99 
Осмислюючи хронологічну ретроспективу й тривалу еволюцію українського жіночого руху, зазвичай згадують його визначних засновниць – Наталію Кобринську, Олену Пчілку, Софію Русову, Уляну Кравченко, Ольгу Кобилянську, а згодом Мілену Рудницьку, Олену Кисілевську, Костянтину Малицьку та інших. Водночас за лаштунками перших емансипаційних змагань українського жіноцтва стояла й вагома чоловіча передісторія та діяльна підтримка авторитетних «апологетів жіночої квестії».
Іван Франко
Феміністичні ідеї Кобринської в Галичині вже мали своїх попередників серед чоловіків – Миколи Ганкевича, Михайла Драгоманова, Михайла Павлика, Василя Полянського, Івана Франка, Володимира Шухевича. Проте ця чоловіча рецепція жіночого руху була ідеологічно маркована подекуди соціалістичними гаслами й залишалася концептуально неоформленою в суспільстві. Серед прихильників не було одностайности щодо суті жіночого питання та шляхів його реалізації.
Михайло Павлик
Показовим є лист Франка до Михайла Павлика (бл. 10 жовтня 1879 р.), де він застерігає від виокремлення жіночого питання з інших суспільних проблем: «Ані питання жіноче у нас не визначується особливо різко з-поміж прочих питань, — противно, воно перед многими геть-геть уступає назад (господарство людове, школи і т. д.), ані тим, що ми говорили торік про жіноче питання, ми не помогли своїй справі, а противно, деякі з наших навіть людей кажуть, що ми тим пошкодили справі» [17: т. 48, с. 214]. Далі Франко висловлює переконання, що на світоглядний розвиток жіноцтва ефективніше впливати через точні науки, аніж через літературу побутового життя: «Вірте мені, що з жінок, особливо молодших, ви швидше поробите соціалісток при помочі фізіології та економічної теорії, ніж при помочі хоч би й як досадливих образів з жіночого життя» [17: т. 48, с. 215].
Попри обережні характеристики Івана Франка як профемініста — людини, яка поділяє феміністичні погляди, хоча й не належить до самого руху, в його життєтворчости та суспільній діяльности знаходимо чимало підтверджень щирої прихильности до ідей жіночої емансипації. Франко випереджав суспільні уявлення про роль жінки, обстоював потребу жіночої освіти, рівноправности, економічної незалежности, підтримував і наставляв початкуючих письменниць, активно взаємодіяв із відомими феміністками, трактував і популяризував жіноче питання в листуванні, публіцистиці, художніх творах. Як слушно зазначає Марта Госовська, Франка часто незаслужено маргіналізують у дискурсії українського фемінізму [4: 273]. Цікаво, що сам Франко терміном «фемінізм» не послуговувався, натомість активно вживав його семантичні варіанти: «жіноче питання», «жіноча справа», «емансипація», «рівнорядне становище», «рівноуправнення».
Обкладинка книжки Ірени Книш «Іван Франко та рівноправність жінки»
Про Франкову роль у започаткуванні й популяризації ідей українського жіночого руху в різних контекстах писали Лариса Бондар, Марта Богачевська-Хомяк, Марта Госовська, Ірена Книш, Богдан і Наталія Тихолози, Алла Швець, Катерина Шмега та інші. Осмислюючи профіль Франка-профемініста, в цій статті я спробую показати, як через власну творчість, громадську діяльність і співпрацю з діячками жіночого руху він наближав зародження українського фемінізму, впливав на концептуалізацію й поширення своїх ідей, з ким із відомих жінок найбільше співпрацював, які емансипаційні ідеї підтримував, а які критикував, наскільки Франкові погляди суголосні з сучасним розумінням фемінізму.
Ранні зацікавлення Франка темою жіночої емансипації
Іван Франко_1875 р.
Ідеями жіночої емансипації Франко зацікавився в середині 1870-х років ще студентом Львівського університету, перебуваючи тоді на хвилі своїх соціалістичних захоплень. Про жіноче питання він не раз листовно дискутував із найближчим побратимом і таким самим прихильником рівноправности Михайлом Павликом, задумавши навіть спільно перекласти тогочасний популярний маніфест фемінізму Стюарта Мілля «Поневолення жінок». Прикметним у цьому плані є лист Михайла Павлика до Франка в травні 1877 року, в якому він напучував приятеля, аби той застеріг своїх знайомих сільських панянок від «підневільного заміжжя», натомість заохотив їх до інтелектуального розвитку літературної праці, збирання етнографічних матеріалів. «Яке ж то буде жіноче визволення, коли про нього будуть молотити язиками самі мужчини, і то тільки молоді, ще не одружені — якщо про себе не почнуть дбати вже самі панночки, щоб потім їхні чоловіки не мусіли навіть у словах про емансипацію замовчати, як усі будуть мати перед собою не вперту собі рівну людину, але бездушну ляльку, з якою можна все зробити», — нарікав Павлик на недостатнє усвідомлення молодими паннами власної особовости, які звикли в усьому «потакати мужчинам», не виявляючи «ні свого імени, ні погляду, ні волі, ні роботи, нічого в світі» [5: 74–75].
