11 грудня, 2018

Олександра Свекла. Надломлені серцем (уривок)

31 жовтня 2017
Ірина Ніколайчук

Аспірантка Національного університету «Києво-Могилянська академія» (спеціальність — порівняльне літературознавство), лекторка літературних курсів Культурного проекту, учасниця проекту «Якими нас прагнете: фемінізм в українській літературі», авторка рецензій, оглядів та аналітичних статей про літературу і не лише.

Головна персонажка повісті Ірина – зовсім не типовий для класичного канону української літератури жіночий образ. Вона смілива, рішуча, сповнена ентузіазму та бажання змінювати світ у той спосіб, у який вона вважає за потрібне. А найголовніше – їй стає снаги боротися з упередженістю суспільства у поглядах на роль жінки в родинному та громадському житті. І доводити на власному прикладі, що альтернатива, в яку вона вірить – можлива й має право на існування. Звертаємо увагу, що це оповідання написане в 1920х роках!

Олександра Свекла. Надломлені серцем. Повість // Моя кар`єра. Жіноча проза 20-х років. – К. : Темпора, 2017. – С. 314-319 

Ірина дійшла до столу.

– Ну, хай буде по-твоєму… Підемо, розпишемось, ну а далі що?

– Далі?..

– Еге ж, далі що?

Петро засміявся, а Ірина продовжувала без тіні усмішки на обличчі:

– Тобто, інакше: “Будемо, люба товаришко, помаленьку, маленькими дозами отруювати щодня життя одне одному, аж доки не набридне і все-таки підем на компроміс”. Так?.

– Чому отруювати? Люди живуть же… Ну, не вінчаються, бо це вийшло з моди, але родинне життя існує.

– Ще залишилось у моді?.. – засміялась Ірина, але раптом як засміялась, так і припинила сміх і вже казала далі:
– Мода, значить, любий товаришу?.. Ну, а коли у людей раптом виникне мода вішатись, то, значить, і я мушу повіситись, бо це модно. Так?..

Махнула рукою і додала рішуче:

– Ні, пробач уже мені, але йти за модою я не згодна. Будь вона тричі проклята, та мода, коли в жертву їй я маю поступитися своїм сумлінням.

Вечірні сутінки сміливіше заповнювали альтанку й обгортали м'якою ковдрою струнку постать Ірини.

Петро курив і стежив за її рухами, пускаючи густі хмари тютюнового диму крізь густі зелені віти дикого винограду.

“Чому вона не сяде?..” – думав він. І нагадались минулі вечори, також овіяні якоюсь задумою і хмільними пахощами матіол, коли, повні жаги і бажання своєї близькості, сиділи  вони в цій альтанці, слухаючи нічних звуків, що долітали звідусіль. Було боляче від цієї згадки, а від цього болю він був лютий. Терпко кинув Ірині:

– Але мусиш ти визнати, що існує якесь почуття, те, що ми називаємо кохання?..

– Кохання?.. Коли ти мені поясниш, що воно, оте кохання, тоді я визнаю його, а до того часу – ні… Я знаю, що є чимало дурниць на світі, які орудують людьми, хоч люди й створюють їх самі.

Ірина підійшла до столу і, замислено дивлячись крізь густий зелений лист, казала далі:

– Ну ось ти кажеш – “кохання”. Візьми та й поясни мені, що воно таке.

– Цього слова не можна пояснити словами.

Ірина тихо сміялась. Цей тихий сміх боляче хльостав Петра по нервах, і вже майже криком він казав:

– Так, його не можна передати словами, але воно є… Розумієш?.. Є…

– Криком ти не переконаєш мене, що кохання є. Ти кажеш – є, а я кажу – немає, бо я не знаю його…

– Так що ж, ти гадаєш усе своє життя проституткою прожить?.. – Тремтів, чекаючи на гостру відповідь, але почув спокійний і трохи глузливий Іринин голос:

– Як хто розуміє проституцію. Я, наприклад, проституцію розумію як своєрідну торгівлю, а коли так, то я не проститутка, бо до такої торгівлі я не причетна. Скоріш можна сказати це про тих, що, цураючись торгівлі роздрібної, продають себе оптом на все життя. Цебто про ваших “законних” жінок.

– А ви, так би мовити, з замилування присвячуєте себе… – вигукнув злісно Петро.

– Чому?.. Торгівлі?.. Навіщо, любий товаришу, говорити те, чого немає? Ти ж сам знаєш, що це брехня. Працюючи й заробляючи собі на хліб, я тим самим здобуваю собі право задовольняти і свої фізіологічні потреби. Я лише не визнаю родинного життя таким, як воно було колись, як воно подекуди є ще й досі. Та й узагалі я не знаю, для чого оце ми дискусію зняли.

