2492 
«Донька моєї доньки — учителькою! О, ти невдячна дитино! Чи ти уже така бідна, щоби-сь мусіла сама на себе заробляти? Чи ми уже не в силі тебе відвінувати? Врешті маєш батька, чи він не старає ся на тебе?»
Так кричала на кохану внучку стара попадя пані Шумінська, почуваючись квочкою, яка вивела качат і бігає берегом, доки ті хлюпочуться в ставку. Клятий дух часу, Zeitgeist, руйнував усі її мрії про велику священицьку династію, коли сини йдуть до семінарії, а доньки виходять заміж за дібраних батьками женихів — часу на більше пізнання одне одного мають удосталь вже по весіллі. Що й казати, якщо вже навіть її, поважну матір і бабцю, молодші родичі шанували більше заради звичаю.
Коли українська письменниця Наталя Кобринська писала оповідання «Пані Шумінська», надворі стояв 1883 рік. Кобринська, яка сама походила зі священицької родини, добре знала суть конфлікту. З-поміж її братів сан прийняв лише Володимир Озаркевич, відомий шлюбом з Ольгою Рошкевич, коханою Івана Франка; двоє інших стали лікарем і адвокатом. Сама ж Наталя та її сестра Ієроніма отримали домашню освіту; у дорослому віці, вже овдовівши, Наталя Кобринська прослухала окремі лекції у Віденському університеті, коли батько відіслав її до Відня «розвіятися» після особистої втрати.
На цьому історія «Пані Шумінської» не завершується. У 1887 році оповідання публікують в альманасі «Перший вінок», а згодом, трохи змінене й переназване на «Дух часу», воно стане одним із програмних текстів українського фемінізму.
Тут-таки треба додати, що емансипація, фемінізм, боротьба за рівні права й свободи з чоловіками тісно сусідять з обстоюванням можливости цими правами і свободами вільно користатися. Невпинне протистояння в приватному просторі великої родини, всередині подружжя, а іноді й у дружньому колі та в робочих стосунках специфічне, зокрема, тим, що учасники пов’язані дуже тісно. Вони мусять взаємодіяти незалежно від того, наскільки продуктивні чи приязні їхні стосунки. Дуже важко змінити середовище і не випасти з гри; донедавна це було майже неможливим.
Довколалітературні сюжети українського красного письменства віддзеркалюють ці процеси. Освічені жінки претендували не лише на право вільного вибору того, що їм належиться читати. Йшлося також про місце в літературі: вони хотіли писати, отримувати за це гонорари і, що не менш важливо, визнання. Чоловіки, певна річ, хотіли контролювати цей складник літературного процесу.
Олександра Псьол: в орбіті Кобзаря
У передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 року Тарас Шевченко писав:
«А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде — і щоб не дуже чванилась московская братія своєю Ростопчиною — то от вам “Свяченая вода”; написано панночкою, та ще й хорошою, тілько не скажу якою, бо воно ще молоде, боязливе. А переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого, як “С[вяченая] в[ода]”, — і не турбуйтесь, бо, єй-богу, не найдете».
Йдеться про вірш Олександри Псьол, однієї з перших українських поеток. Сироти Олександра і Глафіра Псьол жили в родині Рєпніних, коли туди завітав молодий художник Тарас Шевченко. Тут ним захопилася 35-річна Варвара Рєпніна, однак сам митець більше спілкувався з юною Глафірою, яка любила малювати і навіть написала його портрет. Олександра ж боялася навіть розмовляти з автором «Кобзаря», хоча згодом надсилала йому свої вірші на заслання.
Дослідники відзначають помітний вплив Шевченкової поезії на творчість Олександри. Її вірш «До сестри» навіть приписували Тарасу Шевченку, і він помилково потрапив до кількох видань «Кобзаря». Була ще й версія про містифікацію, мовляв, Шевченко сам створив кілька поезій і підписався ім’ям Олександри. Проте нині дослідники погоджуються, що Олександра Псьол писала сама — відштовхуючись від опанованих Шевченком фольклорних форм і мотивів. Сам же поет уважав її не епігонкою, а літературною посестрою.
