика перекидається від упізнаваної реальности до більш символічного простору. В деяких поезіях зустрічаємо образ жінки цілком міфологізованої — «старшої за русла річок», яка є свідкою численних давніх насильницьких подій у цій місцевости.
З погляду маскулінної проблематики є кілька цікавих акцентів. Наприклад, коливання між чуттєвістю та грубістю, між люттю і романтичністю:
Мовчав, ніби балансував між родинним затишком і притоном.
між роздовбаними кулаками і стосами списаного паперу.
між дзвінким дитячим сміхом і прокуреним баритоном.
Кожне речення цього сумніву та коливання карбується рішучою крапкою. І продовження цих сумнівів можемо читати уже в іншому, більш прямолінійному вірші:
Я винен, що я всього лише поет.
Я винен, що досі не вбив ворога.
Я винен, що не загинув на війні.
Водночас далі бачимо звертання до уявного чоловіка, а можливо, й до самого себе:
Пробач мені.
Хоч ти і почуваєшся таким самим винним.
А я — пробачаю тобі.
Такі звертання можуть окреслити, ймовірно, нові маскулінні риси особливої ніжности в спілкуванні з іншим чоловіком. Адже інший чоловік може зрозуміти важкість цієї провини, громадянського обов’язку, так само як брат на війні стає ближчим за кровного брата. Ця нова чоловіча близькість і, сказати б, нововіднайдена чуттєвість є цікавим зсувом у сучасних текстах.
Дуже виразним є вірш, написаний від імені брата автора. Це пекучий вірш, суворий, навіть агресивний. Можна сказати, концентровано маскулінний вірш:
Я сержант вісімдесятої бригади
Збройних Сил України
Всі, хто зараз не з нами, — гади,
покидьки, кретини.
У цьому вірші тіло чоловіка перетворюється на суцільну зброю. Будь-яка інша реальність втрачає сенс, бо військове життя змушує думати лише про ціль і знищення:
Замість пульсу — заряджений магазин.
Замість серця — високоточна ненависть.
Прикметно, що цей вірш сильно відрізняється від інших. Але, як і іншим, поезія Коробчука також надає йому голос.
У «Навії» можуть бути натяки на кризу маскулінности в людині, яка звикла чутливо сприймати світ і багато писати про це. Однак це не є ані центральним мотивом, ані якоюсь повторюваною акцентованою думкою. Збірка передусім про зворушливе людське, про болісно-впізнаваний, спільний для всіх досвід.
«Свідчення» Вікторії Амеліної
Остання збірка Вікторії Амеліної вийшла в 2024 році у видавництві ВСЛ незадовго по її смерті від російської ракети в Краматорську.
Ця збірка найперше про жіночий досвід. Поетична мова стає можливістю надати голос і викричати все те, що Вікторія Амеліна бачила протягом своїх волонтерських місій.
Її стиль поезії уривчастий і строгий, лунає інколи з молитовною, заклинальною ритмічністю. З її слів, саме війна вплинула на цей ефект дроблення мови, від якого виходить поезія замість прози.
Серед виразних образів такого досвіду — примарність майбутнього та багато-багато співпереживання. Жінки Амеліної не лише переживають втрату, а й борються, вони активні, навіть величні:
кожна обрала зброю
кожна уже набрала
повні легені повітря
повні вітрила крові
повні ноші любові.
Мотив сестринства, де кожна відчуває біль іншої, де втрату сина подруги переживаєш як втрату свого сина — один із провідних у поезії Амеліної. Це відчуття, ймовірно, виходить за межі звичайної людської емпатії, апелюючи до чогось більш глибинного, знову ж таки майже міфологічного. Жінка, що кричить за всіх жінок, викрикує все колективне страждання:
і всі його мертві — це мої мертві
і всі вцілілі — це мої сестри.
Загалом досвід материнства і втрати дітей споконвіків вважатиметься найболючішим жіночим досвідом. У «Свідченнях» для цього знаходяться найбільш гострі й жахаюче точні слова:
і спробуй комусь іще поясни
що в неї і досі ще два сини
що той ясноокий не вмер, не зник
вона його родить щодня під крик.
«В цьому дивному місті свідчать лише жінки» — фраза, з якої миттєво розумієш усю жахливість контексту. Деокуповане місто, в якому вбиті усі чоловіки, а свідчення жінок коливаються від жахливого насильства до активного заперечення. Навіть мовчання в такому контексті також є свідченням.
Втрата чоловіків, дітей, свого тіла, свого дому, сусіда, брата, собаки — для жінок із «Свідчення» досвід війни найперше про втрату. Та водночас жінки тут не просто жертви, вони об’єднуються, чинять спротив і, можливо, найважливіше — свідчать.
«Відкритий перелом голосу» Катерини Калитко
Збірка «Відкритий перелом голосу» вийшла у видавництві Vivat у 2024 році. У своєму тексті для медіаресурсу «Читомо» Калитко розповідає про повернення собі голосу після першого оніміння війни і переживання від цього майже метафізичної сили:
Але спогади про чоловіків я ношу
тонкостінними гільзами у кишенях.
У Калитко ставлення до маскулінного й чоловічого ніжне, бережне, пам’ятливе. Є постійне звертання до образу одного певного чоловіка, та все ж воно відчувається колективним, універсальним. Це ще одна збірка, в якій знову дуже багато «ми». Люди тут травмовані й контужені, постійно тягнуться одні до одних. Тільки якщо раніше узагальнення «люди» часто підсумовувало чоловічий досвід, то тут ми можемо бути певні — враховано всіх.
