19 лютого, 2018

2. Творчиня (Тамара Злобіна)

26 грудня 2016

Творчиня. Вільний лекторій «Поверх фемінізму»

«Поверх фемінізму» — вільний лекторій освітньої організації «Культурний Проект», реалізований спільно з Фондом імені Гейнріха Бьолля в Україні у 2015 році. Лекторка: Тамара Злобіна, кандидатка філософських наук, випускниця Національного інституту стратегічних досліджень при Президенті України. 

Досвід людства та спосіб, у який воно бачить саме себе, закріплюється у символічному. Відтак, має значення хто говорить, і чиї слова залишаються у пам’яті спільноти. Творчий акт співмірний божественному, адже казка, міф, епос, пісня, роман, картина стають водночас і відображенням чиїхось переживань, і орієнтиром для особистої творчості та розвитку інших. Співзвучність, резонанс з своєю спільнотою та її культурними кодами підтримує нас і наснажує у лиху годину. Однак чи є символічні ресурси для жінок у культурі, створеній чоловіками? Чи наше суспільство цінує і заохочує жіночу творчість як таку, у всіх її проявах - від материнства і створення домашнього затишку до величних поем і симфоній? Ця лекція - про творчість як життєвий принцип і про професійні досягнення тих жінок, які мали відвагу бути вірними власним талантам.