На жаль, Олександра Псьол написала надто мало, щоб повноголосо прозвучати в українській літературі; тематично вона так само залишилася в межах свого камерного світу.
Однак ідея мати в українській літературі жінку-авторку, давати їй настанови й прихильні відгуки була на часі. Невдовзі українські чоловіки отримали набагато амбітніший об’єкт.
Марія Маркович — Марковичка — Марко Вовчок
Кожна біографія Марка Вовчка починається десь так: Марія Олександрівна Вілінська народилася... А проте під дівочим прізвищем письменниця прожила лише перші сімнадцять років і після того ніколи до нього не поверталася. Протягом літературної кар’єри вона підписувалася прізвищем першого чоловіка, Опанаса Марковича, і дуже рідко як Марко Вовчок або Марковичка. Згодом узяла прізвище другого чоловіка — Лобач-Жученко, але на той час її творча кар’єра фактично завершилася.
Вона стала першою жінкою, яка писала художню літературу українською мовою і в такий спосіб заробляла собі на життя. Не маючи ні приданого, ні родинного капіталу, Марко Вовчок могла зайняти місце в суспільстві відповідно до статусу свого чоловіка або ж покластися на власні здібності і спробувати здобути більше. Так склалося, що якийсь час їй дуже добре вдавалося сáме останнє.
На відміну від свого першого редактора і наставника Пантелеймона Куліша, який тратив свої гонорари на видання суспільно корисної літератури, Марія Маркович витрачала їх на себе й сина. Власне кажучи, і в кар’єрі вона керувалася насамперед критеріями успішности, а не ідеологією, принаймні точно не національною ідеєю.
Опанас Маркович надіслав чернетки її оповідань Кулішеві і майже одночасно Шевченкові. За короткий час Марковичка стає екзотичною модною авторкою, і всі чоловіки, хто редагували її тексти, відтоді стверджували, що без них ця зірка не загорілася б.
Марія з чоловіком і сином прибула до Петербурга, на творчі вечори збиралася вся світська тусівка. Невдовзі в неї закохалися Герцен і Тургенєв. Саме вони, за словами дослідників Олександра Дорошкевича і Євгена Нахліка (у прецікавій розвідці «Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша» Нахлік розповідає про «педагогічну еротику» метра української літератури стосовно не лише Марії Маркович, а й інших, іноді наївніших чи менш амбітних панночок), перетягли Марка Вовчка до російської літератури, символічно перемігши і Марковича, і Пантелеймона Куліша.
У російській літературі вона вже не була зіркою першого ряду, але заробітки виявилися вищими. Фінансові міркування, зокрема, підштовхнули Марка Вовчка спробувати писати французькою, коли вона жила в Парижі. І хоча біографи закидають авторці прагнення розкошів та особистого комфорту, промовисті деталі, на зразок тих, як вона завжди просила Марковича неодмінно викупити з ломбарду золотий браслет, подарований Шевченком, постійно нагадувала видавцям про виплату гонорарів, а ті їй зі свого боку — про відпрацювання численних авансів — свідчать, що одиноким капіталом Марка Вовчка були талант і, може, ще харизма. Вона користалася цим як єдиним доступним способом здобути економічну незалежність у ту добу.
Галицькі чоловіки: «Ребенщукова Тетяна» (1878)
Одним із послідовних галицьких феміністів поряд з Іваном Франком був Михайло Павлик. Громадський діяч, публіцист, лідер партії, він відсидів пів року в тюрмі за літературну творчість, а саме за погляди на шлюб, викладені в оповіданні.
Михайло Павлик
В оповіданні «Ребенщукова Тетяна» (1878) Павлик виступив за право офіційно розірвати шлюб. У тодішній Австро-Угорщині розлучення були неможливі, і це, ясна річ, призводило не лише до руйнування людських доль або просто до випадків, коли пара жила разом «на віру» в очікуванні смерти законного чоловіка чи дружини когось із закоханих, а й до злочинів, коли таку смерть намагалися пришвидшити неприродним шляхом.
