22 квітня, 2024

Розуміння сексизму медійницями

27 березня 2024
Поширити в Telegram
156
Дарина Завгородня

Студентка-соціологиня НаУКМА, аналітикиня ГО «Громадський альянс “Політична дія жінок”», феміністка.

Вступ

Законодавство України, зокрема закон «Про медіа», передбачає штраф за сексизм у ЗМІ. А проте сексистські висловлювання в медіаматеріалах досі непоодинокі. Як демонструють результати дослідження[1] Інституту масової інформації, у другому кварталі 2023 року 48 % проаналізованих медіа протягом моніторингового періоду мали хоча б один матеріал, який містить прояви сексизму й дискримінації за гендерною ознакою. Однак результати цього дослідження не пояснюють і не роблять припущень, чому медіа й окремі журналіст(к)и вдаються до сексизму, чи здатні вони його ідентифікувати і чи взагалі проблематизують це явище. Тому метою цього дослідження було визначити, чи медійники помічають прояви сексизму, гендерної нерівности і дискримінації за ознакою статі в професійному житті, як визначають сексизм та що думають про політики протидії йому.

Методологія дослідження

У рамках дослідження було проведено три глибинні інтерв’ю з медійницями, які працюють в українських національних ЗМІ. Усі вони мають досвід у сфері більше як три роки і займали різні посади протягом цього часу (копірайтерки, журналістки, редакторки). Одна респондентка працювала в різних національних ЗМІ, що дозволяє їй порівнювати і особистий досвід роботи, і особливості редакційних політик. Респондентка 1 спеціалізується на міжнародній журналістиці, респондентка 2 — на воєнній, респондентка 3 — редакторка.

Слід завважити, що респонденток навряд чи можна віднести до категорії «типовий випадок», бо під час інтерв’ю вони продемонстрували високий рівень обізнаности в темі, а ЗМІ, у яких вони працювали, мали високі стандарти якости в контексті політик гендерної рівности.

Гендерна поляризація в суспільстві: загальні спостереження

Розмова з кожною респонденткою починалася з її загальних спостережень і рефлексій про те, чи існують нині в суспільстві неоднакові очікування і ставлення до чоловіків і жінок. Метою цього питання було виявити, наскільки взагалі респондентки обізнані в питаннях гендерної рівности. Усі учасниці дослідження погодилися, що суспільство висуває неоднакові вимоги й очікування до представників/-ць різних статей. Зокрема, вони наводили приклади горизонтальної гендерної сегрегації — розподіл на так звані «чолові» й «жіночі» сфери діяльности.

«Все-таки у нас лишається, що умовно в поліцію мають йти працювати чоловіки. Військо — теж чоловіки. Якщо ти думаєш про те, щоб мобілізуватися, і ти жінка, то подумай краще, бо ж, може, ні, все-таки чоловіки» (Р3).

«Тут багато залежить від моєї бульбашки, і в моїй плюс-мінус будь-кого приймуть у будь-якій професії. Але якщо, скажімо, поїхати в моє рідне містечко, яке маленьке і яке далеко, то там, навіть якщо ми говоримо про лікарів умовних, то жінка-хірург — та як це так? І плюс все, де треба якась така грубша фізична сила, рахується, що це мають займати чоловіки. Хоча, наприклад, моя мама працює на кухні в ліцеї, і там дуже важка фізична робота. Вони підіймають дуже велику вагу постійно, і в моєї мами вже повністю вбите здоров’я. Але це все одно рахується такою легенькою професією для жінки якраз» (Р3).

«У якихось певних технічних галузях, наприклад, у мене мама працює в галузі ремонту літаків і пов’язаних з літаками деталей, словом, вона займається безпосередньо ремонтом лопаток. І вона зараз єдина жінка на керівній посаді в своїй компанії. І просто так часто стається, що, наприклад, коли якась складна робота, командна, і потрібно потім понести відповідальність, дуже часто чоловікам вдається піти від цієї відповідальности, а потім все скидають на неї. Ну, тобто це з такого, ну, що я точно знаю от в моєму середовищі, це прям суперяскравий приклад того, що це така доволі чоловіча галузь, компанія, в якій завжди на керівних посадах були чоловіки, і компанія, в якій чоловіки зуміли пристосуватися так, щоб завжди можна було знайти слабшого, на кого скинути якийсь тягар, відповідальність і якісь такі речі» (Р1).

