3047 
ДЛЯ КОГО КНИЖКА: Книжка для всіх, хто цікавиться темою рівності, суспільними відносинами, державною та соціальною політикою.
ЧОМУ ЦЯ КНИЖКА: Авторка досліджує, як потрібно змінити культуру трудових відносин, соціальну та державну політику для досягнення справедливості на ринку праці та оптимізації людських ресурсів.
Придбати книгу можна на сайті видавництва "Наш Формат"
Страх чи доля?
Мій чоловік навчив мене поводитися по-чоловічому. На початку наших стосунків ми були молодими викладачами, які часто відвідували однакові семінари та конференції. Енді — переконливий спікер і самовпевнений учасник дебатів —уважно слухав, коли я викладала свої аргументи. Після цього він указував на ті моменти, у яких я сама собі шкодила: типові жіночі висловлювання та постава, що свідчить про брак впевненості й знижує довіру інших до тебе.
Моєю найпоширенішою помилкою, яку я робила під час розмов, була фраза: «Я не експерт, але вважаю...». Натомість Енді завжди говорив: «Якщо ви починаєте комусь казати, що не знаєте, про що говорите, то чому ви сподіваєтеся, що вас слухатимуть?».
Відтоді я роками спостерігала за своїми студентками і ось до чого прийшла: навчити їх першими підносити руку під час промов і лекцій для участі в дискусії; говорити впевнено й наполегливо; шукати слабкі сторони аргументів і ставити запитання, які випробовують основу твердження, а не одразу його заперечують. Проте страх може завжди повернутися. Я відчула, як до мене знову підбираються хвилі колишньої невпевненості. Навіть після трьох місяців у ролі професорки, деканки та публічної спікерки, коли я у свої п’ятдесят сиділа за столом на ранковому засіданні Держсекретаря Гілларі Клінтон у Держдепартаменті, оточена людьми, яким вдалося вижити в уряді до цього або ж які працювали на неї раніше. Знадобилося кілька місяців, перш ніж я заговорила впевнено й чітко, як зазвичай.
Підтверджую з власного досвіду, що страх може стати основною перешкодою, яка відштовхне жінку назад. Проте позбування таких сумнівів може спричинити «зачароване коло»: ви припускаєте, що можете поєднати роботу та cім’ю, крокуєте вперед, досягаєте професійних успіхів і опиняєтеся в кращому становищі, запитуючи, що потрібно змінити, аби це принесло користь іншим. Як особа, яка змогла контролювати власний час, як штатна професорка у віці тридцяти п’яти років, яка змогла зайняти керівну посаду деканки Принстонського факультету імені Вудро Вілсона у віці сорока двох років, я знаю: що швидше ви стаєте босом, то легше вам вдається поєднати роботу та сім’ю. І віра в те, що ви можете стати босом, — це необхідна умова, яка приведе вас до цього.
А що трапляється, коли втручається саме життя? У той час, коли ви намагаєтеся прокласти шлях до власного успіху, що, я підозрюю, є типовою американською рисою, як часто ви чуєте, що шанс отримати конкретну роботу залежить від того, чи ви є «у правильному місці та у відповідний час»? Коли я закінчувала коледж, то планувала, що працюватиму у великій нью-йоркській юридичній компанії у міжнародному відділі, буду правою рукою партнера, який працюватиме в уряді й, імовірно, отримає підвищення, а тому мені доведеться поїхати з ним до Вашингтона в ролі спеціальної асистентки. Саме так виглядала успішна кар’єра в ті дні. Хіба я могла собі уявити, що практика у великих юридичних компаніях — не для мене або що одружуся з чоловіком, який на той момент мешкав у Бостоні?
Це відносно м’які приклади непередбачуваних обставин, які віддавна називають долею. Хоча ви не можете спланувати їх заздалегідь, проте такі обставини мають велике й реальне значення в майбутньому. Припустимо, що перипетіями та поворотами у вашому житті можуть бути пізнє одруження, відсутність шлюбу як такого, розлучення або ж безпліддя.
Кепська економіка, керівник, який не помічає ваших заслуг незалежно від того як віддано ви працюєте, робота й партнер, які перебувають у різних місцях, дитина, що потребує вас більше, ніж ви очікували, або ж ви прагнете бути з нею більше, ніж сподівалися, батьки, про яких треба піклуватися. Хвороби, безробіття, заборгованість, катастрофи природного й техногенного характеру...
Гнучкість полягає у здатності впоратися з несподіванками й відійти назад, прийнявши можливість існування багатьох інших доріг, які все одно доведуть до одного місця призначення. Довіра та впевненість — це основи особистої стійкості. Та навіть для тих із нас, хто вважає себе оптимістом, припущення, що життя йтиме запланованим шляхом, — не є рецептом успіху. Будувати в очікуванні невдач та непередбачуваних подій, планувати й готуватися до них. Із цього складається реальна оцінка власних можливостей.
Якщо вам потрібно спати вісім годин, то вижити на п’яти годинах — хиткий план для життя. Якщо ви не найорганізованіша людина у світі, то поєднати роботу й хатні справи буде великим стресом, якщо це взагалі вдасться. У разі, якщо ви творча особистість і щохвилини чимось зайняті (у сімейному чи професійному плані), то вам світить швидке вигорання. Важливо передбачити переломний момент, ситуацію, у якій керований досі й приємний баланс робота—сім’я більше не зможе бути одним цілим попри амбіції, впевненість у собі та навіть рівноправного партнера. У моєму житті й у багатьох розмовах та листах з іншими жінками, які починали з великих планів, а потім опинялися там, куди вони не сподівалися потрапити, переломний момент завжди був дуже особистою справою, але й доволі частим явищем, який дозволяв сформувати чіткий шаблон.
