2692 
Коли мова заходить про спорт, перший номер — за популярністю, медійністю, доступністю — найчастіше належить футболу. Цього не скажеш про першість у гендерній рівності, про яку в цьому виді спорту задумалися лише останніми роками. І те, що задумалися, — це вже оптимістичний крок.
Сьогоднішній прогрес видається особливо цінним, якщо згадати, що навіть в Англії, країні з давніми футбольними традиціями, пів століття — з 1921-го до 1971 року — жінкам заборонялося грати на полях Футбольної асоціації (The Football Association). Інакше кажучи, просто заборонялося грати. Попри те, що на початку ХХ сторіччя англійські жіночі ігри збирали десятки тисяч глядачів і глядачок. Хтозна, якого розвитку вдалося б досягти за ці сто років, якби тоді один із найвпливовіших спортивних органів світу й узагалі перший серед футбольних, на який рівнялися інші країни, не перекрив жінкам шлях тільки тому, що вважав це заняттям «не для леді».
Нині жіночий футбол розвивається не лише у своїй ніші, а й починає нарешті виходити з тіні у світових масштабах. Футбольним «Оскаром» із більш як 60-річною історією — «Золотим м’ячем» — з 2018-го почали нагороджувати й жінок. Торік Чемпіонат світу з футболу серед жінок, який проходив у Франції, побив глядацькі рекорди. Від цього року Бразилія й Англія зрівняли зарплатню для чоловічої й жіночої збірних, а такі імена, як Марта, Меґан Рапіно й Ада Хеґерберґ стали хоч трохи впізнаванішими.
У цьому контексті важко за щось похвалити Україну, де жінка у футболі — чи то гравчиня, чи суддя, чи журналістка — досі здебільшого не сприймається всерйоз. Проте й у нас уже відбуваються певні зрушення. Хай і в скромних масштабах, але ж треба з чогось починати.
В українських медіа активніше заговорили про жіночий футбол, коли Київ разом із чоловічим фіналом Ліги чемпіонів 2018 року прийняв жіночий — між «Ліоном» і «Вольфсбургом». А згодом коли український клуб уперше за вісім років пробився в 1/16-ту ЛЧ, що вдалося харківському «Житлобуду–1». Крім того, останній Чемпіонат світу частково транслював UA:Перший. Особливо потішило, що в устах коментаторів (саме коментаторів-чоловіків, яких на ТБ переважна більшість), хай навіть не всіх, зазвучали фемінітиви! І не в глузливій формі. Звісно, без об’єктивації, сексизму й применшення значимости жіночих успіхів у висвітленні таких подій не обходиться, але це проблема не лише футбольна, а й усієї спортивної медіасфери.
Що ж до безпосередньої гри українських футболісток, то поки що найкращий результат збірної — участь у чемпіонаті Європи–2009 у Фінляндії, де «синьо-жовті» здобули одну перемогу над хазяйками турніру й вибули на груповій стадії. Кваліфікуватися на Чемпіонат світу ще не вдавалося.
За останнє десятиліття чемпіонками України ставали лише харків’янки — команди «Житлобуд–1» і «Житлобуд–2», що їх фінансують однойменні будівельні компанії. Як і більшість клубів Вищої ліги, вони існують незалежно від чоловічих. Проте, як показує європейська практика, найуспішніші і найрозвинутіші команди виходять якраз із структур, де в них свого часу вклали ресурси менеджменти чоловічих клубів. Це французькі «Олімпік Ліон» і «Парі Сен-Жермен», німецькі «Вольфсбург» і «Баварія», іспанська «Барселона», англійський «Челсі» та інші.
У нас за це 2014 року взялися львівські «Карпати», де тепер існує дві жіночі команди різного віку. Щось таке колись пробувало зробити й київське «Динамо»: їхній жіночий сестринський клуб проіснував лише п’ять років і виграв перший чемпіонат України 1992 року. Команду розформували 1994-го з приходом до влади Григорія Суркіса, який не приховував свого несприйняття жінок у футболі. Парадоксально, що пізніше він став заступником голови Комітету УЄФА якраз із жіночого футболу (2009–2011). Свого часу схоже ставлення було й у Ріната Ахметова, який 1996 року став президентом чоловічого «Шахтаря», але відмовився підтримувати лідерку жіночої ліги «Донеччанку» (тоді — «Донецьк–Рось»), яка в 1990-х зібрала п’ять титулів чемпіонату України, але згодом поступово занепала через недофінансування.
Сьогодні в чоловічої команди № 1 в Україні, яка виграла останні чотири титули української Прем’єр-ліги, уже помітно позитивні зрушення в гендерній політиці, щоправда, поки що вони відбуваються лише на початковому — дитячому — рівні. З 2018 року клуб запустив фонд Shakhtar Social, орієнтований на розвиток масового спорту і, зокрема, на залучення до футболу більшої кількости дівчат та дітей з інвалідністю.