«У кожного своя війна» —
написано над столом,
за яким усі їдять її з однієї миски.
Відводять очі від страви, одне від одного:
аби ж не побачити, який шматок
дістався іншому.
Поспішають. Ковтають не жуючи. Давляться.
Заливаються алкоголем.
Хтось плаче.
У збірці багато говориться про незворотні зміни, які кожному з нас приніс досвід війни. І тепер можна побачити чоловіка контуженого, зі шрамами на обличчі, гучного, божевільного, сповненого люті, що йде з бажанням душити ворогів голими руками, і відчувати до нього ніжність, симпатію, розуміння.
У цих поезіях чоловік набуває маскулінного оборонного вигляду, але водночас зберігає крихку ніжність тілесности, вразливість, смертність:
У чоловічому тілі така є крихка краса,
дивне світло, що в очі б’є крізь розриви і шви.
Якщо колись, особливо з дистанції, можна було ідеалізувати війну, героїчний подвиг, мужність, яку чоловік може проявити в таких умовах, здобувши собі славу, то тепер тілесний вимір, шкіра, кишки, «нічне жахіття вцілілих, блювотні судоми» різко обривають цей уславлений образ маскулінности. Калитко поєднує ідилічні картини з кривавими, які вщент розбивають ідеалізовану реальність.
Так само бережно, з доглибинним співчуттям проявляється образ чоловіка з Бахмута, який, втративши свій дім, відчуває, що все ще не може скаржитися:
Я, каже, не скаржуся — ось, годуюсь із коліс,
тільки мучуся, що не воюю, але
вони вечорами обліплять: тату, тату!
Буває, плачу ночами.
А потім можемо зустріти іноземця, думки і погляди якого спричиняють скрегіт зубів. Іноземець чув класичний стереотип про українок — які вони гарячі та ніжні. Натомість опиняється з жінкою із ПТСР, з якою метафорично з’являються ще кілька колін її предків, постраждалих від терору жінок:
Довго думає, перш ніж заснути:
знову ці незручні, істеричні,
травмовані українці.
Ось іще з однією, — думає, — не пощастило.
У текстах Калитко щонайкраще можна розгледіти цю нову варіативність на маскулінність: дозвіл на крихкість та емоцію, дозвіл на чуттєвість перед обличчям тотальної загрози смерти, дозвіл бути емоційно близьким з іншим чоловіком та розвінчання міфу ідеальної версії чоловіка на війні.
«Вірші з бійниці» Максима Кривцова
Максим Кривцов — поет і військовий, що загинув на полі бою в січні 2024-го. На щастя, йому вдалося побачити перший наклад своєї збірки. Втім, уже другий наклад виходить з приміткою про шану і пам’ять по його смерті.
Це поезія чарівної буденности, надзвичайної цінности простих речей. Контраст жахіть та простого буденного присутній у багатьох віршах. В одному з перших: життя кількох різних «він» і «вона» подається спочатку з дуже буденного людського боку, а потім різкий кінець, розстріл, трагедія.
Імена людей в текстах часто залишаються невидимі, натомість є позивні, подані в лапках. Це знову про набування нової ідентичности на війні. Ти у формі — не той самий ти, що в цивільному. Як така зміна впливає на гендерну ідентичність і наскільки фемінне може бути присутнім у польових умовах війни? Коли в тебе «серце з металу» — це втрата чутливости чи сміливість? Чи всього потроху? Знову ж питання, на які відповідь ще треба пошукати.
З поезій Кривцова можемо виснувати, що чутливість таки не втрачена, а лише набирає інших обрисів і ховається «посеред чорного озера».
У цих текстах багато звертань до абстрактної жінки, поряд із якою бачимо бажання досягти цілком типових «хлопчачих мрій». І кожен верс, що починається «хлопчачими мріями», закінчується про жіночо-тілесне:
Я вивчусь
у військовій академії
я буду десантником
зроблю сто стрибків
щоб кожного наступного разу
стрибати в ямочки
твоїх щік.
Це не єдиний вірш, де тіла жінок схожі на ландшафт природи. І як у кожній збірці вище, метафори романтичної любови тут теж зображені крізь воєнні образи:
Йтиму крізь блокпости її губ
називатиму паролі:
маленька ніжна
чудова — ходи сюди.
У віршах Кривцова також можемо вбачати символічний дозвіл на маскулінну чуттєвість. Бути дорослим відважним воїном і при цьому інколи губитися в темряві, пригадувати дитинство, чуттєво відчувати красу навколо, важко переживати втрату. Тут ніде не відчувається мачизм чи героїчний пафос — лише бажання жити, відчувати і триматися за те, що любиш.
Ми живемо в час, який нерідко знемовлює нас. Завмираємо, бачачи жахіття, і не знаємо, як узагалі можна дібрати мову, щоб якось його схарактеризувати й розмістити себе у ньому. Але рано чи пізно віднаходиться нова мова, новий образ себе, нова або трансформована ідентичність, нове сприйняття усталених міфів. Попередні соціальні норми переосмислюються й адаптуються ближче до нової реальности. В ній чоловіки заговорили про інших чоловіків з небаченою досі ніжністю. Жінки повіднаходили в собі страшну силу і бажання захищати свій народ. Емоційність і чуттєвість набула нового виміру і лишилася незамінною абсолютною потребою для збереження себе та свого контакту з іншими. І на тлі тотального знелюднення постає не просто змінений, переосмислений образ чоловіка чи жінки. Постає Людина, поєднана з іншим щемким, абсолютно незбагненним братерсько-сестринським «ми». Саме про це для мене ці збірки.