Переломний момент
Багатьом жінкам і чоловікам вдається поєднувати дві кар’єри та відповідальність за дітей і літніх батьків завдяки чудовій організації та тайм-менеджменту, часто в поєднанні з хронічним недосипанням. Випічка шкільних кексів опівночі та прокидання о п’ятій, аби написати чи прочитати щось, необхідне для зустрічі чи лекції, може бути захопливим, навіть якщо дуже виснажує. Коли я була деканкою, часто, ідучи вулицею на факультет (одна з багатьох зручностей, яка робила моє життя можливим), відчувала себе найщасливішою жінкою у світі, маючи роботу, яку любила, і сім’ю, яку любила ще дужче. Щоправда, мій розклад був так чітко розпланований, що дитяча вушна інфекція могла перенести на тиждень важливі зустрічі й тим самим повалити все, наче доміно. У такі дні я відчувала, ніби моя сім’я та робота котяться у прірву. Але загалом задоволення переважало стрес, так є й досі.
Навіть найбільш організована та розумна особистість, яка вміє справлятися з багатьма завданнями, має свої межі. Щось трапляється — і старанно сконструйований баланс руйнується. Для багатьох жінок це період народження другої дитини. Юридичні фірми й бізнесмени добре обізнані із «синдромом другої дитини», коли раптом талановита жінка, яка досі справлялася з роботою, маючи одну дитину, більше не може працювати повний робочий день, маючи вже двох. Інші жінки справляються з двома дітьми та кар’єрою, доки їхня дитина не захворіє і не почнуться серйозні проблеми в школі чи поза нею. Літній батько почне потребувати вашої опіки, чоловік отримає підвищення, через що змушений буде часто подорожувати, шлюб тріщатиме по швах або ж ваш рух уперед вимагатиме залишити позаду життєдайну підтримку сім’ї. В іншому випадку, жінка буде неухильно рухатися кар’єрними сходами, поки наступна робота не вимагатиме від неї багато поїздок, а її чоловік не буде в змозі або не хотітиме підстрахувати її.
Переломний момент для мене виявився досить потужним та, мабуть, передбачуваним: саме коли я працювала на вкрай вимогливій роботі в іншому місті та мала двох дітей-підлітків удома. Але я все одно його не помічала. Як у банальній фразі про соломину, що ламає спину верблюдові. Ніколи не знаєш, яка саме соломина це буде, доки вона не трапиться. Кожна сімейна ситуація різна, деякі жінки можуть упоратися із простими проблемами, а для інших вони будуть занадто складними, а дехто з переломним моментом навіть ніколи не зустрінеться. Важливим є те, що на сумнівних терезах між роботою та сім’єю завжди можливо перекласти вагу на одну із шальок і створити переломний момент, частіше залишаючи на жінку хатні турботи, а на чоловіка — утримання сім’ї.
Кері Ґолдберг, талановита журналістка та авторка, що мала перспективну кар’єру в New York Times, описала свої намагання переконати газету дозволити їй залишити посаду та працювати за контрактом три дні на тиждень. Нічого не вийшло. Вона мусила або залишитися у штаті, або ж перейти на звичайний фріланс та отримувати оплату за кожну наступну статтю за дуже низьким тарифом. Тому вона звільнилася, обравши роботу три дні на тиждень в Boston Globe. «Сумно було залишати величний Times, але я анітрохи не шкодувала, що прийняла таке рішення. Шкода лише, що я змушена була його прийняти, коли зустрілася із цим жорстким вибором», — писала Ґолдберг. Зараз вона працює на півставки в блозі про здоров’я від радіостанції WBUR.
Таких історій чимало. Я знала молоду юристку з Вірджинії, якій запропонували посаду в генеральній раді, але вона була готова її прийняти за умови, якщо дозволять працювати один день на тиждень з дому й бути зі своїми двома дітьми. Їй відмовили.
Один із читачів мого твіттера відписав на історію Ґолдберг. «Мусить бути щось краще за “Включайся” чи “Забирайся”».
Іншими словами «включання» вимагає підтримки вдома та гнучкість на роботі в той час, коли ви ще маєте чимало хатніх обов’язків. Поміркуймо про просту фізику. Уявіть дерево, що схилилося над водою, або ж балерину на пуантах. Нахиліться трохи більше без контрваги — того, що тримає кореневу систему, або без підтримки рук іншою танцівницею — і ви впадете.
Така підтримка має більше значення для жінок, яких Марія Шрівер описала як «жінок на межі». Вони перебувають на межі бідності, «живучи однією подією — рахунком від лікаря, простроченим чеком або ж розбитою машиною — далеко від економічної кризи».
Переломний момент для цих жінок значить, що вони більше не можуть належно доглядати за своїми дітьми та іншими родичами, які від них залежать. Часто вони працюють на двох роботах і страждають не так від недостатньої гнучкості, як від того, що низькооплачувана робота не може забезпечити їм стабільну кількість годин зайнятості щотижня. Їм потрібна надійна робота з гідною платнею, яка дозволить заощадити на чорний день, відправити дитину в якісний дитячий садок та хорошу школу, отримати лікарняний чи відпустку за необхідності, якщо їхні діти або люди, яких вони люблять або які залежать від них, хворіють чи потребують допомоги, а також вони отримають визнання та повагу за дбайливу роботу, яку роблять.
Слоттер А.-М. Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім'єю / Анна-Марі. Слоттер; пер. на укр. В. Рудич. - [Київ] : Наш Формат, 2018. - 324 с.