З раннього дитинства Франко виніс високий пієтет і повагу до жінки, що згодом трактував як одну з ознак національної ментальности. В своїх художніх споминах «У столярні», спостерігаючи за родинами дрогобицьких ремісників, письменник відзначив помітну «духову перевагу над мужами» жінок, які завдяки своєму хистові провадити домашнє ґаздівство, виховувати дітей, вести справи чоловіків поступово «набирають тих прикмет, що роблять їх верховідцями в домі». Франко згадував: «Я виніс враження, що жінки в цих родинах займають, коли не верховодне, то бодай рівнорядне становище з чоловіками, визначаються інтелігенцією й енергією, а наді все вертким та невтомленим язиком» [17: т. 21, с. 182–183].
Ольга Рошкевич
Важливі засновки феміністичних ідей у дусі позитивістичного світогляду й модерних на той час ідей жіночої рівноправности Стюарта Мілля прострумовують у Франковому листуванні з його нареченою Ольгою Рошкевич. Властиво, згаданий його лист від 20 вересня 1878 року сприймається не як любовне послання, а радше як ґрунтовна антропологічна й соціологічна студія, в якій молодий Франко свідомо маніфестує ідею соціальної та гендерної рівноправности в поглядах на взаємини чоловіка та жінки, інституцію подружжя, ідеал жінки: «Я признаю для женщини право і обов’язок зовсім рівного розвою і становища в суспільності, як і для мужчини» [17: т. 48, с. 116]. В цьому самому контексті він представляв Ользі Рошкевич свою візію новочасної ідеальної жінки: «Ідеал мій є женщина в повнім значенні слова, женщина — чоловік [тобто людина. — А.Ш.], женщина – мисляча, розумна, чесна і переконана…, а впрочім, до того ідеалу загального додати ще лишень женщину люблячу, гарячу, сердечну, щиру — і се ввесь мій ідеал» (лист до О. Рошкевич від 28 грудня 1878 р.) [17: т. 48, с. 134].
Цікаво, що орієнтовно в той самий час, наприкінці 1870-х років, Франко виношував ідею формування в Галичині, зокрема у Львові, дієвого жіночого осередку, який би став у авангарді новочасних емансипаційних рухів, як це було, за його спостереженнями, в знаменитих політично-літературних салонах Франції, коли «історичні славні кружки людей творилися довкола геніальних женщин: мадам Роллан, Рекам’є, Сталь і др.» [17: т. 48, c. 132]. Захоплений новими течіями у Європі, Франко з побратимами ініціював проєкт майбутнього жіночого осередку ідейних однодумниць, щоправда, бідкаючись, що поки «в нас нема женщин, перейнятих нашою думкою, живучих у Львові» [17: т. 48, c. 132]. Утім Франкова ідея створити жіноче товариство зреалізується щойно через шість років, у грудні 1884-го, коли за його істотного організаційного сприяння і медійного супроводу в Станіславові постало «Товариство руських женщин».
Франкова студія «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883) — одна з перших праць в історії жіночого питання
Обкладинка видання «Жіноча неволя в руських піснях народних»
Цією студією Франко фактично заклав основи нового підходу до осмислення жіночої проблематики в широкому соціально-економічному та звичаєвому зрізі, що згодом засадничо виявиться в настановах жіночого руху та сприятиме формуванню феміністичної думки в українській культурі. Уже в першому реченні цієї праці Франко наголошує, що «мірою культурності всякого народу може служити то, як той народ обходиться з жінками». А далі, стверджуючи, що «русько-український народ після сеї міри покажеться високо культурним у відношенні до других сусідніх народів» [17: т. 26, с. 210], Франко акцентує на тому, що повага до жінки, її рівноправне становище в родині та суспільстві є не лише моральною, а й цивілізаційною цінністю, яка вирізняє українців з-поміж інших національних спільнот. Така позиція Франка є важливою для розуміння його профеміністичних поглядів.
Базуючись на мотивах народних пісень, які образно називає «жіночими невольничими псальмами», Франко аналізує різноманітні форми поневолення жінки: примусове заміжжя, знущання свекрухи, страждання поруч із нелюбом чи чоловіком-п’яницею. Водночас, як проникливий соціолог і економіст, він прагне знайти глибинні суспільні причини «жіночої недолі» та, спираючись на позитивістичні теорії, доходить висновку, що «її викликує не що друге, як тиск поганих обставин економічних на життя родинне» [17: т. 26, с. 244–245]. Саме тому дослідник висловив сподівання, що з послабленням соціального й економічного гніту жінки зможуть вільно розвиватися разом із поступом усього народу.
