22 На узбережжі Австралії, за багато-багато миль від найближчого міста, у будинку, наповненому любов’ю матері Аґнес і жорстокістю батька, живе дев'ятирічна Еліс Гарт. Мамин прекрасний сад — це єдине місце, де вона може не боятися, ховаючись від раптових спалахів гніву. Аж доки вогонь, що несе за собою неминучу трагедію і загибель, не змушує Еліс покинути все, чого вона так боялась і водночас так сильно любила.
Роман «Втрачені квіти Еліс Гарт» Голлі Рінґланд, який незабаром вийде друком у видавництві Лабораторія, — історія про те, як упродовж двадцяти років між пишними полями цукрової тростини на березі моря, між австралійською квітковою фермою та небесним кратером у центральній пустелі Еліс змушена зрозуміти, що найсильніша історія, якою вона коли-небудь володітиме — її власна. Публікуємо уривок з книжки.
Еліс пішла за Кенді повз гуртожиток, де мешкали Квіти. Коли вони дійшли до майстерні, то зупинилися біля дверей, оповитих густими виноградними лозами. Кенді відсунула їх, дістала з кишені ключі й вставила один у замкову щілину.
— Готова? — запитала вона й широко усміхнулась.
Двері відчинилися.
Вони разом зупинилися на порозі майстерні. Ранкове сонце зігрівало їхні спини, але від кондиціонера, що працював у приміщенні, Еліс раптово стало холодно. Вона потерла руки, згадуючи хлопчика, який підняв руку, щоб помахати.
— Ти так глибоко зітхнула, — Кенді підняла брову, дивлячись на Еліс. — З тобою все гаразд?
Еліс так багато хотіла сказати, але все, що вийшло, це ще одне зітхання.
— Слова іноді занадто переоцінюють, — сказала Кенді і взяла Еліс за руку. — Тобі так не здається?
Еліс кивнула. Кенді стисла її руку, перш ніж відпустити.
— Ходімо, — вона тримала двері відчиненими, — давай оглянемо тут усе.
Вони увійшли всередину. Першу половину майстерні займали лави, складені одне в одне вежею відра, ряд раковин і холодильники, що стояли вздовж стіни. На полицях лежали інструменти, рулони сонцезахисної тканини й різноманітні пляшечки й балончики зі спреями. На гачках на стіні висіли крислаті капелюхи, фартухи й садові рукавички, під якими стояли гумові чоботи, вишикувавшись у шеренгу, немов стрій невидимих квіткових солдатиків, що завмерли по стійці струнко. Еліс повернулася до лав. Під кожною з них були додаткові полички, заповнені банками й контейнерами. У майстерні пахло родючим ґрунтом.
— Сюди ми приносимо квіти після того, як зрізаємо їх на полях. Перевіряємо кожну квіточку, перш ніж спрямувати її далі. Вони мають бути ідеальними. Ми отримуємо замовлення від покупців звідусіль; наші квіти розвозять по всіх куточках країни, до квіткових крамниць і супермаркетів, до заправок і продавців на ринках. Їх носять наречені, і вдови, і, — голос Кенді затремтів, — жінки, які щойно стали мамами, — вона провела рукою по одній з лавок. — Хіба це не чарівно, Еліс? Квіти, які ми тут вирощуємо, говорять за людей тоді, коли не можуть слова, майже в усіх випадках, які тільки можна собі уявити.
Еліс повторила рух за Кенді і провела рукою по робочій поверхні. Хто ті люди, які надсилають квіти замість слів? Як квітка може сказати те саме, що й слово? Якою була б одна з її книг, що складається з тисяч слів, якби її написали квітами? Ніхто й ніколи не посилав її матері квітів.
Вона присіла навпочіпки, щоб оглянути ящики з різальними інструментами, мотки мотузок і маленькі відерця з маркерами й ручками всіх кольорів під лавкою. Вона зняла кришечку із синього маркера і понюхала його. На тильній стороні долоні вона намалювала кружечок, пряму вертикальну лінію і потім ще одну — косу, літеру «Я». За мить вона дописала: тире і слово «т-у-т». Коли Кенді наблизилася до неї, Еліс стерла слова.
— Пссс. Еліс Блю, — Кенді висунула голову над лавкою, біля якої сиділа Еліс. — Іди за мною.
Вони пробиралися між лавками, повз раковини та холодильники, в іншу половину майстерні, в якій була облаштована художня студія. Там стояли столи, застелені однотонними скатертинами, всіяні банками з фарбою та глечиками з пензлями. В одному кутку стояли мольберти, табуретки й коробка, заповнена тюбиками фарби. На одному зі столів лежали рулони мідної фольги, шматочки кольорового скла й баночки з інструментами. Коли Еліс дійшла до зачиненого куточка в кінці студії, вона забула про хлопчика. Вона забула про Джун і статуї батька. Вона була надто поглинута тим, що було прямо перед нею.
— Куточок під літерою «Ікс», — хихикнула Кенді.
З рами над головою звисали десятки квітів на різних стадіях засушування. Уздовж імпровізованої стіни стояла довга лава. На ній лежали інструменти й тканини, почорнілі від частого використання, а також пелюстки сухих квітів, розкидані, викинуті, наче одяг, полишений на березі. Еліс притисла долоні до дерев’яної поверхні, згадуючи, як руки матері плавали над голівками квітів у саду.
