6471 Авторка текстів і витинанок – Олена Марчишина.
«Мадонна Ольга з Виноградаря»
Нині всередині кожного і кожної з нас діри, пробиті й прорізані війною. Вони не заживуть, вони кривавляться. Цей біль має бути почутим.
Про те, як війна змінила нас, і буде ця серія витинанок, що розповідатимуть історії українок та українців, душі яких навіки «порізано».
Перша історія — про нову Українську Мадонну.
Цей образ об’єднує всіх мам. Тих, котрі виїхали з України за кордон, рятуючи дітей, тих, хто лишилися оберігати їх щодня вдома в тяжких умовах, тих, чиї діти боронять Україну від російської чуми. Всім...
Природа не може почекати закінчення війни. Діти приходитимуть у цей світ попри все. Діти війни... Мій батько — саме така дитина, народився під час Другої світової. А тепер безліч дітей переживають це знову. Моя подруга народила доньку три тижні тому, назвала її Мира. Символічно вийшло, хоча ім’я обирали ще влітку...
Пам’ятаю перші дні свого материнства, омріяного, бажаного. Як я готувалася, якого спокою й турботи потребувала... Біль стискає все всередині, коли я думаю про те, що переживають немовлята і їхні мами тепер. Мами, які так чекали цієї миті, з любов’ю вибирали одяг, ліжечка, возики. Робили ремонт у дитячих кімнатах, обирали пологовий. А тепер намагаються вижити й затулити собою найцінніше. Так не повинно бути ніде у світі.
Прототипом цієї витинанки стала мама Ольга. Під час вибуху в Києві на Виноградарі вона закрила собою дитину і зазнала численних поранень. По всьому її тілі порізи й рани від уламків скла.
Війна почалася, коли донечці Вікторії було тільки два тижні, тому родина побоялася вирушати в довгу й невідому подорож на захід. Страшно уявити годування дитини груддю під звуки сирен і вибухів. А як мамі при цьому зберегти таке цінне в цей важкий час грудне вигодовування?
18 березня вибухати почало ближче й ближче до їхньої оселі. А коли о 8 ранку Ольга взяла доню на руки, щоб погодувати, вибух прогримів зовсім поруч. Мама затулила своїм тілом Віку від розбитого скла, яке посипалося на них дощем уламків. Маленька Вікторія лишилася неушкодженою, а на тілі Ольги 25 кривавих поранень.
Кров із її ран на руках кожного росіянина й росіянки.
«Уламки сім’ї»
Нині всередині кожного і кожної з нас — діри, пробиті й прорізані війною. Вони не заживуть, вони кривавляться. Цей біль має бути почутим.
Ця серія витинанок — про те, як війна змінила нас. Вони розповідають історії українок та українців, душі яких навіки «Висічені».
Друга історія — про уламки родин.
Цей образ об’єднує всіх, хто втратили у війні свою родину.
Що таке родина? Під час війни біль кожної сім’ї свій, унікальний біль, різний, бо всі родини різні. У когось це чоловік, дружина, діти, у когось партнер або партнерка, у когось батьки, для когось родина — це кішка, собака чи золота рибка. Як визначити хто з них має вижити? Як не звинувачувати себе в тому, що не вдалося вивезти, умовити, вчасно зателефонувати, сказати важливі слова.
Сучасне «я тебе люблю» в Україні звучить так: «Доброго ранку, як ти?» Серце завмирає, коли відсилаєш і чекаєш, затаївши подих, відповідь «привіт, усе нормально, ніч пройшла спокійно». Такі тепер у нас прояви любови й кохання.
Два дні тому померла моя кішка. Що таке смерть кішки в умовах війни? Коли гинуть тисячі людей навколо? Чи це егоїстично — плакати за нею два дні? Не знаю... Вона — моя родина, її уламок, який не пережив переїзду на захід України. Не пережив... І я досі думаю, чи не було б гуманніше випустити її на волю в селі на Київщині, де є люди і свобода, де вона могла б знайти собі їжу... Чи не було це жорстоко — тягти її в машині 24 години, після чого вона перестала їсти й померла...
Знову-таки, це «лише кішка». Кішка, яку я підібрала на вулиці 12 років тому. Яку ми завели з чоловіком одразу після весілля. Яка була з нами всі ці роки, спостерігала народження наших дітей. Терпіла їхні перші, не завжди лагідні запускання ручок у її шерсть. Полюбила спати з ними, коли вони підросли...
Усі ці дні я спостерігаю, як люди намагаються забрати із собою свої родини. Запакувати, наче валізи в подорож, урятувати все, що можуть. Умовити рідних поїхати або обіймати їх під час вибухів, сидячи в підвалі, міцно притискаючи, бо «а раптом востаннє». Винести собаку з-під уламків, добути їжу й необхідні ліки для тих, хто не може рухатися самостійно...
Уламки життів, уламки родин.
Прототипом цієї витинанки став невідомий чоловік. Я так і не змогла знайти його ім’я в офіційних джерелах. Та знайшла ім’я кота — Марсік. 4 березня обстріляли ракетами село Мархалівка у Фастівському районі на Київщині. Це маленьке село, де 150 жителів і жительок і жодних військових об’єктів поруч. У ньому живуть прості мирні українці, українки і їхні родини.
Цей чоловік утратив всю сім’ю за одну мить — від вибуху ракети. Російські окупанти натисканням кнопки повністю зруйнували його будинок, у якому загинули дружина, дочка, два зяті та свекруха цього чоловіка.
Чоловік вижив. Розбираючи завали знищеного будинку, він знайшов кота Марсіка — єдину істоту, котра якимось дивом уціліла під час вибуху. Страшна іронія долі. Тепер родина цього чоловіка — лише цей кіт. Кіт з-під уламків.
Чоловік не знає, як жити далі, тільки сподівається, що війна в Україні незабаром закінчиться. І я сподіваюся, як і кожен та кожна з нас.
Янголи фронту
Мені відомо, що таке вигорання. Знаю, як це буває важко в «простому» повсякденному житті: коли всередині порожньо, коли втрачається сенс існування. Це може статися абсолютно з кожною людиною. А коли війна... На війні складно все...
Я постійно думаю про парамедиків, чия зброя — ризик собою і вміння рятувати життя. А на додаток величезна відповідальність і психологічне навантаження. Як вони дають цьому раду? Що їх тримає щодня?
Хто вони, ці люди? Меди(ч)ки, тренер(к)и, юрист(к)и, науков(и)ці, журналіст(к)и, програміст(к)и, перекладачі й перекладачки, співаки та співачки. Як вони кидають своє звичне життя і перетворюються на незламних янголів — охоронців фронту?
Щодня вони мають справу з тим, чого переважна більшість узагалі ніколи не бачить. І коли людям важко уявити, що таке справжня війна, парамедики знають це дуже чітко.
Чи можна бути готовою бачити смерть? А якщо це десятки смертей? А якщо десятки смертей щодня?
У мене є подруга парамедичка, яка на війні з росією майже від самого її початку, справжнього початку 2014 року. Для мене ця людина — втілення сталевої надійности. І хоча наживо ми бачилися щонайбільше тричі, я із заплющеними очима довірила б їй своє життя і життя своїх дітей. Вона саме такий янгол фронту. Я не можу раціонально пояснити своє безмежне відчуття надійности в спілкуванні з нею. Мені просто до болю хочеться зараз її обійняти.
Я звичайна людина, я бачила смерть від старости, смерть від хвороби. Це дуже боляче і дуже страшно. Та як це — бачити, як гине на війні дівчина військова або хлопець на передовій, у яких попереду ціле життя? Як гине твій побратим чи бойова подруга, котрі завжди були поруч? Цивільні люди, дорослі й діти, які опинилися в пеклі? На війні складно все.
Витинанку «Янголи фронту» хочу присвятити людям, котрі рятують на передовій сотні чужих життів, щоразу ставлячи на кін зі смертю своє життя. Часом вони виграють цей бій, а часом, на жаль, ні.
У цьому тексті в мене так багато питань і так мало на них відповідей. І питання ніяк не закінчуються.
Чи можна брати янгола в полон? Хто має на це моральне право? Яка істота?
Прототипкою витинанки стала парамедичка Юлія Паєвська, яку на фронті знають під ім’ям Тайра. Викладачка айкідо, Юлія пішла на фронт ще 2014-го, займалася евакуацією поранених на передовій. Її група парамедиків відома під назвою «Янголи Тайри». На їхньому рахунку сотні врятованих із пекла життів. Юля — одна з героїнь фільму «Невидимий батальйон».
16 березня Юлія Паєвська надавала допомогу мирним жителям і жителькам Маріуполя і разом зі своїм водієм Сергієм потрапила в полон до окупантів. Станом на 23 березня відомо, що вона жива. Росіяни записали пропагандистський ролик, у якому називають Тайру «учасницею батальйону “Азов”», хоча вона не військовослужбовиця, а цивільна волонтерка-парамедичка. Окупанти намагаються в будь-який доступний їм спосіб забруднити сталеві крила янгола Тайри багном, але силу цих крил не буде підкорено ніколи. Це видно навіть у записаному під їхніми дулами відеозверненні Тайри. Будь ласка, Тайро, залишайся живою!
Там чути запах сосен...
У 6 класі вчителька біології задала нам на літо засушити метелика.
Я спіймала метелика, гарного такого, сонцевика павичеве око. Помилувалася його крильцями, а потім... насадила на булавку.
Дві години я плакала, дивлячись, як він помирає. Як він корчиться в конвульсіях, закриваючи й відкриваючи свої крильця, намагаючись зістрибнути з вістря голки. Я плакала, бо усвідомила, що не мала підстав для цього вбивства. У метелика було своє життя, свій цикл, закладений природою, а я вбила його без жодної на те причини. Я не збиралася втамувати ним свій голод, нагодувати ним дітей, захистити сад від шкідників. Ні, мені просто було цікаво.
Уже другий день моє серце розриває... Коли я дивлюся на фото Бучі, Ірпеня, Гостомеля.
Усі ці містечка такі затишні, такі рідні... Парк у Бучі, куди ми їздили гуляти з нашими кумами, їхній дім, де ми святкували дні народження похресниці. Будинок тітки й дядька, які 2014-го врятувалися з Іловайська, втративши дім, а тепер і новий свій дім знову втратили в Ірпені і знову через росіян. Ох, як багато жителів цих містечок біля Києва були вимушено переселеними з Донбасу після 2014 року...
Тільки сосни на фото дають змогу впізнати ці вулиці. Я так любила ці сосни, так шкодувала, коли забудовники викорчовували їх заради нових будівель... А тепер ні будівель, ні людей — тільки руїни і сосни.
Ми теж ховалися трьома родинами в Київській області. Тут як у справжній російській рулетці, у нашому випадку барабан револьвера крутнувся порожнім патроном. Нам «пощастило» з вибором села, а сотням українців і українок, які лежать мертві, зґвалтовані, закатовані, порізані, не «пощастило».
У мене більше немає розуміння того, що відбувається. Якщо раніше я могла аналізувати причини російської агресії, бажання захопити територію, владу, то тепер, крім винищення українського народу, причин не бачу.
Я не знаю, як ці істоти далі ходять, їдять, живуть. Як десь у якійсь Самарі жінка, отримавши від чоловіка посилку, вдягає на себе речі жінки, котра лежить у могилі в Гостомелі, і носить його, спокійно носить. Як чийсь батько в Новгороді дивиться телевізор із квартири чоловіка, задушеного в каналізаційному люку в Ірпені, телевізор, що його надіслав з України син військовий. І цей чоловік не питає: «Сину, а звідки це в тебе?»
Як вони існують? Уся їхня маса, уся їхня кількість? Я не можу назвати їх ні народом, ні населенням, ні ордою, бо всі ці формування мають ознаки людей, а в них немає цих ознак.
Мені боляче, що досі є країни, які можуть підтримувати це. Мені боляче, що досі є країни, які могли б це зупинити, але не докладають потрібних зусиль. Мені просто боляче...
Для прототипа цієї витинанки я не можу вибрати якусь одну історію, бо кожна з них страшніша за наступну. Кожну жертву не можна забути...
Шматочки хліба
Який ви любите хліб? Я — чіабату, хрустку, свіжу, з пекарні. Або гречаний багет, той, що коли починаєш їсти, то так смачно, аж далі все ніби в тумані.
Моя мама ніколи не викидає хліб. Вона завжди лагідно змітає долонею крихти хліба зі столу. Із зачерствілого хліба насушить сухариків або розмочить його для котлет. Завжди знайде застосування зайвому борошну, яке лишилося після замішування тіста, щоб його не викидати. Я теж зберігала таке «зайве борошно» в мисочках у шафі — ставила туди і забувала. А потім якось чоловік, двічі впустивши таку мисочку собі на голову, спитав, невже не можна просто викинути ті дві зайві ложки борошна. Не знаю, не можу викинути... Я так звикла. Не можу пояснити чому. Просто в моїй родині так треба.
Це українське ставлення до хліба як до життя. Воно закладено в нашого народу з часів Голодомору, що його влаштували ті самі росіяни, які тепер убивають наших людей за те, що вони українці й українки.
Чи думала я, що воно в мені так глибоко? У людини з Києва, яка часом узагалі не їсть хліб, а коли їсть, то дуже заморочений, з пекарні?
Війна проявляє багато закодованих у нас речей.
На початку війни я навчилася пекти хліб. Не чіабату і не багет, а дріжджовий буханець на простій алюмінієвій сковорідці, яку ставила на електроплитку, бо переховуючись у селі під Києвом, ми економили газовий балон на той випадок, якщо не буде світла.
Перший буханець я спалила з обох боків, він був чорний і обвуглений. Ми зрізали обгоріле і з’їли його. Бо хліб не можна викидати, ніколи, особливо під час війни.
Поступово мій хліб виходив схожим на хліб. За столом збиралося 14 людей, рівно половина — діти. Ми віддавали хлібину їм — ділили на сім рівних частин. І ніколи жодної частинки не залишалося для дорослих. Якщо хтось із дітей відмовлявся від свого шматочка, решта мовчки ділили його між собою. Спостерігати це страшно...
Тому мені зовсім не шкода бачити порожні полиці в російських супермаркетах чи як росіяни б’ються за цукор, як їх відмовляються обслуговувати в ресторанах у всьому світі. Мені всього цього замало, я хочу, щоб вони і їхні діти теж скуштували на смак обвуглений хліб.
Ця витинанка присвячується всім, хто попри страшні умови готує їжу, пече хліб, відвозить і роздає продукти людям, які нас захищають, і тим, хто не може дістати їжу самотужки. Скільки таких історій навкруги, скільки фантастичний людей. Це їхній фронт.
Прототипками витинанки стали пані Леся і пані Таня з Ірпеня. Під обстрілами, з ліхтариками, без води й світла жінки потай майже місяць пекли хліб, щоб нагодувати людей, які мимоволі стали заручниками російських окупантів. Солярку в генераторі витрачали тільки на хліб. Відмовились евакуюватися, бо розуміли — від них залежать життя.
За раз пекли максимальну кількість буханок — 80 штук. Жінки працювали щодня, поки не закінчилися борошно й пальне в генераторі. Тоді українські військові під обстрілами почали постачати їм необхідне для продовження справи.
Жінки не ховалися в укриття і не ходили додому. Вони жили в супермаркеті, де й пекли хліб, і в них більше ні на що не було часу.
Бо ми, кожен українець і кожна українка, як ніхто знаємо: буде хліб — буде життя.
