9629 
Ми всі знаємо про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу чи характерника Івана Сірка. А як часто трапляються свідчення про жіночу частину козацтва? Солоха Донцівна, Варвара Мотора й інші козачки — частина нашої історії XVI–XVII століть.
Хочете дізнатися більше про козачок, войовничих жінок, які стояли пліч-о-пліч із козаками? Пропоную в цій статті познайомитися з легендами і баладами, які піднімуть завісу над жіночою історією.
Мізогінні міфи про козацьку добу
Історики ще в кінці XIX століття сформували образ козацтва як суто чоловічого братства на зразок чернечого або рицарського ордену. Ось показові цитати: «Як у вівтар, на Січ жінок не пускали — тут вони були поза законом» [13]; «Не ступай, бабо, ногою в Січовий кіш, лучче в домовину» [9].
Життя козаків-запорожців описували через відмову від особистого і повне зосередження моральних, розумових та фізичних зусиль на військовій справі. Як мірило ставлення козацтва до жінок часто наводять відому українську пісню «Ой на горі та й женці жнуть», де є така характеристика Сагайдачного: «Що проміняв жінку / На тютюн та люльку, / Необачний».
Стверджується, нібито всі чини і звання Війська Запорозького — від кошового до полкового хорунжого — отримувало тільки товариство, тобто неодружені козаки, а одружені посад обіймати не могли. Право сидіти в зимівниках теж мали тільки неодружені козаки зі своїми джурами. Батько міг жити із «синами або родичами, якщо ці останні по куренях вважалися, але жодної жінки в зимівниках не було та бути не могло» [8].
«Безшлюбний», скептично налаштований до жіноцтва козак подається як український архетип чоловіка. У такому ідеалі, стверджують дослідники, «відбилася вся українська історія, із нескінченими війнами, смертями в ім’я віри та свободи» [15].
Однак формування козацтва було лише одним з аспектів багатогранного культурного й суспільного життя українського народу в XVI–XVII століттях. Та й чи із самими козаками все було саме так?
Чи справді жінок не було у Подніпров’ї?
Звернімося до фольклору. Переказ «Про запорожця Ониська і його жінку» було записано в першій половині XIX століття в межах сучасної Дніпропетровської області: «Привіз Онисько молоду дівчину у свій зимівник. Тут у нього була рублена хата на дві половини, усякої худоби не перелічити, і наймитів, і наймичок. Одяг Онисько свою жінку, неначе кралю яку»; «збираються в коші на татар або на ногайців, то не втерпить — кине жінку і поїде собі в кіш» [14]. Отже, жінки таки могли бути в зимівниках і не тільки нежонаті козаки-запорожці, а й одружені могли заходити на Січ, брати участь у козацьких радах і походах?
Ще один переказ «На туркені оженюся...», записаний у Запорізькій області в другій половині XX століття, розповідає про одруження запорожців: «У минулі часи нинішнє село Малинівка Гуляйпільського району називалося Туркєнівкою. Старі люди кажуть, що десь років двісті, а може, й більше тому, сидів тутечки зимівником якийсь запорожець. Бравий був козарлюга, відважний лицар та добрий господар. Всього в нього було доволі: бджіл, скотини, птиці, збіжжя. Не було тільки найголовнішого — жінки. Ну то що ж! Пішов він одного разу з січовим товариством у похід, а повернувся на хутір з молодою туркенею. Туди-сюди, узяв та й одружився на ній» [4].
Ось балада «Пісня козака Плахти», яка постала близько 1612 року:
Кулина.
Ой козайчеку, Пане-ж-мій,
Далек же маєш одим свій?
Козак.
При березі, при Дунаю,
Там я свою хижку маю:
Ліс зелений, оздоблений
Красним цьвітом, густим листом,
То дім мій, то покій [7].
Перша сторінка «Пісні козака Плахти». Збірник Яна Дзвоновського «Шість статей загального домового сейму» (Краків, 1625; за даними польської бібліографії, перше видання — 1608)
У поетичному творі описано грайливу розмову жінки з головним героєм балади — козаком Плахтою — про реалії повсякденного життя козаків.