Ребенщукова Тетяна з Косівщини мала, як стверджує автор, реальну прототипку. Батьки силоміць видали її заміж за нелюба, у цьому шлюбі вона зазнавала постійних дорікань і насильства, але змінити своє життя не могла. Селянки обговорюють, як чоловік із ревнощів прилюдно бив Тетяну:
«А він єї як копне, аж фустка їй з голови злетіла, а потому ногами як став місити: ти, сяка-така, нехтолице. [...] Сама собі вікараскала, так їй треба!.. Там мама є, тато, правда? А чому не бороня? Бо він їй чоловік, він єї пан!..»
Розв’язується любовний трикутник несподівано: чоловік і коханець Тетяни, чублячись, раптом кидаються в бійку з євреями, котрі з реготом спостерігали цю дуель, і обоє в ній гинуть. Тетяна невдовзі помирає з горя. Спільний ворог, отже, об’єднує чоловіків, які забувають про те, за кого щойно готові були повбивати один одного. Тетяна ж іншого сенсу жити, крім єдиного кохання, не бачить.
На суді Михайло Павлик не лише підтвердив свою позицію щодо розлучень, а й заявив, що найкраще, якби люди жили на віру та сходилися й розходилися «по-пташиному». Порівняння з птахами галицька спільнота закидала авторові ще довго по тому, як він відбув піврічне покарання у в’язниці.
«Всі ті добровільні, патріотичні “сторожі народних святощів” обурювалися на мене особливо за рекомендацію таких полових відносин між людьми, які панують між птахами, і толкували се так, що мовби то я проповідував загальне блудство, — тим часом, як у мене виразно рекомендовано по-парне пташе житє, — котре, правду кажучи, може послужити багатьом моїм супостатам, одруженим по-церковному, за взір ідеального подружжя»,
— писав згодом сам Павлик.
Жіночий альманах «Перший вінок» (1887)
У 1887 році виходить друком славетний альманах «Перший вінок», етапний для української жіночої літератури. Серед авторок — лише жінки: поетки, новелістки, публіцистки з обох боків Збруча. Видання здійснено коштом Олени Пчілки і Наталі Кобринської, вони ж упорядниці збірки. Є тут і третя особа — редактор Іван Франко. Він не лише працював із рукописами, а й впливав на добір текстів. Скажімо, це він відхилив твір Ольги Кобилянської «Вона вийшла заміж», мотивуючи художньою слабкістю. (На виправдання класика треба сказати, що Кобилянська ще кілька разів допрацьовувала своє оповідання, аж доки з четвертої спроби суттєво змінений твір нарешті побачив світ у часопису «Зоря» (1894), а нині ми знаємо його як повість «Людина»).
Історію «Першого вінка» найкраще переповідає сам Франко в «Нарисі історії україно-руської літератури до 1890 року». Видання, на його думку, було компромісним, як господарство в хаті, де порядкують дві господині. Кобринська, відповідальна за добір галицьких авторок, втрутилася і без згоди Олени Пчілки додала в альманах оповідання Ганни Барвінок — старшої авторки з Великої України. Олена Пчілка, своєю чергою, наполягла на назві «Перший вінок», натомість Кобринська хотіла назвати його просто «Жіночим альманахом». Крім того, видання затрималося, бо Олена Пчілка дописувала повість «Товаришки» про жіночі студії за кордоном.
Більшість здібних авторок «Першого вінка» не продовжили кар’єру в літературі, головно через те, що на заваді стали заміжжя і домашні клопоти. Серед них Франко називає Михайлину Рошкевич, молодшу сестру своєї коханої Ольги, та Сидору Навроцьку. Наталя Кобринська з часом зосередилася на публіцистиці і громадській діяльності, хоча її художні твори прихильно відзначала критика. Для Ольги Франко (Хоружинської) розвідка про побут карпатських бойків стала єдиною публікацією за життя.
Згодом Наталя Кобринська видала ще два альманахи «Наша доля», вже без участи Олени Пчілки. Однак жоден із них не сягнув рівня «Першого вінка» — ні за наповненням, ні за резонансом.
Софія Яблонська: право не бути феміністкою
Галицька попівна, яка замість визначеної їй суспільством долі поїхала до Парижа вчитися, отримала там контракти на документальну фото- і кінозйомку в Марокко, Китаї, Південній Азії, не могла не збурити уяву читачок української преси, де публікувалися її подорожні репортажі.
