Марш Жінок 2020*: про базові права складними словами

Цього року я з подругами вперше вийшла на Марш Жінок. Зізнаюся чесно: хоч я і поділяю феміністичні цінності та свідомо обстоюю ідеї гендерної рівності вже кілька років, мені було трохи ніяково. Ніяково не зрозуміти, як саме поводитися, кричати гасла, обрати близький мені лозунг. Мені не доводилося особисто зазнавати різних форм дискримінації і утисків тому, що я жінка (окрім побутового сексизму), однак я свідома того, що ця дискримінація існує на системному рівні й жінки лишаються вразливою групою, зокрема в Україні.

Насправді мені часто доводиться чути від людей, що їм некомфортна форма вуличного протесту. До цієї когорти належу і я. Я не розумію, куди себе приткнути й що саме робити. Не думаю, що в світі існує багато людей, кому справді подобається виходити на вулиці з метою протесту. Однак саме вуличні акції під час першої та другої хвиль фемінізму допомогли жінкам вибороти ті права, якими ми сьогодні користуємося. Саме марші й страйки стали інструментом у боротьбі за владу над публічним простором, зробили голоси жінок гучнішими, привернули увагу до їхнього погляду на світ і свого місця в ньому. Тому я пішла, залучившись підтримкою найкращих подруг.

Коли ми потрапили всередину колони, ніяковіння й дискомфорт почали зникати. Ми захоплено розглядали численні плакати з крутими й креативними гаслами, виглядали знайомих, спостерігали за людьми. Я не сподівалася побачити їх аж так багато! Близько 3 тисяч людей прийшли підтримати мирний протест і заявити, що права жінок – це права людини. Серед учасників і учасниць не лише громадські активіст_ки та студент_ки київських вишів: вийшли жінки різних поколінь, з різним кольором волосся, різної сексуальної орієнтації, були сім’ї з маленькими дітьми, пари, а також чоловіки. Ці люди надихали й створювали атмосферу свята – свята жіночої та глобальної солідарності в боротьбі з дискримінацією.

Різні колони, що сформували марш, привертали увагу до різноманітних соціальних проблем: екології, домашнього насильства, легалізації проституції або прийняття шведської моделі, мусульманського фемінізму, прав жінок-ромок, жінок з обмеженими можливостями тощо. Плакати з фотографіями Олени Пчілки, Ольги Кобилянської,  Соломії Павличко, Михайла Драгоманова та їхніми висловлюваннями про рівність статей демонстрували, що в Україні існує своя феміністична традиція зі своїми лідер_ками думок. Вимогою номер один була ратифікація Стамбульської конвенції, яка визнає гендерне насильство формою дискримінації і пропонує механізми покарання кривдників.

Однак бути всередині руху не означає розуміти, як цей рух бачать ззовні.  Ввечері ми дивилися, як українські ЗМІ висвітлювали цьогорічний марш. На жаль, якщо ми поглянемо на те, які коментарі звучали від учасни_ць Маршу для ЗМІ і з якими гаслами виступали представники маршу проти абортів, що відбувався паралельно з Маршем жінок, розуміємо, що мова «Традиції й порядку» набагато зрозуміліша для більшості українських громадян, аніж складна, подекуди академічна мова, яку використовують фемініст_ки.

Мої подруги працюють у комунікаціях. Їхній професійний погляд сформував наступний висновок: українським феміністичним рухам не вистачає PR-компетенцій –простої мови, яка буде зрозуміла кожному. От, наприклад, чоловік з «Традиції і порядку» називає цифри: в такому-то році в Україні померли стільки-то громадян, стільки народилося, а абортів було зроблено таку кількість. І начхати на те, що ці цифри, можливо, не відповідають дійсності, адже ніхто їх перевіряти не буде. Відбувається апеляція до емоцій, до демографічних питань і патріотизму в часи війни –  й така стратегія, на жаль, працює! Натомість ми говоримо абстрактно й складно – про репродуктивні права (пересічному громадянину чи громадянці it doesn’t ring a bell), про патріархальну систему, про дискурс тощо. Ми використовуємо мало яскравих прикладів і цифр. Якщо загравати з публікою, працювати на імідж, обрати обличчя, які за замовчуванням сприймаються суспільством, можливо, на марш прийде ще більше людей. А якщо учасницею буде якась відома й популярна особистість – успіх гарантовано!

Насправді я сама давно думала над тим, як мені складно говорити про фемінізм з людьми, які взагалі нічого про це не знають. Я не знаю, з якого боку підступитися, як і з чого розпочати цю розмову. Я не навчилася відповідати на запитання, чи збираюся я заміж. Але треба цьому вчитися – завчити відповіді на подібні запитання, працювати над тим, щоб меседжі й мова була зрозумілими, доступними, щоб якомога більше жінок могли себе з ними ідентифікувати або, принаймні, відчути небайдужість, емпатію.

Наступного року ми знову йдемо на марш! Бо хочеться, щоб це стало нормою – висловлювати солідарність, демонструвати, що в Україні є громадянське суспільство, яке пам’ятає про свої права! Й за це не має бути ніяково.