1285 
Церемонія нагородження премією Української кіноакадемії «Золота Дзиґа» вперше з початку пандемії проходила у фізичному форматі.
Цього року кінопремію вручали в 23 номінаціях, серед яких одна нова — «Найкращий ігровий серіал». Лідерами за кількістю номінацій стали «Погані дороги» (15), «Атлантида» (11), «Толока» (9), «Черкаси» (4) і «Земля блакитна, ніби апельсин» (4). Всього на участь у п'ятій Кінопремії було подано 86 повнометражних і короткометражних стрічок, з яких в довгий список увійшла 81 робота.
Найкращим повнометражним фільмом стала «Атлантида» (продюсер(к)и Володимир Яценко, Валентин Васянович, Ія Мислицька, режисер Валентин Васянович); вона ж зібрала максимальну кількість статуеток — 6, в тому числі в категоріях «Найкраща режисерська робота», «Найкраща операторська робота», «Найкращий монтаж», «Найкраща робота художника-постановника», «Найкращі візуальні ефекти».
Головною інтригою «Дзиґи»-2021 було суперництво «Атлантиди» та «Поганих доріг» Наталії Ворожбит. У цих фільмів є спільні моменти: обидва присвячені війні, обидва не показують її безпосередньо, обидва відзначені призами на Венеціанському фестивалі: «Атлантида» — Гран-прі в паралельному конкурсі «Горизонти», фільм «Ворожбит» — на «Тижні кінокритики» призом Веронського кіноклубу за найкращу новаторську картину. Українська кіноакадемія присудила Наталії приз зі схожим формулюванням — «Відкриття року», а також іще 4 статуетки: «Найкращий сценарій» (Ворожбит), «Найкраща чоловіча роль» (Юрій Кулинич), «Найкраща чоловіча роль другого плану» (Ігор Колтовський), «Найкраща жіноча роль другого плану» (Оксана Вороніна — для актриси ця нагорода стала посмертної).
Загалом, варто зазначити, що цьогоріч пряма чи опосередкована присутність кінематографісток серед лавреат_ок «Дзиґи» — чи не найвища за всю історію премії, що певним чином нагадує ситуацію з «Оскаром» 25 квітня.
Поглянемо на решту списку нагороджених.
«Дзигу» за найкращу жіночу роль отримала Марина Кошкіна («Забуті», українсько-швейцарська копродукційна драма режисерки Дар'ї Онищенко).
Найкращим документальним фільмом стала «Земля блакитна, ніби апельсин» (продюсерка Анна Капустіна, режисерка Ірина Цілик).
«Земля блакитна, ніби апельсин»
«Найкращий ігровий серіал» — «Спіймати Кайдаша» (продюсерка Людмила Семчук, режисер Олександр Тіменко, шоуранерка та сценаристка — Наталка Ворожбит).
Переможницею в категорії «Найкраща пісня» стала «Пола-ла-ла» на слова режисерки Марисі Никітюк і музику Антона Байбакова, виконана жіночим фрік-кабаре Dakh Daughters і Софією Байбаковою (повнометражна анімація «Віктор_Робот»). Так само в номінації «Найкраща музика» переміг Антон Байбаков (за саунд-трек до «Черкас»).
Найкращими короткометражними фільмами стали анімація «Історія України за 5 хвилин» та ігровий фільм (приз ім. Ю. А. Мінзянова) «Бульмастиф», режисерка — Анастасія Буковська; торік на фестивалі «Молодість», окрім нагороди екуменічного журі, він дістав спеціальний диплом журі Національного конкурсу і переміг серед професійних коротких метрів.
У номінаціях «Найкращий грим» перемогла Марія Петровська («Безславні кріпаки»), «Найкращий дизайн костюмів» — Галина Отенко, Марія Керо («Толока»), «Найкращий звук» — Ігор Барба, Борис Петер («В. Сильвестров»).
Почесну премію «За внесок у розвиток українського кінематографа» отримав режисер Роман Балаян, а приз глядацьких симпатій — історична комедія «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке» режисера Міши Кострова.
«Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке»
Таким чином, разом з номінаціями-квотами «Найкраща жіноча роль» і «Найкраща жіноча роль другого плану» володарками «Дзиґ» стали, якщо рахувати виконавиць нагородженої пісні, 20 жінок, серед них — три режисерки та три продюсерки.
«Атлантида» — це історія про майбутнє (2025 рік), в якому російсько-український збройний конфлікт закінчився перемогою України. Фільм побудований як ланцюжок епізодів перед статичною камерою, без крупних планів, проте з діалогами там, де вони потрібні. Героїв тут троє: Сергій (Андрій Римарук), Іван (Василь Антоняк) і Катя (Людмила Білека). Всі актори пройшли війну: Андрій — колишній розвідник, Василь — з добробату, Людмила — парамедикиня.
Сергій та Іван — колишні товариші по службі. Після війни вони пішли працювати на сталеливарний завод. У вільний час стріляють по вирізаних з металу мішенях у покинутому кар'єрі. У цеху їх недолюблюють — занадто багато залишилося ностальгуючих за радянським і «новоросійським» минулим. Обидва друга переживають посттравматичний стресовий розлад у важкій формі. Іван не може ні спати, ні працювати, і в підсумку накладає на себе руки максимально страшним способом — кидаючись у ківш з розплавленим металом.