У цій праці, написаній за рік до офіційного створення першої жіночої організації, Франко вже передбачив симптоми новітніх емансипаційних зрушень у суспільстві: «Доля нашого жіноцтва стоїть тепер на переломі» [17: т. 26, с. 211]. Заснування 8 грудня 1884 року «Товариства руських женщин» і стало саме цим суспільним переломом, який маніфестував появу нової жіночої спільноти.
Знайомство Франка з Наталією Кобринською
Наталія Кобринська
Знайомство Франка з Наталією Кобринською стало подією, що мала визначальний вплив на історію українського жіночого руху та заклала підґрунтя для їхньої подальшої тісної співпраці. Обмінявшись до того кількома листами, Франко з Кобринською запізналися 7 серпня 1884 року на вічі українських студентів у Коломиї, яке відбувалося в межах мандрівки української молоді селами Підгір’я. Саме на цьому вічі жіноче питання набуло чи не першого публічного розголосу в Галичині у виступах учительок Емілії Ничай та Анни Підляшецької, а також відомого члена студентського товариства «Січ» Василя Полянського. Натхненний цими ідеями, Франко опублікував інформаційний звіт про коломийське віче, заявивши про потужну активізацію галицького жіноцтва: «Серед галицько-руської суспільности прокинувся вже той самий поступовий рух, що на заході Европи покликає жіноцтво нарівні з мужчинами в перші ряди борців за людське добро, за просвіту й за народні права… Швидко наша Русь може надіятися, що й в руських жінках найде собі дуже сильну й тривалу підпору» [5: 120].
Роль Франка в заснуванні «Товариства руських женщин»
Надалі Франко всіляко сприяв створенню першої жіночої організації в Станіславові – «Товариства руських женщин». Як згадувала Кобринська, «З мужчин інтересувався Товариством найбільше Франко» [6: 322]. Як тогочасний кореспондент львівської газети «Діло», він забезпечив цій події потужний медійний супровід: опублікував статут станіславівського товариства, анонсував та звітував про перші його збори, зумисне дбаючи про публічність та масштабність цього заходу, а згодом надрукував вітальну промову Кобринської, виголошену на установчих зборах товариства (Діло. 1884, № 148, с. 1–2; 1885, № 4). Такі дописи посилювали суспільний резонанс події.
В анонсі перших зборів «Товариства руських женщин» Франко патетично відзначав суспільну важливість жіночої консолідації й активізму: «Єсть се правда, стверджена многими і очевидними доказами, що тілько той народ здужає оснувати тривале і повне життя національне, у котрого женщини перейняті свідомостею і ідеалами того життя… Годі в наших часах заперечити великого і важного впливу женщин на загальний хід людської мислі і праці» (Діло. 1884. № 134).
Від часу заснування «Товариства руських женщин» за активної підтримки й присутности на цьому заході Франка його сучасники й біографи ведуть початок ще однієї культурно-громадської віхи письменникового життєпису — участі в зародженні жіночого руху в Галичині. Мав рацію Іван Куровець, коли писав, що Франко «палкими дискусіями дав почин до емансипаційного руху серед нашого жіноцтва» [11: 98].
Саме завдяки Франковим пресрелізам тепер вдається реконструювати, як відбувалися перші установчі збори товариства. У вщерть заповненій головній залі станіславівського товариства «Руська бесіда» зібралися жінки з різних місць Галичини: «Виділи ми там обіч молоденьких красавиць, також поважні віком і жизненним досвідом пані, з молодим жаром і невигасною щиростею принимаючих участь в здвигненню нового діла» (Діло. 1884. № 134). «Також мужчини з другої кімнати через отворені двері прислухувались ходові нарад» (Діло. 1884. № 138). Загалом за офіційними даними до організації тоді зареєструвалися 95 членкинь, а протягом першого року діяльности товариства їх кількість становила 125. У «жіночій» залі з чоловіків був присутній тоді лише Франко, маючи місію зачитати 37 вітальних телеграм на адресу «Товариства руських женщин». Як поет, він також урочисто привітав новозасновану жіночу інституцію власною поетичною присвятою «Женщина (алегорія на привітання товариства “Руських женщин” у Станіславові)». Зокрема, там були такі слова:
З богині женщину зроблю, людину,
І з п’єдесталу божества зіпхну.
Зате у груди серце дам любляче
І в мозок вложу думку запальну.
Хай чоловік її своєю баче,
У всьому рівною собі, і к ній
Не молиться, та не клене й не плаче.
Нехай вона по стежці життьовій
Іде з ним спільно, думає і вчиться,
Учасниця всіх трудів, втіх, надій [т. 3, с. 266–267].