«Іноді чоловікам авансом іде така впевненість у тому, що він зможе щось зробити в такій трошки нібито нежіночій справі» (Р2).

Також респондентки розповіли, що помічали цей поділ ще на рівні університету, зокрема коли йдеться про частку дівчат на технічних спеціальностях та умовно частку хлопців на журналістиці: «Мені здається, тут можна побачити досі по навчальних закладах, по тій частці випускників на технічних галузях, все ж таки жінок досі менше... Мені здається, все-таки це певною мірою зберігається» (Р1).

Респондентка відзначила, що за рахунок того, що хлопці на журналістиці — меншість, вони займали привілейованішу позицію. Зокрема, викладачки ставилися до них поблажливіше при оцінюванні.

«І деякі викладачі, прям це було дуже помітно, особливо жінки, старші викладачки чомусь надавали перевагу хлопцям. Ну, тобто коли це йшлося про те, що там треба когось похвалити за виконану роботу, коли потрібно там когось поставити в приклад, тобто коли потрібно дати якусь позитивну оцінку, часто навіть якщо вона необґрунтована, зазвичай її отримували в першу чергу хлопці... Ну, я не знаю, за якою логікою, тому що їх було менше, тому що треба було якось їх підбадьорити, щоб вони там у жіночому колективі не засумували чи що, я не знаю. Але це було доволі помітно. Але, ну, знову ж таки, це не був якийсь супермасовий випадок, через який там я відчувала, що я сильно страждаю, але, ну, це було помітно» (Р1).

«Чоловіча» й «жіноча» робота в журналістиці

У розмові також порушували тему про те, що всередині журналістики є поділ на так звані «чоловічі» технічні і «жіночі» творчі професії. Респонденткам наводили результати дослідження[2] Нацради України з питань телебачення й радіомовлення та ГО «Жінки в медіа», які демонструють, що абсолютну більшість журналістських посад обіймають жінки, тоді як на технічних посадах переважають чоловіки. Учасниці дослідження зауважили, що помічали це на особистому досвіді: технічний персонал (режисери монтажу, відеографи, оператори, фотографи) становлять переважно чоловіки. Щоб пояснити це, респондентки використовували різні стратегії.

  • «Чи впливає на це біологія?»

Одна респондентка припустила, що причина може бути у відмінностях мислення: «мені здається, що все-таки в мисленні жінки і чоловіка трошки є якісь там відмінності, у фізіологічному плані маю на увазі. Ну, кажуть, що в чоловіка воно там більш якесь розумно-логічне. Він щось там бачить більш технічно, але це не завжди» (Р2).

Дві інші навели часте пояснення, нібито чоловікам фізично легше носити важку техніку. Однак Респондентка 1 сказала, що не погоджується з цим, бо «дівчата анітрохи не гірше з цим справляються. І якщо ви там вдвох, журналістка і операторка, розподілите цю техніку і донесете, то це не проблема абсолютно».

  • «Хто подається на ці вакансії?»

«Статистично на технічні посади більше подаються чоловіки, а коли ми шукаємо журналістів, до нас може податися 20 жінок і один чоловік. І, звичайно, що ймовірність того, що сюди ми візьмемо жінку, а туди ми візьмемо чоловіка, зростає. Тому що на ринку праці роботодавець дуже часто все-таки залежний від того, хто до нього подається» (Р3).

Навіть якщо в описі вакансій немає критеріїв щодо статі, то часто існують невидимі бар’єри, які ускладнюють або унеможливлюють шлях жінок до цих посад: «Кілька років тому був випадок, що одна моя хороша подруга хотіла податися на операторку на один місцевий телеканал, але їй сказали, що, ну, добре, подумай, чи воно тобі треба, камера важка, тобі доведеться її тягати постійно. Тобто я не скажу, що їй сказали “ні, не подавайся”, але їй натякнули, що вона має менше шансів, ніж чоловік з таким же досвідом» (Р3).

  • «На кого навчалися майбутні оператори?»

Одна респондентка зауважила, що причиною гендерного балансу на цих посадах може бути гендерний дисбаланс при виборі спеціальности: «Тому що більшість операторів не навчалася на операторів, вони навчалися на якісь більш технічні спеціальності. Наприклад, у нас є там зв’язківці, вони навчалися на зв’язківців, а зараз працюють операторами. Це, напевно, більш така традиційна установка, що це там чоловічі, вищі чоловічі спеціальності. Ну, можливо, з цим пов’язано» (Р1).