Після закриття заводу Сергій починає розвозити питну воду, бо річки і ґрунти заражені солями і хімікатами з покинутих шахт; згодом приєднується до громадської ініціативи «Чорний тюльпан» — реально існуючої української організації, що займається ексгумацією тіл військових. Тут він знайомиться з парамедикинею Катею і між ними зароджуються почуття. Сцена сексу прямо серед пластикових мішків з трупами шокує, але саме так виглядає любов після війни.
Васянович і далі використовує шокуючі кадри — наприклад, в режимі реального часу розглядає напіврозкладені тіла убитих військових, витягнуті з безіменних могил для впізнання. Але у фіналі Васянович занурює Катю та Сергія в примирливе оранжево-синє мерехтіння тепловізора, показуючи, що попри все, понівечені, вони таки світяться життям — і що майбутнє на цих територіях є.
Режисерський дебют Наталії Ворожбит «Погані дороги», знятий за однойменною п'єсою, являє собою погляд на війну, багато в чому протилежний «Атлантиді». Тут не бракує крупних планів, краєвид є не одним з героїв, а тлом для того, що діється між дійовими особами, і, звісно, і натяку немає на відсторонення — навпаки, режисерка прагне якомога глибшого емоційного залучення авдиторії.
По структурі це кілька новел, об'єднаних темами війни і доріг, поганих не тільки дорожнім покриттям, а й подіями, на них відбуваються.
На блокпосту зупиняють нетверезого директора школи (Ігор Колтовский), який упевнений, що військові ховають у себе одну з школярок, тож він хоче її відвезти до родини: і смішно, і гірко. Компанія старшокласниць, лузаючи насіння на автобусній зупинці в «сірій зоні», сперечаються про зв'язки з українськими військовими та наслідки цих зв'язків. Потім дві подруги йдуть до своїх дорослих кавалерів в формі, одна залишається, щоб посваритися з рідною, але проросійською бабусею; сімейну суперечку припиняє обстріл.
За зимового нічному шосе солдатів і медпрацівниця везуть в машині «двохсотого», який був для жінки, що божеволіє від горя, більше ніж командиром. Озвірілий бойовик (Юрій Кулинич) затягує в підвал українську журналістку з наміром зґвалтувати, але абсолютно збитий з пантелику її зізнаннями в коханні, дає слабину, веде покаянні розмови — моторошні і розпачливі.
Проїжджа міська пані намагається компенсувати подружжю селян вартість курки, яку вона збила машиною, але стає об'єктом жорстоких вимагань; простий народ виявляється не таким уже простим і добрим.
Ворожбит розбирає колективні та індивідуальні травми прифронтової зони прицільно і тонко — і в першу чергу це травми жінок. Саме вони є жертвами цього дурного замкненого кола насильства й знецінення людського життя. «Погані дороги» — фільм не тільки про війну на Донбасі, а й про війну як таку — найгіршу з доріг, яка калічить життя по обидва боки лінії поділу.
Так само повнометражним дебютом є «Земля блакитна, ніби апельсин» режисерки, письменниці й поетеси Ірини Цілик. Фільм розповідає про життя однієї родини в Красногорівці — донбаський селі, що постійно перебуває під обстрілом. Для Анни, котра сама ростить 4 дітей, війна важка подвійно. Справжніми розрадою, терапією і психологічним притулком для неї та її близьких стає кіно. Старша дочка Анни, Міра, готується до вступу на кінофакультет Національного університету культури та паралельно робить фільм про життя своїх рідних, залучаючи до процесу родичів, друзів і навіть українських військових на танках.
За допомогою майстерного монтажу, атмосферних, живописно насичених зйомок Цілик створює дивовижно ліричний і глибокий груповий портрет сім'ї, котра зберегла любов один до одного, до мистецтва і до життя в абсолютно неможливих умовах.
Роком раніше «Земля блакитна, немов апельсин» стала першою українською картиною, відібраною на кінофестиваль «Санденс», і першою, що отримала там приз за найкращу режисуру — в конкурсі світової документалістики.
Так само цікавим фактом є те, що торік у категорії «Найкращий документальний фільм» на «Дзизі» так само перемогла робота режисерки — неігрова музична комедія Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго».
Анастасія Буковська — дочка провідного українського документаліста Сергія Буковського. Сюжет «Бульмастифу» (у ньому зіграла бабуся режисерки, акторка Ніна Антонова) ґрунтується на реальних подіях. Молодий хлопець, ветеран АТО (у виконанні Євгена Ламаха, чия зірка зійшла після головної ролі у військовій драмі «Черкаси») з важкою формою посттравматичного стресового розладу, підбирає на вулиці величезного заблукалого собаку породи бульмастиф. Незважаючи на грізний вид і недобру славу породи як «псів-убивць», Рой виявляється добрим і відданим другом — справжнім порятунком для змученого героя. Але раптом знаходиться попередній господар собаки — так само ветеран АТО, який перебуває у ще гіршій ситуації. І тоді хлопець відправляється у притулок для безхатніх тварин, аби врятувати від присипляння іншу покинуту істоту.
Майстерна драматургія і чіткий етичний імператив роблять цю картину незабутньою.
Наостанок, не можна не помітити, що переважна більшість призерів так чи інакше стосуються теми війни: крім «Атлантиди», «Поганих доріг», «Землі блакитної...» та «Бульмастифа», так само «Черкаси», «Спіймати Кайдаша» (один з героїв іде на фронт), «Толока» (частина епізодів), «Забуті» (діється на території «ДНР»).
Ані кіно, ані війна — не тільки чоловіча справа.