Іван Франко та нова генерація українських письменниць
Головною настановою «Товариства руських женщин» стала ідея «розбудження жіночого духа через літературу», як це декларувала в своїй програмовій промові Наталія Кобринська, прагнувши в такий спосіб об’єднати все свідоме «жіноцтво під стяг літератури задля пояснення і поєднання думок» [7: 299]. В умовах української бездержавности, коли мовчала преса і парламентаризм, політично розділене кордонами двох імперій українське жіноцтво єдналося за допомоги літератури. З іншого боку, письмо ставало для жінки формою самовиявлення власної суб’єктности й набуттям самостійного голосу, з чого почалася тягла літературна традиція та з’явилися нові імена літераторок.
Саме Іван Франко вплинув на формування цілої генерації українських письменниць, утверджуючи думку про вагомість та актуальність жіночої літературної праці як однієї з форм емансипації. Показовими з цього погляду є його ранні листи до Ольги Рошкевич, де він висловлював переконання, що літературна праця «щонайбільше веде з собою свободи, розвою думки, незалежності, вона для женщини отвирає далеко ширше, краще і надійніше поле до самостійного життя, як усякий другий заробок, усякий другий уряд, до котрого вони тепер бувають допущені. Се немала річ…» [17: т. 48, с. 134] (лист до Ольги 26 грудня 1878 р.). Франкова думка була надзвичайно прогресивною як на той час, визнаючи не лише право жінки на творчість, а й підкреслюючи роль літературної діяльности для її особистісного розвитку та суспільного визнання. Ба більше, Франко наводить приклади європейського досвіду літературної заангажованости жінок, своєрідної моди на письмо в Англії, Франції, Німеччині, де освічені жінки масово «кидаються на поле літературне, і рідко котра з них не вспіває добитися поважного місця в сучасній літературі» [17: т. 48, с. 134]. На його думку, факт жіночої присутности в літературному процесі був важливим кроком до емансипації. Притім Франко зауважив, що «роботи тих, голосних на всю Європу женщин, дуже плохі, не раз такі плохі, що ми не друкували б щось подібного, і що всі майже женщини-писательки на Заході (з винятком хіба Уйди, Джордж Еліота, Жорж Занда) — таланти дуже невеликі» [17: т. 48, с. 134]. Тому й був переконаний, що українські жінки мають усі шанси не лише досягти рівня європейських письменниць, а й перевершити їх завдяки глибшому знанню народного життя, серйозному ставленню до тем і простоті стилю. Така Франкова позиція щодо жіночої літературної праці була не просто підтримкою початкуючих письменниць, а цілісною програмою розширення прав і можливостей жінок у суспільстві: «Ось чому я думаю, що писательство для нинішньої женщини образованої — єдиний заробок, котрий при тім запевнює їй поважане ім’я, узнання в товаристві і не робить її невільницею» [17: т. 48, с. 134].
Франкове творче наставництво і приклад стали потужним стимулом для багатьох жінок сміливо заявляти про себе в літературі та суспільному житті. Як згадував його сучасник, Франко «підготовляв лектурою тодішнє жіноцтво, підготовляв і учив їх писати, виправляв їх перші твори й виробляв їх письменницький хист» [11: 98]. Якщо говорити про становлення жіночого письма, то воно значною мірою розвинулося саме завдяки тісним зв’язкам Франка з початкуючими літераторками. Часто ці стосунки виходили за межі суто творчих і набували особистісного, навіть інтимного характеру, переростаючи в захоплення та інспіруючи мотиви творчости. Яскравим прикладом були Франкові взаємини з Уляною Кравченко, яка під його впливом стала першою в Галичині поеткою — авторкою збірки поезій Prima vera, виданої за сприяння Франка.
Уляна Кравченко
Климентина Попович
Олеся Бажанська
Христя Алчевська
Окрім Уляни Кравченко, в силовому полі Франкового наставництва формувалися інші відомі письменниці: Наталія Кобринська, Євгенія Бохенська, Климентина Попович, Олеся Бажанська, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Олена Сіменович (Кисілевська), Анна Павлик, Христя Алчевська. Саме появу молодих літературних талантів Франко вважав «доказом росту національної сили» [17: т. 41, с. 501] й розбудженням нового суспільного руху. Без його літературного менторства становлення українського жіночого письменництва було б неможливим у такому масштабі та розмаїтті.
До того ж жіноче письмо завжди перебувало в полі зору Франка, його літературно-критичних зацікавлень, що відобразилося в низці його рецензій, відгуків і принагідних згадок про творчість українських та європейських письменниць. Передусім Лесі Українки, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Олени Пчілки, Наталії Кобринської, Христі Алчевської, Марії Бартус, Ґабріели Запольської, Гелени-Яніни Рогозінської, Марії Конопніцької.
