8 грудня, 2022

Уривок з книги Ольги Карі «Хрестик, або Дуже кривава книжка»

27 вересня 2022
Поширити в Telegram
365

«Під час моїх перших достатньо довгих стосунків — ми були разом шість років — чоловік дуже не любив мої болючі місячні. Не дозволяв при ньому стогнати, коли мені було дуже боляче, психував, йшов до іншої кімнати. “Не можу це чути, чому воно в тебе так болить, ну давай швидку викличемо, хай тобі зроблять укол!..” Питав, чому в мене не минається біль, якщо я вже випила пігулку (а вона просто ще не встигла подіяти). Мовляв, він нічим не може мені зарадити, тому не може чути моїх стогонів».

Марісабель

«Мій чоловік досі про місячні каже “ці дні”. Я вірю, що вода камінь точить, тому навмисно кажу йому “в мене місячні”, а не “ці дні”. Часом я навіть “знущаюсь” над ним, по триста разів повторюючи правильне слово, “місячні”, бо все ще сподіваюсь, що наступного разу він називатиме їх так, як треба. Коли він каже “ці дні”, я вже починаю чіплятися: “Ці дні — це які?” Я не розумію: дорослі близькі люди, вже самі стали батьками, за плечима десять років подружнього життя, — і щоразу “ці дні”! Іноді я впадаю у відчай. Так, все це з дитинства тягнеться: з моїм чоловіком взагалі ніхто ніколи не спілкувався на теми жіночого здоров’я. Тому я із сином про все говорю. Свого часу з моїм чоловіком мама не поговорила і не навчила його, а мені хочеться, щоб мій син цінував жінку, яка буде поруч із ним. Хочу, щоб він розумів, що під час місячних треба бути особливо уважним і турботливим до жінки».

Вікторія

«Коли я зростала, місячні треба було цілковито приховувати від чоловіків. Не дай боже хоч десь лежатиме на видноті вата чи ганчірки. Все ховати, жодного натяку на те, що ти жінка! З’явилися в продажі перші тампони. Ну, коробочка, ну, написано, що в ній тампони — що в цьому страшного? Вони ж не використані, тим паче запаковані. Ні, все сховати, щоб ніхто не побачив. На щастя, у нас із чоловіком цього маразму ніколи не було. Він спокійно ходив купувати мені й прокладки, і тампони, коли треба було. Наші сини взагалі не розуміють, чому не можна говорити з ними про місячні. Нормальний фізіологічний процес — що в ньому такого, чого треба соромитися?»

Майя

«На першому курсі моя подруга жила разом із хлопцем. Але раз на місяць, коли в неї починалися місячні, поверталась до своїх у гуртожиток. Бо її хлопець вважав, що їй під час місячних не місце в одному ліжку з ним: раптом вона забруднить його кров’ю? Це так гидко з його боку!.. Мені її було дуже шкода, та, на щастя, ті стосунки не протривали довго».

Оксана

«Чоловік моєї подруги взагалі не зносить ані розмов про місячні, ані вигляду прокладок, про кров я взагалі мовчу. Якось я у них гостювала, питаю: “Катю, в тебе є прокладки?” Вона дає мені і каже: тільки щоб мій чоловік не бачив! В сенсі, “не бачив”? Я ж не збираюсь при ньому її на труси чіпляти. Та щойно він узрів у мене в руках прокладку, одразу такий: “Фу-у-у!” Я йому: “Що ще за «фу-у-у2?!”. Хлопець виріс у родині, де були чотири старші сестри, а розмови про місячні у нього мало не блювотний рефлекс викликають. Його дружина навіть не намагається з цим щось робити, бо бачить його реакцію і жаліє його. Для мене це так дивно, я таке взагалі вперше побачила!»

Маша

 «Довгий час я жила з хлопцем, і в той час прокладки у мене ніколи не були на видноті. Я ховала їх у шафці. Зараз я живу сама, і вони у мене на зручних відкритих полицях, завжди під рукою. І тільки зараз я розумію, що це нормально! Ховати не треба. Прокладки — це не стидно. Якщо твій чоловік зайде в ванну й побачить пакет прокладок — у нього що, член від цього відпаде? Чи світ завалиться?»

Мирослава

Замовити книжку можна за цим і цим посиланнями. 

Ілюстрації до книги – Олена Марчишина. 

«Пощастило!..»