– А це вже тобі звісно, чого.

Ірина підійшла до столу і спокійно говорила.

– Так, мені звісно. Я хотіла тобі сказати, що я виїжджаю звідси…

– Що?.. – перебив вигуком Петро.

– Я виїжджаю, а заразом хотіла подякувати тобі – я вагітна…[…]

Міцно схопив цю голову і, заглядаючи в очі, придушеним голосом спитав:

– Ти про від`їзд жартома чи всерйоз?..

Ірина, тихо сміючись, відповіла:

– І не думала жартувати. Свою літню відпустку я хочу використати як слід і попоїздити трохи.

– А про те, про що ми сьогодні розмовляли?..

– Цебто піти в ЗАГС? Не підемо.

– Це останнє твоє слово?..

– Так.

Ірина підвелась і пустила його голову. Пустив і він руки. Не хотілось вірити, що це останній вечір вони сидять у цій альтанці, обвіяні пахощами матіол.

– Ірино, це ж безглуздя… Пам`ятай, що ти майбутня мати нашої дитини. Ти не можеш мені відмовити в тому, що я батько тієї дитини. – Петрові хотілося змагатися за те, що він вважав за свою власність, за маленький шматочок самого себе, але бачив, що не вистачає потрібних слів, а ті, що вертілися в мозку, здавалися скупими, шаблонними.

– Перед тобою – ні, але перед усіма і перед дитиною я одна і мати, і батько. Не ображайся тільки, але для мене ти був і є потрібна на деякий час машина… Мені потрібна була дитина, а хто буде батько тієї дитини – чи Дмитро, чи Петро – повір, мене не турбує, аби він лише здоровий був.

Ірина говорила і ходила великими кроками по альтанці. Кожне її слово холодом проймало всього Петра. В голові якось не вміщалося все те, що він чув.

– Машина? – спитав він, незрозуміло дивлячись перед себе.

– Так, машина. Я не можу дивитися на тебе інак, як на машину, що була мені потрібна на деякий час.

Приголомшений Петро застиг. У голові настирливо настукував хтось: машина… машина… […]

Здригнувся, почувши вже останні її слова:

– Ну бувай, я пішла…

Він бачив, як вона легенькими кроками пройшла повз нього і вийшла з альтанки.
 

31 жовтня 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Наповнення смислами поняття “жіноче” у суспільстві (за повістю «Я, Мілена» Оксани Забужко)
У співпраці з Валерією Рева. Сучасна медіакультура пропонує жінкам і чоловікам величезну кількість гендерних стереотипів, вимог, моделей поведінки. Намагаючись їм відповідати, жінки і чоловіки позбавляють себе власного вибору, відмовляються від свого “Я”. У світі, сповненому гендерних стереотипів, культурних традицій і суспільних вимог, почути свій власний голос – може бути завданням майже нездійсненним. Шлях до самопізнання для головної героїні повісті Мілени виявився сповненим драматизму.
Нещасливі пошуки стереотипного щастя у новелі «На Чортовій греблі» Галини Тарасюк
У співпраці з Дариною Стрілецькою. Галина Тарасюк – авторка більше двох десятків книг, володарка більше 10 літературних премій. Письменниця – Кавалер “Ордена княгині Ольги”. Нагороджена медаллю “Незалежність України”, Міжнародного Академічного Рейтингу популярності “Золота Фортуна”, відзнакою Міжнародного лицарського Ордена Архистратига Михаїла”. Її твори перекладені італійською, німецькою, румунською, польською, литовською, латвійською, туркменською, білоруською, російською. У центрі уваги письменниці жінки і чоловіки, внутрішній світ яких і зовнішні обставини життя розкриваються через призму їх взаємостосунків, взаємооцінки і взаємодіїї.
Самовизначення жінки у час війни (за матеріалами книги Світлани Алексієвич  “У війни не жіноче обличчя”)
У співавторстві з Поліною Стрілецькою. Книга “У війни не жіноче обличчя” є унікальною у своєму роді. Це книга документальної прози письменниці, яка народилася і провела дитячі роки в Україні, лауреатки Нобелівської премії з літератури 2015 року Світлани Алексієвич. У цій книзі, написаній у 1983 році, яку сама авторка визначає як “роман голосів”, зібрані і осмислені розповіді жінок, у тому числі численних українок, які брали участь у Другій Світовій війні.