Кому подякувати за гібіскус? Жінки, які озеленюють міста

Хто з нас не милувалися квітами у дворах багатоквартирних будинків? Там ще трапляються скульптури типу лебеді із шин, а от квітники зазвичай не вражають. Якось так виходить, що коли нам щось подобається, ми це особливо не відзначаємо, зате коли нам щось не подобається, тут уже всі почують про остогидлий ЖЕК-арт.

Дворові квітники ми сприймаємо «на автоматі»: ніби вони завжди тут були, самі виросли, так воно і має бути — нічого особливого. Мені знадобилося кілька років пожити в Німеччині, вивчаючи урбанізм, і повернутися, щоб «зависнути» на секунду й відчути, як із суміші здивування й захоплення народжується питання: а хто ж доглядає за цими палісадниками? Кому подякувати за цю величезну мальву на моєму подвір’ї, яка щоранку підносить мені настрій, коли я біжу, вже захекана, у своїх справах?

Гібіскус трав’янистий біля дев’ятиповерхівки. Тут і далі фото авторки

Відповідь ніби завжди жила десь на задвірку свідомости: дякувати треба жінкам, частіше — старшим жінкам. Власне, усе своє життя я спостерігала, як то пані Марія й тітка Лариса пораються на подвір’ї моєї ялтинської «хрущовки», обрізаючи лавр і доглядаючи за кедром, а то й цілі колективні зусилля з благоустрою подвір’я моєї київської дев’ятиповерхівки на Нивках, яким теж керували жінки.

Проте чи підтверджується ця автоматична інтуїтивна здогадка фактами? І головне: чому жінки цим займаються? Так я несвідомо й безцільно втягнулася в дослідження того, що пізніше назвала жіночою практикою прибудинкового садівництва.

Я саме повернулася в будинок на Нивках, де мешкала в дитинстві, а в цьому районі така практика дуже поширена. Нові спостереження й флешбеки у 1999–2003 роки та неминучі порівняння з практиками благоустрою в Штутгарті дедалі глибше занурювали мене в тему. Інтерес перетворився на дослідницьке завдання: метод включеного спостереження та неструктуровані інтерв’ю допомогли дізнатися більше. Як показало антропологічне дослідження, у цій практиці є багато шарів, які я хотіла б тут розібрати.

По-перше, на поверхні — це типове хобі містянок пенсійного віку, рідше молодших жінок або ж чоловіків. Як і в інших видах діяльности, тут теж простежується гендерований розподіл: жінки займаються квітниками, а чоловіків частіше можна побачити за «гаражними» практиками, ремонтом тощо. Відповідно жінки заходять у цю практику, бо це сприймається як щось притаманне жінкам, і вони залучаються через жінок, які цим уже займаються.

Одразу застережу: звичайно, є й чоловіки, які займаються дрібним садівництвом на спільних подвір’ях. Ще знайомі кажуть, що в сучасних кварталах дедалі частішають випадки, коли спільнота бере участь у благоустрої зелених зон прибудинкової території. Та це зовсім інша історія.

Типово ця практика жіноча, і цей висновок не є ні новиною, ні специфікою українського суспільства. Наприклад, серед тих, хто займається міським садівництвом у Німеччині, 66 % жінки[1]. Із джерел також відомо, що практика міського садівництва будь-якого штибу (а це може бути вирощування городини чи озеленення) по всьому світу переважно жіноча[2]. У своєму ареалі спостереження я зареєструвала дев’ятьох жінок і двох чоловіків, які регулярно займаються садівництвом біля свого будинку.

По-друге, через цю практику реалізується гендерна програма доглядової праці. Піклування про інших через створення острівців краси, піклування про природу і про тварин. Жінки з мого дослідження свідомі загроз зміни клімату, і вирощування рослин — їхній внесок у запобігання цим змінам. Хочу підкреслити, що гендерна соціалізація з її орієнтацією на піклування, на мою думку, пов’язана і з дбайливим ставленням до природи.

