17 червня, 2024

Петро Жеруха про шлях від музиканта до військовослужбовця, про гомофобію в армії та про те, як зробити камінгаут перед по_братимами

30 вересня 2023
Поширити в Telegram
1139
Ірина Дєдушева

Журналістка, СММниця «Гендер в деталях», феміністична блогерка www.instagram.com/irinadedusheva/

Петро Жеруха — військовослужбовець сухопутних військ ЗСУ, автор петиції «За реєстровані партнерства для одностатевих і різностатевих пар, на підтримку законопроєкту № 9103 “Про інститут реєстрованих партнерств”».

Опублікувавши петицію, Петро зробив публічний камінгаут про свою бісексуальність. Це був камінгаут і перед найближчими людьми. Коли розкривав сексуальну орієнтацію перед побратимами, уявляв найгірші сценарії, навіть що вони зараз повернуться і побʼють його.

— Петре, ви стали відомим після петиції на підтримку законопроєкту № 9103 «Про інститут реєстрованих партнерств» для одностатевих і різностатевих пар. Розкажіть більше про це: як і чому ви вирішили публічно підтримати цю петицію?

— Насправді це було несподівано. Це був березень 2023 року. Ми тоді жили в не дуже хорошому будиночку, був поганий звʼязок, тож із по_друзями рідко зідзвонювалися. І тут мені зателефонувала Марія Клюс, авторка тексту законопроєкту, вона працює в команді Інни Совсун. Марія попросила побути поруч з нею, коли вона реєструватиме цей законопроєкт, надсилатиме аплікацію у Верховну Раду.

Це для мене було шоком, бо вона нічого не казала про те, що готує такий законопроєкт. І добре, що так, бо я не мав цього стану очікування. Було відчуття, ніби  я одразу ввійшов у фінальний сезон серіалу. І коли Марія вже була дуже втомлена, я, навпаки, заряджений. У мене вистачило енергії, щоб написати купі людей, подати петицію, поширити інформацію про це! 


З Марією

Насправді я довго не думав про те, щоб підтримати законопроєкт петицією. Хоча розумів, що якщо під своїм іменем це зроблю, то це буде все... Усі дізнаються. Я наважився на це, бо повірив, що це створить реальний шанс наблизити квір-спільноту до відчуття безпеки та стійкіших позицій у суспільстві як повноцінної його частини. Зареєстрував петицію, попрацював кілька годин, а потім вирішив, що, напевно, треба з батьками поговорити (сміється). Краще самостійно все розповісти, ніж вони дізнаються від умовної ТСН.

— Тобто цей момент став вашим камінгаутом перед батьками?

— Так. Я довго готувався, проте потрібно було лишень додати вогню у цю боротьбу за власні права, і в наступну мить ти вже вписуєшся в адвокаційний процес підтримки впровадження законопроєкту. Є розуміння, що все може реально змінитися і вплинути на всіх людей.

Я багато варіантів розглядав, як зробити камінгаут перед батьками. Знайшов ЛГБТ+ дружню організацію, до якої вони могли б приєднатися – мова йде про громадську організацію «TERGO». У мене були години роздумів про це, а потім усе відбулося дуже швидко. Це було як мільярд кроків уперед — зробити петицію і поговорити з батьками. А після цього у мене, здається, вже не було жодного переживання. Що може бути страшніше? (Сміється)

— І як це відбувалося з батьками?

— Я кажу: «Я маю дещо сказати. Це ні на що не має впливати, це така ремарка, інформація для того, щоб ми могли будувати стосунки далі разом». І таку паузу зробив гробову. І батьки такі: «Нуу?» І я продовжую: «Мені подобаються і жінки, і чоловіки». І вони такі сидять: «Угу». І знову така гробова тиша, а потім тато каже: «І треба було так довго чекати? Навіщо така жахлива пауза? Ми вже думали, що хтось помер! І самим можна було вмерти від інфаркту!»