Створення бази: дівчата й хлопці в одній команді, але до 50 × 50 ще далеко
Головний дитячий проєкт «Шахтаря» нині — «Давай, грай!», у рамках якого організовують тренування й турніри для змішаних команд футболістів і футболісток 7–12 років. «Ми цілеспрямовано обрали аудиторію такого віку, тому що звичка займатися спортом формується в дитинстві», — пояснила директорка фонду Інна Хмизова, яка, до слова, не цурається називати себе феміністкою, що в українській футбольній сфері рідкість навіть серед жінок.
Директорка Shakhtar Social Інна Хмизова
Однією з головних прогалин у футболі Інна Хмизова вважає брак спортивних гендерних досліджень в Україні, без яких важко будувати стратегію для вирішення проблеми нерівности. Тому поки що посилається на британські: «За їхніми дослідженнями, активні гендерні стереотипи й уявлення про гендерні ролі сформовано в дітей уже з 7–8 років. Це стосується, зокрема, того, як вони сприймають свої можливості в спорті. Хлопчики вважають, що вони в ньому успішніші, а дівчата — що в них менше навичок, щоб займатися спортом. Щоб дівчина або жінка подолала ці стереотипи, її має оточувати атмосфера підтримки. Її бажання займатися спортом, зокрема таким, що вважається "чоловічим", треба підтримувати в сім’ї, в середовищі її спілкування. Так само і в медіа, і серед інфлюенсерів/-ок. У дівчат повинні бути рольові моделі, адже доведено, що це працює. Що більше говорити й показувати, то краще це працює на перспективу».
Сам «Шахтар» як рольових моделей на своїх заходах і майстер-класах залучав українських футболісток із тих-таки харківських «Житлобудів», а для кампанії відповідального батьківства й рівного розподілу обов’язків у родині — основний склад чоловічої команди «гірників».
У проєкті беруть участь близько 4,5 тисячі дітей у різних містах України. «На жаль, дівчат у нас не так багато, — визнає Інна. — Ми починали з того, що їх було 50, на другий рік — 115. Тепер більше як 200. Можливо, це невеликі цифри, але в рамках нашого проєкту це певний прогрес».
Жіноча команда Шахтаря
Шукають дітей переважно у звичайних і спортивних школах: «Наші майданчики розташовано головно в маленьких населених пунктах, де часто у дітей не так багато можливостей, щоб займатися спортом. Зокрема, ми працюємо в десятьох містах на лінії розмежування, наприклад у Мар’їнці, Красногорівці, Станиці Луганській, Щасті. Там дітям узагалі нікуди піти, тому коли відкривається проєкт, усі про це знають. До того ж місця тренувань зазвичай при школах, і більшість дітей, які приходять, — це ті, хто там навчаються або живуть поряд».
Позитивна дискримінація: тренерські упередження вибивали подвійними голами
Вкорінювати цінності рівних прав змалечку, звичайно, легше. Інша річ — знаходити дорослих наставників і наставниць з такими цінностями або перевиховувати тих, хто є. Для цього «Шахтар» проводить навчання для дитячих тренерів і тренерок, яких у цьому проєкті у них близько п’ятдесяти. «Вони отримують тренерську ліцензію і проходять курси першої медичної допомоги, — розповідає керівниця проєкту. — Щоб дівчата приходили у футбол, у нас мають бути сучасні тренер(к)и, які позитивно ставляться до участи дівчат у заняттях. Спершу ми стикалися з тим, що дехто з них не розуміє, навіщо дівчатам узагалі приходити грати. Доводилося застосовувати не надто популярні заходи, наприклад гол дівчинки ми рахували за два. Це мотивувало заохочувати більше дівчат до тренувань. Тепер завдяки навчанню і тому, що з’явилося більше тренерів/-ок, які розуміють і приймають наші погляди, такої мотивації вони вже не потребують. І ми поступово йдемо до того, щоб відмовитися від цієї практики. Це круто, коли вдається змінити свідомість уже дорослої людини. Нам було б цікаво залучити до навчання й масову аудиторію, можливо, за допомогою розробки онлайн-освіти, але це поки задум на майбутнє». Жінок серед тренерів/-ок, як і гравчинь, поки що не так багато — не більше за 10 %.
