19 лютого, 2018

Олександра Свекла. Надломлені серцем (уривок)

31 жовтня 2017

Головна персонажка повісті Ірина – зовсім не типовий для класичного канону української літератури жіночий образ. Вона смілива, рішуча, сповнена ентузіазму та бажання змінювати світ у той спосіб, у який вона вважає за потрібне. А найголовніше – їй стає снаги боротися з упередженістю суспільства у поглядах на роль жінки в родинному та громадському житті. І доводити на власному прикладі, що альтернатива, в яку вона вірить – можлива й має право на існування. Звертаємо увагу, що це оповідання написане в 1920х роках!

Олександра Свекла. Надломлені серцем. Повість // Моя кар`єра. Жіноча проза 20-х років. – К. : Темпора, 2017. – С. 314-319 

Ірина дійшла до столу.

– Ну, хай буде по-твоєму… Підемо, розпишемось, ну а далі що?

– Далі?..

– Еге ж, далі що?

Петро засміявся, а Ірина продовжувала без тіні усмішки на обличчі:

– Тобто, інакше: “Будемо, люба товаришко, помаленьку, маленькими дозами отруювати щодня життя одне одному, аж доки не набридне і все-таки підем на компроміс”. Так?.

– Чому отруювати? Люди живуть же… Ну, не вінчаються, бо це вийшло з моди, але родинне життя існує.

– Ще залишилось у моді?.. – засміялась Ірина, але раптом як засміялась, так і припинила сміх і вже казала далі:
– Мода, значить, любий товаришу?.. Ну, а коли у людей раптом виникне мода вішатись, то, значить, і я мушу повіситись, бо це модно. Так?..

Махнула рукою і додала рішуче:

– Ні, пробач уже мені, але йти за модою я не згодна. Будь вона тричі проклята, та мода, коли в жертву їй я маю поступитися своїм сумлінням.

Вечірні сутінки сміливіше заповнювали альтанку й обгортали м'якою ковдрою струнку постать Ірини.

Петро курив і стежив за її рухами, пускаючи густі хмари тютюнового диму крізь густі зелені віти дикого винограду.

“Чому вона не сяде?..” – думав він. І нагадались минулі вечори, також овіяні якоюсь задумою і хмільними пахощами матіол, коли, повні жаги і бажання своєї близькості, сиділи  вони в цій альтанці, слухаючи нічних звуків, що долітали звідусіль. Було боляче від цієї згадки, а від цього болю він був лютий. Терпко кинув Ірині:

– Але мусиш ти визнати, що існує якесь почуття, те, що ми називаємо кохання?..

– Кохання?.. Коли ти мені поясниш, що воно, оте кохання, тоді я визнаю його, а до того часу – ні… Я знаю, що є чимало дурниць на світі, які орудують людьми, хоч люди й створюють їх самі.

Ірина підійшла до столу і, замислено дивлячись крізь густий зелений лист, казала далі:

– Ну ось ти кажеш – “кохання”. Візьми та й поясни мені, що воно таке.

– Цього слова не можна пояснити словами.

Ірина тихо сміялась. Цей тихий сміх боляче хльостав Петра по нервах, і вже майже криком він казав:

– Так, його не можна передати словами, але воно є… Розумієш?.. Є…

– Криком ти не переконаєш мене, що кохання є. Ти кажеш – є, а я кажу – немає, бо я не знаю його…

– Так що ж, ти гадаєш усе своє життя проституткою прожить?.. – Тремтів, чекаючи на гостру відповідь, але почув спокійний і трохи глузливий Іринин голос:

– Як хто розуміє проституцію. Я, наприклад, проституцію розумію як своєрідну торгівлю, а коли так, то я не проститутка, бо до такої торгівлі я не причетна. Скоріш можна сказати це про тих, що, цураючись торгівлі роздрібної, продають себе оптом на все життя. Цебто про ваших “законних” жінок.

– А ви, так би мовити, з замилування присвячуєте себе… – вигукнув злісно Петро.

– Чому?.. Торгівлі?.. Навіщо, любий товаришу, говорити те, чого немає? Ти ж сам знаєш, що це брехня. Працюючи й заробляючи собі на хліб, я тим самим здобуваю собі право задовольняти і свої фізіологічні потреби. Я лише не визнаю родинного життя таким, як воно було колись, як воно подекуди є ще й досі. Та й узагалі я не знаю, для чого оце ми дискусію зняли.

– А це вже тобі звісно, чого.

Ірина підійшла до столу і спокійно говорила.

– Так, мені звісно. Я хотіла тобі сказати, що я виїжджаю звідси…

– Що?.. – перебив вигуком Петро.

– Я виїжджаю, а заразом хотіла подякувати тобі – я вагітна…[…]

Міцно схопив цю голову і, заглядаючи в очі, придушеним голосом спитав:

– Ти про від`їзд жартома чи всерйоз?..

Ірина, тихо сміючись, відповіла:

– І не думала жартувати. Свою літню відпустку я хочу використати як слід і попоїздити трохи.

– А про те, про що ми сьогодні розмовляли?..

– Цебто піти в ЗАГС? Не підемо.

– Це останнє твоє слово?..

– Так.

Ірина підвелась і пустила його голову. Пустив і він руки. Не хотілось вірити, що це останній вечір вони сидять у цій альтанці, обвіяні пахощами матіол.

– Ірино, це ж безглуздя… Пам`ятай, що ти майбутня мати нашої дитини. Ти не можеш мені відмовити в тому, що я батько тієї дитини. – Петрові хотілося змагатися за те, що він вважав за свою власність, за маленький шматочок самого себе, але бачив, що не вистачає потрібних слів, а ті, що вертілися в мозку, здавалися скупими, шаблонними.

– Перед тобою – ні, але перед усіма і перед дитиною я одна і мати, і батько. Не ображайся тільки, але для мене ти був і є потрібна на деякий час машина… Мені потрібна була дитина, а хто буде батько тієї дитини – чи Дмитро, чи Петро – повір, мене не турбує, аби він лише здоровий був.

Ірина говорила і ходила великими кроками по альтанці. Кожне її слово холодом проймало всього Петра. В голові якось не вміщалося все те, що він чув.

– Машина? – спитав він, незрозуміло дивлячись перед себе.

– Так, машина. Я не можу дивитися на тебе інак, як на машину, що була мені потрібна на деякий час.

Приголомшений Петро застиг. У голові настирливо настукував хтось: машина… машина… […]

Здригнувся, почувши вже останні її слова:

– Ну бувай, я пішла…

Він бачив, як вона легенькими кроками пройшла повз нього і вийшла з альтанки.
 

31 жовтня 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Хто так тільки не кохав (вірш "Любов" Володимира Сосюри)
День святого Валентина цьогоріч іще кілька днів поспіль нагадуватиме про себе не лише зів'ялими букетами у смітниках і затоптаними шматками рожевих кульок та конфеті на вулицях, а й постами з українською любовною й еротичною поезією в фейсбуці. #такніхтонекохав – тематичний поетичний флешмоб під таким хештегом запустила 14 лютого художниця й авторка улюбленого багатьма мальованого персонажа кота Інжира Олена Павлова. Без іронії, хороша ініціатива, завдяки якій український сегмент фб якщо не наповнився, то бодай трохи розбавив усезагальну рожево-сердечкову істерію (як і потік в'їдливих коментарів стосовно того, як вона, ця щорічна істерія, дістала) зразками української любовної поезії "здорової людини". Проте флешмоб – він на те й флешмоб, щоби ширитися й, охоплюючи все дальші й дальші фб-простори, вбирати в себе, як снігова куля, і, кгм, значно менш вдалі поетичні зразки. Заодно й нагадуючи про те, якою ну дуже вже часто постає в таких поезіях жінка – якщо про неї пише чоловік. В кращому разі – ніжна-кохана-єдина чи прекрасна-недосяжна, "кров-любов", "очі-ночі", "кохання-страждання" і всі решта варіації на тему поетичного синдрому Франка-Вакарчука. В найгіршому починає бути шкода, що ідея премії за найгірший опис сексу в літературному творі, яку цьогоріч вперше вручили в Україні під назвою "Золотий хрін" (і всі ми знаємо, кому вона дісталась), не виникла років так на п'ятдесят чи сто раніше – із творів гіпотетичних лауреатів вже можна було би укласти підручник "Як ні в якому разі не можна писати еротичну поезію". А "середня температура по лікарні" такої поезії викликає максимум саркастичну усмішку – ну бо, серйозно, та хто так тільки не кохав. Починаючи від античних міфів і закінчуючи 2018 роком у всіх літературах світу – щоби нині написати про кохання не заяложено, не рожево й небанально, треба бути й справді майстром. А не вдатися при цьому до стереотипів, зокрема стосовно жіночого образу – це узагалі фінальний бос, який мало кому дається в Україні навіть в останні роки. Стривайте, а звідки ж він узявся, цей хештег? Хто згадає, що там було далі, у вірші, звідкіля це взято? "Так ніхто не кохав, Через тисячі літ Лиш приходить подібне кохання...", ага, щось таке вчили й досі вчать напам'ять в десятому класі школи. Автор цих рядків – Володимир Сосюра, ще один класик української радянської поезії, який окрім того що теж долучився своїм доробком до соцреалістичного "дир-дир-дискурсу" звеличення партії й героїзації її героїв, на радість вчителькам літератури написав чимало любовної лірики. От тільки чи не вся вона – не про "так ніхто не", а про "та хто тільки так не". І на "Золотий хрін" там було би що номінувати, і завдання для фейсбучного тесту на кшталт "вгадайте, хто це написав – великий український хрестоматійний поет чи учень 9 класу" було б із чого скласти. Тим іронічніше, що одна із, мабуть, найбільш показових у цьому сенсі поезій Сосюри так і називається – "Любов". Тут прекрасно все. Метафоричне протистояння "непмана поганого" й ліричного героя – простого радянського робітника, яке ненав'язливо нагадує про "опальність" першого й потребу повернення другого на домінантні позиції. Безликі "Інни й Марії", які мають за першим же покликом прибігти втішати відкинутого ліричного героя. Власне головна персонажка – пласке й безхарактерне втілення буржуазних розкошів, від яких має героїчно відмовитися ліричний герой (але ж у нього почуття, і йому так важко, і голову йому заморочили французькі парфуми, і рими "очі-хочу", ну ви зрозуміли). Наскрізна й кричуща функціональність жінки як такої, увінчана фінальним моторошним "О скільки, скільки біля муру Таких, як ти, я розстріляв". І крізь це все – постійне наголошення на тому, що "так не любить вас ніхто". Seriously?  Занадто вже велика частина української поезії стала місцем втілення усіх можливих стереотипів про жінку й жіночість, щоби не сказати, що іноді це місце заледве не кривавих розправ і зведення особистих рахунків із власними якими завгодно травмами, так зручно втіленими в жіночих образах. Про це не варто забувати, ані читаючи хрестоматію в 10 класі, ані підтримуючи поетичний флешмоб. Буває хороша, свіжа, позбавлена стереотипів любовна й еротична поезія, де жінка – і повноцінна дієва персонажка, і глибока лірична героїня. Буває хороша українська любовна й еротична поезія, у якій жінка постає саме такою. Проте не вся українська любовна й еротична поезія – хороша. І ставити знак рівності між поняттями "хороша поезія" й "це написав класик", між поняттями "хороша поезія" і "жінку-персонажку тут можна замінити непівським торшером" – теж навряд чи вдала ідея. Не в останню чергу тому, що це все вже було. Сто тисяч мільйонів разів, у яких завгодно варіаціях і декораціях, задовго до 1925 року й за десятиліття й десятиліття після нього. А в 2018-му році, після всього, що було, аж занадто вже сильно хочеться, щоби нарешті з'явилося щось інше.
Життя як витвір мистецтва ("Щоденник" Марії Башкирцевої)