Зрештою, зростання кількости козаків і козачок з 8 тис. у 1570-х до 18–30 тис. 1648 року більше схоже на природний ріст населення, неможливий без жінок [3].
Фольклорні свідчення про українських воїнок у козацьку добу
На початку ХІХ століття було записано спогади колишнього запорожця Микити Коржа, які фіксують присутність жінок у традиціях войовничого південноукраїнського степового соціуму. Йшлося про звичай, за яким лише жінка могла зберегти життя засудженому на смерть козакові, якщо наважувалася вийти за нього заміж.
Цей сюжет повторюється в багатьох переказах. Наприклад, у Новомосковську (нині Дніпропетровська область), коли там стояла Самарська паланка, вели козака на шибеницю. Його зустріла дівчина під білим простирадлом і привселюдно сказала, що хоче вийти за козака заміж. Чоловік, як і вимагав того звичай, підняв простирадло, подивився на неї і сказав: «Як таку Дзюбу вести до шлюбу, то краще на шибениці дати дуба». Та й звелів вести себе на покару [12].
Згадки про жінок-воїнок збереглися в численних піснях, колядках, баладах. Наприклад, фольклористи/ки записали таку пісню про дівчину-войовницю:
Попереду війська поїхала,
Попереду війська конем грала,
А позаду війська
Мечем махала [4].
Анастасія Скоропадська
Згадки про жінок у козацькій культурі зафіксовано у відомих прислів’ях, як-от: «Іван плахту носить, а Настя — булаву». Прислів’я відсилає до Анастасії Марківни Скоропадської (Маркович). Дружина гетьмана Івана Скоропадського була однією з найвідоміших жінок ХVII–XVIII століть. Вона часто втручалася в державні справи, за що її прозвали Настею-гетьманихою, Настею-гетьманшею [6].
Легенду «Стешин брід» записано в селі Чорноглазівці від корінної жительки Софії Йосипівни Тищенко (1916 р. н.). Назва села походить від імені козачки Стехи, історію якої передають із покоління в покоління.
У кінці ХVІІ — на початку ХVІІІ століття через річку Оріль пролягав Муравський шлях, який з’єднував центральну Україну зі степами Придніпров’я. У степу часто блукали орди кримських татар і турецьких яничарів. Щоб захиститися від їхніх набігів, жителі/ки звели біля броду через річку сторожове поселення, а жінка на ім’я Стеха відкрила корчму. Жилося їм спокійно, аж поки не прийшли татари. Проте господарка корчми Стеха заманила татар у річку, і вони разом здолали ворога. На жаль, Стеха загинула в бою, її поховали в кургані на березі Орелі, а село на честь відважної воїнки перейменували на Стешин брід. Згодом з’явилася подвійна назва Стешино-Чорноглазівка, бо очі в Стехи були чорні, як терен. Ця назва збереглася до 1927 року, а потім її скоротили до Чорноглазівки.
Перекази розповідають, що в козацьких таборах були жінки, які супроводжували загони в походах. Це могли бути «білоголові» — дружини старшини і заможних козаків, «дівки-бранки», кухарки, «ворожки-чарівниці», оточені гуртами помічниць, які за потреби виконували різні функції — від сестер-жалібниць до зв’язкових і шпигунок. Про них існують легенди, як під час облоги козацької фортеці: «Тисячами обсадили вали, на шанцях розставили гармати, сотнями обсадили башти й брами, а по високих дахах розставили чарівниць і чарівників, і ці звідти чинили заклинання на добру стрільбу, повітря й вогонь» [5].
У Козацькому літописі описано бій під Заславлем, у якому активну участь брали дві жінки — сестра полковника Донця Соломія та її товаришка, що їх називали «чарівницями». Про їхню долю є багато легенд. Розповідають, що поляки захопили «козацьку чарівницю Солоху», яку спочатку катували, а потім спалили. В іншому джерелі сказано, що піймавши ту «чарівницю з її товаришкою, повтинали їм шиї».
Ще одна легенда — ніби пророцтво Донцевої сестри спричинилося до поразки козаків у бою під Сульжинцями. Гарцюючи на коні, вона «застрашила серце брата та козаків, голосно пророкуючи поразку». Під час бою дівчина потрапила в полон разом із товаришкою, що про неї сказано: «котра, знать, була у Хмельницького від наслання і шкідливих уроків».
