Марш на Мангетені

Підготовка до Жіночого Маршу розпочалася одразу після виборів, але я, хоч і була свідком масштабної низової самоорганізації, в день події була приголомшена її розмахом. Зранку провідні медія виклали мапу сестринських маршів по всім штатам та по цілому світу, а вже під вечір було зрозуміло, що ми взяли участь у найбільш численній акції глобальної солідарністі. Вулиці середмісця Мангетену були вщент заповнені мітингувальни_цями, багато з яких носили рожеві pussyhat — результат приватної ініціативи, яка іронічно відповідала на сексистський коментар Трампа про "grab them by the pussy." Завдяки таким капелюшкам та численним мемам, які циркулювали мережею і зрештою осіли на протестних постерах, Жіночий Марш мав виразну візуальну мову, яка, я упевнена, матиме символічне значення для майбутніх правозахисних та мистецьких рухів.

Утім, такий підйом має серйозні витоки: історію боротьби за права жінок в США налічує кілька десятиліть. Друга хвиля фемінізму кінця 60х—70х дала чітке уявлення про політичний аспект “жіночого,” “особистого,” такого, про що суспільство не хоче казати вголос та чути. Гасло “the personal is political” закликало піднімати питання, яким не було місця в домінуючій патріархальній системі. Третя хвиля розширила поняття фемінізму, додавши в нього політику ідентичностей, тобто тепер до ідеї “feminism is the radical notion that women are peope” додалися представниці різних національностей, етнічностей, релігій — тобто рух за права почав “захоплювати” більші території.

Я розділяю думку Тамари Злобіної про Марш 21 як початок четвертої хвилі, оскільки подія означила новий рівень феміністського руху. До мітингу доєдналися представники усіх гендерів, озвучені гасла торкалися різних аспектів прав людини — кожної людини, незалежно від кольору шкіри, країни походження чи віросповідання. Враховуючи планетарний масштаб акції, можна сказати, нарешті суть фемінізму — боротьба за права людини — прочитана правильно і в певному сенсі стає common place. Я побчила безліч батьків, які виховують своїх дітей ідеях рівності, гідності, поваги та прийняття іншого.

Мені було страшенно прикро побачити, що українці не солідаризувалися з маршем, як це зробило понад шістсот міст світу. Коментарі на кшталт “мені не подобаються феміністки” або “у нас війна, чому ми маємо солідаризуватися з країною першого світу” показують глибоке нерозуміння зв’язку між рішеннями, які приймають Трам чи Путін, та політичною, екномічною, соціальною ситуацією тут, в Україні; між готовністю вступитися за людину, чиї права під загрозою, та змінами в суспільстві.