Далі вони попросили дати їм трошки часу це все осмислити. «Не треба, може, одразу на весь світ із плакатами про це говорити», — кажуть. Я такий: «Звичайно». І наступного дня вже опублікували петицію. Одна ніч, чи достатньо часу, щоб осмислити? (сміється).

Насправді я уявляв просто жахливі речі. Думав, буде, як у серіалі «Восьме чуття». Там була трансгендерна жінка, і її мама обманом затягнула в приватну клініку, щоб вилікувати від квірности. Її прикували наручниками і сказали, що робитимуть операцію на мозку. Після цього у мене розвинувся такий страх, що мої батьки запхають мене в якусь клітку, щоб «допомогти». Цей страх супроводжував мене, напевно, всі ці роки.  І розбився вщент об їхню турботу.


Дитяче фото

— Той момент, коли перегляд серіалу не пішов на користь...

— Можливо, це стало каталізатором того, що я дуже боюся цього моменту страх відкритися був сильнішим за мене, мої почуття та логічні аргументи. А коли це сталося, весь страх зник — адекватно сприйняли, без агресії.

— У відповіді Міноборони на петицію сказано, що вони не знають, скільки в ЗСУ ЛГБТ+ військових, та й сама по собі відповідь доволі слизька. Виникає враження, що в цьому питанні є певний політичний момент. Як гадаєте, чому петиція не отримала однозначної підтримки від військового керівництва держави?

— Думаю, в Міністерстві оборони, як у будь-якій державній установі, існує директивність управління: коли немає впевненості в тому, чи підтримувати щось чи ні, ти просто або взагалі нічого не говориш, або радше обираєш не підтримувати. Так, про всяк випадок. 

Деколи здається, що державні структури відповідають на запити загально, лише щоб взагалі не висловити якусь думку. У відповідях вони просто цитують законодавство, яке я й сам можу прочитати. Для мене та позиція Міноборони, яка є зараз, дає мало інформації про їхню підтримку чи її відсутність. Однозначно, це не позиція особового складу. Можливо, проєкт офіційної позиції взагалі підготував якийсь клерк, у якого ще сотні на черзі. З нинішніми змінами керівництва МОУ існують думки про те, що комунікація з цього питання пожвавиться і зміниться у позитивну сторону. Я точно хочу у це вірити.

— А у вас є припущення, як у Міністерстві оборони ставляться до ЛГБТ+ спільноти?

— Вони на тому етапі, коли не бачать ЛГБТ+ людей у документах. Квір-військові досі не є окремою соціальною одиницею, яка має певні потреби, що потрібно забезпечувати – цього просто ще не передбачено. Був момент з анкетуванням, у якому, якщо коротко, потрібно було вказати хто ви – квір чи цис-гетеро. Очевидно, що таку практику різко розкритикували.

Важливо звернути увагу на те, що анкетування – це стандартна практика, коли потрібно зібрати статистичні дані. У певному сенсі, у МОУ не проігнорували запит та вирішили зібрати інформацію для оцінки – це позитивний момент. Негативним був спосіб реалізації – не існує протоколів, які захищають від аутингу, від насилля на ґрунті гомофобії і трансфобії, тому не можна звинувачувати особовий склад у тому, що вони не пройшли навчання, не отримали протоколів і здійснили анкетування так, як вміли. 

Я дуже очікую від нового керівництва Міністерства більше уваги до потреб квір-військових та їх готовності працювати спільно над вдосконаленням нормативки МОУ.

— Сьогодні, в день інтервʼю, зʼявилася інформація, що Дмитро Лубінець підтримав реєстровані партнерства. Наголосив, що є всі шанси, що вищезгаданий законопроєкт ухвалять. А що взагалі нині відбувається, на якому він етапі?

— Як член ГО «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права» можу сказати, що ми моніторимо хід процесу. Були спроби організувати зустріч з уже колишнім міністром оборони Олексієм Резніковим.  На жаль майже завжди пріоритетно були важливіші питання. Сподіваємося, вдасться зустрітися з новим міністром.