Софією Яблонською захоплювався Володимир Винниченко, її популярності сприяв відомий критик Михайло Рудницький, вона дружила з художником Остапом Туриним... Нині Яблонська відома як мисткиня, однак головною її амбіцією було письменництво.
Авторка численних публікацій, більшість із яких — видані окремими книжками травелоги «Чар Марока», «З країни рижу та опію», «Далекі обрії», вона в нечасті приїзди на Галичину збирала повні зали захоплених шанувальниць. Так мимоволі Софія Яблонська претендувала на роль ікони жіночого руху, найперше через спосіб життя. Цьому сприяли редакторки і рецензентки, бо в інтерв’ю, листах, та й у творах авторки важко відшукати конкретні феміністичні висловлювання.
Тим більшим розчаруванням для діячок жіночого руху став її шлюб із французьким дипломатом Жаном Уденом. Заміжжя виявилося щасливим, і Яблонська свідомо поринула в облаштування родинного вогнища, вперше отримавши справжній дім, якого не мала навіть у дитинстві. Замість описів мандрів вона надсилає звіти про те, як у Китаї складно дістати продукти для страв української кухні, як їй вдалося в садочку виростити соняхи й чорнобривці, а також поради місцевої косметологині Клодіни про гімнастику й догляд за обличчям.
На початку 1938 року часопис «Нова хата» друкує лист-відповідь Яблонської на розсилку редакції з питаннями про творчість і плани. Софія щиро пояснює, що справді, її задуми пригальмовано — немає часу на літературу. Побут зупиняє творчу роботу, і хоча її чоловік радо погодився б на обмеження заради щастя коханої, проте сама письменниця до такого не готова.
«...виходячи заміж, я була свідома моєї постанови та вибору, та що досі сама, заробляючи на своє життя, я добре знала, що це таке праця, та що праця вимагає хоч дрібочку нагороди, забуття, розривки. Ось чому тепер я уважаю моїм обов’язком подвійно спричинитись до того, щоб мій муж не надто відчував, що в нього жінка “письменниця”!..»
Далі вона детально описує, як саме думки про хатнє начиння й діряві панчохи не дають поринути в письмо; зазначає, що проблема ця існує в багатьох, кого свого часу хвалили за дебюти і називали перспективними авторками. Яблонська питається, імовірно, колись жінки зможуть масово позбутися схильности до «добре зробленої дрібної праці» і набратися «чоловічої впертости», коли творчість стає головною в житті, а родина без обіду та в подертому одязі — явищем другорядним, але наразі ситуація інакша.
Яблонська цим майже стверджує, що такий стан речей не є поганим, бо кого більше потребує сучасне суспільство — відповідальних матерів і дружин, а чи плеяди мисткинь? І тут-таки завважує:
«А врешті, родинне життя не завжди є перешкодою до творчости жінкам, тим більше тоді, коли в них бажання цієї творчости не є видумкою перехідної амбіції, тільки дійсною потребою духовного “виладування”. Зрештою, тільки тоді варто писати, та тільки тоді варто жаліти, коли хтось перестає писати».
На завершення Яблонська мало що не скрикує на папері: «...без огляду на те, що я так мало пишу, зовсім не жалію, що я “жінка”!..»
Ірина Вільде: Яблонській — про хатнє господарство
А проте на цьому попередня історія не завершується. На позицію Софії Яблонської жорстко зреагувала Ірина Вільде, опублікувавши на шпальтах того ж таки часопису «Нова хата» текст «Отвертий лист до Софії Яблонської-Удінової». Вільде на той час — уже визнана письменниця й журналістка, працівниця редакції жіночих часописів у Коломиї. Ба більше, вона авторка компліментарних відгуків і про твори Яблонської, і про її емансипований спосіб життя.
«Не зачепило ваше висловлювання мене як приватну особу, трохи схвилювало як жінку, майже образило як літераторку», — пише Вільде. Дружини зрікаються власного життя заради чоловіків-митців, то хіба не може чоловік задля талановитої дружини створити їй таку атмосферу, щоб не обтяжувалася побутом? Поганий приклад для чоловіків і синів, уже привчених до того, щоб і себе самостійно обходити, і ще й про маму чи дружину дбати, доки та займається письменством; вони зовсім збунтуються, іронізує Ірина Вільде. І цитує Кобилянську, еталонну українську письменницю для свого покоління: «Шкода було б цю артистично закроєну душу силою втискати у формат пересічних жіночих вдач».