Кеті Шірмахер
Письменник завжди з неабиякою цікавістю стежив за розвитком жіночого руху в Європі, аналізував його національний характер і вивчав досвід інших країн. 1898 року переклав та опублікував популярну на той час статтю відомої німецької письменниці, журналістки й феміністки Кеті Шірмахер «Жіночий рух у Франції і в Німеччині» (Літературно-науковий вістник. 1898. Т. 3. Кн. 8/9. С. 136–144) одразу ж після її виходу в багатьох авторитетних виданнях Швейцарії, Німеччини та Франції. Мабуть, розуміючи перепони доволі складного поширення емансипаційних ідей у Галичині, Франко зацікавився цією працею, щоби показати європейський досвід, новочасні напрями і стратегії феміністичного руху як своєрідний орієнтир для діяльности українського жіноцтва.
Натхненник і неформальний редактор альманаху «Перший вінок»
Олена Пчілка і Наталія Кобринська
Однак чи не найбільше причетність Франка до становлення жіночого письма спостерігається в історії альманаху «Перший вінок». Попри те що на титулі цього видання були зазначені лише прізвища обох редакторок і меценаток — Олени Пчілки від Наддніпрянщини та Наталії Кобринської від Галичини, усім видавничим процесом, по суті, керував Іван Франко, допомагаючи цьому проєкту «і радою, і ділом, і матеріалами» (лист Кобринської до Франка від 5 вересня 1885 р.) [1: ф. 3, № 1603, арк. 642]. Про свою роль як редактора Франко зізнався дещо пізніше, зауваживши: «під моєю редакцією вийшов у Львові “Перший вінок, жіночий альманах”…» [17: т. 41, с. 453].
Обкладинка альманаху «Перший вінок»
Роль Франка у «Першому вінку» була вирішальною на всіх етапах його видавничої історії — від укладання плану й структури, посередництва в доборі автури, контактування з дописувачками з Галичини та Наддніпрянщини, безпосередньої редакторської діяльности, згодом коректури й аж до важливої участи в популяризації книжки у численних публікаціях, зокрема польській періодиці, а також у розповсюдженні збірника. На думку Уляни Кравченко, саме він забезпечив збірникові гідну суспільну репрезентацію: «Що альманах зложений спільними силами галичанок і наддніпрянок – це заслуга І. Франка» [9: 4]. Особливо інтенсивно він працював над альманахом на останньому етапі, лагодячи його до друку, в той час як Кобринська перебувала на навчанні в Цюріху.
Попри роль нетитульного редактора, Франко активно долучався до складного комунікативного процесу між авторками альманаху. Як згадував його сучасник Денис Лукіянович, «важка, безплатна та безіменна була Франкова праця. Одинокою заплатою для великого, жертвенного громадянина була свідомість, що він поміг важній громадянській справі» [14: 2–3].
Разом із тим під прискіпливе, принципове редагування Франка потрапили в альманасі тексти чи не всіх авторок, зокрема й офіційних редакторок Наталії Кобринської та Олени Пчілки. Відомо, що саме Франко забракував нарис Кобринської «Учителька», запропонувавши написати власні «Спогади учительки» досвідченій педагогині Уляні Кравченко. Щоправда, і цей текст не ввійшов до альманаху через надто великий обсяг збірника. Доволі непроста видавнича історія склалася з публікацією в «Першому вінку» повісти Олени Пчілки «Товаришки», яку Франко скоротив на третину, спричинивши обурення авторки: «Яке гірке розчарування: власне, “Товаришки” зостались порізані Вами (навіть не спільничкою, панею Кобринською) в такій мірі, як ще ніколи не різала мого писання й російська цензура!» [1: ф. 3, од. зб. 1602. арк. 83–85].
Саме Франка багато сучасників вважають причетним до неучасті в альманасі Ольги Кобилянської, підозрюючи, що саме він на останньому етапі підготування збірника вилучив з нього текст буковинки. Зрештою, згодом про це зізнався й він сам, пояснюючи, що відхилив твір Кобилянської через його «солодкаво сентиментальний, марлітівський стиль» [17: т. 37, с. 413–414].
Докладніше про це читайте в статті Алли Швець [20].
Чому Франко не підтримав ідею видання «Другого альманаху»
Очевидно, що внаслідок тривалого й виснажливого видавничого процесу «Першого вінка» Франко згодом відмовився підтримати ідею продовження альманахової традиції у форматі «Другого вінка». Натомість заохочував жіноцтво обрати «середній шлях» між альманахом і газетою — тобто видавати журнал, обґрунтувавши свої міркування в статті «Альманах чи газета» (Народ. 1891, № 22, с. 304). Франкові вдалося переконати в цьому і наддніпрянських, і галицьких авторок, навіть почати спільно готувати до друку новий журнал «Рівність», щоправда, вже без Кобринської.
Докладніше про те, чому не вийшов «Другий вінок», та про всі залаштунки цієї дискусії.