Позиція ГО «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права» проста – ми готові говорити про свої потреби і співпрацю настільки голосно, наскільки це потрібно, щоб ми були почуті. 

— Тобто до петиції і законопроєкту ЛГБТ+ військові для Міноборони були сліпою плямою? А тепер вони більш-менш відкриті до діалогу з вами?

— Для мене взагалі дивною була така позиція МОУ, коли вони просто не помітили квір-військових серед свого особового складу. ГО «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права» діє вже не один рік, організація провела сотню зустрічей та не зменшує рівень діяльності.

Часто чув, що командування готове рухатися назустріч. З крайньої офіційної позиції зрозуміло, що Міністерство оборони не виступає проти ідеї реєстрованих партнерств та квір-військових. У МОУ є певні питання до деяких пунктів законопроєкту, у яких можна дійти консенсусу.

Особисто для мене, позиція, що якщо реєстроване партнерство можна буде зареєструвати швидше ніж шлюб – це буде дискримінацією цис-гетеро, є яскравим прикладом відсутності інформації про те, що для квір-військових означає партнерство. Якщо у цис-гетеро-військових не буде партнерства – вони спокійно укладуть шлюб. Якщо у квір-військових не буде партнерства – у них не буде нічого. Це ж не якийсь конкурс чи змагання – хто швидше зареєструє сімʼю. Невже той факт, що хтось буде швидше реєструвати партнерство, якось змусить цис-гетеро-наречених відчувати себе дискримінованими?

— В українському суспільстві наразі існує явище, що коли мова заходить про ЛГБТ+ людей, зʼявляється місце для подвійних стандартів. Я говорю про індульгенцію для військових. Героїзація воїнів призводить до того, що суспільство може пробачати їм певні провини. Та якщо людина заявляє, що вона належить до спільноти, це, навпаки, може нівелювати її заслуги. Чи спостерігали ви таке явище? Як ви вважаєте, як має бути?

— Так, буває, йде якась дискусія, а потім кажуть: він військовий. І все. На цьому моменті має відбутися злам дискусії чи що? Мені це не подобається. Це не має якось змінювати точки зору. Мені не хочеться, щоб це була маніпуляція — у нас є ЛГБТ+ військові і треба, щоб усі одразу стали суперлояльними і всіх зрозуміли. Це погана стратегія. Я не хочу, щоб люди підтримували мене через жалість чи через почуття провини за те, що я служу, а вони — ні. Якщо чесно, деколи навіть не хочеться говорити, що ти військовий, щоб ставлення не змінилося...

Водночас я відчував, як негатив до спільноти переносився персонально на мене. Мені в коментарях часто писали, що я несправжній військовий, просили, щоб я якось довів це. Як? Щоб пережив якийсь жах?

Я думаю, варто памʼятати, що ми живемо в правовій державі і військові не повинні бути людьми, які стоять вище за всі можливі закони. Це просто контекст, у якому ми нині існуємо. І водночас не варто демонізувати ЛГБТ+ спільноту. Ми звичайні люди і не вимагаємо для себе ніяких особливих прав.

— Про контекст — розкажіть, який він для вас тепер? У чому полягають ваші завдання під час служби?

— Я служу в підрозділі, який займається технічним забезпеченням військової частини. Якщо коротко, то я документую будь-які зміни, повʼязані з транспортом, щоб він працював, надходив, змінювався, ремонтувався тощо.

Збір Петра Жерухи на запчастини для ремонту автомобілів

— Ким ви були до повномасштабного вторгнення рф?

— Я був музикантом. Останні роки жив у Києві і працював викладачем музики в приватній школі «Майбутні». Також ми з друзями давали імпровізовані концерти. Були одиничні запрошення зробити різні класні штуки, наприклад супровід до німого кіно. Завжди все неслося в таких прикольних темпах.

