Детальніше про книгу - на сайті видавництва #книголав.
Оланна сиділа на веранді в будинку Мохаммеда, пила охолоджене рисове молоко й тішилась смачною прохолодою, що з кожним ковтком опускалася її горлом, і липкістю на губах, коли з’явився швейцар і попросив дозволу поговоритиз Мохаммедом.
Той на хвилину вийшов і приніс щось схоже на буклет.
— У місті бунт, — сказав він.
— Студентський, так? — запитала Оланна.
— Здається, релігійний. Треба терміново їхати геть, — він уникав дивитися їй в очі.
— Не нервуйся, Мохаммеде.
— Суле сказав, що бунтівники перекривають дороги й шукають невірних. Ходімо, ходімо, — він уже прямував усередину.
Оланна пішла за ним. Занадто він тривожиться, цей Мохаммед.
Зрештою, студенти-мусульмани постійно виходять на демонстрації то проти того, то проти цього, чіпляючись до людей, вбраних по-західному, але вони завжди швидко розходяться. Мохаммед увійшов до кімнати й повернувся з довгим шарфом.
— Накинь його, зіллєшся з натовпом, — сказав він.
Оланна закутала ним голову й зав’язала кінці на шиї.
— Тепер я справжня мусульманка, — пожартувала вона. Але Мохаммед майже не всміхнувся.
— Ходімо. Я знаю коротку дорогу до залізничної станції.
— До залізничної станції? Ми з Арізе не поїдемо до завтра, Мохаммеде, — мовила Оланна. Вона мусила бігти, щоб встигати за ним. — Я повернуся до дядька в Сабон-Ґарі.
— Оланно, — Мохаммед завів машину, та смикнулася, рушаючи, — в Сабон-Ґарі небезпечно.
— Ти про що? — вона смикнула шарф: груба вишивка на краях натирала шию.
— Суле сказав, що бунтівники добре організовані.
Оланна пильно дивилася на нього, раптом злякалась його зляканого вигляду.
— Мохаммеде?
Він говорив тихо:
— Він сказав, що на Ейрпорт-роуд лежать убиті люди з ібо.
Тоді Оланна збагнула, що це не ще одна демонстрація релігійних студентів. Горло стиснуло від страху. Вона склала долоні, як до молитви.
— Прошу тебе, давай спочатку заїдемо по моїх родичів. Будь ласка.
Мохаммед звернув до Сабон-Ґарі. Мимо проїхав запилений жовтий автобус, схожий на агітаційний, на яких політики їздили селами й роздавали рис та гроші. У дверях висів чоловік з гучномовцем біля губ. Слова, вимовлені повільною гаусою, розходилися луною: «Ібо мають піти геть. Невірні мають піти геть. Ібо мають піти геть». Мохаммед простягнув руку, стиснув Оланнину долоню й тримав її, доки вони проїжджали натовп молодиків при дорозі, що скандували: «Араба, араба!».
Він уповільнився й кілька разів натис на гудок на знак солідарності, молодики помахали, і він знову набрав швидкість.
У Сабон-Ґарі перша вулиця була порожня. Оланна побачила, як дим піднімався, наче високі сірі тіні, перш ніж відчула запах горілого.
— Лишайся тут, — сказав Мохаммед, зупинивши авто біля двору дядька Мбаезі. Вона дивилася, як він побіг. Вулиця видавалася дивною, незнайомою; ворота були розбиті, метал валявся на землі. Потім вона помітила кіоск тітоньки Іфеки, власне те, що від нього лишилося: уламки дерева, пакетики з арахісом, що лежали в пилюці. Вона відчинила двері машини й вийшла. Завмерла на мить через сліпуче світло й жар надворі: над дахом шугало полум’я, пісок і попіл кружляли в повітрі; а тоді побігла до будинку. І спинилась, побачивши тіла. Дядько Мбаезі лежав долілиць, незграбно вигнувшись, розкинувши ноги. Щось білувате стікало з глибокої рани в нього на потилиці. Тітонька Іфека лежала на веранді. Різані рани на її оголеному тілі були менші, поцяткувавши руки й ноги, наче трохи розтулені червоні губи.
Оланна відчула, як зсередини піднімається водяниста нудота, а тоді її охопило заціпеніння й вона завмерла на місці.
Мохаммед тягнув її, підштовхував, боляче стиснувши руку. Але вона не могла поїхати без Арізе. Арізе має народити з дня на день. Арізе має бути близько до лікаря.
— Арізе, — сказала вона. — Її будинок трохи далі вулицею.
Навколо згущався дим, тож вона не була певна, чи справді у двір заходить юрба чоловіків, чи це просто стовпи диму, доки не побачила блискучі металеві леза їхніх сокир та мачете, забризкані кров’ю кафтани, що ляскотіли навколо їхніх ніг.