Михайло Грушевський у книжці «Про батька козацького Богдана Хмельницького» (1909), розповідаючи про запеклі бої козаків Богдана Хмельницького з поляками, наголосив, що «не тільки чоловіки, а й жінки билися» і що поляки не жалували не тільки чоловіків, а й жінок [4].
Козачка Олена Зависна
У листопаді 1654 року каральне військо Речі Посполитої на чолі з обозним Стефаном Чарнецьким обложило місто-фортецю Бушу. Населення містечка — близько 6 тис. осіб — два дні чинило відчайдушний опір ворогові, майже всі полягли в нерівній боротьбі. Польські загарбники вдерлися до міської фортеці і вбили майже всіх захисників/ць. Проте жінки й дівчата продовжили боротися з польським військом, допоки Олена Зависна не підпалила діжку з порохом (за іншими даними, пороховий льох) та підірвала себе разом із ворогами. Цей епізод описано в історичній повісті Михайла Старицького «Облога Буші» та в його історичній драмі «Оборона Буші».
Отаманша Настя
Переказ «Могила Настина» (в інших варіантах «Могила Насті») записано від старого Степана Сатани із села Котовки на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область), де й розташовано цю могилу. Це легенда про відважну отаманшу Настю, яка носила шаблю, чоловічий-козацький одяг і була отаманшею групи козаків.
Нібито жила дівчина Настя, яка тримала ватагу козаків, але ніхто не знав, що вона дівчина: «Кажуть, у неї вусики маненькі були, то й вважали її за свого брата, і тільки...» [4] Близько року Настя правила за козака, а як померла, тільки тоді дізналися, що вона не козак, а козачка. Цікаво, що це не поодинокий випадок, коли жінка перевдягалася в «чоловічий» одяг і йшла козакувати.
Існують записи, що серед загиблих захисників замку Прухнік на Поділлі (події 1524 року) було знайдено тіла перебраних у чоловічий одяг жінок. «Для того, аби їх не розпізнали, жінки поголили собі голови» [11].
Кошова Христя
У 1894 році записано легенду про те, як жінка стала кошовою: «Запорожці — як ті ченці: мало розбірали толку в жінках. Інчій було і зостаріється, а баби і в вічі не побаче. Раз запорожці достали десь невеличку дівчинку і віддали кошовому» [4]. Кошовий виховував Христю, вважаючи, що то хлопець. А помираючи заповів, щоб вибрали її кошовим. Ставши кошовим, точніше кошовою, Христя взяла собі за джуру молодого козака Гнатка.
«Чі довго панував, чі ні — тіко не втаїлось шило в мішку... Раз Гнатко підпив і давай докорять запорожцям: “Які з вас, — каже, — лицарі, коли у вас баба за кошового праве?” Намотали собі козаки на вус і замовкли. Настала ніч, всі обляглися спать — вони і сунули до кошового. Почув Гнатко гомін, схватився і каже: “Тепер, Христе, прощай!” Тікаючи с хати, один сапьян надів, а другий не вспів, вскочив на коня і подався із Січі. Козаки в хату. Ой лихо!, воно і справді баба!.. Кинули вони ту бабу та й пустились в погоню за Гнатком».
У легенді Гнатко врятувався так, що мати перевдягла його в жіноче вбрання і посадила прясти. Цікаво, що Христю козаки ніяк не покарали і відпустили: «Запорожці вибрали собі кошового, а Христю отставили: “Живи, — кажуть, — в городочку, не показуйся, бо піймають запорожці — підріжуть сорочку» [4].
Лучниця Варвара Мотора
Найвідоміша своїми військовими подвигами козачка в історії України — Варвара Кодак (Мотора або Яшна). Достеменно невідомо, хто її справжні батьки. Яшний — сотник запорожців, який повертався з походу додому і помітив пожежу в українському селі, знищеному набігом ординців. З охопленої вогнем хати почувся дитячий плач, сотник урятував з полум’я маленьку дівчинку, удочерив її і дав ім’я Варвара.
