Гендерна дезінформація і культура зґвалтування

Медіадослідниці розглядають гендерну дезінформацію як «підмножину жіноненависницького жорстокого поводження з жінками і насильства проти них, як неправдиві або оманливі гендеровані й сексуалізовані наративи, часто з певним ступенем цілеспрямованости й координованости з метою запобігти участі жінок у публічній сфері та нашкодити їхній репутації»^[1].

Від звичайної дезінформації гендерна відрізняється тим, що в ній широко використовують порушення особистих кордонів жінки, пропаганду сексуального і фізичного насильства щодо неї тощо. Тому гендерна дезінформація має багато перетинів із культурою зґвалтування, тобто культурою, у якій сексуальне насильство й інші види сексуальних зловживань унормовано і вписано в ширший контекст. Сексуальне життя й тілесність жінки в такій культурі або напряму зводиться до об’єкта чоловічої власности, або через засудження його як аморального підлягає спробам суспільного контролю, тобто теж об’єктивується.

Більше про культуру зґвалтування у статті Євгенії Дишлевої.

Приклад гендерної дезінформації з України — історія воєнної кореспондентки Ірини Сампан. Після того як вона підписала заяву організації ГО «Жінки в медіа» проти проєкту «Календар без цензури» (оголена фотозйомка журналісток «5 каналу» задля збору коштів на потреби армії), Ірину атакували праворадикальне об’єднання С14 і загальнонаціональні російські прокремлівські медіа. Перші намагалися викупити у знайомих Ірини її оголені фото й надсилали негативні повідомлення про неї її чоловікові, другі називали її «ескортницею» і «коханкою Залужного»^[2]. В обох випадках сама наявність у жінки сексуального життя використовувалася для дискредитації її позиції та її самої з метою залякати і контролювати.

Такі історії трапляються не лише в Україні. У 2021 році в німецькому сегменті інтернету з’явилися несправжні фотографії оголеної міністерки закордонних справ Анналени Бербок^[3]. В обох випадках боротьба з гендерною дезінформацією має бути ширшою, ніж просто спростування фейків, — вона повинна охоплювати виховання розуміння, чому тіло і сексуальна агентність належать лише самій жінці, прийняття різних форм сексуальної поведінки, розпад стереотипів про «жіноче» й «чоловіче». Важливо також на всіх рівнях протидіяти цькуванню онлайн і офлайн, надавати постраждалим різнобічну підтримку.

Проте гендерну дезінформацію можна сприймати і ширше — як дезінформацію на тему фемінізму і пов’язаних з ним тем (прав ЛГБТ+ людей), інструменталізацію гендерованих способів оповіді чи самих жінок для просування своїх політичних та інших цілей.

Приклад такої дезінформації — історія, коли Олена Зеленська знялася для журналу «Воґ» (Vogue) і американські консервативні коментатор_и поширювали думку, нібито цю фотосесію зроблено на кошти платни_ків податків США, а це нецільове їх використання, отже, допомогу Україні треба скорочувати. Насправді допомога від США надходить у вигляді поставок зброї, і фотосесія не має до неї жодного стосунку. Інший, менш очевидний приклад — критика цієї фотосесії з боку окремих західних феміністок як гламурної і такої, що об’єктивує, на тій лише підставі, що фото було опубліковано в глянцевому журналі. А проте ознак об’єктивації чи інших мізогінних аспектів у фотосесії немає, бо перша леді перебуває в суб’єктній позі, в закритому й діловому одязі, у декораціях президентської адміністрації. Однак у людини, яка її не бачила, а бачила тільки західну феміністську критику, може скластися стереотипне — і хибне — враження. Це теж приклад гендерної дезінформації, хоча радше не зловмисної, а такої, що виходить з догматичного світогляду і переконання у своїй правоті всупереч фактам реальности.

Обкладинка Vogue з Оленою Зеленською

Гендерна дезінформація може траплятися не лише в медіа, а й в інших формах публічного життя. У 2018 році громадська організація «Духовність» внесла на сесію, а міська рада Броварів підтримала проєкт рішення про звернення до Верховної Ради, Ради національної безпеки і оборони та інших державних інституцій про вилучення з регулятивних правових актів в освітній сфері та з текстів підручників норми й засади про статеве виховання, які мають на меті «подолання гендерних стереотипів», заборону «пропаганди різних видів девіантної статевої поведінки», зокрема у формі «так званих “маршів рівности”, “прайдів”, “гей-парадів”, “фестивалів квір-культури”» тощо. Підставою для звернення і рішення став проєкт сексуальної освіти журналістки «Гендеру в деталях» і місцевого броварського видання Дарини Мізіної, який на сесії перетворився на «заохочення до сексуальних експериментів» та «пропаганду мастурбації і гомосексуальности»^[4]. До редакції місцевого видання почали надходити скарги на Дарину.

