1860 Леся Харченко – відома українська правозахисниця,активістка та крафтивістка.
Закінчила НАУКМА за фахом політологія, а також магістратуру з соціології. Протягом 2015-2020 років Леся працювала координаторкою з росту та активізму в міжнародній правозахисній організації Amnesty International, розбудовуючи активістську культуру в Україні й надихаючи все більше людей приєднуватися до правозахисного руху. Для неї, у першу чергу, була важлива підтримка ініціатив та активістів і активісток, які творять зміни на місцях. Леся мотивувала й підтримувала людей, які були лише на початку свого шляху у правозахисному русі.
«Активізм – це заява про те, що ми заслуговуємо на краще. Тож давайте займатися активізмом, бо ми того варті»,
– це слова Лесі, що якнайкраще ілюструють її позицію. Захист прав жінок, протидія гендерно обумовленому насильству, організація та участь в акціях на підтримку в’язнів совісті, активне союзництво на підтримку рівних прав ЛГБТІ-людей, екоактивізм, – усе це було важливим для Лесі не тільки на словах, але й у щоденних практиках.
Вона займалася крафтивізмом, завдяки якому показувала, як через шиття одягу можна привертати увагу до прав людини й поширювати це як цінність серед багатьох.
Леся також любила творчість: її малюнки єдинорогів стали частиною плакатів та виходили на Марш Рівності; розмальовані акрилом футболки розповідали про права людини рядками віршів, а торбинки стали символом гендерної рівності на щодень.
Леся Харченко передчасно померла 7 жовтня 2020 року, але її цінності, натхнення й енергія житимуть у сотнях сердець українських активісток та активістів.
До роковин смерті Лесі Харченко Amnesty International Ukraine спільно з Creative Women Publishing ініціюють видання пам’ятної книжки на її пошану. Детальніше - тут.
Слово на «А»: мої уроки активізму
Із чого починається активізм? Із бажання змінити світ на краще, встановити справедливість, виправити кривду? Можливо, у когось був саме такий початок. Моя власна історія активізму почалася з волонтерської поїздки до Німеччини. Це був волонтерський молодіжний табір, де ми пів дня виконували якусь просту суспільно корисну роботу, а інші пів — спілкувалися, подорожували, знайомилися з культурою та щоденним життям Німеччини. За правилом від однієї країни у таборі могло бути не більше двох людей. Так я прожила близько трьох тижнів у компанії японця, двох іспанців, росіянки, канадійки, турка, двох корейців і словенки. Ми були дуже різні — по-різному готували їжу, мали різні вподобання і звички. Ніколи не забуду вираз обличчя японця, коли він вперше побачив солодку рисову кашу на молоці. Разом із тим було чимало всього, що нас об’єднувало: ми всі дивилися «Володаря перснів», знали про Гаррі Поттера, обговорювали якісь події в світі. Тоді у мене сформувалося відчуття, що усі ми — люди з різних куточків світу — різні, але при цьому єдині. У нас різні вподобання, але спільна потреба у повазі до нашого вибору, нашої особистості. Ми говоримо різними мовами, але можемо порозумітися. І разом сміятися над жартами про Гаррі Поттера.
***
Коли я тільки починала займатися активізмом, то навіть слова такого не знала. Про права людини я тоді теж мало що розуміла. Просто робила те, що мені здавалося правильним. Те, чого неможливо було не робити. А ще мені завжди хотілося, щоб люди у моїй країні могли бути щасливими і вільними — щоб у них був вибір, вони почувалися захищеними, мали простір для самореалізації у різних сферах життя. Це було однією з причин, чому я почала підтримувати рух за недискримінацію ЛГБТ+. Мені здавалося диким, що люди вимушені ховатися і боятися розправи просто через те, ким вони є. Пам’ятаю, як дивилася відео з першого прайд-маршу у 2013-му (я жила тоді у Німеччині) і раділа, що він відбувся. І одночасно обурювалася усім коментарям у стилі «навіщо це вип’ячувати?..». Я згадувала, як ті самі люди, які присікувалися з подібними питаннями, марять поїздками до країн ЄС, прагнуть виїхати туди жити. І тут-таки виявляють таку дрімучу нетерпимість, від якої у більшості європейців кров із очей пішла б. Так сформувалося моє союзництво — з почуття патріотизму.
***
Я, напевно, ідеалістка (думаю, це одна з важливих складових, якщо ви хочете бути залученими до активізму. До того ж вона складає ідеальне тріо з гарним почуттям гумору і непереборним оптимізмом. Після закінчення Майдану я вірила, що наш розвиток у напрямку відстоювання прав і свобод буде стрімким, як політ на дельтаплані. Адже ми вже зробили вибір — ми обрали цінності свободи, вільної волі, поваги і гідності. Для мене Майдан був саме про це — про ціннісний вибір. Пам’ятаю агіткартинку проти Євромайдану у перші тижні: з одного боку на позір щаслива багатодітна сім’я з кремезним татом і пшеничне поле у сонячних променях. А з іншого — різні «страшилки»: зламаний шприц, алкоголь, «однополиє бракі» (двоє чоловіків цілуються), і все це у похмурих темно-сірих тонах. Я тоді вже достатньо цікавилася питаннями домашнього насильства і знала, що часто воно трапляється саме у таких от на перший погляд ідеальних сім’ях: респектабельний чоловік, якого поважають у громаді, й жінка та/або діти, які зазнають насильства з його боку. І мовчать. Бо виносити сміття з хати у нас не заведено. Це було для мене про якесь ще радянське «придане» — роби вигляд, що все добре і мовчи, бо тобі ж буде гірше. Та й взагалі у нас «такого» (насильства, аварій, несправедливості) немає, шо це ви таке говорите? Мені хотілося жити у суспільстві, де визнають помилки, де неприємну правду не замітають під килим і є шанс витягнути її на світло. Для мене це був вибір тих цінностей, які формуватимуть наш щоденний світ.
Тож коли ми перемогли, я була налаштована дуже оптимістично. Адже ми зробили вибір. Ми всі були на одному Майдані — всі такі різні і однакові у своїх прагненнях. Сварилися, мирилися, але продовжували боротися. Разом.
А потім у 2015-му стався вибух, який мало не вбив кількох людей. І не на сході нашої країни, де йшла війна, а на набережній Дніпра у Києві під час прайд-маршу. Противники маршу кинули вибуховий пакет у колону. Це був холодний душ, що повернув мене у реальність.
***
Активістська кампанія може початися з чашки кави. Так, у 2014-му мої друзі і подруги з організації АВК влаштовували День паркування — захід із використанням паркомісць із альтернативною метою. На винайнятих паркувальних місцях вони облаштували лаунж-зони, простір для майстер-класів. Мета — показати альтернативні можливості використання міського простору. Я запропонувала додати елемент благодійності — пригощати людей безкоштовною кавою і збирати канцелярські товари для дітей переселенців (це був якраз початок осені). Так з’явилася акція «Кава за Зошит». Ми зробили каву у термосах, купили трохи печива.
Люди відгукувалися охоче, дехто навіть спеціально йшли у найближчий магазин по зошити. Тож наступного року я вирішила повторити акцію. Заздалегідь написала анонс на сторінці, запросила до участі бізнеси переселенців, які виготовляли солодощі. І тут почалося: на мене посипалися повідомлення від людей із пропозиціями долучитися. «Ми можемо принести вам джем безкоштовно..», «надаємо печиво для акції…». Волонтерський центр допомоги ВПЛ, куди я прийшла розповісти про збір речей, долучився до акції з ініціативою самостійно організувати міні-кав’ярню. А вишенькою на торті стало повідомлення від моєї подруги Касі з Польщі: «Лесю, я читаю твої пости про збір канцелярки і хочу надіслати кілька пакунків від себе». Їх привіз водій блаблакару, що повертався з Варшави. Так «Кава за Зошит» перетворилася на міжнародну кампанію солідарності і підтримки. І ви ще кажете, що дива не трапляються?
***
Коли працюєш у правозахисті, це іноді сприймається наче якесь зобов’язання бути завжди взірцево вихованою і підставляти другу щоку, коли тебе б’ють. Маєш бути ідеальною, всіх любити, не вживати поганих слів і завжди чемно поводитися. Пам’ятаю, як одна знайома на фразу про те, що я працюю у правозахисній громадській організації, відповіла: «О, ти, напевно, усім все пробачаєш..». А іншого разу мені жартома сказали, що вдарити когось я не зможу, бо таким, як я, це за статусом «не годиться»… Дивні стереотипні уявлення. Те, що я займаюся правами людини, не означає автоматично, що я люблю всіх людей. Це означає насамперед, що правила для усіх людей мають бути однаковими (навіть для тих, кого я ненавиджу). Ці правила не повинні залежати від політичної кон’юнктури, особистих знайомств, статусу чи ресурсів, і їх дотримання забезпечує захист також і мені. Це не означає, однак, що я маю з усіма дружити, усім співчувати і солідаризуватися з кожним/кожною. Якщо я захищаю права жінок, це не означає, що я підтримую кожну жінку в усіх її діях і вчинках. Жінки різні — у нас можуть бути різні політичні чи ідеологічні погляди, принципи, цінності. При цьому кожна жінка має бути захищена від дискримінації і насильства, має мати доступ до справедливості і рівні можливості. І ці права я захищатиму для усіх без винятку жінок. Навіть для тих, із ким не хочу зайвий раз перетинатися на вулиці.
А щодо методів комунікації — мені дуже імпонує ненасильницька комунікація і я не розпочинаю бійку першою. Але свою позицію я звикла захищати. А ще кілька останніх років потроху займаюся різними видами боротьби і у разі нападу даватиму здачі. Тому я б не радила перевіряти, чи зможу я вдарити.
***
В активістській діяльності багато «зради». Це і мінливість політичного контексту, і постійна загроза відкочування назад навіть тих невеликих досягнень, які вдалося здобути, і постійний тиск із боку опонентів, противників змін. І — особливо! — чвари і суперечки всередині самої активістської спільноти. А чи правильна ти феміністка? Ти що, лібералка? Ти що, вірянка? Як ти можеш бути за права жінок, якщо вживаєш вираз «секс-робота»? У якийсь момент я настільки стомилась від постійної потреби щось комусь доводити, що хотілося просто відійти вбік. Не брати участі у заходах, не заходити на форуми і у групи, не спілкуватися. Наближався щорічний жіночий марш 8 березня, а мені не хотілося на нього йти. Не хотілося стояти там поряд із усіма цими людьми, яких я уникаю у соцмережах. А потім я зрозуміла, що насправді виходжу на марш для себе. Це важливо мені. І саме тому я виходжу — передовсім для себе, а не для когось. Це було неабияким відкриттям.
Коли ми займаємося активізмом, то часто зміщуємо фокус — рятуємо весь світ навколо, не помічаючи себе. Так ми забуваємо, навіщо все це почали, втрачаємо напрям руху. Про це теж важливо пам’ятати.
***
Моє найбільше активістське щастя — почути від іншої людини: «Дякую! Ви мене надихнули і тепер я хочу спробувати щось зробити». Коли я чую таке, то розумію, що роблю свою роботу не даремно. У нашому суспільстві часто стикаюся з тим, що люди мають дуже завищені вимоги до себе. В активізмі це фактично блокує мотивацію: ти маєш або змінити все і врятувати світ, або ти лузер і невдаха. Таке ставлення — одне з джерел позиції «а що ми можемо зробити?». Одна акція справді не змінить законодавство чи практики, які діяли роками. Разом із тим вона може змінити щось для багатьох людей — учасників, учасниць, тих, хто побачить її. Навчить не боятися виходити за свою позицію й самоорганізовуватися, дасть приклад. Так і починаються зміни — на рівні сприйняття (у тому числі і себе) і свідомості. Якщо я вірю, що не можу нічого змінити, то я й справді не можу. Тому давайте ламати цю дурну установку.
***
Одна з найнебезпечніших «хвороб» активізму — спасатєльство. Я бачила людей, які з кашлем, нежитем і високою температурою ходили в офіси й навіть їздили у відрядження. Роками не проходили профоглядів і не робили щеплень: їм було ніколи, вони мали врятувати інших — тих, хто більше страждає. Та що вже там: я й сама була такою. І збрешу, якщо скажу, що зараз вже не така. Десь усередині мене досі живе маленька дівчинка-рятівниця, яка горлає: «Потрібно негайно рятувати світ!! Хто його врятує, поки ти тут сидиш?!» — щоразу, коли я намагаюся розслабитися. Ми нехтуємо своїм здоров’ям, самопочуттям, комфортом, виправдовуючись високими цілями. Але де тут відповідальність? Наш світ — дуже складна система з трильйонами зв’язків і взаємовпливів, які неможливо охопити повністю. Якщо я бігатиму по місту хвора, з купою вірусів, щоб когось врятувати, я можу легко заразити когось іншого. І цей інший чхне ще на когось. А у того вдома немовля, яке потім захворіє і помре. Як вам такий розклад? До того ж ми ніколи не знаємо, що насправді потрібно іншій людині.
Активізм починається з відповідального ставлення до себе і усвідомлення того, як кожна моя дія чи бездіяльність впливає на суспільство і світ навколо, а не з мучеництва. Я часто нагадую собі просту істину (почула її колись на лекції з психології): «Запам’ятайте: єдина людина, яку ви можете врятувати — це ви. І якщо кожен/кожна з нас врятує себе, світ буде врятовано». Ну геніально ж!
