6 
Публікуємо уривок із роману Ешлінґ Роул «Замкнена територія» — історії про реаліті-шоу, де боротьба за увагу поступово стирає межу між грою та реальністю.
Роман незабаром вийде у видавництві Stretovych і вже доступний для передзамовлення на сайті.
Уривок
Принцип роботи великого екрана був відомий усім: на ньому щодня з’являлися інструкції, які ми повинні були виконувати. Нагороду отримували тільки тоді, коли у виконанні завдання брали участь усі учасники. У разі успіху ми мали змогу роздобути корисні речі для проживання на території: їжу, меблі, техніку й інші штуки, які полегшують тутешнє життя. На додачу були ще й індивідуальні завдання, які кожен отримував на персональному маленькому екрані, і винагороди за них були особистими. Щодо кількості завдань — як на великому, так і на малих екранах — жодних обмежень не існувало: щойно виконаєш одне, одразу з’являється інше. Якщо завдання не виконували протягом дня, шанс на винагороду втрачався назавжди, адже вранці на нас чекало нове завдання.
Винагорода за кожне спільне завдання залежала від того, наскільки добре ми його виконали; винагорода за особисте завдання також залежала від кількості людей, які залишаються на території, — що їх менше, то коштовнішими стають призи. Взагалі в цьому й полягав розважальний елемент шоу: спочатку людей змушують утворювати пари й налагоджувати стосунки з іншими мешканцями, аби потім побачити, чи готові вони пожертвувати цими людьми заради кращих подарунків. Коли на території перебуває двадцятеро людей, винагороди досить скромні, але зі зменшенням кількості учасників призи стають усе більш розкішними. В одному з попередніх сезонів учасниця, яка дійшла до фіналу, отримала сукню, що її одна знаменита актриса вдягала на якусь церемонію нагородження. Іншого разу переможець отримав годинник вартістю в десятки тисяч.
Існувала ще одна винагорода — якщо перемагаєш, то отримуєш подарунки в необмеженій кількості. Не всі вони такі ж дорогі, як той годинник, але коли залишаєшся на території на самоті, для отримання подарунків уже не треба виконувати завдання — просто просиш, і вони незабаром з’являються. Інший приз — сама територія. Теоретично тут можна жити скільки завгодно, але переможець зазвичай збирає стільки призів, скільки здатний нести, і йде, аби насолоджуватися славою і багатством на волі. Коли останній учасник попереднього сезону покидає територію, туди заїжджає нова група.
На великому екрані було написано:
Завдання: Кожен хлопець і кожна дівчина мають розповісти про свої попередні стосунки.
Винагорода: садові стільці.
— Та раз плюнути, — заявив Себ.
У Себі відчувалося дещо, що одразу викликало неприязнь. Він був худорлявим, але вочевидь намагався зайняти більше місця, ніж йому належало, — сидів, розкинувши ноги й завівши руки за голову. Крім того, мав паскудний акцент грошовитого мажорчика, а ще самовдоволено посміхався, коли говорили інші.
— Хтось дивився, що на маленьких екранах? — спитала Мія. Кілька людей уже почали рух у бік гардеробної, аж тут Кендіс зауважила:
— Ніхто нікуди не піде, допоки не виконаємо це перше завдання. Нам потрібно на чомусь сидіти.
Вона мала рацію: стільці потрібні не лише для цивілізованого життя, а ще й тому, що земля була дуже гаряча. Почувши слова Кендіс, ті, хто вже прямував до гардеробної, зупинилися.
Ми утворили змінювану чергу біля басейну. Дівчата стояли на місці, а чоловіки що дві хвилини переходили до наступної дівчини ліворуч. У нас не було годинника або інших засобів вимірювання часу, тож дівчина, яка в ту мить не розмовляла з хлопцем, відрахувавши приблизно дві хвилини, вигукувала: «Міняймося!»
Ми чекали на хлопців протягом двох днів, але побачивши їх у реальному житті, були трохи приголомшені. Навіть Еван, найнижчий з них, виявився більшим за найвищу дівчину, а ще вони дуже відрізнялися за зовнішністю — серед них були як стрункі й підтягнуті, так і м’язисті й кремезні. Всі дівчата стояли спинами до басейну, і, коли хлопці безсоромно витріщалися на нас, у мене виникло відчуття, що будь-якої миті вони можуть або впасти нам до ніг, або жбурнути нас у басейн.
— Гаразд, — вигукнула Джасінта, стаючи в кінець шеренги. — Починаймо!
Переді мною стояв Себ. Він був середнього зросту, а тіло його — вкрите татуюваннями: чорнильні візерунки звивалися від зап’ястків аж до вух. У полуденну спеку хлопець зняв сорочку, виставивши на позір кубики пресу. Коли з’явилися чоловіки, я тихенько вбралася у свою гарну червону сукню, але тепер не була впевнена, що це вдалий вибір. Я почувалася вбраною надто ошатно: це ж очевидно, що я доклала зусиль, аби мати привабливий вигляд. Ми дивилися одне на одного цілих десять секунд, не вимовляючи ні слова.