Паралельно ще я працював адміністративним асистентом у громадській організації «Простір гідности». Це організація, яка пропагує ненасильницьке спілкування як спосіб комунікації з вирішення непорозумінь.


Простір гідності

— Як далі Петро-музикант і громадський діяч став Петром-військовослужбовцем?

— Я ще з осені всіх «напрягав» розмовами про можливе вторгнення. І ми з друзями поступово готувалися і розробляли план дій. 24 лютого ми скооперувалися і зʼїхалися у наших друзів удома. Потім вирішли поїхати до батьків, переконалися, що з ними все гаразд, і знайшли військову частину, щоб там допомагати.

Там мені довірили роботу з документами – частину потрібно було значно масштабувати, опрацювати документи сотень людей за лічений час. Ми днями й ночами сиділи з цими документами і просто якогось дня зрозуміли, що ми вже служимо (сміється).

У якийсь момент нам кажуть: «Ми вас вносимо в списки». Ну, це навіть не обговорювалося, ми, звісно, були згодні. Мені здається, що до тями я прийшов, уже коли в Донецьку область приїхав. А перші місяці не памʼятаю, що відбувалося, — ми не їли, не спали, не перевдягалися. Просто сиділи за компами з енергетиками. Не відчували, як іде час, — все це було на адреналіні.

— Що було вашою мотивацією піти допомагати? Адже в багатьох людей не вистачає її навіть тепер.

— У мене було хороше оточення, свідоме. Ми одне одного підсилювали в цьому плані. Помаранчева революція, Революція гідности були точками неповернення, щоб почати багато уваги приділяти самосвідомості. Ми зрозуміли, що не можна просто жити і не помічати, що відбувається навколо.

Момент вторгнення не залишив місця для байдужости. Це відчуття, коли ти усвідомлюєш, що на твою країну повномасштабно напали, ти розумієш, що є велика кількість людей, які хочуть убити тебе тільки через одну ознаку — бо ти українець. І коли ти відчуваєш цю пряму загрозу, це дуже сильна мотивація. Ось на планеті Земля існує ця група людей, які хочуть убити тебе за це. Ти нічого не зробив, ти нічим їм не заважаєш, але вони на тебе полюють.

До речі, думаю, це щось подібне, коли люди бажають мені смерти, бо я представник ЛГБТ+. Можливо, це допоможе краще зрозуміти, як почуваються квір-люди, квір-військові щодня в суспільстві, яке бажає їм смерти.

— Розкажіть про ваш особистий шлях усвідомлення себе частиною ЛГБТ+ спільноти і перший камінгаут.

— Це було пізно. Я виріс у пострадянському шахтарському місті Червонограді. Там усе було консервативно і гетеронормативно: жодних ЛГБТ+ тем, я ще й компʼютером й телефоном почав користуватися доволі пізно. Жив гетеронормативним життям. Жив і не тужив, як кажуть (сміється). Цієї теми просто не існувало в моєму інфопросторі. 

А потім вступив в універ у Львові, і це була різка зміна. Львів і Червоноград — як дві різні планети. Я познайомився з багатьма людьми з різних регіонів України, вони мені розповідали про свій різний досвід. Коли я вчився в універі, то багато часу приділяв навчанню, але зовсім мало приділяв уваги тому, як я почуваюся. 

На останніх курсах я дав собі слово, що проблеми навчання поступатимуться моїм особистим потребам. Тоді я задумався, що, можливо, варто приділити увагу своїм почуттям. Я зустрічався з дівчатами раніше, але не дозволяв собі аналізувати себе. І коли дозволив прийняти почуття, які у мене є, зрозумів, що, напевно, я маю почуття не тільки до дівчат. І я тільки тоді почав це досліджувати. Було важко просто дозволити почати думати про це. Я дуже довго боровся з почуттям, що зі мною щось не ок.