Повернутися з дитиною на Січ він не міг, тому оселився біля дніпровських порогів і створив лоцманську флотилію. Дівчинка росла поруч із названим батьком, шабля і лук заміняли їй іграшки.
У серпні 1635 року запорозькі козаки вдерлися у фортецю Кодак, яка вважалася неприступною через застосовані в будівництві надсучасні французькі інженерні методи та міцну польську залогу. Проте фортеця впала, коли прийшов, як писав польський літописець, «Сулима з Черкас і ще два полковники з ним, зібравши три тисячі козаків» [2].
За наказом гетьмана Івана Сулими в захопленому Старому Кодаку осів загін сотника Яшного, а для підкріплення йому послали козаків на чолі з молодим хорунжим Семеном Моторою. Невдовзі між Семеном і Варварою спалахнуло кохання. Проте названий батько був проти їхнього шлюбу.
За переказами, Яшний змінив думку після набігу татарської орди на Самарську переправу, яку охороняли козаки Семена Мотори. Козаки перемогли переважні сили ворога завдяки невідомому/ій лучнику/ці, який або яка із засідки надзвичайно вміло вражав/ла стрілами ординців. Прибираючи вбитих з поля бою, випадково помітили, що багато стріл підписані: «Варвара Кодак» — на честь фортеці, «Варвара Яшна» — на честь названого батька та «Варвара Мотора» — на честь коханого. Відтоді дівчину з трьома прізвищами прозвали «трьохликою». Варвару прийняли до козацького загону, а сотник Яшний більше не заперечував проти її шлюбу із Семеном Моторою.
У 1637 році козаки гетьмана Павлюка, побратима Івана Сулими, захопили в Корсуні й Черкасах гармати і підняли масштабне повстання проти шляхти. Воно тривало кілька місяців, а в грудні завершилося поразкою в битвах біля Кумейок і Боровиці на території нинішньої Черкащини. Підступно захопленого в полон Павлюка стратили, рештки повстанського війська, які зуміли вирватися з оточення, знайшли притулок на Запорозькій Січі і чекали на весну, щоб продовжити боротьбу.
У березні 1638 року загони отаманів Острянина, Гуні і Скидана вирушили із Січі проти ворога — одночасно кіньми і пішки по Правобережжю та «чайками» по Дніпру. Вибивши поляків із Чигирина, перейшли через Дніпро на лівий берег і здобули перемогу в кількох битвах проти коронного війська Потоцького.
Дорогою до повстанців приєднувалися малонавчені і слабо озброєні селяни, а також козацькі підрозділи. Зокрема, в поході від самого початку брали участь козаки Кодака, серед них Семен і Варвара Мотори.
Однак до ворогів постійно прибувало підкріплення, у них було більше зброї і припасів. В останні дні травня 1638 року повстанці укріпилися біля Жовнина (сучасний Чорнобаївський район на Черкащині), в місцині між Сулою і Дніпром. Козаки тримали оборону аж до серпня, час від часу отримуючи допомогу з Черкас і Чигирина.
Безуспішно намагаючись зламати оборону, поляки зазнавали великих втрат, один за одним гинули їхні воєначальники. Між ворогами поширилися чутки, нібито: «У козаків є відьма, яка допомагає чарами, а ще — бачить далі, аніж птах може бачити і надзвичайно влучно шле кулі з мушкета та стріли з лука» [2]. За переказом, розвідники Потоцького виявили, що особливу небезпеку в козацькому таборі становить «відьма», яка безпомилково відстрілює ротмістрів і вельмож.
Гетьман Яків Острянин особисто приставив до Варвари шістьох козаків, щоб ті заряджали їй мушкети або, як скаже, стріли подавали. Сама ж вона була зайнята невпинною стрільбою по командирах польського війська. Про це полякам розповів козак, який перейшов на їхній бік. Отож коронний гетьман Потоцький наказав стріляти в кожну жінку, яку побачать між козаками. А для надійности — ядрами з гармат: «Потоцький наказав відкривати гарматний вогонь по всякій жінці, яку буде помічено в козацьких шанцях. Дуже багато жіноцтва полягло від розривів порохових ядер» [2].
Під час одного з прицільних гарматних обстрілів загинула й Варвара, її поховали на березі Сули під Жовнином. Семен Мотора загинув 1652 року в бою з анаульським князем Мекерком. Та скрізь, де колись проходили загони першопрохідців Семена Мотори, на карті залишилися однотипні назви місцевостей: Варварина сопка, Варварина могила, Варварині груди, Розпадок Варвари.
Існує версія, ніби отаман назвав Варварою нову дружину з місцевих сибірських племен. За іншою версією, він просто весь час згадував ту, яка назавжди залишилася під Жовнином.
Післямова
То що, воювали жінки в козацьку добу разом із чоловіками? Адже про декого ходили легенди і залишилися письмові згадки. Однак навіть фольклор свідчить, що жінкам доводилося перевдягатися або приховувати свою стать.
Ми знаємо про це надто мало, щоб робити конкретні висновки. Що відомо напевне — через патріархальну культуру, відсутність у жінок можливостей займатися наукою, історію досліджували переважно чоловіки, відтак поза увагою істориків опинилося українське жіноцтво, а пройдений шляхтянками, міщанками, козачками і простими селянками життєвий шлях повністю зник, залишивши прірву в історичній науці.
Моя стаття — це спроба зруйнувати пряму асоціацію козацької доби з чоловіками та надати видимости жінкам, які боронили свою землю. Нині в Збройних силах України понад 50 тисяч жінок. То чому вважається, ніби наші предки-жінки не могли брати участи в обороні своєї країни й раніше?
Список використаних джерел
1. Антоній І [Роллє, Юзеф Антоній]. Жінки при Чигиринському дворі // Хроніка–2000. — 1994. — № 3/4. — С. 134–175.
2. Бравада О. Варвара Мотора: козачка-«снайпер», яку вороги вважали відьмою... // Всеукраїнська незалежна суспільно-громадська газета «Козацький край». — 2017. — 8 листопада.
3. Вирський, Дмитро. «Дискурс про козаків» (характеристики українського козацтва в річпосполитській історіографії останньої третини XVI — середини XVII ст.). — К.: Інститут історії України НАН України, 2005. — 111 с.
4. Глоба Т. Жінки на просторах козацького Запорожжя. Частина І. Жінки-берегині // https://www.dnipro.libr.dp.ua/zhinki_kozachki_beregini
5. Глоба Т. Жінки на просторах козацького Запорожжя. Частина ІІІ. Жінки-войовниці // https://www.dnipro.libr.dp.ua/zhinka_kozachka
6. Гуржій, Олександр. «Іван носить плахту, а Настя — булаву»? Суспільно-політичний портрет елітної жінки першої третини XVIIІ ст. // Соціум: Альманах соціальної історії. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2002. — Вип. 1. — С. 219–230.
7. Іван Франко. Козак Плахат. Українська народна пісня, друкована в польській брошурі з р. 1625 // Записки НТШ. — Львів, 1902. — Том 47. — Кн. ІІІ. — С. 9–12.
8. Кривоший, Олександр. Жінка в культурному просторі Запорожжя: межі присутності // Історія в школі. — 2011. — № 9. — С. 15–23.
9. Кулиш П. А. Записки о Южной Руси. — СПб., 1857. — T. 1. — С. 159–222.
10. Литвин, Михаил. //Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — К.: Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1890. — Вып. 1: XVI ст. / Михаил Литвин, Б. де-Виженер, Л. Горецкий, Э. Ляссота; пер. К. Мельник; под ред. В. Антоновича. — С. 41–42.
11. Макаров, Анатолій. Козацтво і бароко // Запорожці: До історії козацької культури / Упор. тексту, передм. І. Кравченка; упор. іл. матеріал Ю. Іванченка. — К., 1993.
12. Надхин Г. П. Память о Запорожье и последних днях Запорожской Сечи / Изд. Императ. о-ва истории и древностей рос. при Моск. ун-те. — М., 1877. — 69 с.
13. Скальковський А. О. Історiя Нової Січі або останнього Коша Запорозького. — Дніпропетровськ, 1994. — С. 60, 151, 210.
14. Стороженко, Олекса. Твори: У 2 тт. — К., 1957. — T. 1.
15. Цибульська В. Чи була Запорізька Січ виключно чоловічою парафією? // Tsybulska.com
