27 
У січні 2025 року у видавництві «Creative Women Publishing» за підтримки Фонду Гайнріха Бьолля (бюро Київ – Україна) та ГО «Дівчата» нарешті побачило світ нове перевидання жіночого альманаху «Перший вінок» 1887 року (за науковою редакцією Алли Швець).
Перший вінок 2024
Упродовж 137 років цей унікальний «первоцвіт жіночого виробу» перевидавали тільки двічі, тож натепер він став справжньою бібліографічною рідкістю. У 1984 році з нагоди 100-річчя українського жіночого руху «Перший вінок» був перевиданий за океаном (упорядниця та авторка передмови — докторка Лариса Залеська-Онишкевич) зусиллями Союзу Українок Америки.
Перший вінок, 1984
У низці численних акцій до 140-річчя українського жіночого руху перевидання альманаху «Перший вінок» стало резонансною та символічною подією.
У чому історична значущість «Першого вінка» для українського жіноцтва та й загалом для української культури.
Перший вінок 1887
Альманах став унікальним артефактом в історії українського жіночого руху, «першим у нас голосом, піднесеним в справі жіночого питання» (Н. Кобринська) і важливим документом в житті українських жінок, які 140 років тому мали відвагу заявити про себе. Саме від нього починається традиція жіночого письма і літературного сестринства. Як згадувала через пів століття після його появи Олена Теліга, «Коли більше, як п’ятдесят літ тому, в 1887 році, на українських землях з’явився жіночий альманах “Перший вінок” — було се великою сміливістю з боку його ініціяторок і великою подією в житті тисяч українок» [12: 79].
«Перший вінок» — це також загальнонаціональний, соборницький проєкт в умовах української бездержавности, який постав «в імені нашої національної єдності» (як мовилося в передмові Н. Кобринської), згуртувавши 17 українок по обидва боки Дніпра.
Обкладинка видання синьо-жовта
З огляду на політичні обставини і внаслідок ганебного лінгвоциду на Наддніпрянщині через дію Емського указу альманах зміг вийти лише в Галичині, метафорично названій українським П’ємонтом. Зі слів Івана Франка, «Поява цілого ряду молодших українок на літературній ниві, під стягом української мови … була першим доказом, що національне почуття будиться вже в самім ядрі українського народу» [13: т. 41, с. 503].
Ідея єдності в альманасі виявна у різних сенсах: національно- культурному — бо, попри імперські кордони, зуміли об’єднатися галичанки і наддніпрянки; соціальному — бо на ниві літератури зійшлися дворянка і селянка, вчителька і попівна, студентка і робітниця; віковому — бо у виданні представлені різні літературні генерації (від 16-літньої на той час Лесі Українки до 59-літньої Ганни Барвінок); родинному — бо тут присутні цілі культурні «фамілії»: Озаркевичів, Косачів, Павликів, Франків. Попри те, що альманах відповідно до його редакційної політики був складений із самих жіночих творів, у передмові звучала ще одна засаднича ідея — гендерної єдности: «Ми не гадаємо відчужуватися від мужчин на полі загальних стремлінь, а хочемо бути їхніми духовними спільницями» [4: 2].
У складному й тривалому видавничому процесі «Першого вінка» чимало захопливих історій, інтриг і залаштунків.
Іван Франко назвав це видання «компромісовим з усіх поглядів, як і не можна інакше в хаті, де дві господині» [13: т. 41, с. 453–454]. І хоча на титулі видання зазначені були імена тільки двох його редакторок та меценаток, Наталії Кобринської від Галичини та Олени Пчілки від Наддніпрянщини, увесь складний видавничий процес альманаху координував Іван Франко, допомагаючи йому «і радою, і ділом, і матеріалами». Його редакторська роль в «Першому вінку» була ключовою на всіх етапах видавничої історії — від укладання плану та структури, посередництва в підборі авторок та контактуванні з дописувачками, безпосередньої редакторської діяльности аж до важливої участи в промоції видання — анонсуванні, рецензуванні альманаху в численних публікаціях, зокрема в зарубіжній періодиці, а також у його розповсюдженні.
Кобринська і Пчілка
Франко
Найцікавішими перипетіями альманаху є його невідомі історії про те, як Олені Пчілці вдалося «переперти» з назвою «Перший вінок»; чому молода авторка Олеся Бажанська погрожувала відмовитися від авторства своїх творів; як Франко відхилив нарис «Учителька» самої Кобринської на користь «Спогадів учительки» Уляни Кравченко; чому підписи сестер Павликівен галицька редакторка ретельно конспірувала; з якої причини Олена Пчілка була проти публікації в альманасі творів Ганни Барвінок; хто ж нарешті не допустив до «Першого вінка» Ольгу Кобилянську, яка подала до збірника аж два оповідання, та чому скорочена Франком майже втричі повість Олени Пчілки «Товаришки» стала «трагікомічним» випадком у нашій літературі.