Для Вільде і її кола така публічна заява Софії Яблонської — фактично зрада спільних інтересів і цілей боротьби. З того часу кар’єра Яблонської справді згасає, більше через втрату нею самою мотивації до письма, ніж через конфлікт із середовищем. Виростивши дітей і поховавши чоловіка, у 1960-х Софія Яблонська пробує повернутися до письма українською мовою, але попереднього успіху не сягає. У літературі вона так і залишиться яскравим феноменом галицьких 1930-х.
Патриція Килина — українка з вибору
20 грудня 1958 року в італійській кав’ярні «Павич» на Вест-стрит, 4, Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський і Патриція Килина проголосили початок Нью-Йоркської групи поетів. Перші двоє народилися в Україні й українську мову мали за рідну, а Патриція Нелл Воррен вивчила її в дорослому віці, перебуваючи в стосунках із Юрієм Тарнавським. Її псевдонім — Килина — походив від імені героїні «Лісової пісні» Лесі Українки. Так звали нелюбиму дружину Лукаша, суперницю Мавки.
Патриція Килина ввійшла в українську літературу як парафраз Марка Вовчка. Схожа історія: жінка вивчає мову чоловіка, з яким перебуває в шлюбі, і її талановите письмо триває рівно стільки, скільки й любов, а якщо зовсім щиро, то до моменту усвідомлення маргінальности обраної літератури порівняно з привабливішими пропозиціями. Марія Вілінська обрала Францію й Росію; Патриція Нелл Воррен повернулася до англійської мови, а американську культуру не полишала, імовірно, ніколи.
Дискусії про цінність її україномовної творчости тривають досі. Початок їм поклала полеміка Богдана Бойчука і Григорія Грабовича на сторінках «Сучасности». «Мітами чужинки» називає цю поезію Бойчук, тоді як Грабович, визнаючи якість окремих віршів, не втримується від зауваження про численні кальки з англійської і нерозуміння семантики метафор. Скажімо, містичний вірш про кобилу (англ. mare) українською перетворюється на пародійний.
Моя кобила побігла до верби моя кобила побігла в сарай. Гей, моя ворона кобило!
Моя кобила померла під вербою, моя кобила померла в сараї.
Гей, моя ворона кобило!
Коли я минаю вербу,
коли я минаю сарай,
я думаю про ворону кобилу, гей, мою ворону кобилу.
Кажуть, на Заході ставлення до Патриції Килини було дещо іншим, ніж до решти емігрантських поетів. Її сприймали як американку, котра швидко опанувала слов’янську мову й увійшла в літературне коло «автентичних» авторів.
А що ж сама Патриція? Свій перший англомовний роман вона ще підписала як Патриція Килина, але, на відміну від Марка Вовчка, все-таки подолала шлейф псевдоніма, що його їй дали чоловіки іншої культури. Другий роман — «Лідер забігу» (Front Runner; 1974), підписаний справжнім ім’ям, — став першим твором на тему ЛГБТ-стосунків, який увійшов до списку бестселерів «Нью-Йорк Таймс» (The New York Times).
Нові жінки і Олесь Гончар
На зламі 1980–1990-х починається нова доба. Здобувають голос нові імена, серед яких Соломія Павличко та Оксана Забужко, які досі залишаються іконами українського фемінізму. Очевидно, що визнані класики не могли не реагувати на їхні виступи. Крім публічних виступів, привертають увагу й приватні документи. Наразі не всі з них доступні, але, наприклад, щоденники Олеся Гончара — офіційного морального авторитета свого часу — сьогодні видано, і вони містять свіжі реакції письменника на вияви «духу часу».