На одному кінці лави лежало оксамитове простирадло, прикрашене браслетами, намистом, сережками й каблучками, оздобленими спресованими у смолі квітами.
— Це місце Джун, — сказала Кенді. Тут вона творить магію з історій, на яких побудований Торнфілд.
Магію. Еліс стояла перед прикрасами, кожна з яких переливалася у світлі.
— Джун вирощує тут кожну квітку, — Кенді підняла браслет, на якому висіла підвіска з блідо-персиковою пелюсткою. — Вона пресує кожну пелюстку й заливає прозорою смолою, а потім запечатує їх у срібло.
Кенді повернула браслет на місце. Еліс уважно оглянула веселку з інших квітів, спресованих у підвісках намист, сережок і каблучок. Кожна квітка була запечатана назавжди, застигла в часі, але все ще зберігала барви життя. Вони ні-коли не стануть коричневими і не зів’януть. Ніколи не зотліють і не помруть.
Кенді підійшла до неї, щоб стати поруч.
— За часів королеви Вікторії люди в Європі розмовляли за допомогою квітів. Це правда. Предки Джун — твої предки, Еліс, — жінки, які жили дуже давно, привезли цю мову квітів з-за океану, з Англії, і зберігали її з покоління в покоління, аж поки Рут Стоун не привезла її сюди, до Торнфілду.
Кажуть, довгий час вона нею не користувалася. Лише коли закохалася, почала розмовляти квітами. Щоправда, на відміну від мови квітів, яку привезла з Англії, вона використовувала лише ті квіти, які дарував їй коханець, — Кенді зупинилася, її обличчя почервоніло. — Хай там як... — знову перервала себе вона.
Рут Стоун. Її праматір. В Еліс звело щоки від цікавості. Їй хотілося надіти на кожен палець по каблучці, притиснути до теплої шкіри прохолодні срібні підвіски, накинути браслети на зап’ястя, а сережки притиснути до непроколотих вух.
Вона хотіла носити на собі таємну мову квітів, щоб вони могли сказати за неї все те, чого не може сказати її голос.
На іншому кінці лавки лежала маленька книжка ручної роботи. Еліс нахилилася до неї. Тріснутий корінець багато разів лагодили, перев’язуючи численними червоними стрічками. Напис на обкладинці був зроблений від руки — золота каліграфія із зображенням червоних квітів, схожих на прядильні колеса. «Мова австралійських польових квітів Торнфілду».
— Рут Стоун була твоєю прапрабабусею, — сказала Кенді. — Це був її словник. Спадкоємиці Рут вирощували мову так само, як вирощують тут квіти, — вона провела рукою по куточках застарілих сторінок. — Він поколіннями зберігався в родині Джун. Точніше, твоїй родині, — виправила вона себе.
Еліс провела кінчиком пальця по обкладинці. Їй так хотілося відкрити її, але вона не була впевнена, чи можна. Сторінки пожовкли й стирчали під дивними кутами. На полях виднілися уривки слів, написаних від руки. Еліс нахилила голову. Вона змогла прочитати лише кілька повних слів. Темрява. Гілки. Зім’ятий. Запашний. Метелики. Рай. Це була найкраща книга, яку Еліс коли-небудь бачила.
— Еліс, — Кенді нахилилася так, щоб опинитися на рівні очей Еліс. — Ти коли-небудь чула цю історію раніше? Про Рут Стоун?
Еліс похитала головою.
— Ти багато знаєш про свою сім’ю, Горошинко? — ніжно запитала Кенді.
Почуття сорому, яке Еліс не могла зрозуміти, змусило її відвести погляд. Вона знову похитала головою.
— О, яка щаслива дівчинка, — сумно усміхнулася Кенді.
Еліс розгублено подивилася на неї. Вона витерла ніс тильною стороною долоні.
— Ти знаєш Еліс Блю, жінку, про яку я писала тобі в листі, дочку короля?
Еліс кивнула.
— Її мама теж померла, коли вона була маленькою, — Кен-ді взяла її за руку. — Її серце було розбите і її відправили жити до тітки, в її палац, заповнений книжками. Пізніше, коли Еліс Блю вже виросла, вона казала, що саме історії, які розповідала тітка, і ті, що вона читала в книжках, її врятували.
Еліс уявила собі Еліс Блю, дівчину в сукні кольору, названого її іменем, вона читала за блідого світла, яке линуло з вікна на сторінки книжки.
— Ти — щасливиця, бо знайшла це місце, а разом із ним і свою історію, Еліс. Яка ж ти щасливиця, що маєш змогу дізнатися та зрозуміти, звідки ти родом і де твоє місце, — Кенді відвернула обличчя. За мить вона витерла щоки.
У глибині клацали й гуділи кондиціонери. Еліс розглядала стару книгу й уявляла жінок, які схилялися над нею дав-ним-давно. Можливо, вони стискали в руці гілочку польових квітів, щоб додати новий запис своєю таємною мовою.
Еліс почала нервово переступати з ноги на ногу, бо їй стало нудно. Кенді повернулась до неї та поставила запитання, від якого все тіло Еліс наповнилося нетерпінням:
— Хочеш, я покажу тобі, як пройти до річки?
Придбати книгу можна за посиланням на сайті видавництва «Лабораторія».