Гендерна дезінформація може стосуватися не лише конкретної жінки, а й групи жінок. Російські (частіше) й українські (рідше) соціальні мережі стверджують, що від початку повномасштабної війни чимало українок виїхали за кордон для того, щоб займатися там секс-роботою, відкриваються окремі борделі саме з українками, ця робота бажаніша, ніж інші види заробітку, в такий спосіб українки поширюють захворювання, що передаються статевим шляхом, але водночас наповнюють державний бюджет, який в інший спосіб не наповнюється («Зеленський продав українок за кордон»)^[5].

Маніпуляції гендерними питаннями, промоція нерівности — постійний складник ультраправої пропаганди, адже і вся патріархальна ідеологія — це часто складова частина ультраправої. Емансипаторні рухи, такі як соціалізм, лібералізм, фемінізм, рух за емансипацію ЛГБТ+ спільноти, різні версії ультраправих і ненависницьких ідеологій уважали і вважають ворожими. Зміцнення культури зґвалтування — наслідок поширення таких ідеологій, а гендерна дезінформація — їхній інструмент.

Ультраправі рухи, патріархат, чоловічий шовінізм

Третій Рейх уважав родину справжньою «клітиною» держави. Експерт з расової теорії Людвіг Леонгардт стверджував, що родина — це біологічне спадкування, а біологічне спадкування — це відтворення раси. Він автор праці «Шлюб і расова гігієна», що її пропагували як довідник для правильного шлюбу.

Інший теоретик раси Герман Пауль уважав, що «вільне кохання» шкідливе для расового здоров’я. Загалом у культурі цієї доби гендерний розподіл був надзвичайно сильним: чоловік відповідав за всі публічні справи, а жінка як «берегиня» родини відповідала за хатню працю, виховання дітей та обслуговування потреб чоловіка.

Нацисти встановлювали нормативи і для жіночого тіла, розуміючи їх у репродуктивний і фізіологічний спосіб: засуджували декоративну косметику, вимагали від жінок відповідати нормативам арійської раси, заохочували фізкультуру й гігієну як гарантію відтворення здорової раси. Сучасні танці (джаз тощо) заборонялися як такі, що заохочують жінок до проміскуїтету^[6].

Відомий ультраправий теоретик першої половини XX сторіччя Юліус Евола розглядав фізичний диморфізм між чоловіками і жінками як віддзеркалення духовного диморфізму. На його думку, чоловіки й жінки мають свої окремі життєві шляхи і відступати від них — «суперечливий і протиприродний спосіб буття». Чоловічість може мати два типи — воїна й аскета, а жіночість два інших типи — коханки й матері, і обидва ці типи існують у підпорядкуванні чоловікам (чоловікам і синам відповідно). Самовираження в цих напрямках вимагає від жінки відмовитися від усього маскулінного у своїй особистості, а від чоловіка, відповідно, — від усього фемінного. Усе це Евола прив’язував до давніх традиційних культур, але не напряму, в побутовому сенсі як те, що треба з них запозичити для сучасности, а радше в духовно-символічному^[7].

Наш сучасник, відомий російський ультраправий політичний філософ і пропагандист Олександр Дугін теж не оминав нагоди висловитися на тему фемінізму. Аналізувати його набагато важче, ніж попередніх мислителів, адже його філософія перебуває в діапазоні від еклектичної суміші дуже різних ідей до набору слів, пов’язаних лише граматично. Проте з цього можна вичленувати, що він спирається на легенду про Велику Матір, яку нібито подолали чоловіки, тепер жінки знову набирають сили, а тому людство чекають такі жахи, як атеїзм, матеріалізм і прогрес^[8].

Це очевидний приклад гендерної дезінформації і позанауковий підхід, промоція міфологічного світогляду. Іншим разом Дугін узагальнює «ЛГБТ+, первертний здичавілий фемінізм, трансгендери, wokeism, cancel culture і всю культуру сучасного Заходу» як «системне вселення бісів на рівні цілої цивілізації» й ілюстрацію того, що в Західній Європі і США доступ до влади здобули «сили контр-ініціації»^[9]. У цьому не варто шукати іншого змісту, крім розпалення ненависти і до Заходу, і до всіх згаданих груп і явищ серед тих, хто знає, що біси — це погано.

