78 У цій сміливій і радикальній книжці «Патріархи. Витоки нерівності», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, наукова журналістка Анжела Саїні досліджує коріння того, що ми називаємо патріархатом: як він уперше вкорінився в суспільствах і поширився по всьому світу від доісторичних часів до сьогодення. Саїні подорожує до найдавніших відомих людських поселень, аналізує найновіші результати досліджень, а також простежує культурні та політичні історії, доводячи, що колоніалізм та імперії кардинально змінили спосіб життя в Азії, Африці та Америці, поширюючи жорсткі патріархальні звичаї і підриваючи те, як люди організовували свої сім'ї та роботу.
У наш час, попри боротьбу з сексизмом, насильством і дискримінацією, навіть революційні зусилля, спрямовані на досягнення рівності, часто закінчуються невдачею. Але «Патріархи» вселяють надію — відкривають множинність людських устроїв, підважують старі наративи й викривають чоловічу зверхність як постійно мінливий елемент системи контролю.
Запилюжена дорога з фісташковими деревами обабіч веде мене від стародавньої турецької столиці Конья, домівки усипальниці суфійського поета Румі, до руїн Чатал-Гьоюка, колись описуваного як перше місто у світі.
Це місце кидає виклик розумінню. Більшість поселення давно була похована під підвищенням на загалом пласких і посушливих рівнинах Південної Анатолії. Невелика розкопана її частина виявляє суспільство, в якому ніщо не слідує правилам, яких ми були очікували. Край археологічної ділянки різко зникає на глибині декількох поверхів печер. Будинки в Чатал-Гьоюку — назва якого означає «розвилка дороги», бо лише нею він до розкопок і був — будувалися щільно збитими докупи задник до задника й стіна до стіни. Вони мали пласкі дахи, але жодних вікон чи дверей. Жителі заходили й виходили драбинами через отвори у дахах, ходячи поверх домівок, а не поміж ними. Житла будувалися шарами поверх старих жител.
Особливим Чатал-Гьоюк робить його населеність наприкінці давньої кам’яної доби, щонайменше за 7400 pоків до н. е., у неоліті, ще до винайдення людьми писемності. Це означає, що він був населений майже за 5000 pоків до перших пірамід у Єгипті й більше ніж за 4000 pоків до спорудження у Великій Британії Стоунгенджу. Імовірно, він старший навіть за Хараппську цивілізацію в долині річки Інд. Чатал-Гьоюк розташований біля Родючого півмісяця — регіону на Середньому Сході, що живив деякі з найперших у світі землеробських спільнот. Зараз земля видається сухою, але колись тут були перезволожені землі, що рясніли рибою й птахами. Люди збирали ягоди й пасли поруч кіз. У них були глина й очерет для будівлі домівок. Однак наскільки б неймовірно раннім Чатал-Гьоюк не був, він усе одно повниться соціальною та мистецькою складністю.
Тисячі людей колись називали його своїм домом. Стіни регулярно тинькували, а на свіжій поверхні створювали разючі художні твори. Яскраві червоні фрески зображають крихітні постаті-палички, що полюють на величезних тварин. Безголові тіла, переслідувані навислими стерв’ятниками з широкими крилами. У стіни вставлені голови биків, рога яких виступають назовні, мов в інтер’єрі якогось американського ковбойського ранчо.
«Вважалось, ніби він стоїть посеред нічого — цей величезний курган зі справді багатою матеріальною культурою дев’ятитисячної давнини», — розповідає Рут Трінгем, професорка антропології в Каліфорнійському університеті у Берклі, чия робота зосереджена на археології неолітичної Європи. Майже відразу як у травні 1961 pоку почалися розкопки, Чатал-Гьоюк став точкою фокуса для тих, хто прагнув зрозуміти людську організацію в одному з найстаріших відомих поселень планети. У 1997 pоці Трінгем очолила частину команди, що продовжувала археологічну роботу на місці, допомагаючи скласти картину того, яким могло бути життя для тамтешніх жителів.
Археологів захоплювали не лише будівлі чи фрески. Увага зосередилась на дечому значно меншому — предметі, що вмістився б мені у долоню. Гордо перебуваючи тепер у власному заскленому стенді в Музеї анатолійських цивілізацій в Анкарі, цей скарб відомий як «Сидяча жінка з Чатал-Гьоюка».
Експерти вважають, що в Чатал-Гьоюку міг існувати культ поклоніння пращурам. Рештки мертвих пращурів зберігалися в тих же домівках, де жили люди, під платформами у підлозі. Черепи іноді знімали, навіть тинькували й фарбували, а тоді передавали одне одному. У поселенні було знайдено сотні маленьких статуеток — деякі явно зображали людей, інші скидалися на тварин чи щось більш двозначно антропоморфне. Утім, скульптурний вилов у багатьох неолітичних місцевостях цього регіону й навіть далі від нього непомильно рясніє подобою жіночих вигинів. У музеї таких десятки — жмені крихітних глиняних форм у стилі Барбари Гепворт. Одна статуетка зображає торс вагітної жінки з одного боку та виступ грудної клітки скелета з іншого. Втім, ніщо не зрівняється з дивовижністю Сидячої жінки.
Коли я бачу її, то розумію загальне захоплення. Її голову довелося реконструювати, бо та була відсутня під час знахідки, однак це навряд чи важливо, коли решта її тіла так багато говорить. Декілька науковців описали її як символ родючості. Щонайменше мені вона не видається ані вагітною, ані особливо провокативною. Вона пишна, й оголені округлості плоті виливаються з неї, мов водоспадами. Глибокі виїмки позначають коліна та пупок. Це скидається на ознаки тіла, що прожило тривалий час — можливо, старшої жінки, загартованої віком. Однак передусім вирізняється її постава. Її спина ідеально рівна. Обабіч стегон під лежачими долонями — щось схоже на двох великих котів, можливо, леопардів, що дивляться прямо вперед.
Отже, найбільш інтригуючий аспект Сидячої жінки з Чатал-Гьоюка — це не її славнозвісно пишне тіло. Це її поза, що керує двома великими кішками. У суспільстві, очевидно зацікавленому тваринами, полюванням та смертю, її вигляд захопливо владний.
Навіть матріархальний.
