877 
Анотація книжки: Кім Джійон — типове ім’я для цілого покоління корейських жінок. Їх від народження супроводжує одна велика вада: вони народилися дівчатками — у суспільстві, де жінка просить вибачення навіть у жінки, за те, що народила дівчинку. Життя героїні роману, Кім Джійон, так само типове, як і її ім’я — з дитинства все найкраще діставалося її брату, у школі — хлопцям, а на роботі — колегам-чоловікам. Джійон ніколи не вбачала в такому порядку речей чогось неправильного чи неприродного. Та плин буднів у сім’ї Кім Джійон переривається, коли вона починає говорити й чинити дивно, лякаючи рідних. Що це? Невдалий жарт? Протест проти остогидлих суспільних норм? Чи за цим криється щось серйозніше?
Ілюстрація Анни Провозін
Роман про нелегке життя жінки в консервативному патріархальному суспільстві, попри те, що Південна Корея аж ніяк не надається до визначення країни, відсталої в культурному й економічному розвитку. Відверта й розпачлива історія «другої статі», у якій сотні тисяч жінок по всьому світу впізнають себе.
Я дочитала цю книжку і кілька хвилин мовчки дивилася у вікно потяга, намагаючись осягнути величезну проблему, описану там. Хай скільки я читаю таких історій, у мене в голові не вкладається, як суспільства і культури можуть будуватися на твердженні, що жінки — «другий сорт» людства. Як можна жити щасливо, принижуючи половину нації? Позбавляючи її прав, можливостей і мрій жорстким суспільним тиском?
Усього 160 сторінок, які чіпляють саме своєю простотою і лаконічністю. Сила цієї книжки в тому, що вона про звичайне, буденне. Вона про життя однієї з мільйонів сучасних жительок Південної Кореї, яка здається дуже передовою країною. Насправді ж, як випливає з цієї книжки, мислення більшости її населення, культурні й суспільні стереотипи зовсім не такі прогресивні. Авторка взяла чимало ситуацій із власного досвіду, але головна героїня — це збірний образ тисяч реальних жінок.
Суспільство патріархальне скрізь, але окремі культури набагато жорсткіше ставляться до жінок, ніж інші. «Кім Джійон. 1982 року народження» — це біографія жінки, яка мріяла працювати й забезпечувати себе, мала амбіції і прагнула розвиватися, але через нестерпний суспільний тиск народила дитину і тепер не може змиритися з тим, що втратила свої мрії. Адже їй довелося відмовитися від усього, про що вона мріяла.
Кім Джійон виросла в суспільстві, де їй постійно нагадували, що вона нижча, гірша за хлопців. Мене вразило ставлення бабусі, яка малу Кім і її сестру принижувала і вважала нічого не вартими порівняно з їхнім братом. Бо син у сім’ї — це щастя, а донька — сором. І це не думки однієї людини, це суспільна установка. Скільки болю й злости я відчуваю, читаючи таке!
У школі дівчата мали право обідати лише після хлопців, і зміна цього правила сприймалася як перемога, як величезне досягнення. Дівчата майже ніколи не могли стати старостами, їм не робили жодних поступок, як хлопцям, бо ті ж хочуть побігати і порозважатися. Дівчатам не можна цього хотіти, бо вони дівчата.
Час від часу мене переповнювала злість через несправедливість, з якою стикалися героїні. Коли в багатодітній сім’ї навчатися могли тільки сини, і щоб забезпечити їм цю можливість, неосвічені доньки йшли на важку роботу на заводи. А потім про це ніхто навіть не згадував, наголошуючи, що хлопці всього досягли самі. Коли бабуся Кім Джійон, утретє завагітнівши донькою, боялася в цьому зізнатися. Почувши, що родина не може аж так осоромитися — мати трьох доньок, вона зважилася на аборт.
І такі випадки ледь не на кожній сторінці книжки, їх тут десятки. На цих 160 сторінках є все: страх насилля, об’єктивація, звинувачення постраждалих у провокації, репродуктивний тиск, «скляна стеля», приниження і дискримінація через жіночу стать. Це не може бути виправдано жодною культурою. Це не може толеруватися жодним суспільством.
Такі книжки дуже потрібні. Вони — як крижана вода. Я читала, одночасно вірила і відмовлялася вірити. Бо якби це був антиутопічний сюжет, було б набагато легше, але це світ, у якому ми живемо. Так, далека країна, якісь описані явища у нас не поширені, якісь не так яскраво виражені, але вони є. Жінки залишаються жінками, попри кордони, і зовсім неважко відчути крізь текст біль і зневіру Кім Джійон. Завдяки простій оповідній манері описане дуже легко проживати й відчувати. І це залишає по собі гнів і спустошення.
Не можу не згадати про прикінцеві сторінки, які спершу наче дають надію на зміни в суспільстві і мисленні сучасних людей, але останні рядки жорстоко розбивають її. Після них залишається суміш злости й безсилля — те, що відчували покоління жінок у цій історії.
Цю книжку однозначно варто прочитати. Завдяки лаконічному стилю вона читається швидко, але спонукає до глибоких роздумів і бажання зробити хоч щось, щоб виправити несправедливість, від якої страждають жінки в усьому світі. Підштовхує далі робити маленькі кроки у своєму суспільстві, щоб викорінювати прояви цієї несправедливости.
