20 лютого, 2018

Мій експеримент — місяць без макіяжу

26 січня 2018
Альона Барановська
Феміністка, журналістка, студентка-історикиня, продюсерка могилянського телебачення.

Репліка до статті: Макіяж у сучасній культурі

Кажуть, що зміни сприяють розвитку. Однак вихід із «зони комфорту» часто вимагає певного поштовху. Коли редакторка «Гендер в деталях» Тамара Злобіна запропонувала мені відмовитись від використання макіяжу на місяць — паралельно з роботою над текстом «Чи зникне макіяж у ХХІ столітті?», я думала недовго, хоча й усвідомлювала всю складність поставленого завдання.


Я майже щодня роблю макіяж. За попередні роки навчання в університеті зовсім без макіяжу я приходила разів чотири-п’ять від сили. Його інтенсивність, спосіб нанесення змінювались. На першому курсі, скажімо, я не могла уявити свій щоденний макіяж без тіней для повік, олівця, туші й помади, згодом почала більше експериментувати. Звісно, можна висувати теорії, чому так відбувалося, але мені так було комфортно. Я взагалі вважаю, що разом із внутрішніми змінами, трансформацією особистості змінюється і зовнішність людини. І це насамперед стосується стилю, макіяжу, зачіски тощо.


Отож усі мої знайомі з університету, де я проводжу більшість часу, бачили мене завжди з макіяжем. Внутрішньо з ним я почуваюся впевненою, «самою собою». Мені подобається ритуал нанесення макіяжу зранку, це чи не найприємніший момент зборів перед виходом із дому. І хоча я наношу макіяж переважно в одному стилі, він завжди відрізняється залежно від настрою, від бажання почуватися сьогодні так чи так.


Ще один момент, який підштовхує до декоративної косметики, — це ейджизм. Я не раз відчувала його на собі, коли люди сприймали мене менш серйозно, скептично лише через мій юний вигляд. Їх не цікавили мої особисті якості, досвід чи ще щось справді важливе. Макіяж ставав чарівною паличкою, яка додавала "дорослості" і поваги у ставленні інших.


Можна сказати, що багато в чому моє ставлення до макіяжу зумовлено патріархальним соціальним контекстом, у якому я живу. І баланс «зовнішній тиск / особистий вибір» дуже хиткий та неоднозначний. А проте я людина, яка шукає власний шлях, і була рада поекспериментувати, відмовившись від того, до чого так звикла і навіть полюбила, — відмовившись зовсім!


Перші дні були найважчими. Я відчувала себе голою, мені здавалося, що в транспорті, на вулиці на мене всі дивляться і бачать, що я не така, як треба.


Був ще один момент, який я хотіла перевірити. Часто я ловлю на собі погляди, переважно представників чоловічої статі, й інколи це геть неприємно. Наприклад, коли мені потрібно повертатися пізно ввечері додому. Я запитала себе, чи буде менше проявів уваги в мій бік, якщо я буду без макіяжу. І так, це спрацювало! Тому що тепер мене сприймали не в стилі «дівчино, давайте познайомимось», а дівчинкою-школяркою, яку можна зігнати з місця в метро і до якої «нормально» звертатися на «ти». І я спокійніше поверталася додому, в незрозумілих ситуаціях глибше опускаючи обличчя в шарф.


Усі дальші дні не легшало. Я довго звикала до свого постійного натурального зображення у дзеркалі. Мені свербіли руки хоч щось «підфарбувати». «Ну, хоча б брови!» — думала я, але мужньо трималася. Десь із другого тижня мандраж почав стихати. Можливо, це тому, що я до того часу перетнулася з багатьма людьми і побачила їхню реакцію. Жарти жартами, але кілька знайомих не одразу мене впізнали. Часто мене запитували, чи я не захворіла, чому я не виспалась (хоча не висипалась я регулярно кілька років поспіль, але за тональною основою і яскравою помадою, очевидно, помітити це було важче). Дехто просто допитливо розглядав, ближчі люди запитували, що зі мною сталось, що я ходжу без косметики. Одна подруга, почувши про мій експеримент, і собі захотіла долучитися. Були люди, які просто казали, що мені таки краще ходити з косметикою. Та переважній більшості було однаково, особливо тим, хто мене добре знав. Це стало цінним уроком цього експерименту.


І все ж таки мені було важко. Я рідше дивилася в люстерко, ухилялася від селфі (і власних, і групових), ще більше стала звертати увагу на якість макіяжу в перехожих дівчат. За три дні до кінця експерименту я брала участь у зйомці, де потрібно було бути в образі, з яскравим макіяжем у готичному стилі. Цей момент теж мав цікаві результати. Зазвичай я не використовую настільки яскравий макіяж. Тому реакція людей (незнайомих), із якими я стикалася, була для мене дуже незвичною. У метро я просто відвертала голову від одного погляду і натикалася на інший. Якоїсь миті мене це почало відверто дратувати. Я спіймала себе на думці, що, мабуть, той самий ступінь уваги відчувають люди, які постійно носять яскравий нестандартний макіяж, вифарбуване волосся у якийсь зелений чи рожевий — ті творчі блогер(к)и, про яких я писала у статті. Наскільки тоді вони (не)люблять викликати таку увагу?


По закінченні експерименту, рівно за місяць, я почала користуватися косметикою у звичному для себе режимі. Це не пройшло повз увагу мого близького оточення. У метро знову почали звертати увагу чоловіки.


У результаті моя шкіра на обличчі стала кращою. Погустішали брови. Однак бонуси від експерименту не лише фізичні. Тепер я можу піти на пари без косметики і почуватися впевнено. Я все-таки люблю макіяж, але відчуваю себе вільнішою у цьому плані.


Це був корисний досвід пізнати себе, свої страхи і мотивацію до певних дій.


Для мене особисто макіяж — інструмент, який має прикладне значення. Макіяж дає можливість створювати образ того, як людина сприймає себе, світ і як вписує себе у цей світ. Це так само, як з одягом, автомобілем, їжею, яку вона вживає, та взагалі зі стилем життя. Можна — і варто — аналізувати соціальне підґрунтя особистих виборів, але важливо також розширювати їхній «асортимент».