Історичне значення «Першого вінка»
Попри те, що «Перший вінок» не здобув тоді сподіваної популярности й не мав комерційного успіху, оскільки ще довго його примірники залежувалися на горищі Франкової вілли, цей альманах увійшов в історію літературного процесу, української преси, жіночого руху як важливий вияв інтелектуального поступу об’єднаного українського жіноцтва та відлунив у творчій долі кожної з авторок. Для одних він був простором успішного літературного дебюту й проклав шлях у літературу, для других — лише коротким спалахом нового досвіду, а для тих, що залишилися поза його змістом, став довічно затаєною образою. З виходом «Першого вінка» на літературному обрії Галичини і Великої України з’явилася ціла генерація блискучих письменницьких талантів. Як заповідав йому історичну непроминальність Іван Франко, «для історика нашої культури й нашого національного відродження ця книжка завсіди буде дорогоцінною пам'яткою» [13: т. 41, с. 502].
Мине пів століття, поки нова генерація жінок усвідомить епохальну значущість «Першого вінка» в історії жіночих змагань і оцінить сміливість його творчинь, які промостили дорогу в письменство своїм наступницям. Коли 1934 року в Станіславові тривав Перший міжнародний жіночий конгрес, що зібрав понад 5 тисяч українок з усього світу, до почесної трибуни заходу були запрошені ті авторки «Першого вінка», які ще жили.
Жіночий конгрес.
Ідея «Другого вінка» — консенсуси й залаштункові домовленості
Але повернімося на більш ніж століття назад… Той резонанс, який спричинила поява «Першого вінка» передусім серед жіночої спільноти, навіть попри свою комерційну збитковість укріпив міцні галицько-українські контакти й закономірно надихнув жіноцтво на нові видавничі ініціативи. Вчасно постала ідея нового проєкту «Другого вінка», яка суголосила із суспільними очікуваннями, була важливою амбіцією для обох редакторок і наслідком певних домовленостей між авторками.
Ініціативу видавати «Другий вінок» анонсувала Олена Пчілка в листі до Ольги Франко, запевняючи в достатній кількості матеріалів: «Бачу, що й 2-ий вінок міг би дуже легко набратися і то з творів добрих, з котрих не сором було б з’явитися знову. Тепер уже маю дві великих повісті, драму, вірші, замітки. Ну, а то ж ще сподіваюся більше з Галичини (ну й на Україні не трачу надії). … Гадаю так, що тим, котрі вже були в 1-м вінку, навіть не можна не подати чого й до другого Вінка: noblesse oblige (становище зобов’язує (франц.). – А.Ш.)» [1: ф. 3, № 1612, арк. 215–216].
Сама ж Ольга Франко також «доволі гаряче прихилялась до думки» видання «Другого вінка», навіть інформувала Олену Пчілку про можливих дописувачок (лист від 12 квітня 1891 р.) та цікавилася, «коли ж, приміром, Ви гадаєте розпочати друк 2-го вінка? … А матеріалу можно надіятись буде доволі» [1: ф. 8, арк. 4].
Дискусія «альманах чи газета?»
Однак уже тоді у комунікативному просторі довкола «Другого вінка» наростали сумніви й розгорілася потужна суспільна дискусія щодо доцільности продовження альманахової традиції, в яку були втягнуті чи не всі тогочасні авторитетні літературні сили. Географічно ця дискусія почалася з Болехова, переходила львівські терени, через родини авторитетних галицьких літераторок долинула аж до Женеви та остаточно вирішилася в Києві.
Зі спогадів біографа Н. Кобринської Дениса Лукіяновича, відомо, що дискусія «альманах чи газета?» між Франком та Кобринською за присутності відомого приятеля українців чеха Франтішека Ржегоржа та самого Лукіяновича розпочалася влітку 1891 року в Болехові. Тоді Кобринська переконувала незгідного Франка тримати й надалі альманахову лінію видань, а виважений Ржегорж, який хотів погодити диспутантів, «пропонував добитись газети, а разом з тим випускати альманахи». На що Франко відповів: «Мед пити вашими устами, але грошей нема» [9: 81–82].
1 вересня 1891 року в Стрию відбулося Перше жіноче віче. Цікавою особливістю цього заходу з боку організаторки Н. Кобринської було недопущення до зборів чоловіків, бо, на її думку, вони насмішливо трактують змагання жіноцтва. З-поміж питань, обговорюваних на вічі, було ухвалене рішення видавати «Другий альманах» та оголошена збірка коштів. Але на тому самому вічі Олеся Озаркевич, усупереч попереднім домовленостям, порушила питання про видання замість альманаху окремої газети.