У такому розподілі помітна тенденція до потенційних змін у зв’язку з повномасштабною війною. Журналістка, яка працює з міжнародною тематикою, зазначила, що у єдиної операторки в штабі є перевага — її мобільність порівняно з чоловіками, які не можуть легко виїздити на кордон: «Тому часто в якісь спонтанні відрядження мені доводиться їздити з нашою єдиною дівчинкою-операторкою, просто тому що їй не потрібно оформлювати цих додаткових дозволів і всього іншого» (Р1).

Вплив повномасштабного російського вторгнення на горизонтальну гендерну сегрегацію на ринку праці

Оцінюючи, як повномасштабна війна з росією вплинула на «чоловічі» і «жіночі» професії, респондентки розійшлися. Одна дійшла висновку, що в жінок досі є перешкоди в доступі до військової сфери, але загалом ситуація покращується.

«Я думаю, що зараз це трошки змінилося, тому що, наприклад, з ким би я не спілкувалася з військової сфери, то всі жінки, дівчата — вони кажуть, що важливо, який у тебе стержень, який у тебе характер. Але все-таки до жінок є упередженість у військовій сфері, в армії. Тому що в мене є знайома, вона на початку повномасштабки хотіла піти в піхоту, в штурмовики, але їй сказали, що оскільки ти дівчина, то ти будеш медиком. І їй нічого не залишалося, вона пішла працювати медиком. Вона стала хорошим медиком, а через пів року перевелась в піхоту» (Р2).

Респондентка 1 теж радше вірить у те, що наразі межі «чоловічих» і «жіночих» галузей слабшають: «мені здається, цей геп, він почав скорочуватися, тому що все ж таки, ну, з’явилося розуміння, що жінки багато в чому, ну, абсолютно не є слабшими, менш досвідченими чи кваліфікованими для безлічі робіт» (Р1).

Респондентка 3 дотримується протилежної думки і схиляється до того, що нині поглиблюється патріархатний наратив про роль чоловіка-захисника.

Означення сексизму

За логікою побудови розмови від конкретного до загального, після того як респондентки навели чимало прикладів того, що вони вважають проявами сексизму та/або гендерної нерівности в суспільстві, їм запропонували означити поняття «сексизм». Респондентки дали таке означення цьому явищу.

«Сексизм — це упереджене ставлення до людини за статевою ознакою. Тобто “ти не зможеш цього зробити, бо ти жінка” або “ти зможеш точно це зробити, бо ти чоловік”. Ніхто нікому нічого не зобов’язаний робити. І ділити людей за статевими ознаками в суспільстві, саме в соціальних якихось питаннях, — це трошки первісна якась традиція, мені так здається» (Р2).

«Сексизм — це коли хтось упереджено ставиться до людини, виходячи з ознак її статі» (Р3).

«Це така загальна стереотипізація розподілу гендерних ролей та очікувань до жінок і до чоловіків. Певною мірою ми це передусім розуміємо як певні очікування до жінок, але насправді, мені здається, це стереотипне уявлення про роль, про формат і рівень заробітку чоловіка. І це я так само помічаю у спілкуванні як з однолітками, так і особливо з людьми старшого віку, це прям суперпомітно» (Р1).

Сексизм на роботі

Після цього учасниць запитували, чи помічали вони прояви сексизму відповідно до того, як вони його означили, у своїй професії. Серед прикладів, які наводили респондентки, можна виділити такі прояви сексизму в журналістиці.

  • Лукізм щодо журналісток

Як зазначила одна учасниця, тенденція до того, що серед журналістів/-ок переважають жінки, може часом пояснюватися тим, що «дівчинка буде гарна в кадрі» (Р2). Тобто апріорі очікується, що до неписаних обов’язків жінок у журналістиці входить створювати красиву картинку в кадрі, а не лише подавати інформацію глядач(к)ам.