Просто в якийсь момент почав відчувати, що всередині мене щось гине — якась дуже приглушена частина мене. Вона всередині якось пульсує дуже дивно і боляче, але я не захотів її втрачати і вирішив з нею розбиратися.

Перша людина, якій я сказав, що, можливо, мені подобаються не тільки дівчата, була моя подруга, скрипалька. Було суперважко. Мабуть, найважчі слова в моєму житті. Та коли ти це озвучуєш уголос, це ніби матеріалізується, ніби стає реальністю. Ти ділишся цією реальністю з іншими, і вони її розширюють. Це ніби посилює, дає їй жити, тоді вона не гине всередині. Ця розмова з подругою — ключовий момент, щоб не відмовитися від частини себе. 

Через кілька місяців була розмова ще з однією подругою. І це знову було важко. Кожного разу це було дуже важко. Я не розумів чому. Мені здавалося, що так буде все життя: я просто повинен буду кожній людині на планеті це сказати, і тоді мені стане легше. І я бачив, що це недосяжна ціль, що це неможливо. 

Та якось це коло розширювалося. Мені здається, друзі допомогли в цьому. Вони доклали багато зусиль, щоб розширювати мою комфортну зону доти, доки я не збудував всередині достатньо стійкості. Я усвідомив у якийсь момент, що камінгаут — це щоденна річ. Щоразу ти обираєш — бути собою, поводитися так як хочеш чи грати якусь роль, виправдовуючи очікування наколишніх, які вони наклали на тебе.

— Можна сказати, що ваш перший камінгаут мав позитивне забарвлення? Ваша подруга добре відреагувала?

— Я сказав би, стримано. Вона мене підтримала. Перший період був буферний. Як і з іншими по_друзями. Це період, коли вибудовуються кордони, відбувається переосмислення тебе, переглядаються всі на світі спогади з тобою. Їм треба пройти цей період, коли вони перезавантажаться і вступлять у стосунки з тим, ким ти є. І це деколи реально важко — вибудовувати нові кордони.

Коли людина втрачає відчуття безпеки в стосунках і думає: «О боже, що відбувається? Ми могли щось робити разом, а тепер мені здається, що це небезпечно». Чи щось таке. Наприклад, раніше могли купатися в річці, а тепер що? Могли жартувати, а тепер ці жарти вже не жарти?

Я це проживав щоразу зі своїми по_друзями: у них був період місяць-два, деколи пів року, коли вони це все осмислювали. І це нормально. Я підтримую те, щоб ЛГБТ+ люди давали час своєму оточенню. Бо вони мале ціле життя, щоб це прийняти, а у ваших друзів — п’ять хвилин.

Може бути такий варіант, що вони не захочуть з вами спілкуватися, — це теж ок. Вони подумають і скажуть, що їм так некомфортно. У мене були такі випадки, і люди говорили, що це саме через мою орієнтацію. Звичайно, було боляче, але це краще, ніж якби ми продовжили спілкуватися нещиро.

— До цього справді треба бути морально готовими...

— Так, і тому щоразу, коли ти робиш камінгаут, треба себе готувати до різних сценаріїв. Розуміти, що, можливо, ось ці стосунки зараз завершаться. Важливо усвідомити, що будь-які стосунки з кимось є менш важливі, ніж стосунки із самим собою. Також декому потрібен час для адаптації і цей час потрібно подарувати. Щоб більше дізнатися, почитати якісь статті, заспокоїти себе і знову повернутися в ці стосунки, вже по-іншому. 

— Навколо ЛГБТ+ людей завжди безліч стереотипів, як вважаєте, чим ці стереотипи небезпечні? Зокрема, коли люди опиняються в такому маскулінному середовищі, як військо?

— Військо — це «солянка». Тут служать найрізноманітніші люди. Люди, які в житті ніколи не зустрілися б, тут перебувають разом 24/7. Як вони на що-небудь відреагують — це завжди секрет. 

