1968 Купити книгу можна на сайті видавництва CANactions.
Хоча книга написана у 1950-х роках, вона досі залишається однією з найпопулярніших та найцитованіших настільних книг урбаністів та урбаністок по всьому світу. Лише англійською ця книга перевидавалась більше 50 разів.
Джейн Джекобс – одна з основоположниць теорії нового урбанізму — містобудівної концепції, яка розвиває ідею міського різноманіття, змішаного зонування, інтенсивного життя за межами приватних просторів та міста як спільного простору для життя. Книга спричинила справжній переворот у містопланувальній практиці. У ній детально описано, що робить місто живим та активним, і чому необхідно уважно дивитись на повсякдення містян і враховувати це при плануванні міського простору.
Використання тротуарів: асиміляція дітей
Серед багатьох забобонів, що стосуються планування та житла, є казка про перетворення дітей. Звучить вона приблизно так: усе населення дитячого віку приречене бавитися на міських вулицях. Ці бліді й рахітичні діти, що опинилися у своєму лихому моральному оточенні, розповідають одне одному про секс, зловісно хихотять і дізнаються про різні форми зловживань так само ефективно, як вихованці виправної школи. Це все ще називають «завданням морального і фізичного збитку нашій молоді на вулицях», іноді — просто «стічним рівчаком».
Якби цих знедолених дітей можна було забрати з вулиць і завести в парки та на ігрові майданчики, обладнані для занять спортом, простором для бігу, зеленою травичкою, щоб душа раділа! Чисті, радісні місця, наповнені сміхом дітей, що реагують на здорове оточення. Оце так казка!
Розгляньмо історію з реального життя, яку знайшов Чарлз Ґуґенгайм, режисер документальних фільмів із Сент-Луїса. Він працював над фільмом, у якому розповідалося про роботу дитячого садочка в Сент-Луїсі. Чоловік помітив, що наприкінці дня приблизно половина дітей вельми неохоче покидали заклад.
Ґуґенгайм зацікавився й вирішив це питання вивчити. Усі без винятку діти, які не хотіли покидати садочок, мешкали в житловому проєкті поряд. І, знову ж таки без винятку, без спротиву садочок покидали дітки зі старих вулиць «нетрів» поблизу. Розгадка таємниці, як виявив Ґуґенгайм, була проста. Діти, що поверталися до житлового проєкту, щедро оснащеного дитячими майданчиками та газонами, проходили через «коридор» хуліганів, які примушували їх вивертати кишені або били, часом те й інше. Ці малюки не могли спокійно повернутися додому, не переживаючи щоденних випробувань, яких страшенно боялися. Натомість дітям, які поверталися на старі вулиці, не загрожувало таке насильство, як з’ясував Ґуґенгайм. Вони мали змогу ходити різними вулицями, відтак обирали найбезпечніші. «Якщо хтось чіплявся до дітей, завжди знаходився крамар, до якого вони могли підбігти, або хтось інший, хто приходив на допомогу, — пояснює Ґуґенгайм, — тож вони мали велику кількість способів врятуватися, якщо хтось їх переслідував. Ці маленькі діти почувалися у безпеці й були зухвалішими, а ще вони просто насолоджувалися подорожжю додому». Ґуґенгайм також завважив, якими нудними були озеленені й ігрові майданчики, якими безлюдними вони здавалися —і навпаки, наскільки багатими на цікаві речі, різноманітність та матеріал —і для камери, і для уяви —були старі вулиці поблизу.
Розгляньмо ще одну історію з реального життя — бійку банди підлітків улітку 1959 року в Нью-Йорку, яка завершилася смертю п’ятнадцятирічної дівчини, що не мала жодного стосунку до самої сутички, проте перебувала на території проєкту, де мешкала. Про події, що призвели до жахливої трагедії того дня, та місце, де все відбувалося, у «New York Post», уже під час судового розгляду, який почався згодом, писали так:
Перша бійка сталася близько обіду, коли спортсмени ступили на територію «покриття» хлопців із Форсайт‑стрит у парку Сари Делано Рузвельт…38, 39 Протягом полудня хлопці з Форсайт‑стрит ухвалили рішення використа‑ ти свою найкращу зброю — гвинтівку та коктейлі Молотова… Під час бійки, також у парку Сари Делано Рузвельт, 14‑річного хлопчика з Форсайт‑стрит було смертельно поранено ножем, а ще двох хлопчиків, 11‑ та 9‑річного, було важко поранено… Приблизно о 9 вечора [сім або вісім хлопців із Форсайт‑ стрит] раптово спустились до «лігва» спортсменів біля житлового проєкту «Ліліан Велд» («Lilian Wald») і з нічиєї землі на Авеню Д [межа житлового проєкту] кинули коктейлі Молотова в групу, тим часом Круз присів і вистре‑ лив із гвинтівки.
Де відбулися ці три сутички? У парку та на засаджених деревами ділянках проєкту. Після трагедій такого штибу незмінно застосовують низку заходів, серед яких — збільшення кількості парків та ігрових майданчиків. Символи доводять нас до очманіння.
«Вуличні банди» ведуть свої «вуличні бої» переважно в парках і на ігрових майданчиках. Коли у вересні 1959 року редакція газети «New York Times» підбила підсумки й уклала перелік найжорстокіших бійок молодіжних банд за останнє десятиліття в місті, було визнано, що вони всі траплялися в парку. Мало того — дедалі частіше, і не лише в НьюЙорку, а й у інших містах, діти, які беруть участь у таких страшних бійках, мешкають у проєктах-суперблоках, де їхні повсякденні розваги успішно прибрано з вулиць (власне, самі вулиці також прибрано, грубо кажучи). Найвищу кількість правопорушень у нью-йоркському Нижньому Іст-Сайді, де відбулася описана вище війна банд, зафіксовано саме в парковому поясі проєктів соціального житла. Дві найбільш грізні банди в Брукліні походять із двох найстаріших проєктів.
Згідно з даними «New York Times», директор Молодіжної ради Нью-Йорка Ральф Вілен повідомляє про «незмінне зростання рівня правопорушень» скрізь, де зводиться новий житловий проєкт. Найзухваліша дівоча банда у Філадельфії постала на теренах другого найстарішого житлового проєкту в місті, а зона найбільшої кількості правопорушень у цьому місті збігається з поясом його проєктів. Проєкт у Сент-Луїсі, де Ґуґенгайм помітив факт вимагання й грабунку дітей, вважається відносно безпечним у порівнянні з головним розсадником злочинності в місті — найбільшим міським проєктом, що займає величезну територію 23 гектари, майже всуціль засіяну травою, помережану ігровими майданчиками й позбавлену міських вулиць.Такі проекти, серед іншого, являють собою зразкові спроби забрати дітей із вулиці. Їх розроблено спеціально з урахуванням цієї мети.
Однак навряд чи можна дивуватися, що результати невтішні. Правила міської безпеки та міського публічного життя стосуються і дорослих, і дітей, за винятком того, що діти ще вразливіші перед загрозами насильства й варварства, ніж дорослі.
Які зміни відбуваються в реальному житті, якщо дітей перевести зі жвавої міської вулиці у звичайний парк чи на звичайний публічний або розташований у межах житлового проєкту майданчик?
У більшості випадків (не у всіх, на щастя), найсуттєвішою виявляється така зміна: діти перебралися з місця, де щільність очей дорослих висока, в місце, де ця щільність низька або навіть нульова. Думати, що це покращить виховання дітей у місті, —просто марення якесь.
Міські діти знають це самі; не одне їх покоління свідоме цього.
«Коли нам хотілося утнути що-небудь антисоціальне, ми завжди рушали в Лінді-парк, бо ніхто з дорослих не побачив би нас там, —розповідає Джессі Райчек, художник, що виріс у Брукліні. —Здебільшого ж ми бавилися на вулицях, де нам нічого не сходило з рук».
Нині життя не змінилося. Мій син, розповідаючи, як врятувався від чотирьох хлопців, котрі напали на нього, каже: «Я боявся, що вони впіймають мене, коли доведеться проходити через ігровий майданчик. Якби там упіймали, то був би капець!»
Через кілька днів після вбивства двох шістнадцятирічних хлопців на ігровому майданчику в центрі Вест-Сайд Мангеттену я наважилася на моторошний візит туди. Сусідні вулиці, очевидно, повернулися до норми. Сотні дітей бавилися на тротуарах і з галасом доганяли одне одного під постійним наглядом очей незліченної кількості дорослих, які користувалися тротуарами й визирали у вікна. Тротуари були брудні, завузькі для функцій, які мали би виконувати, і їм бракувало тіні від сонця. Але тут не могло статися ні підпалу, ні справжньої бійки, ні використання небезпечної зброї. На ігровому майданчику, де вночі сталося вбивство, усе теж повернулося до звичного порядку. Троє маленьких хлопчиків розпалювали вогонь під дерев’яною лавою. Ще один малюк ударився головою об бетон. Сторож урочисто й повільно спускав американський прапор.
Дорогою додому, проїжджаючи повз досить вишуканий ігровий майданчик поблизу мого помешкання, я зауважила, що по обіді його єдиними користувачами— коли розійшлися матері й охоронці — лишилися троє дітей (двоє маленьких хлопчиків погрожували побити дівчинку своїми скейтами) і алкоголік, який звівся на ноги, похитав головою і пробурчав, аби вони не хуліганили. Далі по вулиці, у кварталі з великою кількістю пуерториканських іммігрантів, я спостерегла сцену, що контрастувала з попередньою. Двадцять вісім дітей різного віку бавилися на тротуарі — спокійно, без колотнечі, гри з вогнем чи будь-якої іншої шкоди, серйознішої за сварку, кому дістанеться торбинка з цукерками.
Діти перебували під випадковим наглядом дорослих, які переважно підходили одне до одного в громадських місцях. Нагляд був випадковим лише на позір —це відразу виявилося, коли почалася сварка за цукерки, — і відразу відновився мир і справедливість. Дорослі постійно змінювалися — одні раз у раз визирали з вікон, інші — приходили й ішли у якихось справах, або ж проходили повз —і ненадовго затримувалися. Але кількість дорослих залишалася постійною —від восьми до одинадцяти — впродовж години мого спостереження. Підходячи додому, я помітила, що в нашому кінці кварталу, навпроти житлового будинку, майстерні кравця, нашого будинку, пральні, піцерії та крамнички з фруктами дванадцять дітей гралися на тротуарі на очах чотирнадцяти дорослих.
Не всі міські тротуари, звичайно, перебувають під таким наглядом, і це одна з проблем міста, що її планування має допомогти належним чином виправити. Тротуари, що не використовуються достатньо, не забезпечують достатнього нагляду для виховання дітей. Тротуари не можуть бути безпечними —навіть якщо тут є «очі вулиці» —якщо мешканці в місцевих будівлях постійно змінюються —і це ще одна нагальна проблема планування. Проте ігрові майданчики та парки біля таких вулиць іще менш безпечні.
Не всі ігрові майданчики й парки небезпечні або перебувають під недостатнім наглядом — про це ми дізнаємося з наступного розділу. Але ті з них, що годяться для дітей, розташовані як правило в тих районах, де на вулицях багатолюдно й безпечно і де панує сильний тон цивілізованого публічного життя на тротуарах. Які б відмінності не існували в безпеці та повноцінності між ігровими майданчиками та тротуарами в будь-якій конкретній місцевості, наскільки я бачу, вони незмінно поступаються вулицям, що стали жертвами наклепу.
Люди, які відчувають справжню, не теоретичну, відповідальність за виховання дітей у містах, добре це знають. «Можеш піти погуляти, — кажуть міські матері, —але залишайся на тротуарі». Я й сама кажу так своїм дітям. І за цими словами стоїть ширше значення, ніж просто «Не виходь на проїжджу частину, де їздять авто».
Описуючи дивовижний порятунок дев’ятирічного хлопчика, якого— у парку, звичайно — в каналізацію штовхнув невідомий нападник, редакція «New York Times» повідомила: «Раніше того дня мама наказала хлопчикам не бавитися у Гай-Брідж-парк… Але згодом таки дозволила». Перелякані товариші хлопчика вчинили мудро: вони вибігли з парку й повернулися на зловісні вулиці, де швидко знайшли допомогу.
Френк Гейві, директор соціального центру в бостонському НортЕнді, каже, що раз по раз до нього з цією проблемою приходять батьки: «Я наказую своїм дітям бавитися на тротуарі після вечері. Проте чую, що діти не повинні гратися на вулиці. Що я роблю не так?». Однак Гейві запевняє їх, що вони все роблять правильно. Більшу частину низького рівня правопорушень у Норт-Енді він приписує хорошому спостереженню громади за дітьми в місці, де громада найсильніша — на тротуарі.
Планувальники «міста-саду», із їхньою ненавистю до вулиць, вважали, що забрати дітей із вулиць і тримати їх під повноцінним наглядом можливо, якщо побудувати для них внутрішні анклави в центрах суперблоків. Цю політику успадкували дизайнери «осяйного міста-саду». Нині багато великих оновлених територій переплановуються за принципом закритих паркових анклавів у межах кварталів.
Проблема з цією схемою, як видно з таких уже наявних прикладів, як Четем-Віллідж у Піттсбурзі та Болдвін-Гіллс-Віллідж у Лос-Анджелесі, а також менших районах у Нью-Йорку й Балтиморі, полягає в тому, що жодна непосидюча дитина не захоче добровільно залишатися в такому нудному місці після досягнення шести років. Більшість хочуть вирватися ще раніше. Ці захищені світи «спільності» придатні й у реальному житті використовуються приблизно впродовж трьох-чотирьох років життя маленької дитини, багато в чому найпростіших чотирьох років узагалі. Дорослі мешканці таких місць абсолютно не хочуть ігор старших дітей у своїх захищених дворах. У Четем-Віллідж і БолдвінГіллс-Віллідж це категорично заборонено. Малюки тихі й відносно сумирні, проте старші діти галасливі та енергійні, і вони впливають на своє оточення замість того, щоби дозволити йому впливати на них. Оскільки довкілля вже «ідеальне», це не допоможе. Крім того, як можна побачити на вже наявних прикладах і планах будівництва, цей тип планування вимагає орієнтації будівель на внутрішній анклав. Інакше краса анклаву залишається невикористаною, а він—позбавленим простого спостереження й доступу. Відносно глухі задні сторони будівель або, що ще гірше, зовсім глухі стіни виходять на вулиці. Таким чином, безпека неспеціалізованих тротуарів обмінюється на спеціальну форму безпеки для спеціалізованої частини населення протягом кількох років життя. Діти ризикують — як їм потрібно і як хочеться, тож для них це ведмежа послуга, як і для всіх інших.
Я зосереджувалася на негативному аспекті виховання дітей у містах: факторі захисту —захисту дітей від власної дурості, від дорослих, схильних до нездорової поведінки, та одне від одного. Я зупинилася на цьому докладно, позаяк моєю метою було показати за допомогою найбільш зрозумілої проблеми, наскільки безглузда ілюзія про те, що ігрові майданчики та парки —це автоматично годящі місця для перебування дітей, а вулиці —автоматично не годяться для цього.
Однак жваві тротуари мають позитивні аспекти також і для ігор міських дітей, і це принаймні так само важливо, як безпека та захист.
У містах діти потребують різноманітних місць, де можна бавитися й навчатися. Їм, серед іншого, потрібні також можливості для занять будь-якими видами спорту, фізичних вправ і фізичних навичок —більше можливостей, доступ до яких має бути легший, ніж переважно є зараз. А водночас їм потрібна неспеціалізована «домашня база» на відкритому просторі, де можна гратися, розважатися й формувати свої уявлення про світ.
Саме цій формі неспеціалізованої гри слугують тротуари—і роблять вони це прекрасно. Коли цю гру на «домашній базі» переміщують на ігрові майданчики та в парки, то не лише створюють небезпечні умови, а й кошти на персонал, обладнання та простір розтринькують замість того, щоб створити більше ковзанок, басейнів, ставків та інших різноманітних і специфічних способів використання на відкритому повітрі. Кепське, узагальнене ігрове використання «з’їдає» матеріал, що замість цього можна використати для хорошої спеціалізованої гри.
Марнувати звичайну присутність дорослих на жвавих тротуарах і натомість покладатися (хай ідеалістично) на наймані замінники — вкрай легковажно. Це легковажно не лише в соціальному, але й у економічному плані, позаяк у містах відчувається жахливий брак грошей та персоналу для більш цікавого використання відкритого простору, ніж для ігрових майданчиків, —а ще грошей та персоналу для інших аспектів життя дітей. Наприклад, нині в класах у міських шкільних системах, як правило, навчаються від тридцяти до сорока дітей—а часом і більше, і ці класи включають дітей із різноманітними проблемами: від незнання англійської до серйозних емоційних розладів.
Міські школи потребують збільшення кількості вчителів майже на 50% для вирішення серйозних проблем, а також аби зменшити розмір нормальних класів до рівня, що дозволяє покращити рівень освіти. 1959 року в підпорядкованих місту лікарнях Нью-Йорка вільними були 58% посад професійних медсестер, і в багатьох інших містах дефіцит медсестер також став тривожним. Бібліотеки, а часто й музеї, скорочують години своєї роботи, зокрема години роботи відділів для дітей. Бракує коштів на збільшення кількості соціальних центрів, що рішуче необхідні в нових нетрях і нових міських проєктах. Навіть наявним соціальним центрам не вистачає коштів на необхідні розширення та зміни їхніх програм, та й на більшу кількість персоналу. Такі потреби повинні мати першочерговий пріоритет на отримання державних і благодійних коштів — не лише на збільшення фондів, що нині перебувають на жахливо неадекватних рівнях, а й назагал значного зростання витрат на ці потреби.
Міські мешканці, які мають інші роботи та обов’язки і яким бракує підготовки, не можуть добровільно зголошуватися на посади вчителів, сертифікованих медсестер або бібліотекарів, музейних охоронців або соціальних працівників. Однак вони принаймні можуть —і на жвавих різноманітних тротуарах саме так і роблять — контролювати випадкову гру дітей і допомагати їм асимілюватися в міському середовищі. Вони роблять це, не відриваючись від своїх інших занять.
Планувальники, здається, не усвідомлюють, наскільки велике співвідношення дорослих потрібне для виховання дітей під час випадкових ігор. А ще вони не розуміють, що приміщення та обладнання не забезпечують виховання дітей. Усе це може стати корисними допоміжними засобами, проте лише люди виховують дітей та асимілюють їх у цивілізоване суспільство.
Безглуздо будувати міста таким чином, аби витрачати надаремне цей звичайний, випадковий людський ресурс для виховання дітей, і або залишати цю важливу роботу незавершеною — із жахливими наслідками, або мусити наймати заміну. Міф про те, що ігрові майданчики, трава й найняті охоронці чи наглядачі — природжено корисні для дітей, а міські вулиці, наповнені простими людьми, — природжене зло для них, зводиться до глибокої зневаги до простих людей.
У реальному житті лише від звичайних дорослих на міських тротуарах діти навчаються — якщо взагалі навчаються — першого основного правила успішного міського життя: люди повинні брати на себе бодай крихту публічної відповідальності одне за одного, навіть якщо вони жодним чином не пов’язані. Це урок, який не вивчиш, поки не зробиш сам. Це знання випливає з досвіду, коли інші люди, не пов’язані кровною спорідненістю, близькою дружбою чи офіційною відповідальністю, беруть за вас хоч якусь публічну відповідальність. Коли містер Лейсі, слюсар, сварить одного з моїх синів за те, що той вибіг на проїжджу частину, а потім, пізніше, повідомляє про це «правопорушення» моєму чоловікові, коли той проходить повз слюсарну майстерню, мій син отримує дещо більше, ніж прилюдний урок безпеки та слухняності. Він також отримує непрямий урок, що містер Лейсі, із яким ми не маємо жодних зв’язків, окрім вуличного сусідства, до певної міри відчуває за нього відповідальність.
Хлопчик, якого довго не рятували в ліфті у проєкті «Спільність —або нічого», отримає геть інші уроки зі свого досвіду. Те ж саме стосується дітей, які бризкаються водою у вікна будинків і на перехожих, але їм ніхто не докоряє, бо то —анонімні діти з анонімних місць. Тож урок, що мешканці міст повинні відповідати за все, що відбувається на міських вулицях, діти знову і знову засвоюють на тротуарах, насолоджуючись місцевим громадським життям. Це знання вони можуть увібрати напрочуд рано. Діти демонструють, що сприйняли його як належне, що вони — також частина організованого процесу. Вони зголошуються (ще до того, як їх запитають) вказати дорогу людям, які загубилися; вони попереджають чоловіка, що він отримає талон від поліції, якщо припаркується там, де збирається; вони дають непрошену пораду управителю, щоби використовував кам’яну сіль замість дробити кригу на доріжці. Наявність або відсутність такого вуличного командирського тону в характері міських дітей —досить гарна підказка про наявність або відсутність відповідальної поведінки дорослих щодо тротуару та дітей, які ним користуються. Діти імітують ставлення дорослих. Це не має нічого спільного з доходами. Деякі з найбідніших районів міст —найкращі для своїх дітей у цьому плані. А деякі —найгірші.
Це інструкція з міського життя, яку люди, найняті для догляду за дітьми, не можуть забезпечити, тому що суть цієї відповідальності полягає в тому, що ви берете її на себе, не будучи найнятими на роботу. Це той урок, який батьки самі по собі не в змозі дати. Якщо батьки беруть на себе незначну кількість публічної відповідальності за незнайомців або сусідів у спільноті, де ніхто цього не робить, — це просто означає, що батьки відрізняються від інших і бувають набридливі, а не що це правильний спосіб поведінки. Така інструкція повинна надходити від самого суспільства, а в містах, якщо так відбувається, вона надходить майже відразу, коли діти проводять час за випадковою грою на тротуарах.
