90 
Після лютого 2022 року український книжковий ринок переживає бум. Попри знищені ракетами друкарські цехи, постійні тривоги та блекаути, полиці починають поповнюватися новинками. І нові автор(к)и, і вже знані пропонують чимало сильних текстів. У багатьох романах цього часу фоном слугуватиме війна. Для когось вона стане центральною темою. Втім, навіть якщо це не так, важко уявити, щоби війна не вплинула бодай на чийсь світогляд чи психічний стан, що відображається в написаному.
Війна підсвічує багато проблем, які вже до того існували в суспільстві, робить їх гострішими, вказує на вразливі місця. Крім того що це створює нові внутрішні конфлікти в сферах маскулінности, те, що ми побачимо в аналізованих нижче текстах, ще й породжує резонансні суспільні дискусії.
Читаючи книжки, які в ці роки перебували на піку продажів, можемо простежити, які суспільні теми резонують читач_кам найбільше, що їх найбільше зворушує, якому досвіду вони найбільше можуть емпатувати. Це своєрідний показник нашого спільного колективного досвіду, адже в художньому авторському світі можна глибше зазирнути в проблеми, доторкнутись до різних перспектив.
У цій добірці ми пропонуємо гендерний аналіз п’яти дуже популярних книжок, які в той чи той час від лютого 2022-го виривались у топи продажів. Вони дібрані за принципом цікавого гендерного досвіду: переосмислення гендерних стереотипів, слідування їм чи їх подолання.
Застереження: хоча в цьому огляді й немає прямих спойлерів щодо сюжету, гендерний аналіз передбачає доволі ретельний розгляд певних частин текстів.
«Пісня відкритого шляху» Артема Чеха
У 2024 році в автора, який є військовослужбовцем ЗСУ, Артема Чеха виходить пригодницько-історичний роман «Пісня відкритого шляху». Сама фабула дуже інтригує. Колишній кріпак Гнат, який брав участь у програшній для росії Кримській війні, потрапляє до Америки часів Громадянської війни. Там він воює на боці Півночі, а далі мандрує небезпечними шляхами, знаходить друзів і ворогів, провадить дискусії про рабство та ідентичність і дуже часто використовує зброю.
Починається ця історія з Гнатового сирітського життя в українському селі. З гендерної оптики тут цікавою є постать пана, а саме його тотальний авторитет і влада над життям кріпаків. Це тисне на Гната і мотивує його постійно сперечатися з білими американцями на тему рабства.
Динаміка «пан — кріпак» є зменшеним проявом динаміки «цар — народ», «колонія — метрополія». Або ж «чоловік — сім’я».
Монархічна структура влади завжди має яскраве патріархальне забарвлення. Чоловік у родині — наче втілення волі царя, в той час як цар є втіленням волі Бога, а отже, беззаперечним моральним авторитетом. У такому розумінні кріпацьку долю можна розглядати як доволі подібну до жіночої. Але в Гнатовому випадку є додаткові контексти.
Ще на початку оповіді дізнаємося про те, що пан мав «специфічну природу», через яку його не «надто жалували». Конкретики ми не маємо, аж доки Гнат не розповідає своєму другові, що пан «використовував мене замість жінки». Стає зрозуміло, що мовиться про сексуальне насильство. Тут набувають значення й інші відчуття Гната, для прикладу, те, що він почувався «стидною лялькою в лапах пана».
З огляду на це, рішучість та явне лідерство Гната під час мандрів Америкою відчувається як прагнення повернути собі відчуття контролю. Участь у війнах — як відповідність загальному стандарту маскулінности. Відстоювання своєї ідентичности — як намагання відокремити себе від імперії, мати право на окрему ідентичність. Боротьба проти рабства — як відстоювання права на вищу цінність — свободу.
Звісно, таке життя виснажує. Відчуття моральної знемоги та водночас необхідність проявляти відвагу переслідуватиме Гната не лише у війні, а й у всіх подальших мандрах.