Інша респондентка теж звернула увагу на цей момент і зазначила, що на традиційному, консервативнішому телебаченні до журналісток, зокрема до кореспонденток, є дуже суворі очікування й вимоги до зовнішнього вигляду: «Мене ніколи не спонукали до такого, ніхто мені ніколи не казав, що в мене не так стирчить волосся в кадрі, але я знаю, що з таким зіштовхувалися журналістки, наприклад, бо їх так навчили, що ти завжди маєш ідеально виглядати в кадрі» (Р1). Ще вона навела приклад, які ці очікування особливо безглузді й недоречні, коли їх висувають до кореспонденток, котрі працюють у кризових ситуаціях.

«Наприклад, ви приїжджаєте кудись знімати репортаж, там, на кордон знімати кризу біженців, наприклад, і журналістка переодягається, щоб у кадрі виглядати не в спортивному костюмі, у якому вона туди приїхала, умовно, чи в якійсь там курточці, а вона переодягається, щоб бути в сорочці білій, там, з гарно зачесаним волоссям, типу, в умовах, які не передбачають роботу в студії, типу, і що в неї там гример сидить і щойно її підпудрив» (Р1).

Респондентка не взялася робити висновки про загальні тенденції на інших каналах, але зауважила, що принаймні з її спостережень у її ЗМІ це зникає. Зокрема, вона це пов’язує з тим, що працює переважно у ютуб, де більше цінується близькість із глядач(к)ами.

  • Несерйозне сприйняття і зневажливе ставлення

Інший прояв сексизму, про який згадували респондентки, виникає при роботі з героями, особливо коли тема розмови чи репортажу не дуже приємна для героя. Одна з них виділила два умовні типи героїв, які, з її досвіду, найчастіше до такого вдаються. До першого належать наділені умовною владою. Респондентка завважила, що найбільше зустрічала таких типажів, коли працювала в журналістських розслідуваннях: «Перше, з чим ти стикаєшся, — це коли ти потрапляєш у кабінети до якихось людей на високих посадах, до впливових людей, і ти дівчина, і ти ще й молода дівчина, то до тебе ставляться з таким трошки як презирством. Тебе не сприймають серйозно, і це дуже давить» (Р3).

Ба більше, герої дозволяють собі переходити з площини робочого формального спілкування в неформальне — пропонувати алкоголь, натякати на якийсь романтичний підтекст взаємин.

«Таких історій насправді було дуже багато. Коли ти починаєш розмовляти з людиною, яка має владу, переважно з чоловіком, який має владу, він не ставиться до тебе серйозно, він очікує, що він може від тебе якось відмахнутися, віджартуватися — і все... Вирване з контексту воно може звучати нормально, бо типу а як ще спілкуються з журналістами. Але я ніколи не чула, щоб мої колеги-чоловіки мали схожий досвід і схожі історії, як у мене. Тому що ми всі працювали в редакції, і коли я розповідала своєму головному редактору, який чоловік, що це так і так, він каже, що в нього ніколи такого не було. Ну, тобто завжди з тобою всі спілкуються нормально і серйозно. Але щойно телефонує дівчина, то, ну, все, можна якось там пожартувати. І це теж досвід, який я бачу в інших моїх колег» (Р3).

До другого типу героїв, які зневажливо ставляться і принижують журналісток, належать експерти — ті, хто дають експертні коментарі або розповідають про особливості своєї діяльности. Якщо сфера їхньої експертизи в суспільстві традиційно вважається «чоловічою», вони за замовчуванням ставлять під сумнів здатність журналістки розібратися в темі і зрозуміти, про що вони розповідають.

«Я особисто стикалася з тим, що коли ти звертаєшся до якогось експерта і це чоловік, і ти говориш з ним, наприклад, про якісь технічні теми або про щось, пов’язане із законодавством, якісь саме складні теми, іноді може прозвучати: “Може, вам буде важко це зрозуміти, можливо, я поспілкувався б з кимось із ваших колег”. І те саме я чую від дівчат, журналісток, які зараз їздять на передову. Дуже часто, коли вони говорять з військовими про зброю, про якісь операції, щось таке типу чоловіче, дуже часто може бути таке, що хоча питання ставить журналістка, військовий, який відповідає, обертається до фотографа чи до оператора, який стоїть поруч, бо він чоловік, і починає відповідати на питання йому. І це історії, яких я зараз чую дуже багато, і це сумно» (Р3).

Сексизм у медіаматеріалах: як проявляється

Інша площина сексизму в журналістиці, про яку йшлося в розмовах, — це сексизм у медіаматеріалах. Це явище в матеріалах розглядали у двох проявах: 1. Лукізм, еротизація та об’єктивація жінок; 2. Гендерний дисбаланс експертів/експерток у медійних матеріалах.