По-третє, хоча ця практика існує в рамках жіночої гендерної ролі, у неї однаково потужний емансипативний потенціал. Вона дозволяє жінкам бути в спільноті будинку агентками, які користуються повагою, реалізовувати своє творче бачення і створювати краще середовище для себе й інших. Ба більше, вони можуть бути лідерками у своєму мініполітикумі.

Далі я глибше розбираю ці сенси і те, як шари практики поєднано між собою. Я намагаюся показати, що ця практика цінна і залученням жінок, і своєю зеленою урбаністичною ідеологією.

Тимчасом в урбаністиці й публічному дискурсі панує зневажливе ставлення до цієї практики, виникають питання до сталости квітників у місті і їхньої загальної естетики. Таке ставлення здається мені несправедливим. Я хотіла б, зокрема, акцентувати на вагомому внеску садівниць, адже вони безкоштовно компенсують брак догляду за подвір’ям, за що отримують більше зневаги, ніж вдячности. Це не дивує, адже доглядова й жіноча праця взагалі нижче цінується в суспільстві. Саме тому, як на мене, важливо розповідати про цю непомічену працю.

«Я роблю це для себе»

Жінки, з якими я спілкувалася, спонукою до занять садівництвом називають передусім задоволення від процесу й результату: «Я роблю це для себе. Мені приємно цим займатися, я хочу, щоб тут була краса»; «Я біологиня за фахом, воно завжди мені подобалося»; «Я захотіла, щоб тут була акація, то я вийшла і саджаю». (Тут і далі наводяться цитати з неструктурованих інтерв’ю.)

Жінки кажуть, що люблять поратися на землі, спостерігати за ростом рослин, милуватися квітами. Ця практика приносить їм втіху. Садівництво для них — заземлення і боротьба зі стресом, воно дає позитивні емоції і їм, і іншим: «Якось треба десь шукати цей позитив, заряджати ним себе, інших, оточуючих, і тоді щось у цьому світі зміниться на краще, бо жити в негативі то неможливо».

Однак тут ідеться про задоволення-розвагу чи за цим задоволенням і заняттям «для себе» є глибший соціальний зміст? Опитані жінки переважно на пенсії, тож у них є вільний час, щоб доглядати за садом. Припускаю, коли закінчилося професійне життя, садівництво стало їхньою новою зайнятістю: воно структурує час — і щодня, і в перспективі року, і додає життю сенсу через постановку й виконання садівничих цілей.

    
Жінки пораються на клумбі біля свого будинку

Як ми знаємо, з виходом на пенсію поступово скорочується залученість у суспільство, знижується сприйняття цінности індивіда. Він/вона дедалі менше впливає на оточення і, навпаки, сам/а поступово стає об’єктом догляду й певних політик, спрямованих на неї/нього. Садівництво ж підтримує рутину й локус контролю: садівниці мають конкретну зону відповідальности і визначають, якою буде на вигляд їхня ділянка. Цей контроль, навіть над дрібними речами, допомагає старшим людям зберігати власну суб’єктність і активність.

Одна респондентка десь 80 років, яку я регулярно заставала за підмітанням вулиці й роботою у квітнику, розповідає: «У мене вже двічі був інсульт. Ураження було таке сильне, що я вчилася заново читати з букварем. Мені вже й не можна оце працювати, але так хочеться, не можу втриматися». Жінка також розповіла, що догляд за подвір’ям допомагає їй зберігати навички й уникати нудьги. Вона походить із села, і робота із землею — це те, що з дитинства приносить їй утіху.

Крім того, садівники й садівниці можуть втілювати свої побажання щодо простору. Вони дедалі більше часу проводять удома й на подвір’ї, тому якість середовища важить для них дедалі більше. Офіційний благоустрій, яким займається ЖЕК або інші компанії, часто, на їхній погляд, незадовільний і монотонний, тому своїми зусиллями вони створюють середовище на індивідуальний смак.