Внутрішній конфлікт між чуттєвістю і «твердою чоловічою рукою» можна назвати одним із основних конфліктів головного героя. Ще більше він увиразнюється на тлі спілкування з новим другом — колишнім рабом Семом. Сем емоційний, чутливий, імпульсивний, здатен на ризиковані, навіть жорстокі вчинки, якщо відчує таку потребу. А проте він часто стає голосом моралі, коли треба когось захистити чи помилувати, навіть якщо в цьому криється небезпека для них обох. Можна сказати, що він вчить Гната бути лагіднішим, мотивує його проявляти емоції. Зрештою, саме йому Гнат відкривається найбільше.
Та все ж Гнатова близькість до людей доволі відносна. Жінка, в яку він закохується, є класичним для літератури типажем «божевільної дами». Божевілля в неї також через війну: вона була фельдшеркою для солдатів і надивилася всіляких жахіть.
Ця жінка, як і Сем, є вразливою і потребує захисту. Ці її риси водночас допікають Гнату й несвідомо будять у ньому ніжні почуття. Його ніжність тісно переплетена з необхідністю оберігати, що також не ставить їх на рівні позиції. Вона ж тільки підсилює це, говорячи, що бачить у ньому образ брата чи батька, якого завжди хотіла мати. «Вона була прекрасною у своїй безпосередності, що межувала з дитинністю і душевною хворобою. Типова ідіотка. Безстрашна, смішна і непередбачувана у своїй навіженості. Чи знав я, що таке люблю?» Ймовірно, любов до інфантильних, вразливих людей є також його можливістю відчувати свою силу й маскулінність.
Емоційна близькість, вразливість, втрата мужности — типові стереотипні загрози для маскулінности. Втім у Гната це також зумовлене пережитими в минулому травмами тотальної підпорядкованости. Кріпацтво, сексуальне насильство, війна та необхідність утверджувати своє право на ідентичність змушують його бути тим, ким він є. І наприкінці роману не видно, щоб він зміг бодай якось це відрефлексувати.
«Погляд Медузи» Любка Дереша
Ще одним резонансним романом, який вийшов 2024 року, є «Погляд Медузи» Любка Дереша. Маленька книга пітьми, як вказано у підзаголовку книжки, розповідає про першу осінь повномасштабного вторгнення. Країна охоплена обстрілами й блекаутами.
Перед нами постають четверо друзів. У кожного з них своя особлива історія, своя реальність війни: хтось намагається врятувати четвертий шлюб, хтось втратив дружину, яка поїхала за кордон, а хтось повернувся з війни з ПТСРом. В книжці також є жіночі голоси, які, можливо, менш виразні на тлі чоловічих персонажів, утім не менш об’ємні й цікаві.
Із погляду гендеру в цих чоловіків є багато цікавих моментів. По-перше, вони живуть у складний час, коли небажання мобілізуватися може розглядатись як слабкість. По-друге, досвід бойових дій настільки глобальний, що створює прірву між тими, хто його проживав, і тими, хто — ні. По-третє, їх оточують по-різному травмовані війною жінки. Втім важливою рисою їхньої дружби є те, що вони, зрештою, здатні по-справжньому глибоко розмовляти один з одним. І саме в такому спілкуванні лежить інструмент для їхнього зцілення.
Найбільш трагічним персонажем у цьому контексті є Славко, який після бойових дій почувається дистанційованим від своєї колишньої особистости. Він перебуває в стані апатії й невідчування.
Ще до участі у війні Славко здавався замкнутим у собі й до певної міри емоційно недоступним. Ми не можемо з певністю заявляти, що саме гендерні стереотипи змушували його до цього, адже він доволі вільна та ексцентрична особистість. Попри це, емоційна замкнутість є звичною рисою традиційно маскулінної поведінки.
Саме близькість з другом — меланхолійним професором літератури Мирославом — дає йому змогу вийти з апатії та повернутися до нормального життя. Мирослав вважає, що справжня дружба може витримати «некрасиві з’ясовування, які не личать дорослим людям». Те, що може бути неприйнятним у традиційному патріархальному середовищі, стає шляхом до зцілення від травми.
Для самого Мирослава втрата їхньої близькости майже нестерпна. На його думку, Славко на фронті зіткнувся з досвідом настільки тотальним, що створив прірву в їхньому спілкуванні. І де-факто так воно і є.
«Я почував себе зрадником через те, що він пішов воювати, а я — ні».
Можливість прийти і вільно висловити таку думку другові поволі прокладає шлях до подолання цієї прірви.
Виразним прикладом патріархального тиску є Яблонський. Цей персонаж виразно відрізняється від трьох інших: почувається серйознішим, замість філософських розмов обирає обговорення бізнес-проєктів та сповідує традиційні цінності міцної сім’ї.
Навіть фізично він поданий як еталон маскулінности: великий, плечистий, схожий на Мінотавра. Втім у нього є риси, які відокремлюють його від того стереотипного образу, який тут напрошується. Він доволі відкритий, щоб приймати своїх інакших друзів і мати нетипову для «традиційної галицької сім’ї» дружину — мисткиню з дитиною від іншого шлюбу, з кульчиком у носі й татуюванням. Ще одна нетипова деталь — у нього є психотерапевт. Попри всю свою грубуватість і визначеність поглядів, Яблонський намагається розібратися в собі, в своєму шлюбі й у тому, чого він насправді хоче.
«І, може, зрештою, не так важливо, що ти обереш: спробуєш врятувати свій четвертий шлюб чи підеш захищати Батьківщину, як і належить чоловікові. Важливо, щоб цього разу ти не намагався усе спростити, даючи відповіді на ці запитання».
Найбільш яскрава та впливова постать для Яблонського — його батько. Фактично він є патріархом не лише для своєї родини, а й для багатьох місцевих: справжній львівський Мобі Дік, людина-континент. Він помпезний і в своїх фізичних розмірах, і психологічно. Але саме на сина батько впливає найбільше. В його присутности голос 40-літнього чоловіка ламається, він опускає плечі та стає схожим на беззахисного підлітка.
Головна драма Яблонського — відірватися від батька, який усе життя диктував йому, що він має робити. Важливою віхою в цій сепарації є те, що друг батька сексуально домагався його дружини. Яблонський потребує величезної мужности, щоби відстояти її, адже це означає повстання проти батька.
Цей конфлікт оприявнює нам патріархальний тиск, який душить не лише жінок, а й чоловіків, котрі втрачають себе, намагаючись відповідати заданим їм стандартам.
Зрештою, для цієї історії наскрізним є міф про Медузу Горгону. Тут він має два вектори розвитку: психоаналітичне прочитання міфу як історії про витіснену травму, досвід ПТСР. У такому прочитанні тягар цього міфу лягає на Славка. Інша оптика — феміністична, яка розглядає Медузу як жертву насильницьких стосунків та подальші її звинувачення.
«Мені здається, що це також історія про тих, хто могли б свідчити про насильство, але кого свідомо позбавляють права, їх каструють психологічно. Жінки, які не можуть говорити про насильство в сім’ї. Жертви зґвалтувань», — каже дружина Яблонського, маючи такий досвід.
Роман Любка Дереша дає нам багатопланову картину для роздумів із ускладненою гендерною оптикою в часі війни. Але найцікавіше, що ми бачимо позитивні моделі чоловічих стосунків, які, відірвавшись від патріархальних цінностей і конвенційно-маскулінних ліній поведінки, можуть знайти шлях до себе і віднайти світло в часи тотальної пітьми.
«Катананхе» Софії Андрухович
З погляду гендерних питань «Катананхе», ймовірно, є найбільш неочевидною книжкою з усієї цієї добірки. Найперше тому, що пропонує нетипову форму стосунків: поки дружина картає себе за старіння, проходить омолоджувальні процедури і боїться глянути на себе в дзеркало, чоловік будує романтичні стосунки із сусідкою в літах.
Почнімо з очевидного: маємо класичну проблему невідповідности стандартам краси та заборону жінці старіти. Леся сильно страждає через це, уникає дзеркала й докладає чималих зусиль, щоб мати молодший вигляд. Зрада з жінкою, яка вже давно постаріла (авторка подає безліч фізіологічних подробиць про її зморшки, пласку сідницю, обвислі складки та інші природні особливості старіння), стає для неї повним крахом світу, в якому вона жила до цього. Для неї прийняти чи зрозуміти настільки складно, що вона буквально божеволіє.
Зрозуміти причини цього можна лише в якомусь містично-духовному вимірі, адже серед класичних стереотипних причин сексуальности чи магнетичної «жіночої енергії» годі шукати відповіді на це питання.
Своїй подрузі Леся бреше, що чоловік зрадив її з молодою дівчиною на роботі, описує стереотипний образ принадної білявки з довжелезними ногами та волоссям до попи. Така картина світу видається їй більш знайомою та прийнятною.
І поки вона намагається покращити свою зовнішність, її чоловік Олекса не є еталоном маскулінности. Та, зрештою, цього від нього й не вимагається. Він здається їй уразливим постарілим хлопчиком, однак вона відчуває радше якусь ніжність до такого його вигляду. Таке враження, що ця жінка намагається догодити всім, окрім себе. Але ні з донькою, ні з чоловіком у неї нічого не виходить.
Роман Софії Андрухович вказує нам на глибоку соціальну проблему. Ця історія не займає чітких позицій і не дає жодних моральних відповідей на питання — всі персонажі виглядають погано, ситуації з ними доведені до краю і більшість їхніх рішень викликають великі етичні сумніви. Через тонкий рівень описового символізму та шокуючі сцени «Катананхе» ламає суспільну норму. І саме цей вихід за межі норми оприявнює її проблематику й недосконалість.
«За маму, за тата» Каріни Савариної
Найновіша книжка, яка зачепила увагу читач(ок)ів і кілька місяців була найбільш затребуваною в книгарнях. Це роман про розлад харчової поведінки Каріни Савариної «За маму, за тата». У передмові до книжки Любко Дереш описав таке явище, як література симптому: книжки, які з новою щирістю працюють зі складними психологічними темами, з маргіналізованими суспільством розладами, з чутливістю до внутрішньої травми своїх героїв.
Історія розкривається затишним описом бабусі, поряд із якою маленька дівчинка Варя (або Барбара) почувається в тотальній безпеці. Бабуся для неї — магічний всесвіт. І велика частина її магії ховається в смачній їжі.
Натомість удома її чекає життя в постійному активному й пасивному насильстві: побиття, крики, постійні заборони та обмеження в їжі.
«Мама складалася із жіночих серіалів, зважування Барбари і тонального крему від синців на обличчі».
У цій історії мама є джерелом довготривалої травми. Вона непередбачувана, агресивна, принижує її, змушує жити за абсурдними правилами. Через це Варя/Барбара створює численні захисні механізми, щоб відстежувати й уникати батьківського гніву. Наприклад, може визначити настрій батьків за тим, як саме повертається ключ у замку, а також створює механізми, щоб заповнити порожнечу всередині себе й відчути бодай крихту любови.
Саме це й формує її ставлення до їжі, пов’язане з насильством матері, ненавистю до себе та цькуванням у школі, але заразом дарує відчуття короткочасної безпеки й наповнености.
Мама ділить людей на худих і гладких, а також страждає від внутрішньої мізогінії та активно виражає негативне ставлення до жінок. Очевидно, що вона так само жахливо ставиться до себе.
Батько для неї також становить небезпеку: він алкоголік, часто б’є маму (або топить її у ванні). Чоловік відкрито зраджує дружину з сусідкою, і хоч не чіпляється до Варі/Барбари, як мама, але й не займає її позиції.
Зі зникненням батька ситуація погіршується. Паралельно наратив пропонує нам те, як уже доросла Варя/Барбара намагається пережити цю історію з допомогою психотерапевта, переписати ці спогади й витворити нові захисні механізми.
Роман Каріни Савариної — про постійну ретравматизацію, про повільне та болісне поглиблення травми з кожним зневажливим словом, із забороною говорити, з порушенням тілесних кордонів. Ми бачимо, як зароджується та розвивається розлад харчової поведінки, як роздроблюється дитяча психіка і як дівчинка відчайдушно шукає безпеки бодай у чомусь.
Це дуже сміливий роман, який описує розвиток розладів із позиції самої дитини, її зворушливий та крихкий світ і неймовірну винахідливість у спробах вижити в аб’юзивній родині.
«Драбина» Євгенії Кузнєцової
Останніми роками Євгенія Кузнєцова вже не раз полонила увагу читач(ок)ів своїм добрим гумором та вмінням потрапляти в культурно-резонансний нерв. Її книжка «Спитайте Мієчку» про шелтер у селі в бабусі вийшла ще в 2021 році, але досі залишається в топах продажів. Її наступний роман про переселенців часів повномасштабки — «Драбина» — має не меншу популярність. Він також подає нам дочасну проблему, дуже прицільну для аналізу гендерною критикою.
Головний герой Толік раптово стає «патріархом і спонсором великого роду». Починається повномасштабна війна, і він змушений прихистити в своєму новому іспанському будинку всю сім’ю з домашніми улюбленцями.
Утім спонсорство сім’ї для нього не означає якусь владу чи авторитет. Навпаки, він знову почувається маленьким, де його постійно намагаються нагодувати, забороняють пити каву, бігати чи працювати вночі.
«Мені вже четвертий десяток, а я досі шифруюся від мами».
Загалом Толік страждає через постійну невідповідність традиційним маскулінним стандартам. Його невпевненість у собі починається від зовнішности: «довгов’язий, із фемінним занадто правильним обличчям, з печальними очима, яким тільки те і робити, що дивитися в екран». В присутности подруги своєї сестри він постійно намагається прикрити тіло, соромлячись себе та своєї позиції в домі. Замість того щоб прямо відстоювати власні кордони й автономність перед мамою та тіткою, він ставить драбину біля свого вікна, щоб із ними не перетинатися. Його уникання проблем — постійний пошук символічної драбини — і є його головним конфліктом. На це накладається його страх іти на війну і водночас зневага до себе через це.
Толіку зовсім не притаманні традиційно маскулінні інтереси (як, для прикладу, його дядькові, котрий є виразним чоловічим образом, що любить рибалити і «крутити жигулі»). Він не може прямо поширювати свій гнів на людей, які запрошують росіян на збори коштів для України. Це ще одна точка зневаги до себе — Толік не почувається рішучим, здатним контролювати емоції, тож переважно в таких ситуаціях просто втікає.
По суті, цей текст відкриває нам велику проблему кризи маскулінности, якій війна додала додаткових нашарувань. Ідеальна лінія маскулінної поведінки в умовах війни — це йти воювати. Толік прямо говорить, що до повномасштабного вторгнення почувався переможцем (швидко сепарувався, побудував добру кар’єру, знайшов будинок мрії). Але війна змушує його почуватися невдахою, який не може подолати страх і взяти на себе відповідальність.
«Драбина» Євгенії Кузнєцової — дуже вдалий і добре прописаний приклад конфлікту, з яким стикаються чимало чоловіків від початку війни в 2014 році та з особливим загостренням після лютого 2022-го.
Замість висновків
Усі згадані тексти чудово вловлюють нерв часу. У них порушені проблеми, які пульсують у свідомости багатьох, розкладають їх на молекули, розмотують складний клубок травми аж до самого початку, показуючи, як вона зароджувалася. У часи, коли світ переживає загальний регрес у ліберальних цінностях, а словосполучення «гендерна ідеологія» стало улюбленою лайкою адміністрації Трампа, нам дуже потрібна така уважна проза, яка фіксує розвиток світу й характерів у ньому. Крізь такі тексти ми здатні бачити, як гендерна теорія може відповідати на нові виклики часу, а щирість та психологічна проникливість цих книжок дозволяє нам залишатись емпатичними, усвідомленими й уважними до гендерних питань, які все ще на часі.