— Я Лілі, — сказала йому.
— Я знаю, — кивнув Себ. — Ми вже розмовляли.
Знову запала тиша, протягом якої я чула, як інші стрекотали, ніби не могли вмістити історії про своїх партнерів у двохвилинну розмову. Поруч зі мною Мелісса розповідала про її колишні поліаморні стосунки.
— Це набагато комфортніше, ніж можна собі уявити, — пояснювала вона.
— Коли мені було п’ятнадцять, — нарешті почала я, — то три місяці зустрічалася зі своїм однокласником. Його звали Хосе, ми разом ходили купатися в спеку. Це був такий літній роман. Коли поверталися у вересні до школи, нам обом не було цікаво продовжувати ці стосунки. Потім, у сімнадцять, у мене був короткотривалий… зв’язок з учителем. Його звали містер Донован — тобто Річард. Після уроків я допомагала йому розкладати книжки в шкільній бібліотеці, а потім ми почали замикати двері й проводити там по кілька годин. Він був одружений, і коли його дружина дізналася, то вчитель розірвав наші стосунки. Відразу після нього я почала зустрічатися з Луїсом. Він був дуже, дуже милим. Це брат моєї подруги, і ми просто гарно проводили час разом. Здається, так тривало менш ніж рік. Я розійшлася з ним, бо мені стало нудно і я захотіла чогось іншого. Потім познайомилася з Браяном, і ми були разом протягом трьох років. Розійшлися два місяці тому. Він зрадив мене з дівчиною, з якою познайомився на відпочинку. Ось така моя історія.
Себ кивнув, і хоча під час моєї промови він уважно розглядав мене, коли заговорив сам, то дивився на кілька сантиметрів ліворуч від мого обличчя.
— У чотирнадцять — Амелія. Потім у вісімнадцять — Деніз. У дев’ятнадцять — Сьєрра. Теж у дев’ятнадцять — Кармел. У двадцять один — Меґґі.
Я чекала, коли хлопець скаже ще щось, але він продовжував дивитися вдалину.
— Це все? — уточнила я. Він здвигнув плечима. До кінця двохвилинного терміну не сказав більше нічого, і ми стояли, не дивлячись одне на одного, поки Джасінта не оголосила чергову зміну.
Наступним переді мною опинився Том — той, що качок. Він почав говорити без підказки і, як і Себ, вивалив мені перелік дівочих імен без жодних інших подробиць. Потім повільно й довго розповідав про одну дівчину — якусь Емі. Том описував її з дивовижною ніжністю — за його описом я могла б намалювати її портрет: оленячі очі й тендітну статуру. Я вже думала, що хлопець закінчив, але потім він додав: «Вона була дуже милою дівчиною. Їй потрібна була допомога в усьому, але мені подобалося їй допомагати. Вона завжди казала, що не проживе без мене і дня».
— Мені здається, ти досі її кохаєш, — зауважила я.
— Ні, не кохаю, — буркнув Том і відвернувся. Мені на розповідь про власні стосунки залишилося десь секунд двадцять.
Про книгу
У світі, де увага стала найціннішою валютою, за неї готові платити будь-яку ціну.
Лілі потрапляє до популярного реаліті-шоу — закритого комплексу посеред пустелі, де за кожним кроком учасників цілодобово стежать камери, а їхні рішення, почуття й помилки перетворюються на розвагу для мільйонів глядачів.
Тут немає місця для приватності. Дружба стає інструментом гри, довіра — ризиком, а кохання — частиною стратегії. Щотижня хтось покидає комплекс, і що менше людей залишається всередині, то жорсткішою стає боротьба за перемогу.
Та справжня небезпека ховається не в суперниках. Поступово Лілі починає розчинятися у світі, де кожна емоція існує для чужого погляду, а схвалення незнайомців важить більше за реальне життя. І коли межа між грою та дійсністю остаточно стирається, постає питання: що залишиться від людини, якщо все її життя перетворити на шоу?
«Замкнена територія» — гостросатиричний психологічний роман про самотність, залежність від чужої уваги та суспільство, у якому видимість стала важливішою за справжність.
Про авторку
Cучасна ірландська письменниця, одна з найгучніших дебютанток англомовної літератури 2025 року. Живе в Дубліні. Працювала книгаркою, викладала англійську мову в школі й навчала гри на фортепіано. Її дебютний роман «Замкнена територія» (2025) став міжнародною сенсацією, був обраний книжкою місяця в Good Morning America Book Club, отримав премію Goodreads Choice Awards та увійшов до короткого списку Irish Book Awards.