Ще один сучасний консервативний мислитель — популярний канадський психолог, автор бестселерів Джордан Пітерсон. У 2016 році він узяв участь у місцевих дебатах про трансгендерних людей на боці консерваторів, відмовляючись застосовувати до людей їхні бажані займенники. Пітерсон маніпулятивно порівнював трансгендерних людей і їхніх союзників із ліворадикалами, ліворадикалів — з нацистами, а «за компанію» критикував марксистів і постмодерністів. Як і у випадку з Дугіним, детально аналізувати цю інтелектуальну кашу немає потреби, бо головне її завдання — каналізувати фрустрацію шовіністів, які відчувають утрату чоловічих привілеїв і вважають себе постраждалими від емансипативних тенденцій суспільства загалом та від нібито маніпулятивних жінок зокрема. За словами самого Пітерсона, 80 % його аудиторії на ютубі — молоді чоловіки^[10].

Джордан Пітерсон

Останніми роками оглядачі США почали виділяти чоловічий шовінізм (male supremacy) як окреме соціальне явище. Чоловічі шовіністи виступають за жорсткі гендерні ролі і протестують проти фемінізму. Якщо «звичайні» ультраправі рухи мають патріархальні погляди всередині своєї ідеології, то чоловічі шовіністи фокусуються саме на гендерному аспекті.

Слово «інцел» (від англ. involuntary celibate — цнотливий не з власної волі) виникло не в середовищі чоловічих шовіністів, але швидко в ньому поширилося. Субкультура інцелів ґрунтує своє світобачення на припущенні, ніби жінки обирають привабливих чоловіків, залишаючи «за бортом» непривабливих, вираженому в різко мізогінній і грубій манері. Образ жінки тут зводиться до хтивої вигодоздобувачки, яка маніпулює чоловіками задля сексу чи грошей. Хоча ця умовно-стереотипна жінка не зацікавлена в самих інцелах, вони вважають себе кращими за неї. У їхній ідеології є ієрархія серед чоловіків, а жінки в принципі перебувають нижче за всі рівні чоловічої ієрархії.

Ця світоглядна парадигма чітко вписується в культуру зґвалтування, бо припускає, що жіноча привабливість і сексуальна активність глобально належать чоловікам і просто розподіляється між ними «нечесно», тобто не так, як інцелам хотілося б. Позаяк реальні жінки до носіїв зазнаки мізогінного світогляду не поспішають ставати в чергу і целібат останніх триває далі, це працює як пророцтво, що збувається самé. Цей світогляд також входить до консервативного спектра, адже, на думку інцелів, «раніше» (себто до появи фемінізму) розподіл сексуальних «благ», якими жінки «наділяли» чоловіків, був «чеснішим». Ідеологія інцельства виставляє своїх носіїв «постраждалою» стороною^[11].

Окремої статистики, чи вчиняють інцели сексуальні злочини, не існує, але з ними асоціюють окремі вбивства на ґрунті ненависти, що споріднює інцелів зі «звичайними» ультраправими. У 2020 році в німецькому місті Ганау стався теракт: нападник за один раз убив дев’ять осіб у кількох барах, потім повернувся додому, застрелив матір і себе. На особистій сторінці в інтернеті 43-річний терорист опублікував маніфест, у якому серед екстремальних расистських закликів вказав і те, що ніколи не перебував в інтимних стосунках із жінкою^[12]. У США й Канаді люди, яких пов’язують із субкультурою інцелів, теж учинили кілька терактів, у яких загинуло до 50 осіб.

Як Росія поширює консервативні і насильницькі наративи

Патріархальні установки російського суспільства режим підтримує на рівні і загальнофедеральної політики, і місцевих практик. У 2015 році сталася історія, яка сколихнула російських феміністок: у Чечні начальник місцевого РОВД примусово одружився із 17-річною дівчиною, будучи втричі старшим за неї і вже маючи дружину. Весілля відвідав сам Рамзан Кадиров, дівчину під руку вів його «права рука» Магомед Даудов. Попри протести громадськости — феміністок і правозахисної спільноти, весілля відбулося, про дальшу долю дівчини нічого не відомо. Уповноважений з прав дитини усно нормалізував цю ситуацію, зокрема фразою «деякі жінки в 27 років уже зморщені», за яку потім мусив вибачатися^[13]. У Дагестані останніми роками поширилася така жорстока мізогінна практика, як калічення жіночих геніталій, щороку цієї операції зазнають більше як тисяча дівчат^[14].

Примусове весілля в Чечні

Крім відродження традиційних патріархальних практик, є й нові, цілком сучасні. «Чоловіча держава» — доведено екстремістський рух, зрештою, його заборонено навіть у самій Росії. Це багатотисячна спільнота чоловіків, яскрава реалізація культури зґвалтування, адже прагне контролювати жіночу сексуальність. Ці чоловіки публікують на багатотисячну аудиторію фотографії жінок без їхньої згоди зі знущальними коментарями, нібито вони викривають «шльондр», і приватним цькуванням, зокрема погрозами сім’ям розіслати порно з їхньою участю. Цей рух не лише мізогінний, у нього сильний фокус на расизмі: якщо жінку підозрюють у тому, що вона має секс із небілим чоловіком, а такі підозри досить часті, градус знущань посилюється. Для таких жінок вигадано окреме слово — «чорнильниця». Самі учасники «Чоловічої держави» називають свою ідеологію «націонал-патріархатом»^[15].

Після початком повномасштабної війни з Україною зріс рівень побутового, домашнього й сексуального насильства в самій Росії. Проте ЗМІ й тамтешні психолог_и не пов’язують загарбницьку війну і ґвалтування українок з патріархатом, натомість приписують зростання рівня агресії воєнному ПТСР, у такий спосіб виправдовуючи насильство^[16]. Це означає, що і сили, які мали би протидіяти культурі зґвалтування, нею заражені.

Патріархальна й консервативна політика Росії робить її привабливим партнером для ультраправих рухів інших країн. Усупереч поширеному уявленню Кремль, як правило, не фінансує європейські ультраправі політичні партії напряму. Йдеться радше про взаємну вигоду: для ультраправих світу Росія — сильна і впливова країна, де реалізувався консервативний режим. Своєю чергою, представники ультраправих сил виступають у ролі «міжнародних експертів» для внутрішньоросійського «споживання» та виконують інші корисні ролі, наприклад спостерігачів на нелегітимних «референдумах». Однак у сфері позапартійної співпраці можна знайти пряму російську підтримку, а медіа різних країн систематично підхоплюють вигідні для Росії дезінформаційні наративи.

Консервативна сімейна політика — суттєва частина того, що через наративи дезінформації РФ експортує назовні.

Світовий конгрес сімей (World Congress of Families) — це всесвітня мережа організацій, які виступають проти прав людей ЛГБТ+ і абортів. Її 1997 року заснували американські християн_и та росіян_и, стурбовані демографічним спадом. Уважається, що СКС фінансують консервативні російські олігархи Костянтин Малофєєв (фінансував російську воєнну інтервенцію в Україну, перебуває під численними міжнародними санкціями) і Володимир Якунін^[17]. Конгрес фактично функціонує як інструмент російської «м’якої сили», не лише пропагуючи патріархальні погляди на сімейні і гендерні питання, а й поширюючи проросійські політичні наративи. Багато років у заходах СКС беруть участь десятки політик_ів з усієї Європи, а взагалі за останні 15 років до цієї мережі приєдналися понад 700 людей із більше як 50 країн світу^[18].

За словами колишнього французького представника СКС Фабріса Сорлена, «ця Європа людей і націй замінить технократичну Європу більш традиційною європейською цивілізацією; вона сприятиме християнству в Європі, де досі домінувало ЛГБТ-лобі. Вона повинна об’єднатися з Росією Володимира Путіна, щоб створити версію Європи, яка простягається від Атлантики до Тихого океану»^[19].

Консервативні тенденції з подачі Росії поширюються на суміжні і дружні з нею країни. У Грузії великий інвестор у нерухомість і колишній член правління низки великих компаній у Росії Леван Васадзе, відомий своїми антимігрантськими, антиліберальними й ультрарелігійними поглядами, заснував Фонд демографічного відродження Грузії, який є частиною СКС. У травні 2021 року Васадзе оголосив про офіційний вступ у політику як засновник громадського руху «Єдність, сутність, надія». Того самого року він закликав уряд скасувати Тбілісі-прайд, який фактично жорстоко зірвали праві радикали^[20]. Конгрес WCF 2018 року в Кишиневі особисто патронував президент країни Ігор Додон^[21].

Президент Молдови Ігор Додон зустрічається з російським патріархом Кирилом

Російська гендерна дезінформація в Україні

Дослідження Українського жіночого фонду свідчать, що в Україні консервативна частина суспільства теж могла мати підтримку з боку РФ і гендерна дезінформація була шляхом цієї підтримки. Трансляція наративів, вигідних Росії, відбувалася через пов’язані структури (зокрема, Українську православну церкву Московського патріархату), через ЗМІ, інші релігійні й консервативні організації та ініціативи.

На думку дослідниць, 2013 року Росія здійснювала стратегічну інформоперацію з недопущення процесу євроінтеграції України, яку супроводжувала оперативна інформоперація — недопущення ухвалення законопроєкту № 2342 («Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні) і дальшого розширення сфери дії закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». В російських і українських медіа було помічено близькі за змістом наративи з маніпулятивним уживанням понять «сексуальна орієнтація», «нетрадиційна орієнтація», «європейські цінності», «гендер» як таких, що зумовлюють розпад інституту сім’ї в Україні. Помічено було також спробу сформувати думку, нібито законопроєкт № 2342 і дальше розширення сфери дії закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» — це крок до панування фашистської ідеології в Україні (що, очевидно, не боротьба з реальним фашизмом, а використання емоційно зарядженого слова для розпалення ненависти)^[22].

Після 2014 року російські наративи в Україні не припинилися. Скажімо, у вересні-жовтні 2015 року депутат Законодавчих зборів Санкт-Петербурга Віталій Мілонов здійняв у російському медіапросторі дискримінаційну хвилю проти ЛГБТ+ спільноти. Одночасно подібні до мілоновських наративи (сімейні цінності дорівнюють християнським, держава повинна оберігати сім’ю від зазіхань з боку ЛГБТ+ спільноти, Україна (у Мілонова — Росія) досі утримує високі позиції у збереженні традиційних сімейних цінностей тощо) поширилися і в Україні із загальним змістом «вступ до ЄС призведе до руйнування сім’ї»^[23].

У 2021 році до Комітету ВР з питань зовнішньої політики і міжпарламентського співробітництва завітала делегація польських традиціоналістів Ordo Iuris з метою переконати їх не ратифікувати Стамбульську конвенцію. Польська феміністська активістка Клементина Суханов провела власне розслідування і надала підтверджувальні документи, що Ordo Iuris опосередковано фінансує російський олігарх Костянтин Малофєєв^[24]. В Україні меморандум про співпрацю організація підписала^[25] з консервативним об’єднанням «Всі разом» Руслана Кухарчука. Інша організація Кухарчука — «Любов проти гомосексуалізму» — вже 2017 року поширювала свої листівки не просто з консервативною дезінформацією (права людей ЛГБТ+ нібито суперечать правам людини), а й із зображенням георгіївських стрічок на них. У тій самій акції брала участь організація «Катехон». Рідкісне грецьке слово, яке саме по собі не має сімейних і гетеросексуальних конотацій, організація запозичила в однойменного аналітичного центру, що є спільним проєктом уже згаданих вище Малофєєва і Дугіна^[26].

Листівка організації «Любов проти гомосексуалізму»

Новинне повідомлення про візит Ordo Iuris в Україну теж мало ознаки дезінформації. У ньому Ordo Iuris представили як «незалежну юридичну організацію, засновану в Польщі, акредитовану Європейським парламентом... задля розвитку правової культури, заснованої на повазі до людської гідности і прав»^[27]. У реальності це польська філія заснованого в Бразилії 1960 року міжнародного псевдокатолицького руху «Традиція, родина, власність» (Tradição, Família e Propriedade), який нібито пропагує «католицький хрестовий похід», але насправді не підлягає Ватикану і має історію екстремізму в латиноамериканських країнах (зокрема, його учасни_ки, ймовірно, змовлялися вбити Папу Римського під час його візиту до Венесуели 1984 року, після чого цей рух заборонили в країні). У Франції рух TFP уважається деструктивним культом (збирає кошти на невстановлені цілі, непрозорі ієрархія й структура, постійне зростання вимог до член_ів). Канадське бюро імміграції і біженців теж класифікує TFP як «релігійну парамілітарну групу». Ватикан не визнає цей рух і провадить щодо нього внутрішнє розслідування (зокрема, за застосування екзорцизму і чутки про те, нібито всіх останніх Пап контролює диявол)^[28].

Підсумки

Отже, підсумуємо, що гендерна дезінформація — практичний інструмент поширення культури зґвалтування та нормалізації насильницького ставлення до жінок і насильства як такого. Гендерна дезінформація може маскуватися під «консерватизм» чи «сімейні цінності», але при цьому не втрачає своєї людожерської суті.

Гендерну дезінформацію в різних формах використовувала і далі використовує Росія як частину імперської пропаганди, зокрема через засмічування українського інфопростору та підтримку консервативних рухів і активістів у нашій і інших країнах.

Після повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну Стамбульську конвенцію нарешті було ратифіковано, а поширеність консервативних наративів у медійному й публічному просторі скоротилася. Це можна пояснити наявністю в консервативних активіст_ів важливіших справ та ефективнішою роботою безпекових служб.

Фото: Енні Лейбовіц для Vogue, Rene Johnston / Toronto Star / Getty Images, Радіо Свобода, фейсбук Ігоря Додона, Зорян Кісь