Cоціальні проєкти з залученням дівчат
Роботу наставників/-ць моніторять, але наразі системи відповідальности за прояви дискримінації як такої немає. Якщо до них є зауваження — обмежуються виховними бесідами. «Штрафами й покараннями світогляд людини не змінити», — вважає Інна, але переконує, що людей «фільтрують» на етапі співбесід, і в пріоритеті команди — здорова атмосфера. Специфічного тестування на тему протидії насильству вони поки що теж не проходять. Ця практика загалом не поширена в Україні, але хвиля викриттів насильства проти неповнолітніх спортсменок/-ів за останні роки лише підтверджує необхідність проводити відповідні курси і ретельно перевіряти бекґраунд людей, які працюють із дітьми. Санкції також можуть бути дієвими, якщо добитися їх непорушности.
Окремі жіночі команди: гра на випередження та ліцензії за гендерну рівність
Два роки тому в структурі «Шахтаря» в Харкові нарешті з’явилася повноцінна жіноча команда з такою самою назвою. Поки що дуже юна: у ній займаються двадцятеро дівчат по 7–8 років — з перспективою, що з них виросте професійна команда. Спочатку їх тренували чоловіки, але з цього року з ними працюють жінки — колишні футболістки Ірина Підкуйко та Ірина Джуренко.
Вийшло так, що донецький клуб зіграв на випередження, адже з наступного сезону кожен професійний клуб Прем’єр-ліги й Першої ліги України, щоб отримати ліцензію, зобов’язаний розвивати жіночу команду. Тобто тестувати в наших умовах європейський сценарій. Робитиметься це поступово: у сезоні 2020/2021 треба зареєструвати щонайменше 20 футболісток до 16 років, а в сезоні 2021/2022 — від 30 гравчинь до 17 років. Клубам, які цього ще не зробили, доведеться підписати угоду про співпрацю з однією з дорослих жіночих команд або створити таку в структурі клубу. Отож за планом, який УАФ (Українська асоціація футболу) розробила за зразком гендерної політики в італійському футболі, до сезону 2023/2024 при всіх командах УПЛ уже сформуються повноцінні жіночі клуби.
Крім того, ФІФА нині пропонує допомогу національним збірним у розвитку жіночого футболу в рамках FIFA Women’s Development Programme, яку запустили у вересні. А це не лише воркшопи й інші освітні проєкти, а й фінансова підтримка та додаткові ресурси на зразок спортивного обладнання — для тих, хто особливо переймається, що створювати жіночі команди буде надто збитково.
Тимчасом нагорі досі вірять у «жінку на кораблі»
Комусь може не подобатися, що клуби залишають без вибору, втручаються в роботу чи нібито «нав’язують» їм гендерну політику й «лізуть зі своїми квотами», як на «Оскарі». Проте реалії такі, що мало не одинокий спосіб подолати системну дискримінацію — це створити умови, у яких дискримінувати буде невигідно. Більшість не візьметься добровільно розвивати те, що не приноситиме моментального прибутку: працювати на перспективу і ризикувати, виходячи із зони комфорту й зони вже напрацьованих схем, готові одиниці. Якщо вони робитимуть це самі, результат теж може з’явитися, але процес, дуже імовірно, буде довшим.
У цьому моменті зазвичай виникає питання «Хто їм заважає?». З бажанням чи небажанням фінансувати команди можна сперечатися, та чи можна сперечатися з тим, що заважають неписані правила? Як-от уже згадані старомодні уявлення про гендерні ролі в очільників клубів, надзвичайно впливових очільників, котрі можуть залишатися при владі десятиліттями. Те саме з політикою тренерів та інших менеджерів. Поки йдуть зміни внизу, нагорі можуть панувати ті самі цінності, що й раніше.
Як може сама по собі спасти на думку ідея розвивати жіночий футбол або хоча б просто гендерний баланс усередині команди людям, котрі не беруть із собою в поїздки жінок, просто тому що вони жінки? І йдеться про чільні команди, ті, які формують футбольне сьогодення. «Динамо» роками відмовлялося брати на виїзні закордонні матчі журналісток і летіти з ними в одному літаку через забобони про «жінку на кораблі», яка нібито приносить нещастя. Кваліфікація жінки, звісно, значення не мала. Цієї «традиції» дотримувалися ще й торік. Такий самий печерний сексизм не так давно — років шість тому — був нормою і для «Шахтаря» за керівництва Мірчі Луческу. Стосувалося це всіх абсолютно жінок, які працювали в клубі або мали стосунок до когось із команди. Луческу, до речі, вважав, що жінкам не варто й судити футбольні матчі, бо вони «надто сентиментальні». Попустило його лише в останні роки роботи в донецькому клубі. Нині він тренує киян.
Усі ці упередження й відверта дискримінація сидять надто глибоко, щоб самостійно «розсмоктатися». Доводиться робити це штучно, і за кілька років воно буде того варте.
Джерела фото: пресслужба «Шахтаря».