Показове різке несприйняття модернізації суспільних цінностей, при тому що Гончар уболіває за демократію і незалежність, ілюструє очевидний конфлікт поколінь чи радше груп інтелігенції: тут складно ділити за віком «народників» і «модерністів». Скажімо, запис від 3 березня 1990 року про резонансний переклад «Коханця леді Чаттерлей», опублікований у «Всесвіті», починається роздумом: «Наш народ завжди був цнотливим у своїх почуттях. Найкраще про це свідчить українська народна пісня. Про все, навіть інтимне, вона могла сказати, але делікатно, естетично, без вульгарщини та порнографії». І далі: «Ну як таке чтиво давати сучасній молоді, підліткам, дівчатам, нареченим? Давати суспільству, де й без того стільки бруду, розбещеності, бо потоптано морально-етичні основи сім’ї, чистоту релігії й вікову красу народного життя».
Перейнятий власним пафосом класик усерйоз вірить у сказане, хоча твір британця Лоуренса так само стосується української родини, як, зрештою, фольклор і народні традиції — цноти й чистоти помислів. Хоча ні, останнє Гончар таки визнає, щоправда, як пережиток темного неосвіченого минулого:
«Я не святенник. Я виростав у середовищі людей темних і неосвічених, я всякого начувся в солдатських окопах, але одна річ, коли десь там промовляє людська темнота й безкультур’я, а зовсім інакше сприймається, коли це йде від снобізму й переситу модерної дамочки. Зі всієї світової літератури вибрано для перекладу саме цей твір. І це тоді, коли ми хочемо вберегти націю від морального розкладу!»
Можемо лише інтерпретувати причини такого обурення; навряд щось у перекладі Соломії Павличко по-справжньому здивувало Гончара, котрий, звичайно, читав різні тексти й переживав різноманітні особисті досвіди. Очевидно, він уважав недоречним заводити еротичну і «низову» лексику української мови в літературний обіг, так само як видання такого тексту чисельним тиражем.
Запис від 30 червня 1993 року, задовго до виходу друком «Польових досліджень з українського сексу», стосується Оксани Забужко:
«...є така самозакохана літературна дамочка, чию прозу, приправлену сороміцькими пасажами, просто гидко читати. Ось ця авторка просторікує на модну нині тему, що українську інтелігенцію, мовляв, засліплює “магія українства”, що ми закомплексовані на любові до України і що нас, мовляв, сковує “внутрішня несвобода”, тобто осуджується якраз те найкраще, найцінніше, що є в нашій інтелігенції, — вірність Україні, любов до мови, до вікових традицій... А ось ми прийшли, “нова хвиля”, такі незакомплексовані, і пропонуємо свободу справжню, свободу навіть на розпусту, на розгул цинізму...»
Утім, бодай в одному Олесь Гончар із молодою колежанкою сходиться — хоч як це дивно, в критиці сучасних їм обом українських чоловіків (запис від 24 липня 1993-го). Ця нотатка варта того, щоб навести її повністю:
«У лондонському журналі “Визвольний шлях”, де є чимало справді розумних публіцистів, знову ця схильна до похабщини Оксана Забужко розмахує своїм філософським квачем, маже дьогтем всіх підряд, починаючи з “Літературної України” (в лексиконі нашої елітарниці з’явилося навіть таке слівце, як “трахнуть”), але — віддамо їй належне — ставить вона й цікаве, слушне запитання: чому пощез з українського генофонду той тип чоловічої вроди, що його можна назвати б типом “Довженкового батька”? Справді, де поділись величаві українські діди, з яких можна було малювати богів? Де такі вродливі люди нації, якими були і Довженко-син, і Яновський, і Тичина, і нині живущий Козловський-співак? Нема дідів, є погорблені хворобами, покарлючені інваліди, жебраки, бомжі... А з молодих — де наші красені поети, що в них являла себе українська козацька порода? Замість них — скривлені злобою й заздрощами пики “авангарду”. Тип з його антиінтелектуальною, розбухлою від пиятик пикою, а не одухотворений поет, співець краси, співець України стає рекламним знаком епохи!..»
Тут кожен, хто пригадує портрети Тичини і Яновського, мав би засумніватися, чи справді їхні безсумнівно одухотворені обличчя пасують для втілення «величавих дідів». Або захопитися творчим поривом митця, бо ж Олесь Гончар точно знав, якими були на вигляд українські класики ХХ століття в реальному житті.