Садівництво може бути й певною формою опору нав’язуваному суспільством образу. У своїй статті про жінок за п’ятдесят на ринку праці Маріам Агамян зазначає: «в нашому суспільстві панує система упереджень, згідно з якою жіночий капітал — це молодість і краса»[3]. Відповідно з віком цінність жінки в суспільстві знижується, залишається дедалі менше суспільно прийнятних ролей, у яких можна реалізуватися, як-от бухгалтерка або бабуся. Знайти роботу стає дедалі важче, і жінки, спраглі активности, можуть переживати депресію через нав’язану пасивну роль: «я пішла на пенсію за вислугою років. Після 26 років роботи в школі. Перший тиждень я була в страшній депресії, не знала, що мені робити».

Хоча садівництво і не є офіційною зайнятістю, це радше хобі, але воно дозволяє зайняти активну позицію в соціальному полі подвір’я і становить альтернативу образу безвладної і пасивної старшої жінки. Водночас ця роль теж соціально прийнятна, хоча й не дуже помітна, тому не потрібно долати соціальний опір, як це могло би бути із зайнятістю, яка дуже далеко виходить за суспільні уявлення про гендер. Отож садівниця може уникати нав’язуваних стереотипами пасивних ролей, підтримувати свою агентивність, але не дуже вибиватися із загальної гендерної парадигми.

«Я роблю це для інших»

Заняття садівництвом може випливати з бажання піклуватися про інших — сусідів чи перехожих, або ж з екологічних мотивів. Пані Олеся піклується про кілька палісадників на своєму великому подвір’ї, має купу вазонів на своєму вікні і на подвір’ї, якими обмінюється із сусідами, доглядає за дворовими котами. Вона розповідає: «Сусіди часто кажуть мені, що їм подобається, мовляв, ідемо й милуємося». Пані Олеся охоче тішить себе й сусідів і вірить, що рослини позитивно впливають на настрій та дружнє життя в будинку: «Розумієте, коли людина проходить повз розквітлий кущ бузку чи сакуру, магнолію, липу, ми отримуємо позитив, бо це впливає на наші гормони, у нас ідуть ендорфіни. А коли ми на позитиві, то ми нічого поганого не робимо».

Тут, з одного боку, проявляється гендерна модель доглядової й емоційної праці, а з іншого — бажання активно впливати на своє оточення, через що присвоюється символічний капітал.

Пані Олеся — ключова персона у своєму дворі: до неї йдуть і просто побалакати, і обмінятися вазонами, і за порадою із садівництва чи догляду котів. У неї велика кількість соціальних зв’язків із сусідами з її й навколишніх будинків, які поділяють її інтереси до природи чи тварин. Так через свою садівничу практику вона розширює якісні контакти і почувається включеною в спільноту, користується повагою й визнанням серед сусідів, а ще вона місцева авторитетка з благоустрою й догляду за тваринами. Усе це дає їй можливість жити повноцінним соціальним життям, почуватися щасливою та приносити користь іншим.

Тимчасом жінки з інтерв’ю і спостережень виконують більше роботи, ніж самі за собою помічають. Сюди входить підмітання і прибирання території, полив спільних клумб, навіть дрібний ремонт і керування роботою комунальних служб, про що йтиметься нижче. І це не кажучи вже про організацію комунікації, нетворкінгу та взаємодопомоги у сусідстві.

Соціалізація у дворі під час висадки дерев

Як на мене, бажання бути активною агенткою і мати певну волю до влади не суперечить щирому бажанню піклуватися про інших. Так само принципова належність практики садівництва до доглядової праці не суперечить її емансипативній силі. У цьому й полягає її краса.

Лідерська роль у дворі

Інколи садівництво — це ще і опір комунальним службам, які не завжди якісно виконують свою роботу, і буквальна боротьба за владу визначати образ свого подвір’я.

