58 
Повернення чоловіка з війни — це подія, на яку чекають із надією, але яка часто приносить не лише радість, а й внутрішню напругу. Багато жінок зізнаються: замість полегшення вони відчувають розгубленість, втому, тривогу й провину за ці почуття. Ці емоції в такій ситуації — поширені й нормальні. Це не означає, що ви «погано підтримуєте» чи робите щось неправильно. Це означає, що ви теж проходите адаптацію.
Практичними порадами ділиться Олександра Касьянова — керівниця терапевтичного напряму Об’єднаного гуманітарного фронту (UHF). Її рекомендації ґрунтуються на реальному досвіді роботи з військовими, ветеранами та їхніми близькими.
Мета цього матеріалу — дати зрозумілі орієнтири, які можуть полегшити побутове й емоційне співіснування пари на старті після повернення.
Після повернення з фронту людина відчуває себе інакше
Під час участі у бойових діях військовослужбовці переживають не звичний нам усім стрес, а бойовий, який може довго залишатись навіть після повернення до безпечного місця. його наслідки можуть проявлятися у підвищеній настороженості, безсонні, різких реакціях на звуки, тривожності. Це може бути незвичним для партнера без бойового досвіду, але варто розуміти, що це нормальна реакція на ненормальні для людини обставини.
Багато військових після демобілізації стають більш замкненими, уникають розмов про пережите, прагнуть усамітнення. Чоловіки та жінки або почуваються зайвими, або не готові ще повністю вступати в різні побутові обов'язки. У них можуть бути проблеми з близькістю або ж з розмежуванням особистого простору.
Пара звикає одне до одного заново. Тут може бути дуже багато розгубленості, напруги, яку часом страшно висловлювати. Або навпаки – емоції розплескуються через край.
Важливо пам’ятати: більшість цих реакцій є тимчасовими. Психіці потрібен час, щоб перейти з війни до мирного життя.
Як правильно надати підтримку самостійно і на що звернути увагу?
Найкраще стабілізує у перші тижні після демобілізації партнера простий розпорядок дня, рутини без різких змін і перевантаження подіями. У перші тижні варто уникати масових зустрічей з усіма родичами та активних поїздок. Маленькі спільні ритуали — ранкова прогулянка із собакою, похід в улюблену кав’ярню, перегляд серіалу ввечері — все це повертає відчуття нормальності й безпеки.
Стосовно розпитувань: замість того, щоб питати «Що ти пережив? А що було найгірше? А кого ти втратив?» і так далі, краще просигналізуйте чоловіку, що ви завжди тут і будете завжди готові вислухати про пережите.
Якщо людина просить простору — це потрібно поважати. Примус до розмов, близькості чи «правильних» реакцій підсилює напругу й закриває контакт.
Близькість потрібна, але не відразу
У перші тижні не варто спішити із близькістю. Адже хтось буде готовий на інтимність з самого початку, а комусь треба буде більше часу. За відчуття небезпеки, коли багато кортизолу та адреналіну, сексуальне бажання знижується. Разом з ПТСР, депресією чи тривогою неготовність лише посилюється. Це не назавжди — просто потрібен час. Можна почати просто зі спільних переглядів фільму чи серіалу, обіймів, без натяку на секс.
Відкритість та чесність – крок до розуміння
Щоденна комунікація в часи адаптації має фокусуватися на теперішньому моменті. Важливо м'яко намагатися зрозуміти потреби один одного. І з цим допоможуть короткі питання, що не переходитимуть особисті кордони партнера. Наприклад, можна спитати про стан:
- «Як твій сон?»
- «Що тобі снилося?»
- «Як твій настрій?»
- «Що для тебе сьогодні було найважливіше, найприємніше, що було найважче сьогодні?»
Коли ви бачите складні реакції: сум, відсторонення чи злість – то можна просто назвати це: «Я бачу, що тобі складно та хвилююся за тебе. Я хочу тебе якось підтримати. Як я можу це зробити?»
Якщо ви пропонуєте свою підтримку і допомогу, чуєте «ні» і зупиняєтесь – це турбота. Якщо ви ігноруєте “ні” – це вторгнення в приватність.
Не забувати піклуватися про себе
Якщо партнерки не турбуватимуться про себе і не поповнюватимуть власний ресурс, то швидко дійдуть до вигорання. Важливими трьома китами здорової психіки є: регулярний сон, їжа і рух. Якщо ви не робите цього, то навіть ліки не будуть добре працювати. Також це можуть бути такі індивідуальні речі, як ведення щоденника, 15 хвилин на себе, медитація, просто посидіти в тиші тощо.
Якщо партнерка відчуває:
- зниження енергії,
- появу самозвинувачуючих думок
- провину
- порушення сну
- порушення апетиту
- постійне відчуття, що вона на межі
Тоді варто звернутися за допомогою до психіатра або психотерапевта, бо це можуть бути симптоми депресивного або тривожного розладу.
Чого краще не робити під час адаптації
З добрих намірів жінки часто перебільшують з опікою, беруть на себе роль побратима, командира, капелана, психолога і лікаря одночасно. Для того щоб адаптуватися, партнеру потрібен час та особистий простір. Він може не потребувати ту кількість турботи, яку хочеться надати одразу після повернення.
Друга річ, яка може бути теж з хороших намірів, це нав'язування лікування загалом. Може здаватися, що партнеру обов’язково одразу треба піти на чекап, зробити купу аналізів, а ще до психолога. Це потрібно, але має відбуватися не одразу та без примусу. Таке навантаження та спроби «розписати графік» можуть бути виснажливими для людини, що насправді прагне відпочити.
Коли жінка помічає емоційну дистанцію у стосунках із партнером після його повернення з війни, це природно може викликати тривогу, розгубленість і страх втрати близькості. У відповідь часто виникає потреба повернути відчуття безпеки й контакту — і саме тоді можуть з’являтися прояви гіперконтролю.
Гіперконтроль зазвичай виглядає як часті дзвінки й повідомлення, постійні уточнення «де ти?» і «коли будеш вдома?», наполягання на негайній відповіді, перевірки онлайн-статусу, образа або сильна тривога, якщо партнер довго не виходить на зв’язок. Хоча ці реакції народжуються з любові й страху втрати, вони можуть ненавмисно створювати додатковий тиск і закріплювати болісний цикл «я наближаюся — ти віддаляєшся».
Ще однією поширеною помилкою є порівняння або знецінення переживань партнера — зіставлення його стану з власним досвідом чи з тим, «як справляються інші». Такі слова рідко приносять полегшення й частіше поглиблюють дистанцію та конфлікти у стосунках.
Часто допомога фахівця є єдиним правильним рішенням
Приводом для звернення до спеціаліста можуть бути: тривале безсоння, різкі спалахи агресії, зловживання алкоголем, постійна апатія, висловлювання про безнадію або небажання жити, соціальна ізоляція. Якщо стан не покращується впродовж трьох місяців після повернення або ускладнюються — допомога психолога чи психотерапевта є не слабкістю, а відповідальним кроком.
Іноді партнер може не говорити напряму про потребу у підтримці. Якщо на негативну комунікацію припадає 3-4 позитивних комунікацій – тоді все добре, поодинокі негативні емоційні реакції є нормою. Якщо уникнення розмов відбувається на постійній основі – це тривожний сигнал. Якщо разом з цим присутнє порушення сну, спалахи гніву, суїцидальні думки – це момент, коли треба звертатися до спеціаліста.
Найбільш часту відповідь, яку отримують партнерки після пропозиції про фахову допомогу — «я не хворий, мені не треба ніякий спеціаліст». Можна пояснити, що ваш партнер має право на підтримку не тільки від вас, а й від фахівця, який, наприклад, має досвід в роботі з розладами адаптації.
Також можна запропонувати сходити лише на першу консультацію і вже далі після перших відвідин вирішувати, чи хочеться продовжувати.
Повернення — це процес для обох
Повернення з війни — це не точка, а процес, у якому беруть участь обидва партнери. Адаптація потребує часу, терпіння та м’якої підтримки. Важливо пам’ятати: партнерка не має рятувати, лікувати чи «витягувати» ціною себе. Її роль — бути поруч з партнером, реагувати без осуду та зберігати власне психологічне здоров'я. Бо повернення до мирного життя — це шлях, який проходять удвох.