Олександра Озаркевич (Бажанська)
Олександра Порфирівна Озаркевич (30.ХІІ.1866, м. Львів – 15.VII.1906, м. Закопане, Польща) більш відома в літературі під дівочим прізвищем Бажанська. Вона була донькою композитора, музикознавця й етнографа Порфирія Бажанського та дружиною адвоката і Франкового приятеля Лонгина Озаркевича, знаною громадською діячкою Галичини, першою українською фаховою піаністкою та однією із засновниць товариства «Боян» у Львові. Працювала вчителькою музики в Городку, неодноразово як піаністка виступала на концертах до Шевченкових роковин у Львові, виконуючи твори М. Лисенка. У «Першому вінку» були надруковані її оповідання «Кіндрат» та поезія «Колись було». До речі, готуючи ці твори до альманаху, молода авторка листовно опротестувала редакторські втручання в її тексти самого Франка і навіть погрожувала в листі до Кобринської, що як бодай одне слово в її писаннях буде змінене, то вона публічно зречеться авторства.
Невдовзі дискусія про майбутнє жіноче видання вийшла далеко за межі стрийського віча, коли одразу по його завершенню в часописі радикальної партії «Народ» з’явилася контроверсійна Франкова стаття «Альманах чи газета?» (Народ. 1891, № 22, с. 304), в якій автор обстоював ідею цікавішого та ощадливішого формату жіночого «журнальчика» (так тоді могла називатися й газета більшого обсягу), протиставивши його фінансово затратному альманахові.
На думку Франка, як досвідченого журналіста, в тогочасних суспільно-політичних реаліях газета мала б суттєві переваги порівняно з альманахом: «Хоч я не спеціаліст у справі жіночій, я все-таки як журналіст позволю собі замітити, що по моїй думці газетина, що виходить раз на місяць по одному листови друку, десять разів більше користі принесе для справи, ніж альманах в 30 аркушів. Альманах вийде раз на 5 або 10 літ, розходитися буде слабо, та й містити буде в собі статті або чисто теоретичні, далекі від сучасних, хвилевих інтересів нашого жіноцтва, або коли схоче містити й такі статті, то вони перестаріються ще заким альманах вийде у світ. Натомість газета подавати буде завсігди засвіжа статті про справи біжучі, хроніку жіночого руху у нас і в Європі, дописи з провінції, обговорення нових книжок, інтересних для нашого жіноцтва, і коли б не подавала нічого більше, лиш те, але раз у раз, систематично, то вже зробила би дуже багато для розвою духового своїх читательок» [13: т. 28, с. 196]. На користь газети, за аргументами Франка, вказував і факт менш прискіпливого добору автури: якщо дописи до альманаху потребують певного белетристичного таланту, відповідної ерудиції та знань, то дописувачкою до газети могла бути кожна освічена жінка, ба навіть письменна селянка.
З боку Франка це був несподіваний удар по репутації та майбутніх редакторських планах Кобринської, яка все ще сподівалася переконати колишніх побратимів у доцільности продовжувати альманахову традицію. Спочатку вона намагалася ще якось вплинути на хід полеміки, аргументуючи в листі до М. Павлика (від 19 вересня 1891 р.), що немає змоги готувати видання з провінції: «Ви кажете, що ліпше було би видавати періодичну часопись, а хто буде видавати? Се потрафили би лиш, може, я, Кобилянська або Ярошинська, а ми усі майже по селах жиємо, а як з села редагувати газету?» [7: ф. 663, оп. 1, од. зб. 219, арк. 30]. До речі, такої самої думки була й Ольга Кобилянська, яка в листі до М. Павлика від 11 жовтня 1891 року також обґрунтувала свою позицію: «Видавати жіночу газету нема змоги, нема такої людини, яка б її редагувала, і Кобринська не може це робити, — умови, в яких вона живе, не дозволяють — це значить, вона не може: також і коштів в нас нема. Видати альманах в наших плачевних умовах — це ще наймудріше» [3: 357].
Ярошинська
Але, на жаль, вплинути на це рішення Кобринська вже не могла. Листовно розповідаючи 7 жовтня 1891 року Євгенії Ярошинській про ситуацію з другим альманахом, вона пояснювала таке розходження думок нерозумінням потреб оптимального жіночого видання та загалом ідей жіночого руху: «Взагалі ідея питання жіночого у нас єще дуже мало прояснена. Такі розумні чорти як Франко і Павлик єще миляться, а що ж доперва сподіватися о других» [1: ф. 101, № 470].
Тим часом за лаштунками цього проєкту з боку Франка й Павлика розгорнулося листовне лобіювання саме журналу (чи більшої за обсягом газети) замість альманаху в листах до авторитетних наддніпрянських і галицьких авторок. Невдовзі історія з жіночим часописом переросла в закулісний епістолярний формат, учасниками якого стали Франко та його дружина, Олеся Озаркевич, Михайло Драгоманов, Ольга Кобилянська, Михайло Павлик, Олена Пчілка, Леся Українка, Євгенія Ярошинська. Так за плечима Кобринської постав проєкт нового часопису, який розбив її видавничі задуми й завів у стан конфліктности з колишніми соратниками та спільницями.
І якщо на боці Кобринської були лише Ольга Кобилянська та Євгенія Ярошинська, то Франкові вдалося переконати більшість. Для прикладу, Леся Українка також агітувала за зміну альманахового на газетний формат, пояснюючи в листі до М. Павлика 1891 р.: «Я знахожу ідею жіночої газети дуже доброю. Окромий збірник річ тяжка і дуже одірвана, в журналі може бути більше сістематичности і постійности» [12: 172].
Павлик
Та найбільше до цієї дискусії спричинилися Франко і Павлик. І якщо перший своєю статтею в «Народі» публічно вмотивував доцільність «газетного» жіночого видання, то другий розпалював цю дискусію за лаштунками й відверто діяв проти Кобринської. Як спостеріг Д. Лукіянович, «за кулісами були Павликові порахунки з Кобринською попадянкою і попадею, ще й дамою — порахунки за “Перший вінок”, куди вона не прийняла його статті, а статей його сестер не підписала повним ім’ям. Були порахунки за “панський фемінізм” і за націоналізм», а ще, додамо, за відмову Кобринської вийти за Павлика заміж. «Жаль, що Кобринська не була схильна до часопису, а вперто обстоювала альманах, дарма що в Галичині був наладнаний апарат, а на Придніпрянщині Ол[ена] Пчілка приєднала гурт співробітниць. Жаль, що справа мала куліси», — рефлексував той-таки Денис Лукіянович про обставини цього проєкту [10: 2–3].
Видавничий процес нового часопису
У радикальних колах уже був сформований редакційний комітет нової газети, до речі, суто чоловічий (Михайло Павлик, Володимир Охримович, Михайло Ганкевич, Роман Яросевич, Осип Маковей, Олександр Колесса), дібрані співробітниці, серед яких Олена Пчілка, Леся Українка, Дніпрова Чайка, навіть була написана блискуча передмова авторства Олени Пчілки. Редакторку мали обрати з-поміж двох претенденток — Ольги Франко та Олесі Озаркевич. Отже, попри намір Кобринської редагувати з Болехова другий альманах, радикальне середовище цього разу показало, що може обійтися без неї.
«Я радо відказуюсь від своєї думки про видання альманаха»: нове рішення Олени Пчілки та її роль у дискусії
Після Франкових листів різко змінилася й риторика колишніх апологеток та ініціаторок «Другого вінка», зокрема тієї самої Олени Пчілки, яку Франкові таки вдалося схилити на свій бік. У листі до неї від 30 вересня 1891 р. він просив долучитися до нового проєкту й підтримати «несвідущу в журналістичнім ділі» молоду редакторку: «Пані Олеся Озаркевичева (Бажанська) під впливом дискусій стрийського жіночого віча задумала розпочати з новим роком видання раз в місяць невеличкої жіночої часописі. Вона, певне, швидко удасться до Вас з просьбою запомагати її видання Вашою цінною працею літературною. Я не сумніваюся, що Ви не відмовите їй своєї підмоги і заохоти … і думаю, що Ваше слово буде мати для неї далеко більшу ціну» [13: т. 49, с. 298]. Також Франко вкотре обґрунтував доцільність видання періодичної газети: «Видання другого тому альманаху, крім коштовності і малої окупності такої книжки, має ще й те недобре за собою, що в найліпшім разі буде тільки об’явом літературним, коли тим часом газета самою своєю природою перетягає справу на поле роботи громадської, стається осередком і виразом певного руху, зав’язком певної постійної організації, котрої іменно жіноцтву нашому найбільше треба» [13: т. 49, с. 298–299]. Обміркувавши Франкову пропозицію, Олена Пчілка відмовилася від ранішого задуму, сповістивши приятеля: «Отже думаю, що розпочинане видання послужить тілько для “слави” жіночої; але, звичайно, далеко більша і ефектнійша слава, коли вийде жіноча часопись, ніж альманах». Серед Пчілчиних аргументів був передусім той, що попередній наклад «Першого вінка» ще й досі не розійшовся і між обома виданнями уже дуже великий часовий проміжок. Тому вона заявила Франкові про зміну свого попереднього рішення: «Я радо відказуюсь від своєї думки про видання альманаха, — даючи перевагу милійшій і для мене думці про журнал» [1: ф. 3, № 1612, арк. 264].
Як і в ситуації з «Першим вінком», Олена Пчілка знову заповзялася по-менторськи впливати на видавничий процес нового видання. Зокрема, й цього разу їй належала ідея назви газети — «Рівність», яку вона обґрунтувала в листі до О. Франко від 21 січня 1892 р.: «Думала я дуже багато про назву часописі (і радилась де з ким). Отже, як собі хочете, а назва “Рівність” буде найбільше одповідною і навіть найкращою. “Рівність” уже буде щось означати яко прінціп». Натомість запропоновані назви Озаркевичевої відхилила: «“Жіноча часопись”, “Жіночий Вістник” — звичайно, нічого собі назви, але ж вони мало виразні, та і не точні: бо, справді, якось ніяково, коли при такій назві будуть писати в часописі мужчини» [1: ф. 3, № 1612, арк. 280].
На прохання обох редакторок — Ольги Франко та Олесі Озаркевич — Олена Пчілка написала й «Переднє слово» до цієї газети (зберігається в архіві І. Франка в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка). Цікаво, що до історії написання цієї передмови формально причетна і Ольга Франко, оскільки Олена Пчілка «взяла навіть декілька достойних виразів» з її листа: «Ви тепер, будучи найсправдешньою редакторкою, можете считати, що в статті, написаній мною, есть теж Ваша думка й слово» (лист до О. Франко від 21 січня 1892 р.). Тому й пропонувала Ользі Франко підписати вступну статтю «Редакція» [1: ф. 3, № 1612, арк. 280]. Щоправда, як зауважив Д. Лукіянович, у передмові Олени Пчілки відлунювали ідеї та навіть окремі звороти з Франкової статті «Альманах чи газета?», яка, натомість, була «докладно достроєною до програмової вступної статті» «Рівности», ставши, по суті, «предтечею передовиці» [8: 17].
Ольга Петрівна допомагала обом редакторкам підшукувати авторок на Наддніпрянщині, добираючи особливо прискіпливо: «Старицька — дівчина зовсім ненадійна, від неї вирвати нічого не можна (лінується). Кажуть, що она зложила якусь п’єску для дитячого театру, але для Вас се річ непридатна. Ганна Барвінок навряд, чи могла б она для такої часописі, як ваша, дати щось одповідного; при тім, она дармо не любить писать. Ну і Господь з нею! Нема чого платити… Від молодих дівчат маю дві штучки: переклад з Тургенєва, невеличкий, і розповідь шкільної учительки» (лист Олени Пчілки до Ольги Франко) [1: ф. 3, № 1612, арк. 282].
Ольга Франко в статусі співредакторки
Франкова дружина, Ольга Федорівна, дуже сумлінно поставилася до своєї нової ролі редакторки, прагнучи зробити нову газету аналогом всесвітньої прогресивної жіночої преси. З цього погляду вона ретельно вивчала французький жіночий часопис «Bulletin de l’union universelles des femmes», щоб перейняти від нього провідні європейські ідеї та концепцію. Історію та сучасний стан жіночої освіти, економічного становища жінки в російській імперії просила висвітлити Олену Пчілку, яка пообіцяла достарчати популярні жіночі праці, які виходили на Наддніпрянщині ,та реферувати матеріали місцевих журналів, зокрема «Вестника Европы» [1: ф. 3, № 1620, арк. 23].
Новий досвід Олесі Озаркевич і видавничі перипетії довкола «Рівности»
Укладаючи перший номер «Рівности», Олеся Озаркевич інтесивно листувалася з подружжям Франків, сподіваючись від обох «не лише заохоти словом, але і запомоги Вашої моральної, Ваших праць» [1: ф. 3, № 1620, арк. 22].
Франки
Уже на початковому етапі підготування часопису молода редакторка зазнавала й психологічних труднощів, ділилася своїми побоюваннями з Франком: «Та не страшна мені праця, не страшні і кошти — я все зроблю і дам — лише страшна мені та злоба і нехіть, якою люди “polityczni przyjaciele” огорнуть мою щиру працю. А що знайдуться такі нежичливі — се я вже знаю. Я так дуже боюсь, що сей орган “наш” недовго буде жити!» [1: ф. 3, № 1620, арк. 19–20, 22]. Так само непокоїла її політико-правова колізія: «чи справді вольно в Австрії жінці бути одвічальним редактором?» [1: ф. 3, № 1620, арк. 20].
Хоча Франкові листи до Олександри не збереглися, з відписів редакторки видно, що «ласкава відповідь» літературного авторитета була для неї «як теплійший луч сонця восени» і додавала впевнености: «Я зачала на серіо братись до приготовань для задуманого видавання. Я своєго не покинусь ніяк. Раз повзятий замір мушу перевести в діло, і так люди гомонять про жінок, що, крім пустих деклямацій, нічого реального (а найменше “праці”) нема» (лист О. Озаркевич до І. Франка від 5 жовтня 1891 р.) [1: ф. 3, № 1612, арк. 151].
На листовні запрошення редакторки Озаркевичевої жінки-письменниці відгукувалися досить мляво, натомість чоловіки виявилися «соліднішими» й відповіли майже всі. До співпраці в майбутньому друкованому проєкті Олександра планувала залучити Олену Пчілку, Лесю Українку, Людмилу Старицьку-Черняхівську, Ганну Барвінок, Дніпрову Чайку, Уляну Кравченко, Олену Грицай; для цього просила Франка надіслати їхні адреси. На дописувачок з України — Олену Пчілку та Лесю Українку — покладала «найпевнійшу надію», вважаючи, що ці «українки сміливійші і, мабуть, солідарнійші» [1: ф. 3, № 1612, арк. 153].
«Пчілки»
Зрештою, матір і донька відгукнулися на її листовну пропозицію, пообіцявши, що Леся реферуватиме доступні в підросійській Україні місцеві й закордонні журнали, а Олена Пчілка писатиме публіцистичні та белетристичні праці. «Ті дві сили будуть варті тілько що половина наших плаксивих галичанок», ― хвалилася потенційними дописувачками Ользі Франко (у листі від 25 грудня 1891 р.) [1: ф. 3, № 1607, арк. 453]. Листуючись із Франком, Олександра одночасно провадила жвавий епістолярій із його дружиною, погоджуючи зміст, назву часопису, тенденції тогочасної жіночої преси та лектури, щоб виробити для нового галицького журналу оптимальний ідеологічний і тематичний принципи. Щодо структури спільно погодили наступні рубрики: «1) Повість пера жіночого або про жіночу квестію, дальше, коротенький добрий 2) стишок, 3) стаття наукова про рух, науку, поступ, взагалі питання жіноче, або якась добра 4) біографія замітної жінки, вкінци 5) новинки з світа жіночого» (шрифтове виокремлення О. Озаркевич. – А.Ш.) (лист до Ольги Франко від 21 листопада 1891 р.) [1: ф. 3, № 1607, арк. 554].
Зміст «Рівности»
Напередодні свого приїзду до Львова у справі остаточного погодження першого номера журналу в листі до І. Франка (від 17 березня 1892 р.) Олеся Озаркевич анонсувала зміст першого випуску:
«“Переднє слово”
“Мрії”, вірш з життя жіночого [Олександра] Колесси
“Просвітні огні” віршик Л[есі] Українки
“Наукова читальня у Льв[ові]” Гравецької
“Софія Ковалевська”, біографія О. Франкової
Дрібна хроніка з життя жіночого”» [1: ф. 3, № 1612, арк. 325].
«Одна проти всього поступового жіноцтва»: реакція Наталії Кобринської
Кобринська
Навіть після рішення більшости видавати газету «Рівність» Наталія Кобринська, відсунувши амбіції, не приховувала перед М. Павликом свого бажання також надрукувати щось у новому виданні. Міркуючи, «яке зайняти становище насупротів нової жіночої газетки», письменниця вирішила співпрацювати з цим виданням лише за умови участи в редколегії особисто Франка та Павлика. «Бо як редакцією буде займатися сама братова́, а властиво єї батько о. Б[ажанський], то, розуміється, не могла би м тим паням з чистим сумлінням дораджувати брати участь, єсли би однак она лиш давала гроші і ім’я, а радив би вибраний комітет (як ви мені про се у Львові говорили), то погляд мій на ту цілу справу змінюється», — писала Кобринська М. Павликові 7 жовтня 1891 р.) [7: ф. 663, оп. 1, од. зб. 219, арк. 33].
Утім до співучасти в новому виданні Кобринську так і не запросили. Про це мовилося в її листовному зізнанні Євгенії Ярошинській: «Озаркевичева дотепер мене до співуділу не запросила. Писала-м однак до Франка, що най так зробить, аби я могла мої річи на його руки присилати, позаяк я за свої гроші друковала твори жіночі, то най раз они за свої і мої видрукують. Франко, чую, приватно говорить, що я маю рацію, але на лист мені не відповів». Для Кобринської це був гнітючий вияв розходжень із власним поколінням і колишніми політичними партнерами: «з того всього виджу, що радикали також мене не хотять» [1: ф. 101, № 479].
У дискусії «альманах чи газета?» Кобринська ніде публічно не виступила проти ідеї жіночого журналу. Доволі стримано сприйняла це рішення, прокоментувавши його в листі до Франка від 15 грудня 1891 р.: «Могла бути часопись, міг бути і альманах, — одно другому нічого не вадило, здається. Проте се якраз ліпше для мене вийшло, бо я, бачите, такой слаба, моя нерівність неабияка і, правду сказавши, я тепер не годна братися до видавання альманаха, тому ж і рада, що жіноча часопись і Ваша допись звільнили мене від морального обов’язку, вложеного зборами в Стрию» [1: ф. 3, № 1612, арк. 217]. Втім позалаштункові перипетії цього видавничого процесу, явлені в епістолярній дискусії Кобринської з І. Франком, М. Павликом, Є. Ярошинською, показують інший бік болісної для її душевного стану ситуації. Болісної передусім тому, що вона відчула свою окремішність, маргінальність, опинившись «одна проти всього поступового жіноцтва». Зрозуміла, що громадськість може обійтися без її редакторської допомоги, ба більше, навіть без її власних дописів, що в «часописному таборі» тепер постали її колишні однодумниці, зокрема й Олена Пчілка та навіть власна родина. У передмові до «Рівности» в переліку прізвищ «дотеперішньої щирої громадки», яка мала бути задіяна в цьому часописі, фігурували із жінок — Михайлина Іванець, Ольга Озаркевич, Ольга Франко, Євгенія Ярошинська, Олена Пчілка, Леся Українка, з чоловіків ― Микола Ганкевич, Осип Маковей, Володимир Охримович, Михайло Павлик, Іван Франко.
До речі, у пізнішій редакційній примітці «Нового часу» (1934, № 138), де вперше було надруковано згадане переднє слово Олени Пчілки до «Рівности», було зауважено: «Замітна річ: між співробітницями не бачимо Наталії Кобринської. Значить, між ініціаторками “Рівності” і першою піоніркою жіночого руху у нас були розходження».
«Поріжнили нас галицькі радикали»: причини неуспіху «Рівности»
Однак уже майже скомпонований «журнальчик» на світ так і не з’явився. На думку Ірени Книш, це сталося тому, що «ні Бажанська-Озаркевич, ні Ольга Франко не схотіли підписатися як редакторки» [2: 140]. А за свідченням Д. Лукіяновича обидві «не рішалися виступити без Кобринської та проти неї» [8: 18]. Зрештою, відсутність видавничого досвіду в молодої редакторки Озаркевичевої, відповідного жіночого консенсусу та єдиного редакційного центру, а також без «найспосібнішої до того з галичанок» (Народ, 1894, № 3, с. 47) — Кобринської проєкт журналу «Рівність» втілити так і не вдалося. На це могли вплинути ще й «недостача інтелектуальних засобів галицького жіноцтва», фінансові труднощі, особисті редакторські амбіції й незгоди, загальна громадська індиферентність до цього видання, пасивність дописувачів. Щоправда, пізніше в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Львів, 1910) Франко назвав іншу причину того, чому жіночий альманах не було продовжено в попередньому форматі: «через незгоду редакторок дальше видання не могло продовжатися в тім самім напрямі» [13: т. 41, с. 455]. Схожою була версія й самої Н. Кобринської, яка, відхиливши залаштунки, згодом сама листовно прокоментувала фіаско з «Рівністю» як проєкту із завищеними очікуваннями: «Не штука робити великі плани, але треба уперед погадати, як їх переправити, а тут не доста, що план з газетою не одержався, але єще наробилося таке, що Олеся чимся образила Пчілку (Олеся значит Озаркевичева), що та тепер не хоче і чути нічо о галичанках і на ніякі навіть листи не відписує, а она може дати значну грошеву поміч і була би мені, напевне, дала, бо виданє другого альманаха було єї проектом, а коли дала на перший половину грошей, то дала би і на другий» (лист Кобринської до Є. Ярошинської від 13 серпня 1892 р.) [1: ф. 101, № 482].
Галицькі непорозуміння довкола «Другого вінка» зрезонували і в особистих контактах Кобринської та Олени Пчілки. «Давнійше дуже добре були з собою та поріжнили нас галицькі радикали», — так охарактеризувала ці взаємини Кобринська (лист Кобринської до С. Крушельницької від 26 червня 1895 р.) [1: ф. 143, № 81].
Газета «Рівність» так і залишилася чиїмось нереалізованим амбіційним проєктом. Для Кобринської він означав втрату суспільного авторитету і кола однодумців, для іншого табору — радше неготовність до консолідації та сміливості самостійних кроків. Хоча, поза сумнівом, увесь підготовчий процес, зафіксований у спогадах, епістолярії, тогочасних газетних публікаціях, є важливою віхою в історії галицької жіночої періодики. До того ж він демонстрував особистісні й громадсько-політичні, суспільно-літературні очікування всіх учасників цього процесу: Франко бажав сприяти розвиткові жіночого руху в Галичині та, відповідно до партійної ідеології радикалів, створенню для жінок власного друкованого органу; для Олесі Озаркевич цей проєкт мав стати справою життя, новим редакторським досвідом, способом долучености до жіночого руху Галичини.
Фіаско з «Рівністю» мало й певні політичні наслідки — «керма в жіночих справах виковзнулася з рук радикалів», а саме жіноче питання остаточно вийшло з-під їхнього контролю [8:18]. В особистій життєвій історії Кобринської факт затаєної конфліктности з Франком спровокував наступні хвилі її поколіннєвих неузгіднень. Мабуть, саме цю біографічну ґенезу має метафоричне листовне зізнання Кобринської (в листі до Маковея від 12 грудня 1899 р.): «З Франком я вже мою туру перетанцювала…» [6: 5].
«Наша доля» як альтернативний проєкт Н. Кобринської
Наша доля
Вийшовши доволі шляхетно з видавничої колізії «альманах чи газета?», після невдалої ідеї з «Другим вінком» Н. Кобринська обрала, зі слів М. Павлика, «середню дорогу» (Народ, 1894, № 3) між альманахом та періодичною газетою і самотужки започаткувала власну видавничу серію «Жіноча бібліотека», в якій видала три збірники «праць ріжних авторів» під назвою «Наша доля» (Стрий, 1893; Львів, 1895, 1896). У ній містилися зреферовані огляди популярних німецькомовних книжок, які мали стати сучасною європейською лектурою для жіноцтва, публіцистичні статті про жіночий рух самої Н. Кобринської, а також поетичні та прозові твори Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок, на які вони мали ексклюзивне право як меценати цього видання.
Проте замість сподіваної суспільної підтримки та визнання цей проєкт зазнав у Галичині ігнорування й критиканства з боку найбільш репрезентативних і, здавалося б, послідовних оборонців «жіночої квестії» — І. Франка, М. Павлика, О. Маковея, М. Грушевського, О. Макарушки. Не лише галичани, ба навіть дехто з наддніпрянців, а також М. Драгоманов (за намовою М. Павлика) проігнорували запрошення Кобринської долучитися дописами до цього видання. І якщо раніше чоловіки радо зголошувалися до участі в «Рівности», то видання «Наша доля», змовившись, ігнорували. На що ображена Н. Кобринська дорікала: «преці всі хотілисте писати, як мала редаговати Олеся. Так Вам тогди на справі жіночій залежало… чому ж Ви на ню були такі ласкаві, а на мене ні?» (лист Кобринської до М. Павлика від 8 березня 1896 р.) [7: ф. 663, оп. 1, од. зб. 219, арк. 72]. Критична маскулінна рецепція «Нашої долі» віддзеркалювала, по суті, не тільки інше гендерне осмислення уміщених в збірниках Кобринської матеріалів, але й показувала тенденції не вельми позитивного чоловічого сприйняття жіночого руху як культурного та соціального феномену.
Відповідь усім трьом рецензентам під назвою «Слівце про перший випуск “Жіночої долі”» Кобринська розмістила в другій книжці цього видання (Львів, 1895. С. 97–106), зауваживши, що «іронізуючі критики» не завше «добре обізнані з розвитком і ходом жіночого руху» [5: 98] і замість посутнього обговорення «провідних думок питання жіночого» переводять предмет критичної дискусії на непринципові проблеми технічного боку видання. Але це вже була інша видавнича історія, яка ще раз показала, що альманах «Перший вінок» ніколи більше не повторився в такому самому форматі.
Відділ рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. В тексті при покликанні на це видання зазначаємо номер одиниці зберігання.
Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки: у 100-річчя з дня народин. Вінніпег, 1956
Кобилянська О. Твори : у 5 т. Т. 5. Київ : Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. С. 357.
Кобринська Н. Переднє слово // Перший вінок. Львів, 1887. С. 1–3.
Кобринська Н. Слівце про перший випуск «Жіночої долі» // Наша доля : зб. пр. ріжних авторів. Кн. 2. Львів : З друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1895. С. 97–106.
Коковський Ф. Наталія Кобринська й Осип Маковей // Жінка. 1937. № 21/22. С. 5.
Листи Кобринської до М. Павлика // Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ). В тексті при покликанні на це видання зазначаємо номер одиниці зберігання.
Лукіянович Д. Два документи до життєпису Наталії Озаркевич-Кобринської. Львів, [1939].
Лукіянович Д. Іван Франко в Болехові // Іван Франко у спогадах сучасників / упоряд., передм. та прим. О. І. Дея. Кн. 2. Львів : Каменяр, 1972. С. 80–82.
Лукіянович Д. Іван Франко і жіноче питання // Жінка. 1936. № 11/12. С. 2–3 .
Теліга Олена. Збірник. Детройт – Нью Йорк – Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977. С. 79–87.
Українка Леся. Повне академічне зібрання творів: У 14 т., Луцьк, 2021. т. 11 (Листи 1876–1896).
Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1976–1986. У тексті зазначаємо том і сторінку