«Відчепитися від усіх галичанок Вам не удасться»: як галичанки сприйняли Франкове одруження з Ольгою Хоружинською
Подружжя Франків
На тлі інтенсивних редакторських і видавничих перипетій із «Першим вінком» у особистому житті Івана Франка відбулася визначна подія: в травні 1886 року в Києві він одружився з випускницею вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською та привіз молоду дружину до Львова. Ця несподівана звістка, як і факт Франкового одруження поза Галичиною, стала для його знайомих галичанок і літературних посестер справжньою сенсацією з огляду на всі його попередні динамічні love stories і пошуки життєвої спільниці у взаєминах з Ольгою Білинською, Уляною Кравченко, Анною Павлик, Климентиною Попович, Юзефою Дзвонковською. Здається, з найближчого жіночого кола Франкових літературних протеже лише із вдовою Наталею Кобринською в нього не було «ніколи навіть тіни личних відносин», попри те вони дуже «сильно разом держали», як зізналася сама Кобринська (в листі до М. Павлика від 17 грудня 1888 р.) [12]. Хоча і її факт Франкового одруження таки заскочив.
Кобринська першою з галичанок привітала приятеля з цією подією (в листі від 3 червня 1886 р.), іронічно дорікнувши за надмірну конспіративність: «Повинна Вам гратулювати, але не буду, бо чи ж давні знакомі не заслуговали собі на те, аби-сте були уважали за відповідне повідомити, що дня того а того, женюся з тов а тов? Може, Ви думали тим чином відчепитися від усіх галичанок, але Вам то не удасться. Ви продукт нашого краю, наших обставин, Ви наша амбіція, то ж ми не перестанемо над тим працювати, щоби борше чи пізніше віддане Вам було неограничене проводирство в нашій літературі, та просимо Вашу жінку до нас прилучитися» [1: ф. 3, № 1608, арк. 341].
Виправдовуючись перед приятелькою через утаємничення свого одруження, Франко так само жартівливо пояснив, що не збирався «відриватися і відкараскуватися від галичан і від галичанок», і «як був, так і надальше хочу бути добрим товаришем і добрим другом і готов по змозі служити їм усім» [17: т. 49, с. 65]. Ба більше, задля введення молодої дружини в галицьке жіноче товариство попросив приятельку прийняти їх до себе на гостину. На Зелені свята Франки приїхали до Болехова, а потім ще не раз усім сімейством вчащали сюди на літні ферії. До речі, Кобринська була хрещеною матір’ю Франкового первістка Андрія. Франкова дружина також охоче переймала ідейні віяння своєї куми. Якось в одному з листів до чоловіка з Болехова влітку 1888 року Ольга Франко розповідала: «Ми с Кобринской рождаємо о жіночім вопросі, но ти не бійся, я завше терпеливо буду відноситись до своїх обов’язків» [18: 167].
Франкова критика проєкту Кобринської «Наша доля»
Не вельми прихильно Франко сприйняв і нову видавничу ініціативу Кобринської — проєкт «Жіноча бібліотека», який вийшов трьома книгами під назвою «Наша доля» (Стрий, 1893, Львів, 1895, 1896).
Видання «Наша доля»
На першу з книг Франко відгукнувся рецензією в журналі «Житє і слово» (1894, т. 1, кн. 2, с. 36–38). Хоч і висловив підтримку емансипаційним заходам Кобринської, солідаризуючись «з її поглядами і з тою діяльністю, яку вона розвиває для їх осущення» [17: т. 29, с. 203], але вважав, що своєю художньою творчістю вона би більше прислужилася жіночій справі, ніж публіцистикою. Серед істотних зауваг у Франковій рецензії на «Нашу долю» були й такі: невдало підібрана лектура для жінок, яку у вигляді невеликих оглядів популярних німецьких книжок (Ніцше, Гауптмана, Ібсена) представив М. Дамян (псевдонім Вацлава Морачевського), а також недосконалий технічний бік видання — обкладинка, друк, коректура, мовленнєві помилки. У пізніших своїх відгуках на «Нашу долю» Франко зауважив, що вона «не станула на тій самій висоті», що колись “Перший вінок”»[17: т. 41, с. 455]. Ба більше, Франко не лише критично оцінив згадане трикнижжя, але, попри прохання Кобринської, відмовився подавати свої матеріали до цього видання.
Іван Франко в полеміці з Кобринською про «вільну любов»
У середині 1890-х років між Франком, Михайлом Павликом і Наталією Кобринською неочікувано спалахнула гостра дискусія довкола теми «вільної любови». І якщо спочатку Кобринська була прихильницею ідей Русько-української радикальної партії, яку 1890 року у Львові заснували Павлик і Франко, навіть знаходила в ній надійне партійне опертя для ідей жіночого руху, публікувалася в спеціально створеній рубриці «Жіноча справа» в радикальному часописі «Народ», то поступово в неї виникали розходження з політикою радикалів. Вони, на думку Кобринської, хотіли взяти під контроль увесь жіночий рух. Істотним розходженням між ними стала тема «вільної любови», перерісши в гостру дискусію. Приводом слугували висловлювання Кобринської в листі до Омеляна Огоновського, який він опублікував у біографічному огляді про письменницю: «Радикали ставлять її [вільну любов. — А.Ш.] яко майже одиноку ціль емансипації жіночої, наколи я ніколи того питання не підношу, а перше хотіла би вибороти економічну незалежність жінки від мужчини»; «і після мене говорити тепер жінці про вільну любов, значить ще більше її понизити і зробити іграшкою мужчини» [15: 77]. Ця дражлива фраза загострила стосунки Кобринської не лише з Франком, а й з Павликом і Драгомановим та ледь не переросла в запекле протистояння на сторінках «Народу» та «Зорі». Павлик, попри все, хотів вивести цю дискусію на публічний рівень і планував разом із Франком відкрито спростувати закиди Кобринської на сторінках «Зорі» й «Народу». Спочатку Франко підготував нотатку з іронічною критикою поглядів Кобринської, додавши її до Павликової статті «Радикали і д[обродійка] Наталія Кобринська», яка призначалася для друку в «Зорі». У гострій Франковій нотатці містяться не зовсім коректні висловлювання про жіноче кокетство, за яке Кобринська дорікала радикалам. Ба більше, Франко також убачав вияви кокетства в словах самої Кобринської про її молодечі захоплення: «Чудно трохи чути такий докір з уст тої самої пані Кобринської, котра в тій же біографії каже про себе, що в пору своїх консервативних поглядів займалася “студіованнєм журналів моди та движеннєм свого власного тіла”. А втім кокетерія кокетерії нерівна» [2: 114]. Та згодом Франко, усвідомивши, мабуть, що зайшов занадто далеко в своїх відвертих шпилькуваннях Кобринської та не бажаючи зчиняти газетний скандал з цього непорозуміння, порадив Павликові (у листі від 1 квіт. 1893 р.) відступити від попереднього плану: «Я був би за тим, щоб дати спокій цілій тій справі і не рушити її в “Народі” (є ж деякі важніші справи)» [17: т. 49, с. 389]. Зрештою, ні в «Зорі», ні в «Народі» спростування Франка так і не з’явилося. Павлик таки прислухався до його порад, хоча й нарікав, що «Франкові байдужа честь товаришів» (лист до Драгоманова від 22 квітня 1893 р.) [16: 199–200].
Докладніше про перебіг дискусії про «вільну любов» читайте в монографії Алли Швець [19: 308–312].
Як жіноцтво вітало Франка з 25-літнім ювілеєм творчої діяльности
Франко був одним із перших, хто системно порушував жіноче питання в українському контексті, тож не дивно, що його сучасник писав: «Наталія Кобринська й інші передові жінки тих часів — це духові діти Франка» [11: 98].
Показовим стало відзначення 25-літнього ювілею літературної діяльности Івана Франка 30 жовтня 1898 року у Львові. Про цей захід цікаво згадувала Уляна Кравченко: «А був це торжественний день ювілею Івана Франка в році 1898. Серед наших зірок, побіч Наталі Кобринської, явилася на ювілейнім святі авторка “Царівни” — Ольга Кобилянська і авторка “Золотого серця” — Євгенія Ярошинська» [10: 4]. Під час «святочних вечорниць» Наталія Кобринська, вітаючи ювіляра від імені всього жіноцтва, особливо наголосила на ролі Івана Франка як активного натхненника жіночого руху та автора, який у своїй творчости створив цілу галерею жіночих образів. Звертаючись до типології цих образів, Кобринська виокремила найяскравіші та найбільш новаторські з них: «упавші», як героїня оповідання «Між добрими людьми»; «невільниця подружнього життя» (Анна з «Украденого щастя»); «дуже освічена, а через те більше чутлива на свою залежність від батьків» (Ганя з повісті «На дні»); «новий тип жінки-емансипантки» («Маніпулянтка»); амбівалентний образ Анелі Ангарович, «поставленої між дві суперечності: найнижчої деморалізації і ніби високої моральності» («Для домашнього огнища») [ЛНВ, 1898, т. 4, кн. 11, с. 122‒123]. Цей перелік творів Франка можна доповнити романами «Перехресні стежки», «Великий шум», «Основи суспільності», «Лель і Полель», драматичним образком «Чи вдуріла», поетичним образком «Баба Митриха» та низкою інших.
Свою візію жіночого руху як досвіду гуртування, солідарности та спільної праці Франко розвинув у сатиричній поемі «Вандрівка русина з Бідою»:
В Болехові баталія,
Там Кобринська Наталія
В величезний будинок
Всіх зібрала русинок.
Одна варить, друга місить,
Третя хлопські діти тішить,
Ті годують маленьких,
А ті миють пеленки.
А Натальця з старшенькими,
Пильно держить школу з ними,
Учить хлопців і дівчат,
Як з Бідою воювать.
Каже русин: “Щасть вам Боже!
Оце справді, діло гоже!
Вперве бачу не в жарті,
Що й попівни щось варті!” [17: т. 1, с. 134].
Зображуючи в творі Кобринську організаторкою, яка об’єднує навколо себе русинок задля спільної роботи, Франко підкреслює важливість колективних зусиль жінок у подоланні соціальних проблем.
Кобринська 1880-ті
Сама ж Кобринська на честь його 25-літнього творчого ювілею сказала: «Автор, що впровадив в нашу літературу такі жіночі типи, автор розвідки про жіночу неволю, писатель, що не раз подав руку жіночим змаганням до самостійності, заслуговує вповні на признання і вдячність того жіноцтва» [8, 325].
Франко як аналітик жіночого руху
Іван Франко був не лише прихильником і популяризатором емансипації, а й прагнув виявити чинники, що перешкоджали успіху. Серед них називав відсутність систематичної праці, «відповідно приготованого ґрунту», «рідної традиції», інертність загалу жіноцтва: «Певна річ, наше жіноцтво не було ще настільки вироблене, свідоме і самостійне, щоб могло вести якийсь систематичний рух» [17: т. 41, с. 502]. Водночас, спостерігаючи за розвитком жіночого питання, Франко розглядав його в одному контексті з загальними суспільними й національними процесами, наголошуючи на суспільній «вазі жіноцтва в розвої національної свідомості і національної літератури» [17: т. 41, 502]. Був переконаний, що саме жінки можуть стати рушіями позитивних змін, а в жіночому русі бачив не лише соціальний, а й глибоко національний потенціал.
Іван Франко посідає особливе місце в історії українського феміністичного дискурсу, оскільки його діяльність і творчість значною мірою сприяли формуванню гендерної чутливости в національній літературі та суспільній думці. Його аналітичний підхід до проблем жіночого руху вирізнявся глибиною та об’єктивністю. У своїх художніх творах Франко створив складні й психологічно місткі жіночі образи, які виходили за межі традиційних патріархальних стереотипів, репрезентуючи нову модель жіночої суб’єктности в українській культурі. Важливою є його роль як наставника й промоутера жіночого руху, виховника цілої генерації талановитих письменниць. Франко підтримував визначних діячок, сприяв їхній творчій і громадській активності та самореалізації, гуртував жіноцтво, здобувши серед нього беззаперечний авторитет. Отже, Франко виступав і як активний учасник жіночого руху, і як популяризатор феміністичних ідей, а його діяльність стала важливим чинником у формуванні нової ролі жінки в українському суспільстві та культурі.
1. Відділ рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. В тексті при посиланні на це видання зазначаємо номер одиниці зберігання.
2. Возняк М. Кобринська, «вільна любов» і радикали (участь Франка в спростуванні Павлика) // Українське літературознавство. 1970. Вип. 10. 114
3. Возняк М. Кобринська, «вільна любов» і радикали (участь Франка в спростуванні Павлика) // Українське літературознавство. 1970. Вип. 10. 114
4. Госовська М. На марґінесах: І. Франко в українському феміністичному дискурсі // Парадигма. 2013. Вип. 7. С. 273–283.
5. Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки: у 100-річчя з дня народин. Вінніпег, 1956
6. Кобринська Н. Автобіографія // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.
7. Кобринська Н. Про первісну ціль товариства руських жінок в Станіславові, зав’язаного 1884 р. // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.
8. Кобринська Н. Промова Наталії Кобринської на ювілеї 25-літньої літературної діяльності Івана Франка у 1898 році // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.
9. Кравченко У. Новим шляхом // Нова хата. 1937. № 13. С. 3–4.
10. Кравченко У. Уривки спогадів // Жіноча доля. Коломия, 1930.
11. Куровець І. Іван Франко в моїх згадках // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вст. ст. М. І. Гнатюка. Вид. 2-ге. Львів: Каменяр, 2011. С. 92–98.
12. Лист Н. Кобринської до М. Павлика // Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ). Ф. 663, оп. 1, од. зб. 219, арк. 12
13. Літературно-науковий вісник. 1898, т. 4, кн. 11, с. 122‒123.
14. Лукіянович Д. Іван Франко і жіноче питання // Жінка. 1936. Ч. 11/12. С. 2–3.
15. Огоновський О. Історія літератури руської. Період новий. Б. Проза. Наталія Кобринська // Зоря. 1893. № 4. С. 7–9.
16. Павлик М. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895). Т. 7. Чернівці, 1911.
17. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1976–1986. У тексті зазначаємо том і сторінку.
18. Чернишенко Л. Листи Ольги Хоружинської до Івана Франка // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів, 2001. Вип. 2. С. 145–207.
19. Швець А. Жінка з хистом Аріадни : Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах. Львів, 2018. 752 с.
20. Швець А. Іван Франко за лаштунками «Першого вінка», або Десять контроверз видавничої історії альманаху. Слово і Час, 2023. № 2. С. 69–88.
