Уривок з книги Тамари Марценюк «Непохитні. Історія українського правозахисту в інтерв’ю»

Бути голосом стишених і замовчуваних, рукою допомоги тим, кому вона необхідна, репрезентацією України на міжнародній арені й натхненням для сотень і тисяч людей — вимагає бути сильною. І в цій силі — непохитною.

Придбати книжку «Непохитні. Історія українського правозахисту в інтерв’ю» Тамари Марценюк можна за покликом на сайті Creative Women Publishing.

Коментар Тамари Марценюк

— У своїй книзі я розглядаю правозахист у широкому сенсі. Боротьба за права людини через сферу медіа – важлива складова видимості тематики прав людини. У медіа важливо дотримуватися цінностей рівних прав і можливостей та недискримінації, засад етики і професійних журналістських стандартів. Тому інтервʼю з Лізою Кузьменко, яка є членкинею Комісії з журналістської етики і очільницею ГО “Жінки в медіа”, є важливим і доречним для кращого розуміння цієї тематики.

Уривок

Журналістка та правозахисниця Ліза Кузьменко: «Медіа має працювати за етичними і професійними журналістськими стандартами»

Записано у листопаді 2019 року, доповнено у листопаді 2024 року

Ліза Кузьменко — громадська активістка, тренерка з питань недискримінації та гендерної рівності для професійних спільнот. Очільниця ГО «Жінки в медіа», членкиня Комісії з журналістської етики, національна експертка гендерних і медійних проєктів Офісу Ради Європи в Україні.

Вищу освіту отримала в Одеській юридичній академії та Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», де п’ять років пропрацювала юристкою. Окрім того, навчалася у Вроцлавському університеті. У 2014 році перемогла у конкурсі на проходження міжнародних парламентських стажувань у Канцелярії Сейму Польщі.

У 2012–2013 роках стажувалась у Комітеті з питань прав людини Верховної Ради України. Працювала на Громадському радіо як комунікаційниця та авторка подкастів про права людини, а також у благодійній організації «Точка опори», що, серед іншого, займається захистом прав ЛГБТ-спільноти. Ініціювала ідею створення книги про альтернативні родини «Майя та її мами» (Видавництво, 2017), написаної правозахисницею Ларисою Денисенко.

Колумністка «УП: Життя», ресурсу «Повага. Кампанія проти сексизму в медіа та політиці», KyivPost, «Лівий берег» та інших медіа. Членкиня Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем». У 2019 році була тренеркою Літньої школи ЮрФем та Школи лідерства для дівчат від Українського жіночого фонду.

Також Ліза Кузьменко — засновниця мережі жінок, які працюють у медіа, «Жінки в медіа» та однойменної громадської організації. Ініціаторка і співзасновниця антипремії «Це яйце!», яку вручають публічним особам та загальнонаціональним медіа за сексистські висловлювання.

—— Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правоза хисного руху України. Чому ви вирішили працювати у цій сфері?

— У мене юридична освіта. Все почалося, ще коли я працювала юристкою в КПІ, зараз це університет імені Сікорського, моя альма-матер. Я займалася судово-претензійною діяльністю — в основному це були справи, пов’язані із навчанням, орендою, господарські відносини. Тоді мені видавалося, що це нудна робота, в ній було мало простору для творчості. Тому я почала більше включатися в громадську діяльність, де цінується низова ініціатива, креативність, бажання допомогти і дійсно щось змінити.

У 2012 році я проходила річне стажування у Комітеті з прав людини Верховної Ради України. Познайомилася з Оленою Сусловою, яка очолює Інформаційно-консультативний жіночий центр, відвідувала її навчальні модулі із гендерної рівності. Я досі неймовірно вдячна їй, що змогла мене всім цим зацікавити.

Узагалі стажування в українському парламенті виявилося для мене доленосним. Зокрема саме тоді я познайомилась із Андрієм Куликовим. Це вже був, здається, 2013 рік. Пам’ятаю, ми стояли на балконі, він курив свої самокрутки і розповідав: мовляв, ось у нас є така ідея громадського медіа, збирається чудова команда, приходь. Я чомусь злякалася й так і не прийшла.

Уже пізніше, в 2016 році, я таки приєдналася до команди Громадського радіо. Спочатку виконувала функції комунікаційниці, а потім головний редактор Кирило Лукеренко довірив мені робити подкасти з тематики прав людини. Те, що виходило в мене на початку, дуже відрізняється від того, як я пишу зараз. Кирило бурчав, але матеріали мої правив.

Також під час стажування в Раді я познайомилася з Володимиром Огризком, колишнім міністром закордонних справ України. Тоді він набирав групу для поїздки в Швецію — хотів, щоб українська молодь отримала унікальні знання про досвід розбудови успішної скандинавської країни. Поїздку фінансував Фонд Богдана Гаврилишина. Ми були одними з перших у програмі «Молодь змінить Україну». Я обрала темою для дослідження гендерні квоти у шведському парламенті. Поїздка видалась дуже насиченою.

Українським парламентом усе тоді не закінчилося. Також я потрапила на польську програму Міжнародних парламентських стажувань у Сеймі. Але доти ще був Майдан… Там я познайомилася із Сашею Матвійчук, бо прийшла волонтеркою на щойно створену гарячу лінію ініціативи «ЄвроМайдан SOS». Пам’ятаю, як удень працювала в університеті, а потім з 6 до 11 вечора йшла в офіс Центру громадянських свобод і волонтерила. В основному працювала на телефоні гарячої лінії, але також розробила юридичну пам’ятку, як діяти під час протестів. Ми її тоді роздрукували без жодної верстки й просто роздавали людям.

У 2014 році я поїхала до Польщі на стажування в Сейм, стажувалася в Комітеті з питань національних меншин. Була можливість залишитися в Польщі, але я повернулася в Україну і зрозуміла, що хочу далі займатися правозахистом, а не юридичною практикою.

Так у 2015 році Богдан Глоба запросив мене працювати комунікаційницею в ЛГБТ-організацію «Точка опори». А через два роки я вже обіймала посаду заступниці з адвокації та комунікації.

Тоді ми зробили багато крутих речей. Наприклад, видали перший україномовний адвокаційний журнал ЛГБТ «PRIDE Україна», одними з перших в Україні почали працювати з бізнесом з питань недискримінації на робочому місці. Я стала вести тренінги з політики рівності для LUSH, Європейської бізнес асоціації, компанії «Ернст енд Янґ Україна», співпрацювала з Auchan, Danone, Британською радою в Україні.

А ще ми одними з перших в Україні судилися у справах з питань недискримінації. Пам’ятаю, як у Мін’юсті не хотіли реєструвати як інформаційне агентство Національний ЛГБТ-портал, бо начебто не розуміли абревіатуру ЛГБТ. Зараз це просто смішно. Справу ми виграли, і сайт досі працює.

— Де ви здобували освіту та знання в сфері прав людини?

— Багато мені дав юридичний факультет. Але класична юридична освіта в 2000-х роках абсолютно ігнорує питання прав людини. «На п’ятірку знає Бог, на четвірку знаю я, а на трійку здасте ви за умови повного конспекту моїх лекцій», — з цієї фрази починався щорічний курс теорії держави і права у моєї викладачки правничого факультету.

Нас не вчили аналізувати, копати, піддавати сумніву, робити власні висновки. Більше того, особиста думка ніколи не віталася. Я нещодавно прочитала книгу «Фемінізм у праві» Енн Скейлз, яка вийшла зусиллями Христини Кіт з Асоціації жінок-юристок «ЮрФем». Я читала цю книгу і постійно думала: от би мати таку професорку — юристка, лесбійка, активістка, феміністка, засновниця терміну «феміністична юриспруденція»!

У книзі Енн Скейлз розмірковує, чому юридичне середовище боїться слова «фемінізм» та чому фемінізм — це про «верховенство права». Це книга, яку потрібно читати із олівцем. Там багато цікавих цитат. Зокрема авторка говорить: «Я не вважаю юридичні виші справедливими чи цікавими. Традиційну програму дуже важко змінювати, а це вже вказує на те, як добре вона захищає співвідношення сил у суспільстві».

Хоча, звісно, юридична професія дає базу, і це важливо. Також я навчалася в Одеській юридичний академії на магістратурі. Ну і, звісно, на різних програмах стажувань. Зо крема, їздила у США за програмою USAID Ukraine participant training program «Tolerance for Diversity: Understanding Diversity and Implications for Policymakers», а також за тими програмами, що згадувала раніше.

— З якою тематикою у правозахисному русі ви працюєте?

— Найбільше — з гендерним компонентом та захистом прав для ЛГБТ. Я навіть входила в організаційний комітет КиївПрайду в 2017 році. Цікавий був досвід. Зараз більше фокусуюсь на медіа. А ще пишу правозахисні колонки для «Української правди», KyivPost та сайту «Повага».

— Чи доводилося вам працювати з тематикою прав жінок?

— З останнього це ініціатива «Жінки в медіа». Пам’ятаєте, як у лютому 2018 року під час пресконференції тоді чинного Президента України Петра Порошенка журналістка «Детектор медіа» Марина Баранівська поставила йому запитання, а у відповідь очільник держави звернувся до неї «Дорогенька моя»? Ми тоді зустрілися із медіаексперткою і тренеркою Інституту масової інформації Іриною Земляною та вирішили, що маємо відреагувати на цей сексизм.

Я на той час працювала на Громадському радіо і просто в студії сфотографувалась у футболці «Я тобі не дорогенька». Іра зробила те саме, і ми запустили гештеґ #ятобінедорогенька, який мав на меті підтримати журналістку та привернути увагу до сексизму серед політиків. Тисячі жінок підтримали ідею і виступили проти сексизму політиків. Про це написало багато українських і міжнародних ЗМІ.

Під час президентських і парламентських виборів 2019 року я працювала над незалежним моніторингом медіа за підтримки Ради Європи. Була координаторкою моніторингу і також готувала гендерну частину. Це взагалі був єдиний моніторинг, який досліджував медійний гендерний компонент під час виборів в Україні.

Цікаво, що під час виборчих перегонів медіа надавали перевагу голосам та обличчям чоловіків-політиків, незважаючи на зміни в суспільстві та дедалі помітніший внесок жінок. Під час моніторингу простежувалася тенденція говорити про участь жінок у політиці на міжнародному рівні, замовчуючи питання гендеру на виборах в Україні. Зокрема, широко висвітлювалося обрання головою Європарламенту німецької політикині Урсули фон дер Ляєн. Були показані сюжети про «гендерний прорив», у яких також згадувалося про важливість збільшення кількості жінок на керівних посадах в Європарламенті.

Водночас українські телеканали, що моніторилися, не при святили окремих сюжетів гендерним квотам партій та жінкам у політиці в контексті майбутніх виборів до Верховної Ради. Усі результати можна подивитися на сайті Комісії з журналістської етики в розділі «вибори».

Ми також підготували Порадник для журналістів та редакцій «Висвітлення виборів в Україні», у якому окремий розділ присвячений дотриманню гендерного паритету.

На початку 2019 року я створила в фейсбуці низову ініціативу під назвою «Жінки в медіа» (станом на 2025 рік група налічує понад 1600 медійниць — Прим. ред.). Це асоціація жінок, які працюють у медіа, обговорюють представництво жінок в ЗМІ, поширюють найкращі практики, протидіють сексизму, комунікують і підсилюють одна одну.

Перший прояв діяльності групи відбувся у серпні 2019 року, коли українські медійниці об’єднались у боротьбі із сексизмом політиків. Приводом стали сексистські та образливі слова щодо журналістки видання «НВ» Ольги Духніч з боку депутата партії «Слуга народу» Максима Бужанського, який назвав її «тупою вівцею». У спільній заяві, яку ініціювала група «Жінки в медіа», підписантки згадують і про інші випадки сексизму з боку політиків щодо журналісток. Заяву підписали 167 українських журналісток, редакторок, блогерок.

Зрештою у вересні 2019 року я зареєструвала громадську організацію «Жінки в медіа», покликану об’єднувати медійниць та боротися із сексизмом в медіа.

— Якими, на ваш погляд, є найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

— На мою думку, зараз правозахисний рух — це не просто низові сервісні ініціативи, а потужні гравці, які змінюють політику. Раніше говорили, що медіа — це четверта влада. Нині ситуація змінилася — я думаю, що четвертою владою є саме громадські організації. Медіа ж мають відновити довіру та почати працювати за етичними і професійними журналістськими стандартами. Я вважаю, що прорив, який стався у сфері гендерної рівності в Україні за останні 5–10 років, — це перш за все заслуга право захисних і жіночих громадських організацій в Україні.

— Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

— По-перше, це залежність від міжнародної технічної допомоги. Крім того, небажання донорів підтримувати інституційну спроможність організацій і натомість підтримка експертної діяльності.

По-друге, невміння правильно комунікувати простими словами складні речі.

По-третє, неспроможність залучати інші кошти, окрім грантів донорів. Мало хто намагається говорити із бізнесом, а використовують інструменти колективного фінансування проєктів — іще менше.

Хоча хороші приклади теж є. Скажімо, Громадське радіо тільки за той час, що я там працювала, провело три краудфандингові кампанії на платформі «Спільнокошт» і зібрало майже мільйон гривень. Це свідчить про те, що доброчинці довіряють чесним і незаангажованим медіа і готові підтримувати їх грошима.

Якщо говорити про бізнес, то крутим є приклад роботи ГО Gender Stream у Дніпрі, який очолює Ольга Полякова. Вона залучила гроші мережі магазинів Comfy під свій соціальний проєкт навчання самозахисту жінок «Бийся як дівчина».

— На вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

— Важко сказати. Напевно, слово «достатньо» взагалі не може бути мірилом діяльності громадських організацій. Щойно ми почнемо думати, що робимо достатньо для подолання проблем домашнього насильства чи, скажімо, для викорінення сексизму в медіа — ми зупинимо процес трансформації країни.

Думаю, завжди можна робити більше. Зараз донори вимагають пояснити, яким чином той чи інший проєкт включатиме інтереси жінок і дівчат та інших вразливих груп. Це добре, що вони почали звертати увагу на такі речі. Інше питання — як ця частина працює. Часто дискриміновані групи, про які йдеться, навіть не залучені до процесу підготовки та втілення таких проєктів. Головний принцип — «Нічого про нас без нас» — має працювати.

— Що чи хто вас найбільше надихає у вашій правозахисній діяльності?

— Хтось у правозахисті сказали доречне слово «мережування». Я люблю комунікувати, об’єднуватися, залучати і залучатися. Спілкування з людьми мене надихає. Якщо говорити про людей, то це Катерина Левченко, Аксана Філіпішина, Андрій Куликов, Лариса Денисенко, мої колишні колежанки і колеги із Громадського радіо. Багато хто.

Не хочу називати багато імен, щоби нікого не забути. Але що до Катерини Левченко… це велике везіння для всього гендерного напрямку в нашій країні, що саме вона обіймає посаду Урядової гендерної уповноваженої.

Пані Катерина — фахова, а ще дуже гендерно сенситивна людина. В 2003 році вона захистила докторську дисертацію в Харківському національному університеті внутрішніх справ на тему «Управління процесами формування гендерної політики в Україні». Розумієте? У 2003 році питання гендерної політики точно було, як люблять казати, «не на часі». Взагалі в жіночий рух пані Катерина прийшла з академічної сфери. Це було на початку 90-х років. Я записала з нею цікаве інтерв’ю для сайту «Поваги». Дуже раджу до прочитання!

— Як змінилася ситуація з правами людини загалом і правами жінок зокрема після повномасштабного вторгнення?

— 24 лютого 2022 року армія Росії пішла у повномасштабний наступ на територію України. Чимало журналісток та інших працівниць медіа зіткнулися з низкою труднощів: вимушеним переселенням у інші регіони або за кордон, необхідністю самостійно дбати про дітей, літніх батьків, родичів з інвалідністю та домашніх тварин, повною чи частковою втратою джерел доходу тощо. Справжньою загрозою стали безпекові ризики життя і роботи в окупації, переслідування й тортури. Та навіть у таких умовах українські журналістки не припиняють виконувати свої обов’язки, висвітлюючи події в Україні. Крім зовнішнього фактору, перешкодою стає і невидимий ворог — застарілі патріархальні уявлення, досі вкорінені в Україні.

Наразі ми бачимо, що мобілізація чоловіків суттєво впливає на гендерний склад редакцій і на розподіл обовʼязків у колективах. Чоловіків у медіа бракує з низки причин. Серед них респондент_ки виділяють як виклики мобілізації, так і небажання офіційного працевлаштування й низькі зарплати.

Жінки переважають на керівних посадах редакцій, а власниками медіа здебільшого є чоловіки.

У загрозливих середовищах журналістки стають ще вразливішими до переслідувань. Напади часто мають гендерно зумовлений характер і супроводжуються дискредитаційними наративами, які спираються на патріархальні стереотипи, що переважають у суспільстві. Онлайн-атаки також можуть відображати чи підсилювати ширші культурні та політичні тенденції, в тому числі мізогінію, расизм, що посилює їхній негативний вплив. Онлайн-насильство проти жінок-журналісток є серйозною проблемою, що негативно впливає на свободу слова та професійне середовище медіа. Такі дії не тільки завдають шкоди самій журналістці, але й впливають на медіасередовище загалом, знижуючи бажання жінок брати участь у публічних дискусіях і висвітлювати гострі теми. Як наслідок, онлайн-насильство стає інструментом цензури та тиску, змушуючи журналісток цензурувати свою роботу або навіть іти з професії.

У 2023 році ГО «Жінки в медіа» спільно з Ларисою Компанцевою, завідувачкою кафедри стратегічних комунікацій Національної академії Служби безпеки України, опублікували дослідження «Недооцінена загроза: гендерна дезінформація щодо українських журналісток».

Дослідження, засноване на аналізі великих даних, показує, що Росія використовує гендерну дезінформацію, аби сформувати негативний образ гендерної рівності та ролі жінок у демократичних суспільствах, а також змусити українських журналісток мовчати.

Зокрема дослідження виявило такі наративи щодо журналісток з України, що містять гендерну дезінформацію:

— Наратив «Зробити кар’єру провідні українські журналістки можуть лише через стосунки з чоловіками». Поширювався щодо ведучої телеканалу «1+1» Наталії Мосейчук;

— Наратив «(Воєнні) кореспондентки — агентки СБУ, феміністки, проститутки, лесбійки, ескортниці». Поширювався щодо журналістки проєкту «Бутусов+» Ірини Сампан.

Таким чином формується образ журналісток як ворогинь України, поєднаний із закликами до фізичної розправи над ними та використанням доксингу в соцмережах. Виявлені наративи мають системний характер, що свідчить про можливу наявність єдиного технічного завдання з боку Росії з метою дискредитації українських журналісток за ознакою статі.