26 грудня 2016
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Матеріали по темі
Економіка порно. Хто заробляє на соціальних табу?
Порнографія — це сучасна індустрія, яка заробляє великі гроші на бажанні отримати доступ до табуйованого суспільством продукту / контенту. Специфіка галузі в тому, що ні виробни_ки, ні працівни_ці, ні спожива_чі не воліють оприлюднювати дані про фінансовий бік їхньої взаємодії. Це породжує міфи і спотворює ситуацію, а отже, дозволяє й далі заробляти. Авторка зосередилася на економічних аспектах функціонування цієї галузі, щоб з’ясувати, для кого вона прибуткова і чому, а також які зміни відбуваються в галузі і до чого призводять. Що більше різної інформації ми маємо, то критичніше ставимося до огульних тверджень і містифікацій про цю індустрію та наслідки споживання її продукції.
Секс-робота і всі-всі-всі: принципи та втілення легалізації і декриміналізації
Українські медіа часто порушують тему легалізації проституції. Водночас легалізацію часто плутають із декриміналізацією; обговорюючи підходи до регулювання секс-роботи, згадують «успішні» приклади західних країн, але забувають про локальний контекст і про те, які наслідки певні підходи матимуть в Україні. Авторка розповідає, що ж таке декриміналізація і легалізація секс-роботи, як саме ці підходи втілюються в життя, які існують дискусії у феміністичному русі та, спираючись на український контекст, прогнозує можливі сценарії для України.
«П’ятдесят відтінків» сексуальної експлуатації жінок
У попередній статті з циклу Ганни Гриценко йшлося про те, чому існує асиметрія інтимної сфери — чому чоловіча й жіноча сексуальність проявляються і нормуються по-різному. Цей текст присвячено критиці сексуальної експлуатації жінок. Чоловіки як група використовують жінок як групу в різний спосіб, починаючи від сексуальної експлуатації у шлюбі, закінчуючи проституцією і порнографією як продуктом, який орієнтовано лише на чоловіків і який породжує нереалістичні очікування від поведінки жінок у ліжку.
У пошуках «справжнього» оргазму
У властивій авторці відвертій манері Настя Мельниченко розповідає, як оминути типові перешкоди та довести жінку до оргазму. Сюрприз: заповітний ключик — гендерна рівність, відсутність стереотипів і партнерські стосунки.
Шведська модель боротьби з проституцією: протидія, а не комфортизація
Проституція — тема гарячих дебатів. Авторка пропонує розглянути, як змінювалося ставлення і регулювання проституції протягом людської історії, як пов’язані торгівля людьми, насильство і проституція, чому міжнародна спільнота змінила позицію щодо проституції у ХХ столітті і в якій правовій формі втілилися ці зміни. У статті також можна знайти критерії оцінки методів боротьби з проституцією, наслідки застосування різних підходів та думки відомих правознавиць і активісток на цю тему.
"Ненормальні створіння хворої культури" (драма "Блакитна троянда" Лесі Українки)
Станом на 1896 рік Лариса Косач тільки розпочинає свою творчу кар'єру як драматургиня. І хоча псевдонім "Леся Українка" існує ще з 80-х років ХІХ століття і під ним вже було видано чимало поетичних творів, усі здобутки, завдяки яким поетку й письменницю увічнили на портретах в рушниках і на 200-гривневій купюрі у ХХІ столітті, ще попереду. Проте вже на той час Леся Українка стала першою драматургинею в українській літературі, дебютну драму якої було поставлено в театрі вже за 3 роки після написання. А ще крапку в цьому реченні можна було б поставити й значно раніше: Леся Українка стала першою драматургинею в українській літературі. Творчість якої було помічено й оцінено чи не більше, ніж поетичну, в наступні кілька десятиліть.  Ба більше, "Блакитна троянда" – це ще й перша психологічна драма в українській літературі. Не кажучи вже про те, що її головна персонажка разюче відрізняється від героїнь драматичних творів сучасників-"корифеїв" (оскільки перший в Україні професійний театр зосереджувався на тих самих темах, що й реалістична література, а саме тяжкої народної долі, то можете собі уявити розмаїття жіночих образів драматургії Кропивницького, Старицького й Карпенка-Карого, якщо раптом призабули їх зі школи). І так, Любов Гощинська – це не тільки й не просто освічена й сильна персонажка, яка має свою позицію й погляди на життя і не боїться висловлювати їх вголос. В дискусії про шлюб та кохання (а панночці вже не мало й не багато 26 років!) вона переосмислює саме поняття кохання, говорячи про те, що ідея шлюбу дуже мало має з нею спільного. "Блакитна троянда", ця метафора куртуазної любові, яка вже не так почуття, як власне мистецький феномен, це "ненормальне створіння хворої культури", незрозуміле й небезпечне для оточення Гощинської, – стала не лише одним із найяскравіших увиразнень творчого методу самої письменниці, а й передвістила остаточний відхід від цінностей та настанов реалізму. Від колективного до індивідуального, від народних страждань до особистої драми, від схематичних описів переживань до глибокого психологізму. І, нарешті, до зацікавлення жіночою психологією, переживаннями та історією, які в літературі модернізму розкрилися й розгорнулися так широко й повно, як ніколи до того. І українська література, не в останню чергу завдяки творчості Лесі Українки, але й не лише її, не стала винятком.
Сексуальна неексклюзивність: так теж буває добре
Чи природна моногамія? Що за межами «второваних колій» стосунків? Над цими питаннями розмірковує Настя Мельниченко, розповідаючи про власний досвід та мотивацію вдатися до сексуальної неексклюзивності у любовних взаєминах
"Ви не спеціалісти!" (повість "Товаришки" Олени Пчілки)
