4274 
Головна персонажка повісті Ірина – зовсім не типовий для класичного канону української літератури жіночий образ. Вона смілива, рішуча, сповнена ентузіазму та бажання змінювати світ у той спосіб, у який вона вважає за потрібне. А найголовніше – їй стає снаги боротися з упередженістю суспільства у поглядах на роль жінки в родинному та громадському житті. І доводити на власному прикладі, що альтернатива, в яку вона вірить – можлива й має право на існування. Звертаємо увагу, що це оповідання написане в 1920х роках!
Олександра Свекла. Надломлені серцем. Повість // Моя кар`єра. Жіноча проза 20-х років. – К. : Темпора, 2017. – С. 314-319
Ірина дійшла до столу.
– Ну, хай буде по-твоєму… Підемо, розпишемось, ну а далі що?
– Далі?..
– Еге ж, далі що?
Петро засміявся, а Ірина продовжувала без тіні усмішки на обличчі:
– Тобто, інакше: “Будемо, люба товаришко, помаленьку, маленькими дозами отруювати щодня життя одне одному, аж доки не набридне і все-таки підем на компроміс”. Так?.
– Чому отруювати? Люди живуть же… Ну, не вінчаються, бо це вийшло з моди, але родинне життя існує.
– Ще залишилось у моді?.. – засміялась Ірина, але раптом як засміялась, так і припинила сміх і вже казала далі:
– Мода, значить, любий товаришу?.. Ну, а коли у людей раптом виникне мода вішатись, то, значить, і я мушу повіситись, бо це модно. Так?..
Махнула рукою і додала рішуче:
– Ні, пробач уже мені, але йти за модою я не згодна. Будь вона тричі проклята, та мода, коли в жертву їй я маю поступитися своїм сумлінням.
Вечірні сутінки сміливіше заповнювали альтанку й обгортали м'якою ковдрою струнку постать Ірини.
Петро курив і стежив за її рухами, пускаючи густі хмари тютюнового диму крізь густі зелені віти дикого винограду.
“Чому вона не сяде?..” – думав він. І нагадались минулі вечори, також овіяні якоюсь задумою і хмільними пахощами матіол, коли, повні жаги і бажання своєї близькості, сиділи вони в цій альтанці, слухаючи нічних звуків, що долітали звідусіль. Було боляче від цієї згадки, а від цього болю він був лютий. Терпко кинув Ірині:
– Але мусиш ти визнати, що існує якесь почуття, те, що ми називаємо кохання?..
– Кохання?.. Коли ти мені поясниш, що воно, оте кохання, тоді я визнаю його, а до того часу – ні… Я знаю, що є чимало дурниць на світі, які орудують людьми, хоч люди й створюють їх самі.
Ірина підійшла до столу і, замислено дивлячись крізь густий зелений лист, казала далі:
– Ну ось ти кажеш – “кохання”. Візьми та й поясни мені, що воно таке.
– Цього слова не можна пояснити словами.
Ірина тихо сміялась. Цей тихий сміх боляче хльостав Петра по нервах, і вже майже криком він казав:
– Так, його не можна передати словами, але воно є… Розумієш?.. Є…
– Криком ти не переконаєш мене, що кохання є. Ти кажеш – є, а я кажу – немає, бо я не знаю його…
– Так що ж, ти гадаєш усе своє життя проституткою прожить?.. – Тремтів, чекаючи на гостру відповідь, але почув спокійний і трохи глузливий Іринин голос:
– Як хто розуміє проституцію. Я, наприклад, проституцію розумію як своєрідну торгівлю, а коли так, то я не проститутка, бо до такої торгівлі я не причетна. Скоріш можна сказати це про тих, що, цураючись торгівлі роздрібної, продають себе оптом на все життя. Цебто про ваших “законних” жінок.
– А ви, так би мовити, з замилування присвячуєте себе… – вигукнув злісно Петро.
– Чому?.. Торгівлі?.. Навіщо, любий товаришу, говорити те, чого немає? Ти ж сам знаєш, що це брехня. Працюючи й заробляючи собі на хліб, я тим самим здобуваю собі право задовольняти і свої фізіологічні потреби. Я лише не визнаю родинного життя таким, як воно було колись, як воно подекуди є ще й досі. Та й узагалі я не знаю, для чого оце ми дискусію зняли.
– А це вже тобі звісно, чого.
Ірина підійшла до столу і спокійно говорила.
– Так, мені звісно. Я хотіла тобі сказати, що я виїжджаю звідси…
– Що?.. – перебив вигуком Петро.
– Я виїжджаю, а заразом хотіла подякувати тобі – я вагітна…[…]
Міцно схопив цю голову і, заглядаючи в очі, придушеним голосом спитав:
– Ти про від`їзд жартома чи всерйоз?..
Ірина, тихо сміючись, відповіла:
– І не думала жартувати. Свою літню відпустку я хочу використати як слід і попоїздити трохи.
– А про те, про що ми сьогодні розмовляли?..
– Цебто піти в ЗАГС? Не підемо.
– Це останнє твоє слово?..
– Так.
Ірина підвелась і пустила його голову. Пустив і він руки. Не хотілось вірити, що це останній вечір вони сидять у цій альтанці, обвіяні пахощами матіол.
– Ірино, це ж безглуздя… Пам`ятай, що ти майбутня мати нашої дитини. Ти не можеш мені відмовити в тому, що я батько тієї дитини. – Петрові хотілося змагатися за те, що він вважав за свою власність, за маленький шматочок самого себе, але бачив, що не вистачає потрібних слів, а ті, що вертілися в мозку, здавалися скупими, шаблонними.
– Перед тобою – ні, але перед усіма і перед дитиною я одна і мати, і батько. Не ображайся тільки, але для мене ти був і є потрібна на деякий час машина… Мені потрібна була дитина, а хто буде батько тієї дитини – чи Дмитро, чи Петро – повір, мене не турбує, аби він лише здоровий був.
Ірина говорила і ходила великими кроками по альтанці. Кожне її слово холодом проймало всього Петра. В голові якось не вміщалося все те, що він чув.
– Машина? – спитав він, незрозуміло дивлячись перед себе.
– Так, машина. Я не можу дивитися на тебе інак, як на машину, що була мені потрібна на деякий час.
Приголомшений Петро застиг. У голові настирливо настукував хтось: машина… машина… […]
Здригнувся, почувши вже останні її слова:
– Ну бувай, я пішла…
Він бачив, як вона легенькими кроками пройшла повз нього і вийшла з альтанки.