У першому випадку в моїх інтерв’ю комунальні служби взагалі рідко ступають на прибудинкову територію. А позаяк це старий будинок, так звана «хрущовка», де більшість мешканців/ок пенсійного віку, додаткові гроші на двірника та прибирання території зібрати не вдається. Натомість у кожному під’їзді є жінка, яка доглядає насадження перед вікнами, а всі разом вони прибирають усю територію і піклуються про будинок. Пані Олеся навіть проводить діагностику комунікацій у будинку та штурхає комунальну службу з приводу ремонту. Представники служби, як вона повідомила, ставляться до неї зневажливо і кажуть, що вона «лізе не у свою справу». Сама вона низько оцінює свій внесок в охайність території, що може бути зумовлено зневажливим ставленням, з яким вона часто стикається.

У другому випадку між садівницею і комунальною службою склався альянс. Жінка повідомляє працівникам про потреби території, контролює їхню роботу та дотягує там, де роботу було погано виконано. Будинок додатково має двірника, роботою якого вона активно керує. Мало того, жінка доклалася до звільнення одного й найму іншої, відповідальнішої двірниці. Проте й вона часто скаржиться на комунальні служби та вимагає від них кращої роботи. До неї вже не ставляться зневажливо, адже у неї високий символічний капітал у громаді і вона добре обізнана з важелями впливу. Її зона відповідальности охоплює всю територію, і вона займається не тільки клаптиком землі перед вікнами, а й висаджує дерева за підтримки спільноти.

Слід зазначити, що разом із нею цією справою займається сусід. Це найбільш залучений чоловік з усього ареалу спостереження. У нього є свій великий палісадник, він ініціює ремонти й висадку на території, активно підтримує свою сусідку та поділяє з нею лідерську роль. У першому випадку на п’ять жінок-садівниць в одному будинку є один чоловік, який відгукується на прохання допомоги в роботах, що їх жінки самі виконати не можуть. Зокрема, підвозить матеріали автівкою, якої у жінок немає. Імовірно, ширшому залученню чоловіків до цієї практики заважають саме гендерні стереотипи. Це питання цікаво досліджувати далі.

Отож у першому випадку ми бачимо, що мешканки будинку об’єдналися для догляду за територією і фактично заміняють комунальну службу, яка з якоїсь причини не виконує свою роботу якісно. У другому випадку садівниця займає проактивну позицію щодо благоустрою всієї прибудинкової території: представляє і обстоює інтереси мешканців/ок будинку, організує співпрацю спільноти щодо благоустрою, ставить завдання й контролює роботу комунальних служб та двірниці, опікується двома великими палісадниками та курує процес висадки дерев. Це, зокрема, доводить, що ця практика виникає як відповідь на брак благоустрою.

   
Палісадники в ареалі спостереження

Зелені цінності, сучасний урбанізм чи сільська ментальність?

З інтерв’ю із садівницями стало зрозуміло, що піклуватися про природу та занепокоєння через зміни клімату — для них велика мотивація: «Скоро всі помремо через зміни клімату, треба розсаджувати зелень, поки не пізно»; «Без рослин ми не будемо мати кисню, я це розумію. Це на підсвідомих моментах воно все. Хочеться, щоб воно росло, бо без кисню ми ніхто. Ми маємо жити в гармонії з природою та рослинами».

Близькість до природи, з одного боку, — теж частина жіночої гендерної програми. У практиці садівництва воно екстраполюється в публічну площину і виходить із суто приватної сфери. Мої респондентки добре обізнані із загрозами змін клімату і хочуть поширювати свої практичні знання та впливати на публічну думку.

В урбаністичній спільноті точаться дискусії про стійкість стихійних палісадників і квітників. Часто закидають, що вирощувати квіти не корисно, бо квіти не фільтрують повітря, не вкривають повністю ґрунт, а отже, не допомагають знизити температуру поверхні території подвір’я, крім того, вони екстенсивні для ґрунту. Багато закидів лунає і до естетики таких палісадників, зокрема через їхню схожість із «сільськими» практиками та банальний набір, який приївся: чорнобривці, соняшники, календула, настурція, сальвія тощо.

Хоча це питання цікаво було б дослідити далі, на підставі проведених спостережень я хочу відзначити таке.

По-перше, у місцях, де таких палісадників немає, комунальні служби подекуди залишають за собою взагалі сухий голий ґрунт.

По-друге, якість палісадників різна. Є такі, де серед сухого ґрунту височіє кілька розкішних садових квіток. Проте є й дуже багато дбайливо і компетентно організованих палісадників, де ростуть багаторічні рослини й квіти, які вкривають ґрунт і дають затінок. Варто говорити не про усунення, а про розвиток стихійного садівництва в бік сталих підходів. А от аргумент про естетику справді загадковий для мене. Як на мене, частіше вона досить нейтральна й задовільна (квіти-трави без скульптур із підручних матеріалів). Ще хочу наголосити, що це самовираження садівниць і садівників, які є співучасницями/ками продукування простору міста і мають право утверджувати своє бачення в рамках своїх дворів нарівні з іншими, наприклад дизайнерськими, рішеннями.

По-третє, загалом не варто очікувати, що прибудинкова територія стане ареною боротьби зі змінами клімату в прямому сенсі. Ця роль залишається за масштабними зеленими насадженнями. Хоча іноді можна говорити про мітігацію, якщо ґрунт щільно вкриває різнотрав’я та висаджено дерева, які забезпечують затінок. Колись я мала зустріч із представником департаменту озеленення мерії Штутгарта з приводу дуже популярних у регіоні палісадників і дач, і він звернув увагу на іншу цінність роботи із землею у місті. Вона полягає в тому, що через такі практики зміцнюється контакт із природою та обізнаність про неї, а залучені особи краще усвідомлюють необхідність захищати природне середовище. Це, своєю чергою, допомагає поширювати порядок денний щодо заходів з протидії змінам клімату. У рамках цього аргументу квіти варто залишити, адже саме вони дають багатьом радість від контакту із садівництвом.

Саме тут криється нерозкритий потенціал неформальної жіночої практики садівництва. Зазвичай у садівниць розгалужена мережа контактів між собою, через яку вони поширюють знання й досвід, тому ці самі мережі можна використати для поширення інформації про сталі методи озеленення, висадку різнотрав’я та ін. Як я писала вище, буває, що між садівницями й комунальними службами складається альянс і взаємодопомога. Такі кооперації можуть стати точками поширення сталих практик «знизу вгору», від садівниць до комунальних служб. Цей потенціал вочевиднюється для тих, хто оцінили працю і внесок садівниць у наші подвір’я.

Цінність жіночих практик садівництва для суспільства

Практика прибудинкового садівництва в сучасному вигляді має багато соціальних і просторових переваг, які перетинаються між собою. Саме по собі важливо, що в садівництві жінки та інколи чоловіки знаходять для себе розраду і зайнятість, яка приносить задоволення. Садівництво — це часто спосіб соціалізації людей старшого віку, що допомагає їм далі грати активну роль у суспільстві.

З погляду просторової рівности важливо, що наразі ця практика у нас існує, вона соціально прийнятна і під неї надається просторовий ресурс прибудинкових територій. Не менш важливо й те, що переваги жіночої соціалізації вповні розкриваються в цій практиці. Жіноча соціалізація більше критикується, ніж отримує визнання за свій внесок у суспільство. Слід нагадати, що етика піклування — це те, що робить наші спільноти дружнішими для людей.

Крім того, садівництво, як на мене, робить наші подвір’я кращими. За умови підтримки з боку комунальних служб та урбаністичних установ у цієї практики є потенціал ще дужче сприяти якісним трансформаціям.

А от на що ця практика не заслуговує, так це на зневагу і недооцінення внеску жінок у створення задовільного середовища в умовах, коли ми ще досі не розібралися з комунальними політиками і благоустроєм. І це не вперше, коли перехідний період тримається на праці жінок.