Цікаво, але деколи люди жахливіше реагують на якусь іншу річ, ніж на те, що я бісексуал. Сказав, наприклад, що я тік-ток дивлюся, і вони такі: «Боже, оце найгірше!» (Сміється) Бісексуал — це ок, а от тік-ток... Або я щось не вмію. «Петре, ти не вмієш міняти масло в машині?! Де ти жив? Що ти в житті робив?!»

Стереотипи, звісно, є, але люди відкидають усе, що не повʼязано з перемогою — з їхніми обовʼязками і військом — на задній план. І мені траплялося таке, що люди кажуть щось негативне про  ЛГБТ+ людей, а потім сідають і виконують свої обовʼязки відповідно до норм і спілкуються зі мною приязно. 

У попередній моїй частині командування боялося, що мене можуть вбити. Ніхто не знає, кого я можу зустріти, — усі ходять зі зброєю, ціле село військових. Бувають різні жахливі ситуації. Командир батальйону і командир бригади казали мені, щоб я видалив усі дописи і не зізнавався про бісексуальність. Мовляв, після війни будеш робити так, як захочеш, а зараз не варто привертати увагу. Цей страх паралізує.

— Це трохи схоже на те, коли кажуть жінкам, щоб вони не одягалися «провокативно», і замість протидіяти причинам хочуть боротися з наслідками.

— Це справді так. Їм набагато легше сказати мені, щоб я нічого не робив, ніж провести з усіма іншими роботу, щоб вони зрозуміли якісь важливі речі. Та я їм сказав, що не для того петицію написав і батькам зізнався, щоб повернутися до старого способу життя, коли я постійно мушу оглядатися і проговорювати подумки, що я хочу сказати.

— Повертаючись до теми стереотипів, як би ви радили реагувати на них?

— Я намагаюся зрозуміти думки іншої людини. Наприклад, мені кажуть: «Ви вбиваєте націю». Я починаю працювати з цією тезою: окей, як це має працювати? як ви це бачите? І далі логічні запитання. Окей, ви думаєте, якщо будуть партнерства, люди перестануть народжувати дітей і одружуватимуться лише зі своєю статтю, так? Ви вважаєте, що люди можуть змінювати свою орієнтацію залежно від умов, так? Схвалять партнерства, їм це буде вигідно, вони змінять орієнтацію? Тобто ви кажете, що ви можете змінити орієнтацію, якщо вам це буде вигідно, так?

На цьому моменті вони задумуються. Мені важливо, щоб люди починали думати, тоді запускається процес. Головне не вмикати емоції, бо тоді швидко виснажуєшся. Важливо розуміти, що за одну розмову ніхто нікого не переконає. І в цьому якраз проблема — всі намагаються всіх переконати, а мені хочеться зрозуміти цю людину.

Часто мені вдавалося знизити рівень агресії і підвищити рівень розуміння. Коли людина мені спочатку писала жахіття, а потім написала: «Я вас зрозуміла, можливо, це для мене незрозумілий спосіб життя, але це мені не заважає, тому окей». Це важко, справді, бо коли ллється на тебе все це лайно, важко це витирати і не хавати. Та важливо, щоб люди починали думати, а не копіювали тези з якихось методичок.

— Чи часто ви стикалися з гомофобією у своєму житті? Які прояви її?

— У мене порівняно лайтові історії. Усе здебільшого на словесному рівні. Був один неприємний момент. Мене подруга не запросила на день народження. Причина – там будуть діти, я з ними говоритиму і невідомо, що я їм можу сказати. Я взагалі не одразу зрозумів, що малося на увазі.  Памʼятаю це відчуття — коли усвідомлюєш, чому це відбулося. Це дуже неприємно. Я ніби відчув бар'єр між собою та суспільством, яке вибрало соціально ізолюватися.