Бойчук: «Мої феміністки» (2011)
У 2011 році Богдан Бойчук — на той час уже метр і живий класик — публікує хуліганський роман «Мої феміністки». «З феміністками краще не сперечатися», — один з епіграфів до роману авторства молодшого поета Дмитра Лазуткіна. А сам твір претендує на те, щоб називатися хуліганським, епатажним, саркастичним.
Однак на нього не зреагувала навіть феміністична критика, до якої вже самою назвою роману відважно апелював автор. Тут є феміністки, які встановлюють графік сексу студенток із головним героєм-мачо Аркадієм, щоб кожній порівну щастя дісталося («...керувалися тут принципом гендерної справедливости. Їм залежало на тому, щоб кожна студентка, яка хотіла втратити невинність, мала нагоду досягнути цього [...] Самі феміністки з ідеологічних міркувань до мене не приходили. З уваги на це, моя вроджена прихильність до фемінізму переросла в захоплення, бо діяльність їхня набрала конкретного, намацального, так би мовити, змісту»). А також представниці академічних кіл, «активні феміністки і славні науковці» Ніля і Неля, котрі майже одночасно вагітніють від Аркадія і змушують коханця розпачливо доглядати немовлят. Зрештою, герой одружується з простою жінкою Катериною, вільною від модних віянь, і віднаходить тихе сімейне щастя.
Провокація не вдалася. Імовірно, не лише тому, що з корифеєм не захотіли сваритися. Імплементація фемінізму й гендерної критики в інтелектуальному середовищі початку 2010-х уже безсумнівна. А отже, така полеміка виглядала як дискусія з прогнозом погоди: можлива, але не про сутність явища.
Однак сатира цілком спрацювала стосовно вітчизняної псевдонауки, де інколи натягують матрицю дослідження гендерної ідентичности на будь-який матеріал, який пасує до кандидатської дисертації, і роблять це без заглиблення в неперекладені українською й російською джерела. Хвацького Аркадія Морикваса теж, очевидно, списано з відомих усім митців, які, крім походеньок і сексистських висловлювань, мало що встигли.
Богдан Бойчук, той самий, хто в 1960-х писав аналіз поетичної творчости Патриції Килини і з яким полемізував Григорій Грабович, очевидно, відчував ці парадокси молодого українського суспільства з неабиякою різкістю.
На завершення: «Апокриф» Оксани Забужко
У 1990-х патріарх української літератури Олесь Гончар не міг навіть уявити, що колись Оксана Забужко отримає Шевченківську премію й промовлятиме на Тарасовій горі про націю, а не «клопотатиметься про свободу постелі». А 2020 року вийдуть друком християнські драми Лесі Українки, коментарем до яких стануть розмови Оксани Забужко та Блаженнішого Святослава Шевчука, патріарха УГКЦ.
Якими здаються філософські й релігійні переконання Лесі Українки з погляду сучасної церкви? Що взагалі богослов може відповісти на питання, які давно цікавлять публічних інтелектуалів і пересічне читацтво? Наприклад, про фемінізм, пророчиць, Марію Магдалину, жінок в історії церковного вчення, про те, чи справді є таємне знання для обраних, глибше за щоденні проповіді священиків. Що таке любов і що таке шлюб, що таке натхнення для митця і чи аж так важлива бюрократія в дотриманні ритуалів, та й у звичайному житті, як взаємодіяти освіченим інтелектуалам і простим людям.
Оксана Забужко ставить ці питання главі греко-католиків з такою самою безпосередністю, наївністю і жвавою цікавістю, з якою могла б запитувати будь-яка з нас, сучасних освічених феміністок. Леся Українка такого не питала б, і в цьому обговоренні якраз дуже добре випрозорюється інтелектуальний вишкіл аристократки зламу ХІХ–ХХ століть.
Ці кілька інтерв’ю дуже добре підсумовують кілька етапів українського довколалітературного фемінізму. Здається, важко згадати діалог, у якому публічна інтелектуалка обговорює художні твори центральної авторки локального канону культури з духовним авторитетом, поважним представником церкви.
Чи означає це, що в Україні література, фемінізм, філософія стають на одному щаблі з богослов’ям та релігією — і це має позитивні конотації?..