Ім'я Марії Башкирцевої, доньки полтавських дворян, яка виховувалась, навчалася й більшість свідомого життя провела у Франції, досі вкрай рідко згадують у зв'язку з українською літературою. Ба навіть із українським живописом, попри те що Башкирцева була однією з небагатьох українок, котрим вдалося досягти таких помітних успіхів у цьому виді мистецтва – нині її картини "йдуть з молотка" на найбільших світових аукціонах. Занадто вже неоднозначною постаттю є ця французька українка, напрацювання якої ще в ХІХ столітті з такою радістю "присвоїла" собі Російська імперія. Проте її зв'язок із Україною та вплив українського контексту на її творчість та становлення є незаперечним. І найбільш вагомим доказом на користь цього є якраз її літературна творчість. Хай навіть єдиним твором, який залишила по собі Башкирцева, став її щоденник, який вона писала французькою мовою й вела з 15 років до самої своєї смерті в 1884 році. Що, здавалося би, може бути більш типовим для освіченої дівчини в ХІХ столітті, аніж вести щоденник? І що, здавалося би, може бути цікавого й особливого в дівочому щоденнику хоч ХІХ століття, а хоч будь-якого іншого часу? Рожеві малюночки, банальні любовні віршики, багатослівні описи кохань-страждань – ну, чи про що там пишуть дівчата в щоденниках. Проте "Щоденник" Башкирцевої означив собою радикальну зміну в ставленні до подібних автобіографічних документів. Окрім того що саме після його публікації "серйозне" літературознавство вперше всерйоз почало замислюватися над літературною цінністю таких творів, він цілком ясно окреслив зміни, які вже тоді відбувалися в світогляді жінки.  Так, у "Щоденнику" доволі багато рутинних побутових замальовок із життя освіченої панночки – описи щоденних розмов, зустрічей, подорожей. Так, достатньо там і глибоких особистісних звірянь, не в останню чергу й любовного характеру. Проте той спосіб аналізу довколишньої дійсності і власних переживань, до якого вдається Марія Башкирцева (на початку "Щоденника", як ми пам'ятаємо, ще підлітка), оприявлює значно ширший спектр проблем, які вже в останні десятиліття ХІХ століття цікавлять освічену дівчину. Навчання, самореалізація, потреба визнання – ба навіть переосмислення власної ролі в житті майбутнього чоловіка та родини. До перших літературних "маніфестів" фемінізму в Україні ще роки й роки, а Марія Башкирцева вже зуміла не лише реалізувати, а й осмислити нові типи жіночого досвіду та нові ролі, які щойно стали доступними молодим жінкам у Європі. Окрім того, "Щоденник" зі своєю граничною відвертістю й настановою на фіксацію та аналіз особистого досвіду й переживань багато в чому випередив модерністську естетику, яка остаточно зайняла панівні засади в літературі та інших видах мистецтва аж на початку ХХ століття. Це в 60-х роках ХХ засновник французької школи автобіографізму Філіп Лежен почне досліджувати європейську автобіографію та остаточно реабілітує щоденникову, сповідальну, гранично щиру й особистісну творчість як таку, що має цінність не лише як документ, а і як літературний твір. Це в 90-х студії пам'яті й автобіографізму стануть нерозривними, а їхню важливість для проговорення різних типів досвіду людства навряд чи хтось зможе спростувати. А за понад сто років до того молода українка, вчергове прибігши додому після заняття в академії живопису Жуліана, одному з найпрестижніших навчальних закладів у Франції, звіряла радості своїх творчих перемог, сумніви і внутрішні протиріччя щоденнику, якому судилося не лише самому стати мистецьким твором, а й по-справжньому змінити світ. Це вам не рожеві картиночки й не любовні віршики – хоча й для них у мистецтві життя іноді варто знаходити місце.
Пофарбована дудка (вірш Павла Тичини "Пляж")
Геній українського поетичного символізму з трагічною творчою й особистою історією, яка – і та, й інша – прийшла зрештою від "сонячних кларнетів" до "партія веде" і "трактор в полі дир-дир-дир", а потім, через десятки років, трансформувалася в досі улюблену серед школярів примовку, що починається на "краще з'їсти кірпічину". Досі улюблену, бо творчість Павла Тичини досі займає вагоме місце в шкільній програмі, в тім числі суттєву частку поезій, які вивчаються напам'ять. Навряд чи варто вкотре згадувати про те, до якого печального фіналу прийшла творча еволюція поета після його переходу до лав "українських радянських поетів" – проте на те, як (і чи? і куди?) еволюціонували жіночі образи в його поезії, а надто у зв'язку із цим переходом, поглянути все ж цікаво. Що перше зринає в пам'яті на думку про жіночі образи в поезії Тичини? "О панно Інно...", ага. То ще з "Сонячних кларнетів", із 10-х років ХХ століття, і хоч там ну зовсім не йдеться про хоч наскільки-небудь виражений характер героїні (жодної з двох), це принаймні сприймається як хоч і оскомна через те, що вона ну всюди, де можна, але досить мила поетична замальовка. Ах, точно, ще було про липу, яка шелестить і про "не дивися так привітно-яблуневоцвітно" – ну, не дає Тичина слова й характеру жінкам у своїх геніальних поезіях періоду символізму-"кларнетизму", але ж принаймні гарно і дуже-дуже романтично (принаймні так досі думають майже всі вчительки української літератури). Ще час від часу з'являються тут різні варіації на тему жіночого "над-Я": мати, Богородиця, Україна – і чи варто казати, що все їхнє значення вичерпується хвилюванням і перейманням за долю синів (ну, чи одного – вже не так важливо, Ісуса Христа чи Павла Тичини)? Проте далі – більше. Кримський цикл поезій іноді називають останнім проблиском генія Тичини перед суцільним поринанням у браве прокомуністичне "дир-дир-дир". І насправді цю демаркаційну лінію й точку неповернення саме в цих віршах видно напрочуд явно. За рахунок жіночого образу, звісно  – було би дивно, якби Тичина зрадив своєму ранішому функціональному ставленню до жінки в своїй творчості. В поезії з цілком собі невинною назвою "Пляж" жіноче "над-Я" (те, що лірична героїня – не просто-собі жінка, а прообраз України, стає цілком зрозуміло на фразі "Тепер вже не знаю ні націй ні рас: Свободу людей своїм богом зову!") вже навіть не просто скорботне й журливе – воно зґвалтоване (тут бачимо явний натяк на попередні події революції та громадянської війни). Втім, ліричний герой – альтер-его самого Тичини – цинічно, майже буквально переступає через це, описуючи страждання метафоричної України, проте обираючи на користь "оскаленого звіра" – Радянського Союзу, який і "зрівняв" всі народи й нації, пообіцявши свободу. Хоча насправді ув'язнивши й знищивши геній Тичини, й далеко не лише його.  "Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась" – ці слова Євген Маланюк адресував Тичині за два роки до написання поезії "Пляж". І таки мав рацію. Тільки от "дудка" грала ще кілька десятиліть потому. І – при всьому новаторстві й геніальності поета, таки навряд чи випадає дивуватися примовці про кірпічину.