Дубай. Нічне повітря аж гуде від вологої спеки та мерехтіння яскравих вогнів, у яких розчиняється туристичний квартал Марина Дубай. Я спостерігаю за повільним рухом машин на дванадцятисмуговій магістралі, що тягнеться внизу за панорамним вікном готельної кімнати, не ризикуючи бодай прочинити кватирку чи висунути носа на балкон. Знаю: гаряче повітря міста зіб’є з ніг і притисне до землі своїм важким духом. Мені й без того зле, бо повільно, як вогники автострадою, тягнуться хвилини очікування, коли ж мій чоловік повернеться з аптеки із цілющим знеболювальним. І то таким потужним, що я не тільки очуняю за лічені хвилини, а й зможу провести увесь наступний день на ногах, бігаючи з фотокамерою величезними павільйонами виставкового центру, де тими днями тривав величезний світовий ярмарок харчової індустрії, а заразом і кавовий чемпіонат світу. Не те щоб я зовсім розгубила клепки і напланувала собі на час дубайського відрядження дурнуватий експеримент «витримай місячні без знеболювального і не помри». Річ у тім, що єдині пігулки, які розраджують мій менструальний біль і продаються в кожній українській аптеці без рецепту, в ОАЕ вважаються наркотичною речовиною і заборонені до ввезення. Навіть перед лицем пекельного болю я не наважилась спакувати їх у валізу, сподіваючись, що у близькосхідній квітучій оазі шопінгу, гламуру та спеки знайдеться місце для прозаїчної аптеки з пристойними анальгетиками. Та, вочевидь, я вже встигла підзабути, що таке місячні спазми у чистому вигляді, без анестезії заздалегідь вжитих цілющих пігулок. Яка там аптека! Я заледве доповзла до ліжка у номері, тимчасом як чоловік побіг у розпечене диханням пустелі місто на пошуки аптеки і знеболювального.

Рига. Три з половиною години до вильоту в Київ. Ми з чоловіком і валізками чатуємо під готелем в очікувані трансферу в аеропорт. В ту саму мить, як водій маякнув у телефонному застосунку, що за кілька хвилин буде на готельному подвір’ї, я відчула, як на щойно припасовану на білизну прокладку з мене потекла, полилася кров. А я так схрещувала пальці, аби місячні зачекали бодай до вечора. Усього кілька годин, хіба я багато прошу?! Але ніт. Розуміючи, що за три години в аеропорту й дві в небі моя прокладка перетвориться на червоний квач, починаю очима шукати, чи є десь поруч аптека. Мені терміново потрібні якісь тампони, бажано найбільшого розміру, щоб без пригод і безпечно дістатися домівки в Києві. Вже за хвилину мій чоловік мчить до найближчої фармації по «тампакси» («З оранжевою смужечкою! Не зеленою!») і пляшку води, я длубаюсь у надрах дорожньої сумки в пошуках упаковки знеболювальних, а водій тим часом закидає нашу валізку в багажник.

Болонья. Виснажливий переліт із пересадками, перший у нашому житті загублений багаж. Отаке бонджорно! В Італії ми опинилися взагалі без речей, за винятком тих, у які були вдягнені, і дріб’язку типу гребінця, тюбика тонального крему й однієї пігулки знеболювального, що якимось дивом опинилися на дні моєї сумки. Окремо від нас полетіли мандрувати мої сукні, чоловікові шорти, кілька упаковок тампонів з прокладками і пачка анальгетиків, щойно перед вильотом куплених у Борисполі. А перед нами майоріли два тижні італійського життя плюс мої місячні, що мали от-от розпочатися. У віконці, де оформлювали документи на загублений багаж, нам на двох видали один «біженський пакет»: пара чоловічих шкарпеток, чоловічий станок для гоління, мініатюрний тюбик зубної пасти, зубна щітка, мило, пластиковий гребінець і чорна футболка розміру XL — теж одна. Після того як я, не стримуючи обурення, поцікавилася в митників, як, на їхню думку, ми з чоловіком маємо ділити той пакунок на двох («тобі шкарпетка, мені шкарпетка»?), нам видали іще один такий самий. Із чоловічими шкарпетками, чоловічою футболкою, чоловічим станком для гоління. Ну да, авжеж, жінки не гублять багаж, їм зовсім не потрібен гігієнічний пакунок з «жіночим» начинням, а як загубила речі , то «самадуравинна». Che cazzo!

На щастя, подруга, яка зустрічала нас в аеропорту того болонського вечора, пообіцяла вже наступного ранку відвезти мене на ранковий базарчик у Фано, щоб я придбала кілька футболок і спідниць. Дорогою ми припаркувалися біля великого супермаркету, і поки приятелька купувала сир і вино, щоб відсвяткувати наш приліт, мій чоловік вирушив на пошуки полиць із прокладками. Я ж залишилася сидіти в машині, бо вже геть не мала сил адекватно взаємодіяти з довколишнім світом після сварки з митниками, яка висмоктала із мене останні ресурси. До того ж спогади про всі ті чудові красиві сукні, що я напакувала у валізу для прогулянок італійською Рив’єрою, не надто покращували мені настрій.

Я вже давно наловчилась подорожувати з місячними. Та все ж форс-мажори, ця бентежна й неуникна частина життя, часом трапляються і додають перцю і без того не надто солодким менструальним дням. Мене рятує готовність мого чоловіка в будь-якому місті, в будь-якій країні бігти (а таки доводиться дослівно бігти, бо час у таких справах — не на моєму боці) на пошуки аптеки, дроґерії чи супермаркету й щодуху мчати назад до готелю із пакуночком прокладок, тампонів чи знеболювальних. І то не перших, що трапляться, а за можливості тих, що потрібні саме мені («нічні, супердовгі, з зірочками на упаковці», «обов’язково з помаранчевою смужкою на коробці»). Повсюдна наявність інтернету, на щастя, дозволяє просто скинути на телефон фото потрібного товару, і це мінімізує ризик отримати замість нічних прокладок упаковку гігієнічних серветок «на щодень» тільки тому, що на обох були намальовані зірочки.

Ані для мого тата, ані для мого чоловіка покупка засобів жіночої гігієні ніколи не була проблемою. Кажучи словами героя Льоші Пряхіна з радянської комедії «Самая обаятельная и привлекательная»: «А що такого, якщо треба?!». До речі, відповідав Пряхін якраз на запитання, хто з чоловіків здатен піти й купити товари в жіночій секції магазину. Виявилося, це неабиякий подвиг для людини з пенісом: згадайте хоча б, із якою відразою миттєво відказав «Я — ні!» інший персонаж, Володя, у якого головна героїня Надя мала намір закохатися з перспективою одруження. Шкода, що Надя, захопившись пошуками «кохання, щоб все життя горіло», не дослухалась до порад дорослої жінки, яка мало не носом тицьнула її в очевидне: з чоловіком, здатним піти в секцію жіночих товарів і купити тобі труси, колготи чи прокладки, куди більше шансів збудувати щасливе сімейне життя, аніж із тим, хто погордливо крутить носом і відхрещується від «жіночих товарів», як від чуми.

Більшість моїх подруг так само, як і я, не мають проблем із тим, щоб доручати своїм чоловікам, партнерам і хлопцям (а часом і просто колегам по роботі) купівлю гігієнічних прокладок чи тампонів. А ще вони можуть вільно говорити із ними про місячні, просити про допомогу, розраховувати на підтримку й отримувати її. Мої подруги кажуть: це нормально, так має бути! І їхні чоловіки, батьки, брати, сини чи колеги своїми діями — покупкою прокладок, дбайливим ставленням, звареним гарячим чаєм чи покладеною під спину подушкою — підтверджують цілковиту притомність такої чоловічої поведінки. Але за межами моєї «ідеальної бульбашки» спілкування існує й дуже інакше життя, що весь час ставить під сумнів «нормальність» тих чоловіків, які не здригаються від слова «менструація» і спокійно напаковують магазинний візок прокладками. «Фу, кров…», «Бе-е-е, прокладки…», «Гидота яка!..», «Прибери негайно, щоб я не бачив!», «Чого це в тебе прокладки по всьому дому?!».

Якось один мій знайомий журналіст (із невиліковною алергією на фемінітиви) запросив мене телефоном включитися в прямий ефір своєї програми. Навіть на відстані кількох десятків кілометрів я фізично відчула оту крижану тишу, якою повіяло від нього, коли на запитання про мою нову книжку (ту, яку ви зараз тримаєте в руках) я завзято почала розповідати про боротьбу із табуюванням місячних, стигматизацією жіночої тілесності й жіночого здоров’я. Варто було лишень вголос озвучити, що я пишу про місячні, як той мій знайомий миттєво закруглився із телефонним включенням і швиденько попрощався, жодним словом не прокоментувавши мою відповідь!

Мимохіть починаєш сумніватися, що адекватне ставлення чоловіка до місячних — це норма, а не фантастичний виграш у лотереї життя. Тож я більше не дивуюсь, коли мої приятельки та знайомі жінки, згадуючи, як їхні чоловіки в дощ, буревій та завірюху бігли в магазин по прокладки, обов’язково і з вдячністю додають: «Мені дуже пощастило!..»

«Пощастило, що мого тата можна було не соромитися з місячними. Він навіть міг випрати мої замочені ганчірки з кров’ю, якщо я почувалася погано або просто забувала про них…»

«Пощастило, що чоловіка можна відправити в магазин по прокладки: для нього це ок, головне — дати чіткі вказівки, які саме купити…»

«Пощастило, що мій хлопець взагалі не має комплексів, щоб купувати тампони. Презервативи ж він купує?! Чому б не купити й тампони?..»

«Пощастило, що у дружини мого шефа теж болючі місячні. Він усе розуміє і без проблем відпускає мене додому, коли мені зле, особливо в перший-другий день!..»

«Мої роботодавці-чоловіки, коли я підписувала з ними контракти на проєкти, зазвичай бували дуже вдячні, коли я попереджала наперед, що у мене можуть бути болючі місячні, тож під час них я братиму вихідний. І жодного разу така моя умова не ставала причиною відмови співпрацювати зі мною. Навпаки, дякували, що я не вигадувала собі якихось лікарняних чи “померлих дідусів”, а чесно говорила як є, — якось зізналась моя подруга Марісабель. І додала: в чоловічих колективах із місячними не було проблем, натомість вони починались, якщо довкола були старші жінки. — Для них те, що молода дівчина бере вихідний і не приходить на роботу, бо в неї болить живіт у перший день місячного — це взагалі щось нечуване!»

І можна було б розчохлити «біле пальто» і пафосно виголосити: «Дівчата, річ не в щасливому збігові обставин чи вдалому розташуванні зірок на небі, а в тому, що у ваших родинах і робочих колективах стосунки з чоловіками максимально здорові і адекватні. Тому у вашому житті немає місця викривленому і спотвореному ставленню до жіночої фізіології. І ще ніхто з чоловіків не вмер від того, що прикотив на касу візочок, напакований прокладками й тампонами, бо (див. вище) “що такого, якщо треба”»?

Проте поруч із чоловіками, які приносять тобі на таці рятівну пігулочку з гарячим чаєм, біжать дубайської ночі в аптеку по прокладки й знеболювальні (та ще й, комунікуючи доволі кепською англійською, примудряються придбати і те, й інше) та огортають тебе теплою ковдрою турботи, беручи на себе всі офісні чи домашні справи, існують і інші. Ті, для кого місячні настільки відразливі, що, на їхню думку, лише принижуючи та зневажаючи жінок, можна нівелювати весь «бруд» менструальної крові. Ступінь відрази коливається від гидливо скривлених вуст і нападів глухоти, щойно жінка заводить розмову про менструацію, і аж до брутальних крайнощів: побиття жінки чи викидання з дому. Моїй подрузі-психологині якось випало консультувати жінку, яку чоловік побив просто за те, що побачив на підлозі в домі краплі крові. Жінка мала носову кровотечу, чоловік же вирішив, що то була менструальна кров, і відлупцював дружину, переконаний у своєму святому праві на те. Мовляв, це заслужене і справедливе покарання, бо, з огляду на його релігійні вірування, кров від місячних — то скверна і прокляття! Жінка з місячними не має права навіть готувати їжу і торкатися речей інших членів родини, не кажучи вже про те щоб хоч десь «наслідити» своєю страшною менструальною кров’ю! Заспокоївся він, тільки коли бідолашна жінка спромоглася переконати, що то була кров із носа — авжеж, не така проклятуща й брудна, як кров із піхви.

Окей, ця історія — про викривлений релігійний контекст, помножений на невігластво і глибоко вкорінену мізогінію, що торують найкоротший шлях до домашнього насильства та аб’юзу. А як тоді бути із хлопчиками й чоловіками, які начебто існують у світському оточенні, без відриву від сьогодення і з вільним доступом до знань про жіночу фізіологію (хоч в книжках, хоч в інтернеті — з поправкою, звісно, на те, що попиту на цю інформацію спостерігається небагато)? Вони ходять у магазини і на власні очі бачать на полицях гігієнічні засоби. А ще живуть і співіснують поруч із жінками: в одній квартирі, в одному офісі, в одній громаді. Тобто мешкають не в якомусь чудернацькому гетто мізогінних монстрів у повному відриві від реальності, а тут, зовсім поруч, із нами, серед нас. Звідки береться оце кинуте в обличчя моїй подрузі: «Як можна всерйоз сприймати людину, з якої раз на місяць тече кров?» Звідки ноги ростуть у претензії, пред’явленій іншій моїй приятельці: «Ти ночувала в мене, а потім вдома забився унітаз! Це ти навмисно кинула туди прокладку, щоб дістати мене!» Про те, що у дівчини тоді й близько не було місячних, хлопець пречудово знав, але це аж ніяк не похитнуло його впевненості в її провині! Звідки в біса береться ця каламуть у мізках? Яким дивним причинно-наслідковим зв’язком поєдналися в голові прокладка, ночівля дівчини — тепер уже колишньої — та забитий унітаз? І чого це раптом менструація скасовує серйозне ставлення до жінки?

Чоловіки знають про жіночу фізіологію, а зокрема місячні, катастрофічно мало. І ще менше прагнуть якісно заповнити очевидні прогалини, бо традиційне ставлення до менструації як до «ваших бабських справ» не дуже спонукає до пошуку знань. Ще за радянських часів, коли в школах запроваджували обов’язкові лекції для дівчат про місячні та гігієну (якість тих лекцій часто залишала бажати кращого, але принаймні якусь дещицю знань про перебіг місячних та дорослішання під час них можна було отримати), хлопців рішуче відсторонювали від участі в тих позакласних годинах. А інклюзія в розмови про жіночу й чоловічу тілесність залишається виключно в компетенції шкільних вчителів, які на свій розсуд вирішують, запрошувати хлопців до участі чи ні.

Утім, залучення хлопців до шкільних розмов про місячні теж не завжди справляє потрібний ефект. «Спершу освітню лекцію провели для дівчат. А потім спеціально зібрали хлопців і розповіли їм про те, як відбувається дорослішання, і зокрема про жіночі місячні. Їм роздавали прокладки, щоб вони знали, що це, хоча вони з того тільки посміялись. З нами, дівчатами, до речі, теж говорили, що і як міняється в організмі у хлопців. Загалом вийшла така собі спроба сексуального просвітництва, — згадує одна моя приятелька свої шкільні роки, заразом пригадуючи й таке: — Прокладками, що їх приносили в школу лектори, хлопці мало не у футбол грали. Треба було бачити, з якою огидою і соромом наші однокласники передавали ту прокладку один одному під час лекції. Господи, пачки з презервативами від тих самих виробників-просвітників вони брали в руки з меншою сором’язливістю та відразою!» Ви уявляєте хлопців, які сміялися б, гидували б, грали б у футбол скрученим бандажем із аптечки воєнрука? Авжеж ж, ні! А між іншим, медичний бандаж, що його застосовували у військових шпиталях під час Першої світової війни, був прадідусем сучасної прокладки! Та щойно бандаж із атрибуту «війнушки» перетворюється на предмет жіночої гігієни, то одразу набуває ознак чогось бридкого, соромного й відразливого. Нічогенький такий маркер епохи!

Освітні заходи одноразові. Лектори без належної підготовки — не завжди до шкіл приходять спеціально навчені представники компаній-виробників чи фахівці з сексуальної освіти підлітків — довільно приправляють такі-сякі знання сумішшю забобонів та власних тарганів з голови. Мені весь час згадується моя шкільна медсестра з порадою «мовчати й терпіти, терпіти й мовчати», коли від місячних болить живіт, яка ні словом не обмовилась про те, яких пекельних океанських глибин може сягати той біль. Не дивно, що ні дівчата, ні хлопці до пуття не розуміють, що коїться з їхніми тілами під час дорослішання. Відверта розмова з батьками чи старшими людьми близького кола могла б зарадити, але часом притомність «своїх» дорослих така сумнівна, що вже на самісінькому старті кладе край будь-яким вивертанням душі.

«У моєї подруги вдома прокладки були сховані за трьома замками, щоб ніхто й ніколи не побачив, як вони виглядають. А в неї сини. Я кажу: “Слухай, ну вони ж бачать прокладки по телевізору щодня!” Це якраз їх реклама не сходила з екранів. І вона така: “Я сподіваюся, вони не розуміють, що це!”» — згадує моя подруга Наталя давню розмову з приятелькою. Ставлення до дітей, а тим паче до підлітків, як до істот із нижчими розумовими здібностями (ну да, вони нічого не розуміють, аякже!) не дуже спонукає до відвертості з батьками чи сердечних балачок про інтимну тілесність. Навіщо наражатися на приниження й оце одвічне «тобі ще рано про таке знати, говорити, думати!», коли є однолітки, друзі-приятелі й інтернет? А вже якої якості буде надибана в тих джерелах інформація — то вже справа десята, чи не так?

Де той ключовий момент, коли зароджується гидливе, насторожене ставлення до засобів жіночої гігієни, яке потім непомітно, але невідворотно переростає в огиду і ворожість до будь-яких виявів жіночої фізіології? А часом і до самих жінок, якщо ті раптом — який сюрприз! — виявляються геть не схожими на медійні меседжі зі світу ідеальних (нереальних) юнок із стерильною синьою водичкою замість менструальної крові й пахучими синтетичними квіточками в трусах замість природнього запаху піхви! Це стається, коли батьки категорично німують, щойно доходить до розмов про тілесність? Чи в ту мить, коли тато на очах у дітей зневажливо кидає дружині: «Не треба психувати тільки тому, що в тебе місячні!» Чи тоді, коли мама сполохано ховає подалі від дитячих очей прокладки, тампони, а слово «презерватив» чи «секс» не вимовить навіть під загрозою страти? Чи може, в момент, коли шкільна вчителька перед розмовою з дівчатами про місячні рішуче спроваджує хлопців із класу, підганяючи їх словами: «Чоловікам про таке слухати не годиться»?!

Так, навіть найкомпетентніша лекція чи найбільш задушевна розмова з батьками не гарантує на сто відсотків, що підліток, подорослішавши, обов’язково стане зразком чуйності та уваги до усієї палітри станів жіночого здоров’я: від поганого самопочуття у місячні до післяпологових депресій, від передменструального синдрому до передклімактеричних штормів настрою. Так само і відсутність адекватних розмов із підлітком не ставить на ньому пожиттєвого клейма «не здатний на співчуття та емпатію». Та все ж проговорення «ротом» із дитиною чи підлітком питань про тіло й дорослішання збільшує шанси, що в дорослому віці така людина виявить співчуття і розуміння до фізичного самопочуття партнера, надто коли заходитиметься про місячні, ПМС чи клімакс.

Наталя, приятелька якої ховала від дітей прокладки, теж має двох синів і каже, що розповідала їм не так про загальний перебіг місячних у дівчат, як про те, як вона сама проживає менструацію. І заразом настановляла, як їм поводитися з мамою у «ці дні»: «Я розповідала їм, що таке місячні, як це відбувається, пояснювала, що мене нудить, що мене не треба чіпати, бо я погано почуваюся. В побуті я не дуже охайна, тому тампони і прокладки ніколи не ховались по секретних місцях. Запаковані, вони завжди лежали на видноті, щоб мені було зручно ними скористатися. Мої сини знали, що під час місячних у мене псується настрій, що я не зношу запахів їжі й що мені боляче. Тому вони брали на себе хатню роботу — так, трохи посміювалися, але коли я лежала вдома і страждала з місячними, намагалися не турбувати мене і цибулю на кухні не смажити!»

Ще одна подруга, Оксана, знала, що в школі її синові «офіційно» нічого не розповідали про статеве дозрівання, а також що його, як і решту однокласників, оминули запрошенням на «дівчачу» розмову про місячні. Тож поцікавилася в сина: може, він має питання щодо менструацій? Чи розуміє він, що це таке і чому відбувається? Якщо ні, то вона як мама готова обговорити все, що турбує хлопця! Той одразу ж запевнив її: він уже все знає, все розуміє, місячна кров — це нормально і не соромно, а секс має бути захищеним і безпечним. Оксана була, безперечно, втішена, але недовго. Бо, як швидко з’ясувалося, її син був переконаний: місячні тому й називаються «місячними», бо тривають у дівчат місяць або два. «Тож я зрозуміла: нам таки є про що говорити. Ми з ним сіли, і я пояснила йому, що, як, чому й до чого з тими менструаціями — і, авжеж, розповіла, як довго вони тривають і яке значення мають для жінки».

Інша моя приятелька, Вікторія, яка має старшу доньку і молодшого сина, зізнається: «Я доволі швидко зрозуміла: якщо хочу бути першоджерелом знань для моїх дітей, маю відповідати на їхні запитання сьогодні й зараз, а не чекати, поки сама дозрію про це говорити. Ми з дітьми почали з базових правил гігієни, поступово пізнавали анатомію, а звідси вже легко було прийти до розмов про прокладки і тампони. З самого початку ми називали речі своїми іменами — вульва, пеніс. Це в нас, дорослих, якісь блоки і сором в голові з дитинства сидять, а для сучасних дітей це не проблема. Вони підхоплюють їх, як цікаві слова — ну, хіба трошки хихотять, бо вони ще маленькі. Я дозволяла дітям брати тампончики в руки, гратися з ними, відкривати їх, щоб вони обоє бачили і розуміли, що це таке. Ну чому хлопці мають бути настрашені виглядом прокладки чи тампону? Це ж базовий предмет гігієни. Я хочу донести передовсім до сина, що до жінки під час менструації треба ставитися з розумінням, турботою. Для чого я це роблю? Ну, часом мій власний чоловік не розуміє, як кепсько я можу почуватися під час місячних, з ним у дитинстві ніхто не говорив на такі теми…»

Натхненні приклади з життя моїх подруг — це, за великим рахунком, оті оповідки з «ідеальної бульбашки». Я оточила себе подругами, в чиїх родинах у чоловіків більш-менш розвинена емпатія або принаймні жінки докладають зусиль, щоб виплекати співчуття у своїх синів, чоловіків, партнерів. Я хочу вірити, що їхні зусилля дадуть щедрі плоди в якомусь не дуже віддаленому майбутньому. В тому, де шеймінґ жінок за місячні піддаватиметься загальному осуду, тягнутиме за собою величезні штрафи, а в ідеалі буде викорінений до ноги — але то я вже щось розмріялась… Бо глобальна культура присоромлення жінок через місячні поки що процвітає і буяє на повну силу й навіть дає деяким чоловікам ідеї для дивних (читайте: огидних) стартапів. На думку одразу спадає історія із Pinky Glove, «Рожевою рукавичкою». Це канонічний приклад менсплейнінґу, застарілих стереотипів та прикрої мізогінії — хоч зараз його у підручники з історії феміністичних рухів у розділ боротьби з менструальним шеймінґом!

Отже, двоє німецьких підприємців Юджин Раімкулов та Андре Риттерсвюрден «придумали» такі собі «рожеві рукавички» для жінок, щоб ті в них скручували та ховали використані менструальні тампони перед тим, як викинути у смітник. Мотивували свій «винахід» чоловіки тим, що, мовляв, мали досвід спільного проживання з жінками і, який жах, на власні очі бачили відразливо криваві прокладки й тампони у смітниках! І навіть, уявіть, з часом зауважували неприємний запах! Що робить нормальна людина, коли сміття починає смердіти? Ну, щонайменше вона не чекає, коли ті пахощі перетнуть межу прийнятних, а вчасно виносить сміття з дому. Що роблять хвацькі підприємці? Засновують стартап із виробництва одноразових пластикових «рожевих рукавичок». Рожевих — це щоб жінки, ці брудні нечепури, безпомильно впізнали, що товар розроблений для них! Рукавичку треба надягати перед тим, як взяти в руки гидкий тампон (не дай боже торкатися його голими пальцями!), а потім щільно загорнути використаний гігієнічний засіб у ту рожеву рукавицю. І тільки після цього викинути у смітник.

Тут прекрасно абсолютно все: і одноразовий пластик, і рожевий колір, і переляк перед кривавим тампоном. А ще ціна — майже 12 євро за 48 рукавичок в одній упаковці! Так, так, це саме те, що потрібно жінкам — щоб за їхні гроші їм же вчергове нагадали, які вони зі своїми місячними брудні чудовиська і що їм не місце серед людей, принаймні без рожевих рукавичок. Давайте, дівчата, викладайте грошенята за спеціальну рожеву обгортку для сміття! Інноваційність стартапу сама по собі доволі сумнівна. Теоретично я можу уявити ситуацію чи побутові умови, коли одноразова рукавичка може стати у пригоді (наприклад, треба поміняти тампон, але відсутній доступ до чистої води чи антисептику — у потязі, в поході, в громадській вбиральні абощо). Але чим тоді не догодили звичайні прозорі рукавички, які вже не один рік існують на ринку й коштують копійки? І взагалі навіщо комусь регулярно купувати рожеві рукавички, коли за потреби можна обійтися і звичайною чи вологою серветкою замість того, щоб множити рожеве пластикове сміття? Надто коли жінкам і без того весь час тичуть межи очі: мовляв, то через ваші тампони і прокладки екологія в світі погана!

Найцікавіше, що хлопці швидко знайшли на німецькій платформі Die Höhle der Löwen інвестора, який зголосився профінансувати їхній задум із Pinky Glove 30 тисячами євро. Проте німецькі жінки одразу ж вибухнули гнівом: сама ідея з рукавичками така ж абсурдна, як і принизлива. Ті рукавиці жодним чином не докладалися до покращення жіночого здоров’я та самопочуття, не кажучи вже про боротьбу із менструальною бідністю, менструальним шеймінґом та скороченням споживання пластику. Єдине, що робить Pinky Glove — зневажає, соромить та ображає жінок. Особливо цинічною виглядає спроба проштовхнути ті рукавиці як товар найпершої необхідності для дівчат, яким неприємно торкатися власної вагіни! Ну приїхали! Вже й торкатися себе має бути неприємно?! Тиск на Pinky Glove одразу ж отримав власний гештеґ #PinkyGate та пропозицію альтернативного «дзеркального» стартапу — синіх рукавичок для чоловіків, щоб ті надягали їх, беручи в руки пеніс перед тим, як попісяти. Зрештою засновники та інвестор вибачилися перед аудиторією і визнали, що недостатньо дослідили ринок та мало вивчали запит споживачів на подібний товар. Тож у найближчій перспективі «рожеві рукавички» не вийдуть на ринок. Але заразом стартапери не втрималися від того, щоб дорікнути: мовляв, ми ж для вас старалися і хотіли як краще! Красно дякую, не треба, будь ласка.

Реакція на кров — власну або чужу — в кожного індивідуальна. Хтось втрачає свідомість від маленької червоної подряпини, не кажучи вже про тампон у смітнику. А хтось не вважає проблемою поміняти партнерці закривавлену прокладку на нову. Знаю історію дівчини, яка хильнула зайвий келишок вина на власному дні народження і міцно заснула, а кров з її прокладки тимчасом почала потроху заливати ліжко. Тож її чоловікові не лишалося нічого іншого, як дослівно взяти справу в свої руки. «Це дуже мило!» — тішилася потім дівчина, переповідаючи приключку в колі близьких друзів. «Ну, я б так не сказав! — озивався чоловік, але з усмішкою додавав: Але що поробиш? Зрештою, вона моя дружина, я сприймаю її будь-якою!». Є посутня різниця між рефлекторним зойком на вигляд крові (привіт еволюції, яка привчила сприймати бентежний червоний колір рідини, що ллється з рани, за сигнал небезпеки і загрози життю!) та хронічним «феканням» і «фуканням» на місячні, презирством до жінок з менструацією та ігноруванням жіночих скарг на погане самопочуття у перші дні циклу з ремарками на кшталт: «Що ти скиглиш, не вигадуй, нічого в тебе не болить!».

«Тато у нас дуже хороша людина, я його обожнюю, він для мене — взагалі взірець для наслідування. Але він абсолютно нечутливий до жінок, і це при тому що в нього старші сестри, дружина, дві доньки! — зізнається моя подруга Віра. — Я довгий час не помічала, як болісно переживає місячні мама: тільки коли вже у мене самої вони почались, я зрозуміла, як їй тяжко. Але тато завжди казав: “Та що там в тебе болить? Вставай, пішли, мені твоя допомога треба!” І наша мама, свята людина, вставала, рукою трималась за живіт, але йшла: як треба було машину допомогти штовхати — штовхала!.. У такі дні я ненавиділа тата! У мене була така злість на нього: я ж бачила, як мамі погано, як вона потім нерухомо лежить, бо їй боляче…»

Але, за словами Віри, дві речі змінили ставлення тата до місячних назавжди. По-перше, місячні в молодшої доньки, яка дуже швидко привчила батька, що дівчат у цей час треба жаліти. На відміну від матері й старшої сестри, вона не соромилась скаржитися на біль і погане самопочуття («Вона цим навіть трошки маніпулювала», — сміється Віра). По-друге, війна.

«З війни тато повернувся більш люблячою людиною, ніж їхав. І тепер, коли мама лежить із місячними, сам їй каже: “Все нормально, лежи, не вставай! Хочеш таблетку? Хочеш їсти? Щось тобі зробити, принести?”»

Моя знайома, воєнна кореспондентка С., їздила на фронт протягом 2016 року. І весь цей час її менструації припадали на відрядження, тож досвід переживання місячних у чоловічій компанії вона має непересічний.

«Це справді проблема, коли тобі боляче! У мене був випадок, коли стало дуже погано через місячні, і я прийшла до командира — сказала, що мені недобре, попросила, чи можна полежати. Вони, звісно, всі збіглися, почали питати, що сталося, були перелякані, дали якісь знеболювальні, вже мало не евакуйовувати мене збирались, бо я ще й дуже бліда була — в перший день я взагалі погано виглядаю. Командир одразу запитав: може, треба в лікарню? А я йому: “Вибач, скажу як є — це «жіночі дні», й мені просто треба полежати”. В контексті війни не може бути якогось замовчування. Це не “інститут благородних дєвіц”, і наші хлопці всі знають, що у жінок є місячні, тому ніякої вау-реакції принаймні я не спостерігала. Ну, можуть трошки так постібатися: коли ти чогось психуєш, вони можуть жартома запитати: “Що, критичні дні?”. Але насправді я не можу сказати, що їхні жарти аж геть безпідставні», — сміється вона.

Невже нам справді потрібна війна і ті нові виміру болю та страждань, що їх вона несе, аби чоловіче ставлення до місячних нарешті змінилося з гидування на співчуття? Чи, може, все ж пошукати менш брутальних шляхів? Чесно кажучи, я не маю чарівного рецепту, який подіяв би на всіх несвідомих, присоромив усіх невихованих, вправив мізки всім, хто зневажливо витирає ноги об жіночу фізіологію та об самих жінок. Можна роками плекати паростки емпатії в людини, з якою проводиш достатньо часу чи живеш разом, але так ніколи й не дочекатися врожаю. А можна все життя щасливо проіснувати в «чарівній бульбашці» в оточенні адекватних людей, і лишень з дальніх орбіт далеких знайомих дізнаватися історії жінок, які ні разу за 30 років шлюбу не ходили при чоловікові в туалет (принаймні поки той був удома) — аби тільки підтримувати ілюзію про «принцес, які не какають». Мені навіть уявити важко, в якому пеклі доводиться існувати такій окремо взятій «принцесі», тим паче якщо її супутник — аж ніяк не титулований принц, і живуть вони не в чарівному замку, а в якій-небудь прозаїчній хрущовці.

Мені напрочуд імпонує позиція блогерки та письменниці Анни Топіліної. У своїй книжці «Люби без ілюзій» вона радить взагалі уникати стосунків з партнерами, яких нудить від природньої жіночої фізіології та які гидують реальними жіночими тілами — такими, якими вони є в реальності, а не репрезентовані на зафільтрованих картинках в інтернеті чи глянцевих журналах. І це, як на мене, має бути не «теоретично взятою до уваги порадою», а взагалі аксіомою побудови здорових і тривалих стосунків. Бо ніхто з жінок насправді не примушує чоловіків міняти собі прокладки. Описана вище історія моєї знайомої — це лише приклад адекватної взаємодії партнерів в умовах форсмажору (це той випадок, коли насправді простіше — і дешевше! — швиденько поміняти напівпритомній дівчині прокладку, аніж викладати потім грубі гроші за хімчистку меблів). Але й катуляння по підлозі в істериці тільки тому, що упаковки тампонів лежать у домі на видноті, а не в секретних «жіночих схованках» і муляють комусь око, не віщує стосункам нічого доброго. Спільний простір, у якому нема місця ані найменшим проявам жіночої фізіології, а жінку повсякчас втискають у вузесенькі рамки чужих уявлень про те, як вона має почуватися, поводитися, виглядати і почуватися, перетворюється на токсичну в’язницю.

Часом я слухаю розповіді дорослих жінок і молодих дівчат, які з подачі модних журналів, телевізійної реклами, за примусом чоловіків, свекрух або власних мам, сусідок чи просто «добрих людей», що пробігали повз із своїми безцінними порадами, роками покірно ховають тампони й прокладки по кишеньках, бо «не дай боже, чоловіки оте неподобство побачать!». Не можуть купити в присутності чоловіка, тата чи сина прокладки, бо «що вони про мене подумають?». Не кажучи вже про те, щоб відрядити їх самих до полиць із тампонами. І після всіх цих історій мимохіть ловлю себе на «білопальтовій» думці: «Як же мені пощастило!..»

Та одразу ж осмикую себе. Коли я називаю адекватну поведінку дорослої людини «удачею», то автоматично наділяю її елементом випадковості, на кшталт щасливого квитка в лотереї: може, підфартить, а може, і ні — то вже як доля вирішить! І в цьому ховається найбільша небезпека. Виходить, від нас нічого не залежить? Налагодження комунікації з батьками, залучення до освітніх проєктів (шкільних чи від громадських організацій), виховання співчуття і прокачування навичок називати місячні місячними, а найголовніше — визнання за жінкою виключного права на своє тіло та тілесність — усе це марно? Якщо увірувати, що то якась міфічна фортуна чи збіг зірок на небі визначають, чи будуть у тебе адекватні й турботливі партнери, друзі та колеги —простору для маневрів залишається небагато. Призових квитків обмаль, на всіх не вистачить, так вже влаштовані лотереї. То що, тепер довіку миритися з приниженням, нівелюванням і запереченням жіночої тілесності та фізіології? Тож я волію вважати поведінку чоловіка, здатного співпереживати і купувати в магазині прокладки (хай із моїми чіткими вказівками), нормою, а не дивовижною чудасією і «щасливим випадком».

Ілюстрації до книги – Олена Марчишина. 

27 вересня 2022
Поширити в Telegram
365
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою