1656 Ти прокидаєшся вранці. Поряд горнеться твоя кохана трансгендерка. За вікном роздерта по маленьких шматках сепаратистами-фанатиками країна. А за дверима світ, в який ти маєш вдертися з пістолетом, аби завершити своє ніби недовиконане завдання – ліквідацію професійної контрабандистки, в смерті якої не було сумнівів. Ти – цинічний вбивця за гроші. Ти – зрадник і коханець. Ти – жертва чужої гри. І ти забув, ким ти є насправді…. Дебютний роман одеського письменника/письменниці «Там, де починається територія» – це любовна і фантастична драма, конспірологічний і гостросюжетний детектив та філософська екзистенційна історія про аутсайдера, протягом якої йому відкриваються страшні таємниці про світ, природу людини і власне забуте минуле…
Ми знаходимось на морвокзалі. Прямісінько під Потьомкінськими сходами. Леся закурила сигарету і задивилася на корабель, що встав на якір і статечно погойдується на хвилях Чорного моря. Люблю це місце. Попри те, що влітку тут надто людно.
Спека розріджує, розчиняє мою особистість. Нічого не можу вдіяти — така погода завжди впливала на мене. Я відчуваю, як важніє повітря, як воно насичується теплом, а потім встає гарячим комком у горлі часу. Коліщатка секунд і хвилин від цього уповільнюють рух, застигають і починають обмелювати простір. А простір — розпадається на непоєднувані острівці вулиць і облич.
Це м’ясорубка. М’ясорубка літа в Одесі. Від неї залишається лише ошмаття. Ошмаття без часу, але з частинками простору, з яких годі зліпити годящу страву. І так само, як реальність втрачає свою вдавану рецептурну збагненність — втрачає ілюзію своєї створеності Богом-кухарем, — так само і моя особистість дрібниться на острівці моїх самотніх «я» під дією спеки. Розщеплений простір без часу — це територія. Територія різних протяжностей і форм. Наша індивідуальність — це теж простір, виниклий під впливом з’яви часу. Але коли літо приходить в Одесу — ми стаємо територією.
— Лесю, я територія. Ти це знала? — питаюся я, підійшовши до неї і простягнувши руку за сигаретою.
— Що?
— Я — це територія. Територія, на якій розташовані острівці моєї особистості. Чи моїх особистостей. Жара виснажує час і простір, висушує їх, а залишається фарш, територія. Її неможливо нанести на карту.
— Є бажання поговорити про щось приземлене? — вона віддає пачку цигарок, коли я беру одну сигарету, і дивиться на мене сповненими серйозності очима.
— Щось сталося?
— Так. Тебе шукали.
Я закурюю і випускаю ніздрями дим.
— Хто?
— Якісь невідомі люди. Вони навіть не представилися і виглядали загрозливо.
— Де ти їх перестріла?
— Коли виходила з дому.
— І що їм сказала?
— Що давно тебе не бачила. І, можливо, не скоро побачу.
— Цікаво, — замислено відповідаю і чухаю підборіддя.
Невже замовники? Давненько мені не підкидали роботоньки. Останні півроку конфлікт між Україною і сепаратистами всіх мастей стих, а через це я залишився без грошей. Більше ніхто не потребує послуг найманого вбивці для вирішення своїх внутрішньополітичних проблем. Більше не потрібно уколошкати конкурента під шумок війни і списати це на дії ворогів.
— Якби це були замовники, я б був втішений, але ж це можуть бути і не вони.
— А хто?
— Не знаю. Може, охочі помститися. Може, СБУ вирішило, що я вже зайвий в їхніх розкладах. Раніше вони заплющували очі на мою «професійну діяльність», бо їм це було вигідно. Тепер же, коли я не вбиваю ворогів України за гроші ворогів України, СБУшники бояться, що я почну приймати замовлення зсередини країни.
— Звучить не обнадійливо.
— Так.
— Можливо, треба ще почекати, перш ніж почати жити разом?
— Ти не хочеш знову до мене переїжджати?
— Хочу. Але в світлі останніх подій, чи є це наразі безпечно?
— Я не знаю.
— І я.
— Лесю…
— Що?
— Я люблю тебе. І не дам тебе образити.
— Можливо, і я тебе люблю. І я теж не дам себе образити.
— Можливо?
— Можливо.
Леся докурює сигарету і пропонує пройтися на Дерибасівську. Я не проти, оскільки там працює мій улюблений фонтан. Він працює тільки влітку і завжди підіймає мій настрій. Для мене цей фонтан — символічне серце Одеси. Влітку це серце струменить поспішливими струмочками, як сама Одеса струменить туристами на своїх вулицях-артеріях, а восени серце зсихається, перетворюючись на супокійний омертвілий каркас, як восени з Одеси випаровуються туристи і залишають її полишеним сплячим фундаментом безживного лабіринту.
Ми хочемо купити холодної води, тому замість піти сходами звертаємо ліворуч до магазину. Я стою біля дороги і чекаю на Олесю, поки вона придбає трохи живлячої рідини. Докуривши сигарету, я хочу кинути недопалок до сміттєбаку, але тут мене зупиняє якийсь чоловік.
— Перепрошую, не пригостите сигаретою?
— Зараз, — заскочений зненацька відповідаю я і починаю виймати з кишені пачку.
— Не спішіть, — стиха мовить незнайомець, підступивши ближче, і в його руці я бачу невеличкий пістолет, наведений в мій живіт.
— Ніколи не поспішаю.
— Ось і чудово. Покличте вашу подругу і йдіть вперед, а я буду позаду і скажу вам куди йти.
— Сигарета більше не потрібна?
— Ні, дякую.
Олеся підбігає до мене з пляшкою, потім дивиться на незнайомця і, мабуть, впізнавши в ньому одного з тих, з ким вона нещодавно зіткнулася, занепокоєно і запитально дивиться на мене.
— Не хвилюйся, люба. Це мій знайомий. До речі, схоже, він сьогодні кинув палити.
— Прошу, — швидко промовляє прохач сигарети і схованим від поглядів перехожих під рукавом пістолетом наказує нам йти вперед.
— Що відбувається? — питає Олеся.
— Не знаю. В нього пістолет. Не обертайся.
— Чорт, — знервовано говорить вона і робить ковток води.
Ми простуємо вздовж дороги, віддаляючись від морвокзалу і натовпу туристів. Щоб якось розрадити запалу напружену тишу, я цікавлюся, як звуть нашого нового друга. «Лео», — відрубає він, не виражаючи при цьому ані агресії, ані прихильності. І тепер я розумію, що він належить до дуже особливого типу людей. Типу людей, який працює в спецслужбах. Типу людей, які навчилися вчиняти найжахливіші і найпідступніші злочини абсолютно безсторонньо і без зайвих емоцій.
— Відчиніть двері цієї машини, будь ласка, — він зупиняє нас біля великої машини, якою можна, мабуть, перевозити понад десяток пасажирів.
Двері відкриває Леся, і ми підіймаємось по двох сходинках у салон. Останнім входить Лео і повільно причиняє двері машини.
— Прошу, сідайте, — Лео вказує нам на задні місця, а сам розташовується на протилежному сидінні, лицем до нас і спиною до водія, чию потилицю, покриту дивним головним убором, ми маємо можливість тепер споглядати.
— Тепер ви можете сховати зброю, — пропоную я, намагаючись непомітно намацати за паском пістолет і розмірковуючи, чи вдасться мені швидко його витягнути, — тепер ми в спокійній обстановці і маємо можливість поспілкуватися як цивілізовані люди.
— Заманлива пропозиція, але ні, — він простягає вільну руку долонею догори, — краще віддайте мені те, що у вас там за спиною. Раптом поранитесь.
Я покірливо виймаю пістолет і вкладає йому в руку.
— Що ж, а тепер можемо розпочати нашу бесіду, — Лео розпружується, але його рука з наставленою на нас зброю ніби живе окремим від Лео життям і ще загрозливіше дивиться на нас дулом.
— Слухаю.