І ще мені завдає болю те, що мої друзі вважають недостатньо важливою боротьбу за мої права. Мені боляче доводити, що мені це потрібно, що у нас далеко не рівноправне суспільство. І це не просто моя примха, а моє фундаментально право, щоб мене захистити. Інколи відчуваю від своїх гетеродрузів певну пасивність... А той самий прайд — він для всіх людей, і для гетеро теж.

— А якщо говорити про гомофобію у війську, з вашого досвіду — наскільки це поширене явище? 

— Я більше помічаю, що робиться вигляд, ніби нас не існує. Наприклад, позиція Міністерства оборони. Це найгірша гомофобія, мені здається, — коли з тебе роблять привида. Ти можеш існувати, тільки якщо дотримуєшся гетеронормативности.

Після публікації петиції, зі мною розмовляли певні представники командування. Вони натякали, щоб я це видалив, тому що для них це буде репутаційна втрата. Це були розмови на кілька годин, і я насправді зміг зрозуміти їх позиції, проте я впевнений, що моя позиція стала зрозумілою теж. Сказав, що я так багато зробив не для того, щоб від цього відмовитися. 

Про батальйон почали жартувати, що це квір-батальйон тощо. Командуванню було неприємно, бо для них асоціюватися з ЛГБТ+ є чимось образливим. З цією проблемою я хочу боротися. 

Узагалі, це хороша ознака, що люди жартують. Значить, вони працюють над прийняттям, якось це перетравлюють. Наприклад, коли мої побратими прочитали допис і петицію, вони не змінили свою поведінку, просто почали жартувати про це. З натяком: «Ой, Петру не кажіть, бо він ще може петицію написати» (сміється).

— Петиція стала камінгаутом і перед побратимами?

— Він був раніше, наприкінці літа минулого року. Ми з побратимами сперечалися на різні теми. Памʼятаю, було щось про права жінок, потім перейшли до ЛГБТ+ спільноти. І вони прямо запитали, чи я ЛГБТ+, а я відповів «так». Вони просто забрали речі і пішли мовчки.

Це було як у якомусь фільмі. Я думав, що це крах, тому що уявив собі найгірше — зараз вони повернуться і побʼють мене чи ще щось... Але їм треба була оця буферна зона, треба було це трохи перетравити, подихати свіжим повітрям. Вони раніше не стикалися з такими людьми. Потім вони повернулися, сказали хороші слова. І настав період, коли було багато жартів і дуже дивних запитань.

— Останні дослідження показують, що більше як третина українців підтримує одностатеві шлюби. Ще торік говорили про те, що за шість років в Україні у півтора рази зменшилася кількість людей, які негативно ставиться до ЛГБТ+. У 2016-му погано до ЛГБТ+ людей ставилися 60,4 %, а 2022-го — 38,2 %. Як ви вважаєте, чому ці зміни стали можливими? Що ще нам як суспільству чи як активіст_кам треба зробити, щоб збільшити кількість людей, які підтримують спільноту або принаймні ставляться нейтрально?

— Я вважаю, що це заслуга сміливих квір-людей, які здійснили камінг аут та відкрито проживають своє життя. А також величезна заслуга організацій, які багато працюють над інформуванням людей про факти, що допомагають людям ухвалювати або змінювати рішення. Коли проводять події, знімають фільми або транслюють фільм з-за кордону, коли витримують тиск, напади, знищення майна. Мені здається, варто акцентувати увагу саме на критичному мисленні та заклику до співпереживання.

— Що повинна робити ЛГБТ+ спільнота, на вашу думку?

— Дуже активно вмикатися. Важливо, щоб люди розуміли, що без них, коли вони вважають, ніби можна піти додому і почекати, нічого не відбудеться. Треба розуміти, що без конкретно кожного і кожної  з вас не буде результату. Хай там скільки команда розробляє законопроєкт і працює над ним, та якщо люди не підтримують, його не ухвалять. Якщо ви не напишете листа депутату, якщо не створите чи не підпишете петицію, не проявите свою позицію публічно  – ніхто про неї не дізнається.