  • Лукізм, еротизація, об’єктивація

Тут респондентки згадували про те, що образ військовослужбовиць у медіа часто гламуризується. Наприклад, навіть у матеріалах про жінок у ЗСУ, які первісно мають на меті підвищити видимість жінок на війні, часом сильний акцент роблять на їхньому зовнішньому вигляді як традиційному (патріархатному) атрибуті фемінности. За допомогою ідеально відретушованих фото або ж закладаючи такі наративи в сам текст, репрезентацію зміщують з ролі жінки-захисниці на роль жінки — прикраси колективу. Це, зокрема, відзначила респондентка, котра працює воєнною кореспонденткою.

«Минулого року якийсь журнал зняли військовослужбовицю начебто в середовищі реальности, але вона була дуже сильно нафарбована, в неї була чиста форма. Ну, окей, там форму можна почистити і так далі. Але якщо ти знімаєш людину в первісному середовищі, де вона живе і воює, то там форма не буває чистою, тому що вона постійно в крові, якщо це медик, або вона постійно в якомусь багні, якщо це штурмовик, або навіть оператор дрона. Це більше навіть таке професійне бачення тобто, що людям показують таку вилизану картинку, тому що дівчина має бути гарною, вона має бути нафарбованою. А на фронті ніхто не фарбується, тому що на це банально не вистачає часу» (Р2).

«Самі медіа іноді вони лобіюють цей сексизм, навіть у тому, як вони показують жінку в цій самій формі, знімаючи її біля БМП якогось там або там БТР, і вона стоїть така з макіяжем випускниці. Просто це так не можна, тому що люди там так не виглядають. Але це глянцевий журнал, люди всі звикли бачити жінок такими. Але якось ми повинні рухатись вперед і взагалі щось робити» (Р2).

З тим, що такі матеріали сексистські, неправдиві і шкідливі, погодилась і Респондентка 3. Вона наголосила, що так спотворюється дійсність, нівелюється внесок жінок і «утверджується стереотип, що жінка, яка йде воювати, 100 % сидить десь у штабі і просто тільки тим і займається, що цілими днями робить собі манікюри, наприклад. А це ж насправді зовсім не так» (Р3). Ще вона спостерегла, що чоловіків зазвичай зображують інакше: «Фото чоловіків ми переважно бачимо, коли вони в окопах, брудні, виснажені і так далі».

Респондентка зауважила, що зображення військовослужбовиць з макіяжем можливе і доречне в окремих випадках, але не тоді, коли йдеться про репортаж чи фото з місця бойових дій.

«Якщо ми, наприклад, робимо інтерв’ю з якоюсь військовою про її шлях загалом, про її життя, як вона вирішила стати військовою, і ми робимо тут фото, і вона розуміє, що вона хоче бути зараз з макіяжем, при параді, як-то кажуть, то це окей. Але якщо ми акцентуємо на тому, що ми розповідаємо суто про те, як їй важко, і ці умови, які вона має тут і зараз, ілюструвати це такими фото буде недоречно, тому що ми ніби нівелюємо те, що вона переживає і де, в яких умовах вона насправді знаходиться. Тобто коли ми говоримо про проблему, ілюструвати ми це маємо проблемою» (Р3).

  • Гендерний дисбаланс експертів/експерток у медійних матеріалах

Інше явище, яке проблематизувалося і пропонувалося до розгляду як прояв сексизму, — гендерний дисбаланс у ЗМІ. Згідно з результатами дослідження ІМІ[3], протягом третього кварталу 2023 року лише 16 % експертних коментарів були від жінок, відповідно решта, абсолютна більшість — від чоловіків. Респонденткам було наведено цю статистику, і питання полягало в тому, чи помічали вони це і чи вважають проявом сексизму.

Одна респондентка відповіла, що помічала таке явище, але не може сказати однозначно, що це цілеспрямована політика ЗМІ. На її попередньому місці роботи, в одному з національних ЗМІ, дотримання гендерного паритету в матеріалах було частиною редакційної політики. У ЗМІ, де вона працює тепер, це не врегульовано на рівні редакційної політики, але вона сама намагається стежити за дотриманням цього принципу: «Зараз ніхто мені не каже, що в тебе має бути порівняно в матеріалі героїв чи жінок і чоловіків, але це працює на інтуїтивному рівні. Тобто це мій матеріал і це моя відповідальність. І я намагаюся, щоб, наприклад, коли я запрошую експертів якихось прокоментувати щось для мого матеріалу, для мого експлейнера, там, чи сюжету, то це мають бути чоловік і жінка. Ну, в ідеалі» (Р1).

Водночас вона звернула увагу на те, що іноді через сукупність певних об’єктивних обставин цього принципу важко дотримуватись. Такими обставинами можуть бути відмова експертки дати коментар, обмаль часу для пошуку контактів тощо. Цей аспект відзначила також Респондентка 3: «Один текст я роблю, я намагаюся брати коментар у чоловіка, інший текст — у жінки. Це не завжди можна дотримуватися, тому що банально ти звертаєшся до двох експертів: один не має часу, один має час. І в пріоритеті той, хто має час (Р3). Також Респондентка 1 зазначила, що хоч і намагається дотримуватися гендерного паритету при пошуку експертів/ок, усе-таки пріоритезує галузь і рівень експертизи: «Найперше я думаю про галузь експертизи, а потім про стать. Але там, де це можливо, намагаюся дотримуватись» (Р1). Однак є випадках, коли питання паритетної репрезентації статей для неї ключове: це стосується репортажів, де потрібна не експертність, а суспільна думка.

Ще одне припущення, яке висловила учасниця, про малу кількість експертних коментарів від жінок, — це те, як чоловіки-експерти себе позиціонують.

«Чоловіки часто більш самовпевнені, і вони можуть себе краще піарити, загалом свій образ, так само десь на телебаченні, в медіа і все інше. Жінки, можливо, в цьому більш стримані, але є різні жінки, є різні чоловіки — це зрозуміло. Але мені здається, можливо, є хороші експертки, вони просто не такі розпіарені. Тому до них звертаються рідше, менше, бо про них просто не знають. Ну, просто, я припускаю, що це одна із можливих версій» (Р1).

Респондентка 2 теж помічала таку тенденцію. На її думку, це може бути пов’язано з тим, що «на кожному телеканалі є якісь любимчики». Респондентка 3 зауважила, що в журналістів/ок, які довго працюють над певною темою, формується база контактів, до яких вони постійно звертаються: «Що так само грає роль, це те, що коли журналіст довгий час працює над якоюсь конкретною тематикою, у такого журналіста завжди з’являються улюблені експерти, з якими йому найлегше спілкуватися, які дають найшвидшу відповідь... І виходячи з цього, якщо одному журналісту комфортно спілкуватися з якимось конкретним експертом, він буде до нього ходити, ходити і ходити. І це теж той момент, який трохи стримує те, щоб слово давалося і чоловікам, і жінкам» (Р3).

Вона розповіла, що в ЗМІ, де вона працює, є база контактів експертів у різних галузях. По цій базі справді помітна тенденція, як в окремих галузях переважають чоловіки, в інших жінки. Оцінюючи наведені результати дослідження ІМІ, учасниця зазначила, що вважає це проявом сексизму.

«Але загалом, чи вважається сексизмом? Так, тому що мені здається, що навіть коли людина максимально за рівні права і вона розуміє, що у чоловіків і жінок однакові інтелектуальні здібності і не це визначає їхню експертність, оці наративи популярної культури, що щось серйозне ми маємо відвідати до чоловіків, можливо, іноді теж впливають. І через це журналісти можуть думати про те, кого з експертів аудиторія буде сприймати серйозніше — чоловіка чи жінку. Якщо я хочу, щоб моя аудиторія більше реагувала на це, була більш залучена до того матеріалу, який я роблю, можливо, це теж буде впливати. Я такого не помічала за собою, але підозрюю, що в деяких журналістів це може бути, що “давайте про щось воєнне спитаємо у чоловіка”. Мені здається, що це може бути дуже поширена історія» (Р3).

Сексизм в медіаматеріалах: причини і способи боротьби

Чому виникає сексизм у медіаматеріалах?

В останньому тематичному блоці розмови респондентки мали можливість поділитися особистими роздумами про те, чому сексизм у медійних матеріалах виникає і як із ним боротися. Загалом учасниці дослідження виділяли індивідуальні чинники і редакційні. До перших можна віднести необізнаність чи байдужість окремих журналістів або це усвідомлена особиста позиція автора/-ки, яку вони переносять у робоче середовище і транслюють у матеріалах.

«Насправді, я думаю, що іноді це людина просто забиває на це болт, і це є невідповідним стандартом журналістики» (Р2).

«Будь-яке велике загальне явище починається з однієї людини з неправильною думкою, з неправильним поглядом на щось. Людина, яка відстоює поняття рівности і принципу рівности, навряд чи зробить матеріал, де буде дуже багато такого явного сексизму. Бувають випадки, коли в редакції банально щось недодивилися, про щось не подумали. Тому іноді це може бути, ну, не подумали, банальна проблема комунікації. Але переважно все-таки починається все з автора, який має конкретний погляд на якесь явище, і з редактора, який з цим поглядом погоджується» (Р3).

«Найперше, мені здається, все ж таки, професія — це другорядне. Перше — це все ж таки те, яка ти людина. Якщо тобі суперечить, твоєму внутрішньому стану поширювати якісь гендерні стереотипи і писати сексистські речі, мені дуже складно уявити, що якась редакційна політика змусить тебе це робити» (Р1).

В окремих випадках сексистські матеріали можуть бути наслідком відповідної редакційної політики або її відсутности. Респондентка припустила, що медіа може толерувати, а то й заохочувати сексистські матеріали у гонитві за кількістю переглядів.

«Мені хочеться вірити, що це банально можна спростити до того, що медіа все ж таки женуться за кількістю переглядів і тому вдаються до такого якогось низького, безглуздого клікбейту. І це справді працює на якусь частину аудиторії. Ну, типу, чому там поширення фейків — це для якоїсь аудиторії ок? Або чому там медіа свідомо поширює фейки. Так само медіа чомусь свідомо працює на стереотипах. Тому що завжди знайдеться якась частина аудиторії, хоча ми вважаємо всіх наших читачів, глядачів, слухачів суперрозумними і розвинутими, все одно знаходиться частина аудиторії, електорату, якась група населення, на яку буде працювати оце спрощення, максимально прості відповіді на питання, максимально просте уявлення про світ, коли ти не хочеш напружувати свій мозок і тобі от б’є одразу ось цей яскравий образ домогосподарки, яка потім стала президенткою (йдеться про нещодавній матеріал про Урсулу фон дер Ляєн. — Прим. авт.). Не знаю, мені здається, це якось банально можна звести до такого. Чи зникне це колись повністю, не знаю, мені хочеться вірити в це, там, робити свій внесок, щоб це зникло, але я не думаю» (Р1).

Схоже припущення висловила й інша респондентка: «Дуже часто якісь такі сексистські штуки — вони використовуються для клікбейтів. Тому що більшість медіа, які там будуть писати статтю про те, що в когось десь видно груди, це медіапомийки, які спеціалізуються просто на зборі переглядів для того, щоб потім заробляти на рекламі. І все, і не більше. Вони не мають тут якоїсь соціальної мети. А якщо ми говоримо про медіа, які мають соціальну мету, то там такого буде рідше. І це буде таке, що типу недодивилися» (Р3).

Як із ним боротися?

У відповідь на питання про те, що робити з журналістськими матеріалами, які містять ознаки сексизму, респондентки виокремили дві стратегії. Перша виходить із засновку про те, що сексизм у матеріалах — це великою мірою прояв особистої позиції журналістів. У такому разі ефективними методами боротьби будуть індивідуальна робота з автор(к)ами з метою дати їм розуміння, що таке сексизм, навчити його ідентифікувати та не допускати в матеріалах:

«Якщо повертатися до цієї тези, що спершу людське, потім професійне, як мені здається, в цьому є дуже багато, то в цьому випадку, мені здається, це актуально. Тут все ж таки я вірю в якісь маленькі особисті кроки і маленькі особисті внески, які не варто недооцінювати, Навіть якщо я буду своїй мамі чи татові пояснювати про те, що це не ок, наприклад, така категорія жартів не ок, така категорія заголовків не ок, і ось так не можна говорити, наприклад, про жінок чи про чоловіків, у якийсь момент це спрацює і щось у когось у голові відкладеться. На когось це працює гірше, на когось краще, з кимось є сенс сперечатися, з кимось — ні, але я точно знаю, що це впливає» (Р1).

