17 липня, 2018

Безпека – це про кожного!

16 травня 2018
У кожної людини є свої страхи та побоювання. Є місця та ситуації, де почуваєш тривогу, невпевненість  та розгубленість. Часто ми замовчуємо такі проблеми і продовжуємо боятись ходити ввечері вулицею або вільно висловлювати свої думки.

Втім, не варто замовчувати проблеми. Їх необхідно проговорювати та разом шукати вирішення.

Багато хто вважає, що безпеку має забезпечувати лише поліція. Але якщо ми розглядатимемо безпеку як спільну відповідальність, то не будемо стояти осторонь, коли іншій людині щось загрожує. Ми будемо знати, куди звертатися та як поводитися в разі небезпеки.

Команда програми Експертного центру з прав людини “Безпека громади” підготувала ролик, в якому розповіла про своє розуміння слова «безпека». І пропонує глядачам задуматися, що означає це слово.

16 травня 2018
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Матеріали по темі
Коли народжувати? Як змінився вік материнства за останні сто років
«Годинничок-то цокає!» — чи не кожна жінка чула у своєму житті цю фразу. Однак яка вона, ця «критична» позначка годинника (якщо припустити, що вона таки існує)? Побутує думка, що наші прабабусі виходили заміж у 13–15 років, народжували рано й часто, проте реальність була іншою. У сучасної української жінки одна-дві дитини, а середній вік першого материнства змістився від 22 років у 1990-х до 25 років нині. У Західній Європі вперше народжують у 29 (в середньому). Тривалість життя невпинно зростає, тож імовірно, вік материнства теж «старішатиме». Що означають ці зміни і чому вони сталися?
Авторка наводить тезу про відсутність феміністичної свідомості та авангардистського і модерністського руху в українському суспільстві й пояснює це глибоко закоріненими архаїчними моделями і формами свідомості, які тримаються значною мірою на патріотичній риториці та етнографічній ностальгії. На прикладах героїнь української літератури від Куліша до Винниченка, продемонстровано, як жінки поступу руйнують традиційні патріархільні коди, пропонуючи новий тип мислення, що, у свою чергу, проклало шлях новому, авангардистському дискурсу в українській літературі.  
Авторка використовує дзеркало як інтерпретаційну раму, в якій відбувається візуалізація й накладання об’єкта та суб’єкта, баченого і глядача з метою проаналізувати жіночу тілесність на прикладах літератури. За допомогою психоаналітичної інтерпретації дзеркала, наведено приклади, коли жінка, відображена в дзеркалі чоловіка, бачить свою власну відмінність від останнього і сприймає себе “кастрованою”. Відтак відбувається привласнення жіночої тілесності у патріархільній культурі. 
Жіноча документалістика на Docudays UA
Docudays UA 2018 року під назвою «Рівні рівності» тішить неймовірною підбіркою фільмів про жінок. Це не лише три чудові, дуже різні фільми в програмі «Проста жіноча рівність», а й жінки, які виходять на передній план у фільмах інших програм, серед них і «Квірність», і «Поважна рівність», і Docu/Хіти.
У роботі аналізуються знання українських громадян про права та свободи людини, гарантовані Конституцією України. Гендерні відмінності є призмою для аналізу. Українці мають багато прав і свобод відповідно до Конституції України. Вони можуть звертатися до деяких національних та міжнародних установ, коли порушуються їхні права та свободи. Чи знають та довіряють українці таким установам? Чи існують відмінності між жінками та чоловіками? У статті запропоновано кілька емпірично обґрунтованих відповідей на ці запитання.
Украдене свято повернули проти самих жінок: лицемірне звеличення та обдаровування жінок один день на рік відбувалося в умовах повсюдної їх експлуатації й дискримінації, ігнорування численних потреб та проблем жіноцтва у країні рад, де "жіноче питання" давно вважалося вирішеним.
БІЛЬШЕ ЛЮБОВІ: політична критика моногамії та низові практики поліамурності
У статті проаналізовано концепт «поліамурності» як форми свідомої та публічної не-моногамії, відмінної від традиційної полігамії чи соціально прийнятних форм адюльтеру. Також пояснено, чому поліамурність, як специфічна модель любовних стосунків, виникає в добу пізнього капіталізму, а також розкрито особливості поліамурного дискурсу й засади, на яких відбувається формування етичного кодексу для нового типу стосунків.
Не Каменяр, не Вакарчук (вірш Івана Франка "Зближаєсь час, і з серцем, б’ючим в груди…")
Погордливе й упереджене ставлення до жінок у творчості Франка періоду "Перехресних стежок" (а це рівно межа ХІХ й ХХ століть) зовсім не випадкове. Доти протягом приблизно 15 років у ній тривав період, підсумком якого стала поетична збірка "Зів'яле листя" 1896 року. Так-так, окрім хрестоматійного "чого являєшся мені у сні", якого за роки незалежності не уникло жодне покоління українських десятикласниць і десятикласників, там ще чимало поезій подібного характеру. Щоби не сказати, що вони приблизно всі там якраз отакі. "Інтимна лірика" – ухильно й дещо поблажливо характеризують цю збірку шкільні хрестоматії з літкритики. Інтимна – це значить зовсім не (оте, що ви подумали і що, коли б воно було у Франковій поезії, вписалося би в тему сезону "Гендеру в деталях", але не судилося), а сповідальна, страждальна й зациклена на собі, що з неї взяти. "Осмислення неординарного типу фатальної жінки, інспіроване авторським індивідуальним баченням, чуттям і досвідом" – уточнює академічне літературознавство. Ось хто винен у нескінченних стражданнях героя – лірична героїня, постійно недосяжна, а місцями й по-справжньому жорстока у своєму нехтуванні почуттями героя. Безмежно прекрасна, безмежно ідеалізована, безмежно жорстока, безмежно далека, богиня й муза. Під її нищівним поглядом Каменяр, вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою і невтомний борець за національну ідею перетворюється на страждальця і плаксія. Не втрачаючи, втім, позитивності й патріотизму, ба більше – вона цим його безрадісним становищем тільки підкреслюється. Аж хочеться спитати: що ж їй, цій такій-розтакій ліричній героїні, ще треба, що вона нехтує таким всуціль позитивним (автобіографічним?) героєм і відкидає таку палку, щиру й самовіддану його любов? Навіть Шекспір із його "моя кохана дихає, як люди, а не пахтить, як квітка навесні" дає тут фору Франкові в реалістичності зображення жінки за кілька століть до – але кому цікава та реальна чи реалістична жінка? Нам би тригер для страждань і рушій для творчості. Архетиповий, як виглядає, для української культури. Гурт "Океан Ельзи" – досі єдиний в Україні, здатний зібрати повний НСК "Олімпійський", і з кожної другої (якщо не з кожної першої) пісні Вакарчука помахує ручкою й стріляє очима все та сама "фатальна жінка". Яка завжди прекрасна – і завжди за замовчуванням не твоя. І твоєю, що прикметно, ніколи не буде. Піти й зізнатися їй у своїх почуттях – для слабаків, тільки писати сльозливі вірші, тільки хардкор! І вже один із тих небагатьох віршів, де можна побачити іншу модель жіночості – хоч скільки-небудь діяльної, не об'єктивованої й позбавленої конотацій фатальної недосяжності – добряче вирізняється на тлі з одного боку революційно-каменярських, а з іншого приречено-страждальницьких поетичних моделей Франка. "Зближаєсь час, і з серцем, б'ючим в груди", втім, теж можна назвати феміністично наснаженим твором тільки з пересторогою. Не Каменяр, не Вакарчук – та все ж і навряд чи фемініст.  
Вбрані, випарфумувані, рішучі (повість Івана Франка "Перехресні стежки").
"Які дурні наші поступовці та радикали, що декламують на тему конечності рівноправності та рівнопросвітності женщин з мужчинами! Як коли би се було можливе! Як коли би се було потрібне! Як коли би се було комусь на щось пожиточне! Дай їм сьогодні рівноправність у державі, вони зробляться незламною опорою всіх реакційних, назадницьких, клерикальних та бюрократичних напрямів. Дай їм рівноправність, коли для них усяка просвіта, всяка наука — се тілько окремий рід туалети, спорт, спосіб приманити спеціального рода женихів. Певно, бувають виїмки. Виїмкам усяка свобода. Але тягти весь загал жіноцтва, особливо того ситого, та вбраного, та випарфумуваного, до вищої науки — се цілковита страта часу й засобів".  Цю цитату, на щастя, точно ніколи не включать до тестів ЗНО, на відміну від безлічі інших цитат того самого автора – не було-бо такого літературного чи культурного явища, сучасного йому, яке б він не оцінив та не схарактеризував влучно, містко й метафорично. Цього автора називають одним із найбільш ерудованих вчених-гуманітаріїв в українській літературі, одним із найплодовитіших письменників, одним із найпалкіших поборників української національної ідеї – і це тільки початок величезного списку із цілком заслужених "най". Проте безмір прочитаного й написаного не змінив залізобетонного консерватизму й упередженості щодо всього "нового" у Івана Яковича Франка. Найзатятіший критик всього модерного й модерністського в літературі й культурі як "занепадницького" й "декадентського", найбільш активний обстоювач традиційних патріархальних цінностей і, звісно ж, той, чия творчість рясніє наймахровішими стереотипами про жінок (підтвердження цьому – хоча б вищенаведена цитата) – так, це все теж про другого з тріади найвидатніших і найбільш заквічаних і зарушничених українських письменників усіх часів. Новела "Сойчине крило", а саме з неї взято титульну цитату, вивчається нині в 10 класі школи, і в програмі її схарактеризовано дослівно як "історію жінки, яка помилилась у своєму виборі". Головна персонажка Маня обрала-бо, така-розтака, не аморфного й безвольного, хоч і позитивного до оскомини, головного персонажа Хому, а діяльного, хоча й злодійкуватого Генрися, от і заслужила, самавинна, свою тяжку долю. Раніше вивчалася ще й повість "Перехресні стежки" – і там, не повірите, те саме: осяйна панна Регіна рішуче відкидає залицяння всуціль патріотичного, позитивного й серйозно налаштованого (либонь, ще й автобіографічного) адвоката Євгенія Рафаловича і стає дружиною рішучого, проте божевільнуватого Стальського. Який – правильно й передбачувано – перетворює її життя на філію пекла. Як і Маня з "Сойчиного крила", єдине, що може протиставити постійним знущанням чоловіка Регіна – це переносити їх мовчазно й терпеливо. Бо отак воно у них, жінок: оберуть не того й мучаться, самівинні. Проте Франко, може, сам того не помічаючи, деконструює власні переконання протягом розвитку обох персонажок – в кульмінаційних моментах вони раптом стають діяльними й рішучими. Маня наважується змінити своє життя, порвавши з минулим і приїхавши до Хоми, а Регіна...Регіна обирає ще більш радикальний спосіб вирішення своїх родинних проблем. В одному Іван Якович виявився таки правий: дай жінкам рівноправ'я – і вони створять реакційний рух чи й цілісіньку революцію. Аби ж тільки бодай у одному Франковому творі жінки-персонажки хоч раз могли поговорити між собою не під пильним поглядом всюдисущого наратора. 
Чоловік у житті Марії Грінченко (вірш Бориса Грінченка "Присвячую М. Г.")
Ні для кого не секрет, що жоден український поет-сучасник Шевченка не уникнув впливу творчої манери великого патріарха. Та що там – привид батька-Тараса ширяв над українською літературою як мінімум до кінця ХІХ століття, і годі було його позбутися. Коли б Гарольд Блум міг спостерігати за тим, як борються із "фінальним босом" укрліту цілі покоління поетів-"наступників", можливо, центром його праці "Страх впливу" став би зовсім не Шекспір, а якийсь інший письменник на "Ше". Та сама народницька риторика, та сама образність і навіть стилістика – десятки поетів-епігонів лишив по собі Шевченко, і навряд чи це бодай якось пішло на користь і літпроцесу загалом, і кожному з цих поетів зокрема. Ніхто із них не зумів зажити бодай десятої частини слави патріарха ні за життя, ані після смерті, не кажучи вже про те що позбутися впливу великого шевченківського наративу й авторитету мало кому вдалося. До когорти таких потрапив і Борис Грінченко – можливо, саме тому значно більше визнання отримала його праця як лексикографа й етнографа, аніж як поета й письменника. "Пливуть  по  небу  хмароньки  В  далекії  краї,  Летять  із  їми  думоньки  Щочаснії  мої  —  Туди,  де  та  криниченька  Холодная  дзюрчить,  Над  нею  та  зеленая  Вербиченька  шумить"... Нічого не нагадує? А далі там, так-так, дівчинонька, яка схилилась над криниченькою. І де ж це все вже було, гмгм. Нічого дивного, що і в плані жіночої образності своєї творчості Грінченко недалеко "втік" від Шевченка. Жінки в його прозовій і поетичній творчості варіюються від ідилічних "дівчиноньок" до все тих же нещасних кріпачок і покриток (одна з таких, Докія з повісті "Каторжна", поповнила собою галерею образів шкільної програми з укрліт). Проте, як і Шевченко, Грінченко все ж робить "чи не поодинокий" виняток. Марія Грінченко (у дівоцтві Гладиліна), яка прожила в шлюбі з Борисом Грінченком 26 років, була для нього зовсім не "музою" й "натхненницею", а соратницею, подругою й однодумицею. Діяльність Марії Грінченко далеко не обмежується допомогою чоловікові в роботі над найголовнішою працею його життя – чотиритомним "Словарем української мови". Вона активно публікує власну поезію та прозу в літературних часописах, розробляє шкільні підручники з мови та літератури, в її перекладах вперше видано українською драми Метерлінка та Ібсена, твори Толстого, Теннісона, Марка Твена та казки Ганса Крістіана Андерсена. Вірш-присвяту дружині Грінченко пише в перший же рік після шлюбу, і тут немає ні тіні об'єктивації чи ідеалізації – тільки вдячність і поціновування її підтримки та спільної праці. Навіть наприкінці ХІХ століття і незважаючи на цілий Шевченковий спадок, так уже було можна!