Наприклад, мені казали,  що депутати дуже зважають на те, що люди підтримують, а що ні. Якщо люди написали тисячу листів, то вони беруть це до уваги. Вони не можуть ігнорувати. Можуть на ці листи не відповісти, але потім прийдуть у комітет і обговорюватимуть законопроєкт — і скажуть, що його підтримує суспільство.

Інструкція, як написати листа депутатам

Навіть коментарі у фейсбуці під офіційними дописами депутатів мають вплив. Якщо там сто коментарів із лайном, вони трошки скептично поставляться до ініціативи, запропонованої в дописі. Це така ланцюгова реакція: хтось із депутатів реагує — люди активізуються — депутати починають ініціювати — люди підтримувати. І так воно рухається.

Мені не подобається, що гетеро-люди думають, ніби вони не повинні долучатися, бо це законопроєкт не про них. Це не так — це про їхні права теж. Про ті права, які були б у їхніх друзів, які вже є у них. Ми не живемо у вакуумі. Якщо це впливає на ЛГБТ+ людей, будьте певні, це впливає і на життя гетеросексуалів теж.

Консалтинг від Петра Жерухи

Як зробити камінгаут серед побратимів. Як підготуватися. Як оцінити, чи варто його взагалі робити.

  1. Оберіть правильний час. Будь-яка дестабілізація в команді в критичний момент може негативно вплинути на згуртованість і довіру. Не потрібно робити камінг аут тоді, коли у людей навколо немає ні часу, ні можливостей, ні енергії, ні простору, щоб це сприйняти. Якщо важкий період, не варто випробовувати людей поруч. Оберіть безпечніший момент. 

  2. Підготуйтеся до найгіршого сценарію. Треба бути готовим захищати себе. Я знаю, що це погано — думати і налаштовувати себе на це, бо тоді так і розповідаєш — захищаючись, напружено, деколи агресивно. Та про свою безпеку треба подбати. Обдумайте різні ризики і чи ви до них готові. Наприклад, якщо ви розповідаєте про свою сексуальну орієнтацію побратимові, чи готові ви, що він може про це комусь розповісти і здійснити аутинг?

  3. Коли відчуєте безпечний момент, потрібно прямо сказати про свою орієнтацію чи гендерну ідентичність. І потім одразу ліквідувати страхи, які виникають, адже це майже напевне зруйнує кордони між вами і вам потрібно тут-таки будувати їх знову на нових умовах. Одразу проговоріть уголос те, що, наприклад, для вас їхня довіра, дружба набагато важливіші, ніж якісь спроби до когось залицятися, ви не тварина. Пригадайте, що до того ви поводилися тактовно і так буде надалі. Що ви поважаєте особистий простір інших людей, а отже, вам теж потрібно, щоб поважали ваш. Також наголосіть, що ви не хочете, щоб до вас хтось підходив ближче, ніж ви того хочете, і не торкався без вашого дозволу. І ви теж  дотримуватиметеся цього правила.

  4. Скажіть, що ви не чекаєте, що нові стосунки вибудуються просто зараз. Дайте людині час подумати про це. Можете навіть завершити розмову, не чекайте моментальної відповіді, прийміть будь-яку реакцію у відповідь. Скажіть, що вам важливо це сказати, бо ви хочете бути чесним. Важливо, щоб люди почувалися в безпеці, на них ніхто не тиснув і вони мали можливість це все обдумати.

  5. Якщо відчуваєте, що потрібно, дистанціюйтеся на якийсь час.

  6. Памʼятайте, що повне прийняття одразу — це нереалістичні очікування. Люди можуть розізлитися, ображати вас через страх. Тоді треба сказати: «Окей, я це приймаю, і якщо так, тоді ми спілкуватися далі не будемо до того моменту, доки ти знову не почуватимешся біля мене в безпеці».

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.

      

30 вересня 2023
Поширити в Telegram
1139
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою