5391 
Авторка Івана Самойленко нині студіює психологію в Києво-Могилянській академії. Дитинство і ранню юність дівчина провела, подорожуючи по різних країнах із матір’ю-науковицею. У 20 років Івана вирішила говорити відверто й розказати світу про свій досвід, пояснити, де виникає «психологічний будяк» розладу харчової поведінки, та представити оптимістичний погляд на можливість одужання.
«Книга почалася з мого рекавері-щоденника. Тоді я ще не планувала оформлювати його в щось серйозне.
Уже після того як я пройшла шлях відновлення і зробила професійний вибір на користь дослідження і психотерапії розладів харчової поведінки, я переглянула цінність цих записів. Цей розлад не про їжу — він про прийняття свого тіла і себе взагалі. Багато хто переживає його мовчки, адже цю проблему пов’язано з великою глибинною провиною. Моя книжка — це відверта розмова про власну історію».
У книжці «Війна з їжею» три частини. Перша розповідає про те, що таке розлад харчової поведінки, які він може мати причини. Друга частина практична: у ній зібрано завдання і будівельний матеріал для продуктивних думок — про тіло, про себе, про життя. Третя частина розповідає про досвід авторки під час навчання на фахівця з «дієт», про сучасні дослідження і про те, як будувати нові, здорові стосунки із собою.
Де купити книжку? Наразі видання — це проєкт на платформі Спільнокошт, який чекає на підтримку своїх читачів і читачок. Уже зібрано понад половину потрібних коштів!
Для кого? Для дівчат, які соромляться свого тіла, виснажують його дієтами, у яких нездорові стосунки з їжею; для батьків і близьких, які не знають, як допомогти, налагодити контакт зі своєю дитиною, подругою або коханою людиною. А ще для психотерапевтів і дієтологів, які хочуть краще зрозуміти психологію проблеми та структуру допомоги.
Яка мета? Розлади харчової поведінки — проблема мовчазна, а тому незрозуміла. Книжка має на меті пояснити і впорядкувати думки людей, котрі потрапили в залежні стосунки з тілом і їжею. Крім того, «Війна з їжею» — це особиста історія, яка може стати підтримкою, першим кроком до відновлення й прохання про допомогу. Книжка не лише пояснює, чому в нас виникає токсичне почуття провини й відраза до власного тіла, а й учить відбудовувати з ним стосунки.
Коли? У липні 2020 року планується видання книжки.
Як долучитися? На платформі Спільнокошт можна передзамовити книжку або зробити доброчинний внесок для підтримки видання.
Уривки з книжки
З передмови
Інтерес суспільства до психологічного здоров’я зростає, однак люди, які страждають на розлади харчової поведінки, залишаються майже непоміченими. Вони мовчать, тому що бояться не бути почутими: миряться з тавром людини, яка «просто надміру занепокоєна зовнішністю й тілом». Та це не зовсім так. Анорексія — захворювання розуму й тіла, минулого й сьогодення. Вона вражає організм, почуття, думки й поведінку людини, спричиняє апатію і небажання просити про допомогу.
Порушити проблему — лише одне з моїх завдань. Мені хотілося б створити міцний фундамент, на який можна опертися на шляху до здорового мислення і щасливого життя. Щиро сподіваюся, що ви знайдете тут не тільки роздуми, а й мотивацію, поштовх, засоби до боротьби.
Цю книжку присвячено тим, хто ховається, і тим, хто мовчить. Хочеться, щоб ви навчилися чути себе, навіть коли вас не чують інші. Навчилися відрізняти «свій» голос від голосів вашого розладу.
Ми й не помітили, як суспільство почало обертатися навколо дієт, а розлади харчової поведінки як їхні супутники стали майже прийнятними. Віктор Франкл писав: «Кожному часу потрібна своя психотерапія». Ми живемо в час динаміки, а отже, наше щастя — це невпинний рух. Бути «окей» означає вміти організувати свою свідомість так, щоб вона могла сама повертати себе до рівноваги. А отже, налагоджувати свої думки і свій організм, як музичний інструмент — перед кожним виступом.
Треба знати себе, вміти визначати свої справжні потреби, бути відвертими і справжніми із собою. Сподіваюся, ця книжка стане корисним самовчителем на зразок «Як налагодити скрипку самостійно». Хочу підкреслити, що вона має суто допоміжні, профілактичні цілі і читання її в жодному разі не заміняє професійну допомогу терапевта.
Я багато разів поверталася до цієї книжки, щоб її відредагувати. Боялася вам нашкодити ще-не-зовсім-здоровими думками. Мені здавалося, що часом я пишу надто жорстоко, без прийняття себе. Хотілося, щоб усі думки в цій книжці належали мені. Мені, у якої в голові вже вщух хаотичний буревій. Потім зрозуміла, що з таким бажанням не напишу цю книжку ніколи: буревій не вщухає, ми вчимося з ним жити. Ми вчимося розуміти і приймати себе, навіть коли ми не зібрані докупи. Слово «відновлення» означає для мене вчитися жити із самою собою, зі своїми думками — так, як є.
Думки на папері
Для мене мій власний харчовий розлад став відкриттям. Знущання над своїм тілом, нав’язливі думки, кривда і нестерпна тривога були для мене рутиною. Ці думки вгризалися у свідомість так повільно, що я не помітила, коли вони почали мене руйнувати. Коли за голосами, які казали мені терпіти і не їсти, я перестала чути саму себе.
Мої думки здавалися мені нормальними, поки я не побачила їх збоку. Випадково натрапивши на уривки щоденників хворих на анорексію в одному психологічному посібнику, я відчула сильний страх. Такий страх, як ми відчуваємо, коли нас ледь не збило авто: обличчя блідне, душать сльози. Я зрозуміла, що читаю власні думки. Коли їх авторкою була вже не моя хвора психіка, а чужа, вони здавалися думками людини, яка знущається із себе. Божевілля. Тоді я задумалася про свою безпеку, про те, що моє життя під загрозою. Загрозу становила я сама, а точніше — мої думки. Я ними намагалася врятуватися від себе, а насправді повільно себе вбивала. Я висіла на волосинці.
Тому я почала й сама вести такий щоденник. Це допомогло матеріалізувати страшні думки і залишити їх на папері. Хоча б десь, аби не у власній голові. Перечитувати їх було майже нестерпно, проте це допомогло мені усвідомити, що ця хвороба не належить до мого «Я», не є частиною моєї особистости. Анорексія — не друг, а ворог. Голос, який займається саморуйнуванням і повільно вбиває мене, чужий, а отже, з ним можна і треба боротись.
Ось уривки зі щоденника, який я завела. Тепер мене вражає, що я так довго вважала себе абсолютно здоровою дівчиною, яка «просто стежить за фігурою». Якщо вас теж надихне робота зі щоденником, то ви знайдете методику в другому розділі «Як я боролася».
«Здається, що це я обсесивно намагаюся контролювати прийоми їжі, а насправді це їжа контролює мене. Це як замкнене коло, з якого навряд пощастить вирватись. Не можу. Скільки б я не усвідомлювала абсурдність своїх думок, поведінки, скільки б не обговорювала це з рідними, не прикидалася, це все говорить лише моя розумна голова. Свідома. А бридка хвороба, яка пожирає мене зсередини, руйнує, як гній, мою психіку. Ця огидна anorexia nervosa (страшно вимовляти, писати, бо це означає визнати), вона заклякла глибоко в моїй підсвідомості, вона пустила коріння навіть у мої сни. Хіба ж здорова людина прокидатиметься впріла, в паніці, із задишкою, коли їй наснилася невчасно з’їдена тарілка карбонари? Сни про смерть і переслідування мене не будять, бо занадто абстрактні. Їжа — ось мій справжній страх. Ця хвороба — у моїх емоціях, у моєму почутті совісти (постійна провина, я постійно, постійно винна за кожен шматочок, який ковтаю)».
Наука про мозок
Що каже нейробіологія про розлади харчової поведінки? Дослідженнями Національного медичного університету США (NCBI) було встановлено, що в людей, хворих на анорексію, при виборі їжі в кілька разів підвищується діяльність тієї частини мозку, яка відповідає за контроль і зміну природної поведінки та системи реакцій. Це відкриття стало проривом у вивченні загадкового розладу: зміна харчової поведінки відбувається на рівні нейронів. Психіка змінює свій базовий «код» або алгоритм інстинктивної поведінки так, що людина спрямовує всі зусилля на руйнування власного організму. За процес перекодування відповідає дорсальна (спинна) частина смугастого тіла мозку.
«Ложку за маму, ложку за тата»: токсичні сім’ї і де їх шукати
«Усі щасливі сім’ї схожі одна на одну, а кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму», — так починається роман Льва Толстого «Анна Кареніна». Люди рідко асоціюють щастя зі стараннями, натомість заздрісно кажуть: поталанило.
«Велику частину емоційного і фізичного насилля здійснюють ті батьки, які думають, що роблять це для добра дитини» (Alice Miller, «For your own good», New York, 1984).
Більшість батьків діють, керуючись найкращими намірами. Проблема не в намірах, а в браку знань про те, яка саме поведінка й виховання справді допоможуть дитині рости здоровою, збалансованою, розвиненою особистістю, а що може їм нашкодити. Найчастіше дорослі посилаються на свій дитячий досвід як одинокий зразок «правильного виховання». Таке коло сансари (перенесення виховних моделей своїх батьків на власну дитину) може відбуватися свідомо — людина бачить свій шлях дорослішання як єдиний узагалі або як єдиноправильний, або несвідомо.
Обіцянка «я ніколи не чинитиму так із власними дітьми» парадоксальна. Психотерапевт Гунтхарт Вебер писав: «Коли дитина каже до батьків “таким чи такою, як ви, я не хочу ставати за жодних умов”, вона насправді йде за ними крок у крок і через заперечення уподібнюється до своїх батьків».
Якщо ви боїтеся бридкої комахи в кімнаті, то найпевніше тримаєте її в полі зору, поки її не ліквідують, щоб вона ненароком на вас не стрибнула. Так само відбувається з виховними моделями, тільки об’єкт страху тут — поведінка батьків. Ви скептично спостерігаєте за їхньою поведінкою, щоб не повторити їхніх помилок. Натомість ця уважність до кожного їхнього кроку призводить до протилежного — наслідування.
Інструкція «Збери дитину сам»
«У щасливій родині легко впіймати думку, що людське життя і людські почуття — найбільша цінність» (Вірджинія Сатир, «Peoplemaking», 1972).
Харчова поведінка може стати засобом бунту або панацеєю від світу довкола (чи маленького світу — родини). Одне з найважливіших завдань батьків — побудувати таке «вдома краще», щоб дитина могла перевіряти, чи в гостях добре. Хороші стосунки в родині навчають дитину того, як до неї мають ставитись інші, а яка поведінка порушує її межі. У неї виникає Sanity сheck (перевірка реальности), завдяки якому нашкодити їй словами чи діями стає неабияким викликом. Sanity check — термін, який авторка запозичила в психологію з математики. Йдеться про усвідомлення своїх меж і вміння зупинити порушників. Виникає такий алгоритм дій у надійних родинних зв’язках, де людина вчиться поваги до себе. В емоційно-напружених ситуаціях це вміння повернутися до об’єктивної реальности.
Інструкція з виховання-без-паніки
1. Встановлюйте надійний емоційний зв’язок з дитиною. Вірджинія Сатир писала, що діти часто змушені виявляти не справжні почуття, а лише ті, які вважаються прийнятними за встановленими «правилами». Тому знайдіть місце різним почуттям: і своїм, і дитини. Треба дати дитині зрозуміти, що виражати почуття прийнятно і нормально.
Демонструйте це на власному прикладі, відвертістю й щирістю у своїх емоційних проявах. Про почуття треба говорити, розкривати їх і досліджувати разом з дітьми. Не бійтеся «егоїзму»: дитина, яка вміє цінувати себе, цінуватиме й оточення.
Спирайтеся у вихованні на побудову стійкої самооцінки, навчання щирим і водночас соціально адекватним реакціям, відповідальности за власні вчинки і так само на прийняття своїх помилок. Дитина має використовувати всі свої ресурси — інтелектуальні і творчі: залучайте її до сімейних рішень, справ тощо. Ніколи не переконуйте дитину, ніби вона нездатна на щось тільки тому, що ще мала. Дайте їй шанс і підтримку, і якщо вона не впорається самостійно, запропонуйте допомогу. Щоб сказати дитині «ти цінна», важливі не тільки ваші слова, а й жести, міміка, інтонація. Старайтеся мати позитивні наміри, коли спілкуєтеся з дитиною.
2. Не створюйте хибних очікувань від дитини, сприймайте її реалістично. Відштовхуйтесь від її потреб, а не від своїх бажань і уявлень про те, що для неї краще. У вас має бути реалістичне ставлення до того, що відбувається у вашій сім’ї. Важливо пам’ятати, що люди по-різному сприймають ситуацію.
3. Дайте дитині достатньо свободи і заохочуйте самостійно досліджувати зовнішній і внутрішній світ (себе і своїх почуттів). Зміцнюйте цю свободу підтримкою і безпечним середовищем, розумінням і пропозицією допомогти. Довіряйте дитині право самій визначати, коли вона голодна, а коли в неї немає апетиту. Тільки так вона зможе зрозуміти свої межі і прагнення.
Завжди запитуйте дитину про її відчуття від з’їденого. Так розвиватиметься свідоме ставлення до себе і свого тіла та вміння слухати себе.
4. Спілкуйтеся з дитиною на рівних. Важливо розуміти що ваша дитина — це особистість, неважливо, два роки їй чи сорок. Запитуйте її прямо про потреби і бажання, зважайте на її слова. Пояснюйте їй свою поведінку й емоції, заборони та обмеження.
5. Клімат навколо кухні й харчування має бути теплим, комфортним і здоровим з перших років життя. У сім’ях із таким кліматом дитина вчиться через приклад, а не через примус. Вона засвоює правильні моделі спілкування, поки вчиться їсти, ходити й говорити. Витрачайте час на те, щоб уберегти дитину від непотрібних страхів і прихованого переживання почуттів. Навчайте її приймати з розумінням те, що відбувається з нею і з її тілом (наприклад, у підлітковому віці).
6. Думайте вголос. Обговорюйте, що для вас (у сім’ї) важливо стосовно харчування, про що ви думаєте, коли готуєте вечерю. Залучайте дитину до цього процесу, підвищуйте її знання про продукти і їхню користь (не про шкоду — це важливо). Ваше завдання — сформувати сімейну цінність ситної і поживної їжі, свідоме ставлення до їжі та розуміння її ролі — задоволення, користь. Це ставлення дитина візьме із собою в доросле життя.
7. Зростайте разом зі своєю дитиною. Вчіться разом з нею, будьте гнучкими і намагайтеся дивитися на речі з різних боків. Періодично перебирайте негативні думки й почуття, а непотрібні й застарілі установки викидайте на смітник.
8. Авторитет без авторитарности, автономія без відчуження. Ваше завдання — бути для дитини прикладом і підтримкою, водночас довіряючи їй робити власний вибір. Треба знайти «золоту середину» виховання: це означає наділяти рівним значенням правила й особисту свободу. Це означатиме вашу гнучку і чуйну поведінку. Вибирайте правильний час для виховання. Якщо дитина не готова зараз почути вас, почекайте слушної нагоди.
* * *
Психолог Джеймс Бюдженталь у книжці «Наука бути живим» стверджує, що знецінювати самих себе нас учать ще з дитинства. Нам кажуть: «Тримай себе в руках»; «Не будь таким/ою емоційним/ою»; «Тобі має бути соромно».
Коли ми починаємо чути, що кажуть нам дорослі, то вперше відсторонюємося самі від себе. Коли ми стаємо дорослими, то вже не можемо говорити із собою прямо. Натомість ми ходимо довгими тривожними лабіринтами спроб зрозуміти себе. Ми аналізуємо зовнішні обставини замість досліджувати себе самих. Почуття і бажання чомусь відходять на другий план, і тоді так важко просто сказати собі: «Так, ти справді голодний/на».
Сповіді
«Я знала, що для того щоб жити, треба їсти».
У цій частині хочу познайомити читачок і читачів з розладами харчової поведінки з іншого боку. Я хочу показати вам історії дівчат. Акцент у цих фрагментах — не на їхніх біографіях, а на думках і почуттях. Тому цю частину не структуровано, вона хаотична.
Я вдячна дівчатам, які не побоялися вийти з тіні осуду, не побоялися, що їх не зрозуміють, які просто хотіли бути почутими. Якщо ви стикалися з подібною проблемою, можливо, ви почуєте в цих думках власний голос. Чому вони мовчать і бояться? Тому що коли наважуються сказати комусь, навіть близькій людині, зазвичай наштовхуються на нерозуміння. Тоді значення їхньої боротьби знецінюють, а проблеми висміюють. Одна з дівчат прокоментувала це так: «Тато казав мені: “Це ж так легко — просто з’їсти. Їж собі, як нормальна людина, і не мороч голову”. Тому я завжди говорила про себе в третій особі. Казала про “дівчат з анорексією”, і ніхто не знав, що насправді я говорю про себе».
Тепер я хочу, щоб ви не думали про те, що вже знаєте. Просто послухайте, що хочуть сказати дівчата, тіло яких покалічено їхніми ж думками. Нехай анонімні голоси цих дівчат зливаються в один сильний голос, який нарешті почують.
«Я просто поїла, а потім плакала. Я плакала не через те, що сталося щось погане, а через те, що ненавиджу себе. Я не хотіла бути собою. Ця ненависть жила в мені задовго до того, як я почала худнути. Я ховалася від дзеркал, щоб не бачити себе. А потім я просто дозволила їй захопити мої думки».
«Іноді я уявляю, як помиратиму. Не просто засну і не прокинусь, а мучитимусь, страждатиму і не хотітиму вмирати, але все-таки помру. Мені хочеться змусити своє тіло страждати, бо я ненавиджу його. І одночасно мені шкода себе...»
(Про приступ булімії) «У мене почалася істерика, мені треба було кудись це все (з’їдене) подіти, мене трясло».
«Я схудла випадково, коли через навчання забувала поїсти. Мені це сподобалося. Я думала, що якщо цей процес уже почався, то треба добити це, стати “ідеальною”. Я жила цим ідеалом і цілу ніч “відробляла борг” з’їденого фізичними вправами. Коли темніло в очах, я лягала на ліжко, а щойно ставало трохи легше, знову себе силувала. Підхід за підходом, так багато й виснажливо, що вже не могла за ними встежити. Тоді я почала рахувати вголос, не в голові, і звук цього рахунку в нічній тиші мене налякав. Я зрозуміла, що я хвора. Було страшно, що тато зайде в кімнату і побачить мене такою. Я не змогла б йому пояснити...»
(Про складність пострекавері) «Тепер я не знаю, чого боюся більше — ненависти до свого відбитку в дзеркалі (після того, як вага почала повертатись) чи того, що знову запущу свій хворий механізм у голові, якщо почну худнути. Мені завжди було дивно чути від інших дівчат, які хворіли, що анорексія — подружка. А тепер я розумію. Мені було легко і спокійно з нею, все було під контролем. Коли починаєш відновлюватись і набираєш вагу, здається, що ти робиш щось не так. Що хвороба була правильною, а те, що зараз, — погано. Я пообіцяла собі набрати, але щойно вага від 45 кг піднялася до 47 кг, одразу почала худнути знову. Тепер їм нормально, але немає ні дня, щоб у голову не лізла думка про те, як кожна страва позначиться на тілі».
«Деякі слова для мене страшні. “Другий сніданок”, “хороший апетит”, “добавка”, “добра порція”. А як мені страшно почути “Ти так добре поїла, молодчина”...»
Боротьба завдовжки в життя... Ми не можемо просто «вилікувати» свої думки. Ми вчимося з ними жити. У наступному розділі ми вчитимемося будувати здорові стосунки з їжею. Коли ви відчуєте, що стаєте на ноги твердіше, починайте вчитися їсти. Так, наче ви робите це вперше, наче вас ще годують з ложечки.
* * *
Як ми сприймаємо своє тіло, коли маленькі? Психотерапевтка Анна Паулсен запитала дітей, що таке красиве тіло. І ось їхні відповіді.
«М’яке» (Марк, 4 роки)
«Швидке» (Вадим, 7 років)
«Те, яке гарно танцює» (Валерія, 7 років)
«А я не знав, що тіло є гарне і негарне, мені треба подумати» (Слава, 4,5 роки)
«Гарне тіло смачно пахне! Шоколадкою, наприклад. Або як моя мама» (Світлана, 6 років)
«Це тепле тіло. Я не люблю, коли мене обіймають холодні дорослі. А коли теплі, то люблю» (Свят, 5 років)
«Добре тіло. Добре тіло нікуди не поспішає. І не кричить, коли хтось розлив воду або щось розбив. Воно таке... спокійне» (Лара, 4 роки 8 місяців)
«Коли немає температури й різних ранок, а ще зеленки» (Марта, 5 років)
«Гарне тіло — це любиме тіло! А яке ж іще?» (Настя, 6,5 років)
