2 
Тревор потягнув мене за руку й поставив на ноги. Ми вийшли із золотого кола гасової лампи, залишаючи його порожнім і знову бездоганним. Він повів мене через сарай, міцно тримаючи в руках. Метелики пурхали навколо нас то вниз, то вгору. Коли один ударився об моє чоло, я спинився, він смикнув, і я спіткнувся за ним. Ми дійшли до іншого боку, а тоді крізь двері в ніч. Повітря було холодне й беззіркове. У раптовій темряві я бачив лише його бліду спину, сіро-синю в не-світлі. За кілька метрів я почув воду. Течія річки, хоч і лагідна, пінилася білим навколо його стегон. Цвіркуни стали гучнішими, голосними. Дерева шелестіли, небачені серед скупчення тіней по той бік річки. Затим Тревор відпустив мене, пірнув, а тоді швидко показався на поверхні. Крапельки стікали з його підборіддя, падали навколо нього.
— Помийся, — сказав він тоном на диво лагідним, мало не тендітним.
Я затиснув носа й опустився під воду, охнувши від холоду. Через годину я стоятиму на нашій неосвітленій кухні, з досі мокрим від річкової води волоссям, а Лан човгатиме у світлі маленької нічної лампочки над плитою. «Я нікому не скажу, що ти бував у морі, Цуцику». Вона прикладе палець до губ і кивне. «Тож піратські кораблі не попливуть за тобою». Вона візьме рушник для посуду й витре моє волосся, мою шию, уникаючи торкатися синяка від поцілунку, який на той час набуде кольору засохлої крові під моїм підборіддям. «Ти бував десь далеко. А тепер ти вдома. Тепер ти сухий», — скаже вона, а підлогові дошки тим часом поскрипуватимуть під її вагою.
Зайшовши тепер у річку по груди, я махав руками, щоб утримати баланс. Тревор обхопив мою шию рукою, і ми стояли, якусь хвилю мовчачи, схиливши голови над чор- ним дзеркалом ріки.
— Не переймайся цим. Ти почув? — сказав він.
Вода плила навколо мене, між моїх ніг. — Слу’. — Він застосував той свій жест: поставив кулак під моє підборіддя й повернув мою голову так, щоб я дивився йому в очі — зазвичай від такого я всміхався. — Ти мене почув?
Я просто кивнув, а тоді обернувся до берега. Я був лише за кілька кроків попереду нього, коли відчув, як його долоня сильно штовхнула мене між плечей, нахиляючи вперед, і мої руки інстинктивно вхопилися за коліна. Не встигнув я обернутися, як відчув його щетину, спочатку між стегон, а тоді вище. Він став на коліна на мілководді, занурившись у мул. Я здригнувся — його язик був таким неможливо теплим проти холодної води — раптовий, безсловесний учинок, призначений стати бальзамом на мою невдачу в сараї, приголомшливий другий шанс знову відчути себе бажаним у такий спосіб. Ген на протилежному боці поля, просто за рядом кленів, єдине освітлене вікно в кімнаті на другому поверсі старого фермерського будинку сяяло в темряві. Над ним жменька натруджених зірок проривалися крізь шовковистий молочний туман.
Він схопив мої стегна обома руками, притиснув мене до лиця, щоб ще переконливіше донести свою думку. Я невідривно дивився на конвульсійні кола у воді, хапаючи ротом повітря. Глянув собі між ніг і побачив, як його підборіддя рухається, щоб утілити в життя те, чим усе це було, чим усе це було завжди — актом милосердя. Щоб знову бути чистими. Щоб знову бути близькими.
Ким ми стали один для одного, якщо не тим, що ми один одному зробили? Хоч це був і не перший раз, коли він так учинив, тоді єдиний раз ця дія набула нової, вагомої потужності. Мене поглинала, здавалося, не людина, не якийсь Тревор, а сама жага. Знову бути об’єктом тієї жаги, бути охрещеним її чистою потребою. Ось чим я був. Закінчивши, він витер рота тильним боком долоні, скуйовдив мені волосся, а тоді побрів на берег.
— Солоденький, як завжди, — кинув він до мене через плече.
— Як завжди, — повторив я, немов відповідаючи на запитання, а тоді рушив у бік сараю, де під дедалі темнішим світлом від гасової лампи мерли й мерли метелики.