Олену Пчілку, тобто Ольгу Косач, матір Лесі Українки й дитячу письменницю, практично всі ми пам'ятаємо (точніше, якщо хтось узагалі може про неї згадати) зі шкільного курсу української літератури саме так – як матір Лесі Українки (це тієї, що третя в рушниках після Шевченка і Франка) і як дитячу письменницю. Ну, і що Олена Пчілка – то псевдонім. У третьому класі школи саме на прикладі цієї письменниці вчительки та вчителі часто пояснюють дітям, що таке "псевдонім", несправжнє ім'я письменника чи письменниці, яке вони обирають для публікації своєї творчості. Чому так мусили робити письменниці, зокрема й українські, в ХІХ столітті й раніше – це достатньо складно пояснити третьокласницям і третьокласникам. І це навіть не іронія. Що вже казати про те, що Олена Пчілка перекладала Пушкіна, Лєрмонтова й Гоголя, досліджувала український народний орнамент, займалась видавничою та просвітницькою діяльністю, а також разом із Наталею Кобринською брала активну участь у підготовці альманаху "Перший вінок" 1887 року – єдиного на той час збірника творів українських жінок-письменниць. Це заскладно зрозуміти ученицям та учням третього класу. А десятого? Ой, ну там же Нечуй-Левицький і Панас Мирний – місця для такого незначного в історії української літератури факту, як той, що вже наприкінці ХІХ століття в Україні цілком склався український жіночий письменницький рух (і йому було з чого і з кого скластися), точно не знайти. Тому нате вам, любі десятикласниці й десятикласники, ще страждальниць, повій і покриток. Така вона, серйозна доросла українська література.  А між тим у 1887 році, через 12 років після публікації роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні" і за 12 років до виходу друком першої драми Лесі Українки "Блакитна троянда" (творчості Лесі Українки таки знайшлося місце в програмі – проте не цьому твору) її мати Ольга Косач видала під псевдонімом Олена Пчілка повість "Товаришки". І поки персонажки Нечуя-Левицького вибивають одна одній очі за межу, груші й предмети домашнього вжитку, а Панаса Мирного – накладають на себе руки просто через те, що обрали не того чоловіка, молоді героїні повісті Олени Пчілки – увага – їдуть у Цюрих. Увага – здобувати освіту. Щоб стати – увага – потім лікарками. І якщо між Любою та Раїсою згодом і складається якесь протистояння чи суперництво, то – так, зовсім не через чоловіка, а в професійній площині. Ба більше – одна з цих персонажок, Люба, цілком реалізує ту просвітницьку місію щодо убогого й темного народу, з якою до кінця століття продовжувала носитись частина української інтелігенції. Втім, мало хто з них замислювався над тим, якої допомоги потребують жінки з цього самого народу, а Люба реалізує цю допомогу власноруч. На жіночому боці, вправно й професійно, з повним правом заявляючи колегам по університетській лаві – "Ви не спеціалісти!".
Полювання на жінку: сексуальна асиметрія в патріархаті
У патріархальній культурі жіноча сексуальність бачиться як пасивний об’єкт споживання чоловіками, як щось, що можна «дати» і «взяти». Вияви жіночої сексуальності сильніше контролюють і засуджують. Водночас чоловіків презентують так, начебто  у них є «природні інстинкти» підвищеної сексуальної активності і вони не можуть стримуватися. Більшість секс-індустрій орієнтовано лише на чоловіче задоволення. У чому основні прояви «чоловічого погляду» на сферу людської сексуальності і що з ними не так?
У чесності жіноче обличчя (роман "Чесність з собою" Володимира Винниченка)
Володимир Винниченко – постать знакова не лише для політичної історії України (а тут навряд чи місце для того, щоби вкотре згадувати про його державницькі здобутки), а й для її літератури. У його драматургії, новелах і романах – все ті самі муки знедоленого українського народу й проблеми його інтелігенції, що раз у раз з'являлися в творах Винниченкових колег-реалістів. Але Винниченка цікавить не правдиве (у виконанні наших реалістів –  найчастіше пафосно-мелодраматичне) зображення несправедливої й жорстокої дійсності чи/і душевних потерпань персонажів із цього приводу. Суспільну мораль, утвердженням якої часто займались реалістичні твори, Винниченко підважує, випробовує й вивертає назовні, показуючи її непривабливе й прогниле «закулісся». Картинка щасливого й благопристойного життя містян приховує за собою суцільні обмани, підлості й ницість (саме це бачимо в драмах «Брехня», «Чорна Пантера й Білий Медвідь», романах «Записки кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина»). Та й до селянських буднів із злиднями, побиттям дітей і запобіганнями перед панами «садок вишневий коло хати» не дуже пасує – а повість «Федько-халамидник» у середній школі вивчають ще до Шевченка! Втім, із жіночими образами у Винниченковому неореалізмі теж не те щоб склалося. Бо ж хто вони, ті, хто чинить підлості, зраджує й бреше для досягнення своїх цілей, хто вони – ті, через кого персонажі-чоловіки занапащують свої долі й коять дурниці? Хто вони – ті, за рахунок кого Винниченко так яскраво демонструє загнивання суспільної моралі у своїх творах? Здогадатися неважко. Роман «Чесність з собою» 1911 року нічим принципово не відрізняється. Персонаж-протагоніст Мирон, весь в ідеї й боротьбі – в центрі, поруч його безликі соратники, які борються ніби в тому ж напрямку, але побоюються його запалу, а іноді й підсміюються з нього. От тільки ідея – власне, концепт «чесності з собою», розкритикований свого часу й політологами, і літературознавцями – дещо різниться від «а давайте зробимо народ щасливим». Гарна така ідея – починати треба з себе. Кожна праця, виголошує Мирон на черговому зібранні, заслуговує на повагу. Навіть, кгм, проституція. Бо це теж, кгм, праця. А потім одного разу до кімнати Мирона під час чергової його зустрічі з соратниками заходить його сестра Маруся, яку він не так давно забрав із дому розпусти, але вона чомусь не навертається до благопристойного життя. І красива й струнка соціалістична концепція з’їдає свій хвіст, а Мирон в кращих традиціях Франкового двійницва виявляється зовсім не тим, ким, може, й сам себе почав вважати. Бо якось само собою одразу стає зрозуміло, що чесний із собою серед присутніх у кімнаті лише один. Точніше – одна.