Зрештою респондентка зауважила, що має бути і відповідне регулювання цього питання на законодавчому рівні: «В медіа хочеться, щоб це регулювалося. У нас є там вже відповідне законодавство в рекламі, якщо я не помиляюся, але мені здається, що щось воно десь працює, а десь не працює» (Р1).

Інша респондентка теж звернула увагу на необхідність запровадити відповідну редакційну політику, яка допоможе боротися з цим явищем ефективно і комплексно: «Редакційна політика однозначно може допомогти. І з позиції редакторки скажу, що коли на рівні редакційної політики у тебе чітко прописано, що ти можеш робити це і не можеш робити цього, і там формулювання, якими ти можеш послуговуватися, то потім простіше комунікувати з журналістами. Тому що якщо журналіст має, наприклад, сексистську позицію, він скаже: “Ні, я хочу лишити так, ні, я не згоден, ні, ти помиляєшся”. Але коли є редакційна політика, то просто не витрачаєш час на пояснення і кажеш: “пункт 7, 21-ша сторінка”. І все, розмова завершена. Тому це однозначно вихід» (Р3).

Водночас було озвучено й ту проблему, що не всі матеріали можна проконтролювати і перевірити на предмет сексизму в них. Зокрема, якщо йдеться про контент, який виходить у ютуб, або подкасти, що їх створюють певні ЗМІ, спецпроєкти тощо. У такому разі залишається покладатися на свідому редакційну політику ЗМІ, базовану на принципах гендерної рівности.

«З іншого боку, ми чудово розуміємо, що якщо можна проконтролювати певною мірою телеефір чи радіоефір, не можливо проконтролювати все, що виходить на ютубі. Це просто нереально. Чи на ютубі, чи в подкастах якихось більш приватних, можливо, маленьких блогах. Тобто це точно не ок, але я не думаю, що це можна прям проконтролювати так сильно. Так, хочеться, щоб це було частиною редакційної політики, десь прописано в редакційних установах. І тут, мені здається, тут рівноцінно важливо і оці горизонтальні ініціативи, тобто і низова ініціатива (коли, наприклад, журналіст відмовлятиметься писати якісь образливі речі, наприклад, у заголовку чи відмовлятиметься писати якусь новину, яка пропагує якусь дискримінаційну політику), і з іншого боку, коли це буде редакція йти йому на зустріч і погоджуватися, осмислювати, обговорювати ці приклади і виносити певні висновки з цього» (Р1).

Висновок

За результатами проведених глибинних інтерв’ю можна резюмувати, що респондентки продемонстрували високий рівень гендерної чутливости. Такий висновок можна зробити насамперед на тій підставі, що вони здатні ідентифікувати і навести чимало прикладів сексизму, з яким стикалися особисто, і тих прикладів, що помічали їх у суспільстві взагалі.

Перше питання було досить широким, щоб не обмежувати і не спрямовувати хід думок учасниць у якомусь конкретному напрямі. Однак всі вони починали здебільшого з прикладів горизонтальної сегрегації на ринку праці, зокрема згадували про те, що досі існує поділ на так звані «чоловічі» й «жіночі» професії. Далі в розмові порушували питання про те, що такий неформальний розподіл існує і всередині журналістики як галузі.

Два найважливіші блоки розмови стосувалися (1) сексизму в журналістиці як одній із галузей ринку праці та (2) сексизму в медіаматеріалах. У контексті першого пункту йшлося про надмірну увагу до зовнішности журналісток з боку роботодавця та про зневажливе ставлення до журналісток з боку героїв сюжетів. При обговоренні другого пункту проблематизували об’єктивацію жіночого тіла в журналістських матеріалах і гендерний дисбаланс експертних коментарів.

Ближче до кінця розмови логіка обговорення знову змінилася від конкретного до загального, тому учасницям запропонували порефлексувати, чому сексизм у медійних матеріалах узагалі виникає та як із цим боротися.

 

[1] Фантазії про сідниці. Майже половина українських онлайн-медіа вдаються до сексизму та дискримінації // Дослідження Інститут масової інформації, 29.09.2023.

[2] Гендерний профіль українських медіа // Жінки в медіа, 19.12.2023.

[3] Гендерний дисбаланс на тлі війни. Моніторингове дослідження в третьому кварталі 2023 року // Інститут масової інформації, 25.09.2023.

27 березня 2024
Поширити в Telegram
156
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою