«Бáтьківські війни» після розлучення: боротися з жінками чи з патріархатом?

Читаю оце цікаве дослідження про рухи батьків у Чехії - ті, що «воюють» з колишніми дружинами за право опіки над дітьми (подібні до нашого "Батько має право"). В них є така цікава особливість, властива, до слова, й українському руху, це звинувачувати свою колишню дружину в усіх негараздах, руйнації сім’ї та зловмисному перешкоджанні татові в реалізації його батьківської ролі.
Я свідома того, що тати та матері бувають різними. Я свідома того, що існують різні історії розлучення. Я свідома також того, що є тати, в яких сильні емоційні зв’язки зі своїми дітьми та діти, які би хотіли залишитися зі своїми татами після розлучення, і є матері, які безпідставно обмежують можливості чоловіка спілкуватися з дітьми.
Соціологія має справу з тенденціями. Тож я буду говорити про тенденції, знову ж таки, визнаючи можливі варіації.
54% українських одружених чоловіків визнають, що в їх сім’ї вихованням дітей займаються переважно жінки (за даними дослідження соціологічної групи «Рейтинг» у 2015 році). Серед жінок так вважають 63%. Мусимо зважати, що окрім безпосередньо виховання піклування про дитину містить безліч інших повсякденних дій – готування, прасування тощо. І ці функції ще сильніше закріплюються за жінками: те, що в їх сім’ї переважно готує їсти жінка визнали 76% чоловіків. Тобто можу припустити, що чоловіки визнають наявний гендерний порядок та не надто йому опираються.
Відтак, у мене є одне базове питання до тат, які виборюють право на опіку над дітьми після розлучення та часом буквально тероризують колишніх дружин (до слова, не чула про жодний рух матерів в Україні, які би здійснювали груповий тиск на чоловіків, які не платять аліментів). Скільки з них виборювали право буди «відповідальним батьком» у шлюбі? Не в сенсі «годувальником», а в сенсі щоденного догляду за дитиною? А саме: 1) скільки тижнів, місяців вони перебували у відпустці по догляду за дитиною; 2) скільки разів доглядали хвору дитину вдома; 3) чи знають вони достеменно, з ким їх дитина товаришує, які страви любить, чи є в неї щеплення та які, чи є алергія на щось, чим любить гратися тощо. Звичайно, батько має право доглядати та виховувати власну дитину. Тож чому чоловіки не реалізують цього права, перебуваючи у шлюбі?
Відтак, якщо тато це переважно "гаманець", то чому після розлучення він претендує на нову роль та чому він не претендував на неї до розлучення? І чи не станеться так, що після набуття опіки над дитиною, функції догляду за неї він знову передасть жінкам – своїй новій дружині чи бабусі?
Причини цього різні, але у тому числі (ба навіть у першу чергу), наявний суспільний устрій та його гендерний порядок. Чоловіки можуть сказати, що вони мусили заробляти гроші, жертвувати своїм спілкуванням з дитиною заради заробітку, що їх дружини підштовхували їх до цього. Як соціологиня я вбачаю у цьому не тільки наслідок власних життєвих виборів, а й систему гендерних шухляд, де за жінками та чоловіками закріплюються різні ролі чи не від народження.
Для судової системи залишити дитину з матір’ю після розлучення є логічним (якщо це звичайно не шкодить інтересам дитини). Ця система та судді керуються не стільки гендерними стереотипами щодо виховання дітей як жіночої справи, скільки тим, що де-факто жінки доглядають дітей у переважній більшості українських сімей.
Відтак, може чоловічим рухам на захист бáтьківських прав в Україні не з жінками треба боротися, а з патріархатом? Лобіювати впровадження в Україні оплачуваної відпустки по догляду за дитиною та квоти для батька у ній, боротися з гендерними стереотипами в системі освіти, популяризувати практики повсякденного догляду за дітьми серед чоловіків. Може тоді суспільство визнає, що батько таки має право?