3200 
HeForShe
Кампанію HeForShe було започатковано 2014 року організацією ООН Жінки, в Україні ж проект з’явився взимку 2018. Обличчями українських відеороликів, що пропагують гендерну рівність від імені чоловіків, стали відомий співак Дмитро Шуров (Pianoboy) та його син Лев. Сценарій до кампанії писала Лариса Денисенко, а режисером виступив Роман Блажан.
У двох відеороликах, що їх презентували під час дискусії, порушуються питання нерівності жінок і чоловіків у професійній сфері, а також при розподілі домашніх обов’язків.
«Для мене поняття гендерного рівноправ’я — цілком зрозуміле. Люди народжуються, щоб бути щасливими незалежно від їхньої статі. Так і діти мають отримувати батьків у рівній пропорції, розуміти, що батько може бути смішним чи слабким, а мама, окрім своєї роботи, тягне на собі ще стільки всього. У мене навіть є пісня про жінку, яка тримає землю. Такі речі повинні закладатися з самого початку, тоді в дитини відразу зароджується розуміння, що всі ми рівні незалежно від статі, релігії тощо», — розповідає Дмитро Шуров.
Для режисера відеороликів, Романа Бажана, проект став можливістю використати свою творчу енергію так, щоб щось змінити. «Боротьба за рівноправ’я — це не щось абстрактне, інколи потрібно справді докладати зусиль і щось робити. Для мене була велика честь приєднатися до проекту, щоб зробити свій вклад у цю боротьбу».
На думку Лариси Денисенко, жартівливий формат відеороликів не полегшує саму проблему, але дозволяє краще її сприйняти масовій аудиторії: «Жартівлива картинка змусить більше людей серйозно задуматися над питаннями нерівності. Відеоролики апелюють не сухими цифрами з медіа, а унаочнюють цю проблему».
Під час дискусії Дмитро Шуров порушив питання, чи можлива рівність чоловіків і жінок, якщо вони таки різні фізично. На що Лариса Денисенко зауважила: «Ми всі займаємося різними речами. Але з дитинства нам нав’язують певні заняття, які зазвичай обирають батьки. Так у дитячу труну можливостей кладуть чиїсь здібності. Але якщо обмежувати жінок і чоловіків у їхніх бажаннях займатися якимись справами, ми можемо не отримати когось геніального чи геніальну».
Проект HeForShe — це можливість для чоловіків долучитися до жіночого руху. Чоловіче обличчя кампанії ніби знімає завісу страху й сорому, що часто асоціюються з боротьбою за гендерну рівність. Велике значення має і той факт, що у проекті беруть участь публічні люди, котрі в очах масової аудиторії мають аворитет значно вищий за правозахисн_иць та активіст_ок.
Батьківство як суперсила і супервиклик
Іще одним цікавим заходом другого дня Арсеналу стала дискусія в рамках кураторської програми Ірини Славінскої. Під модеруванням Мар’яни Савки відомі широкому загалу татусі-письменники-філософи Володимир Єрмоленко, Андрій Бондар, Тарас Лютий, Вахтанг Кебуладзе і татусь-співак Дмитро Шуров поговорили про власний досвід батьківства і вплив цієї ролі на творчість.
На самому початку Мар’яна Савка звернула увагу, що батьківство перетворило Андрія Бондаря на іншу людину. Сам письменник теж цього не заперечував. Мовляв, із появою доньки перестав матюкатися та палити в її присутності: «Не знаю, чи я був вільним, чи став вільнішим, але в речах суто побутових дитина, звісно, накладає певні обмеження. Ти не хочеш, щоб вона була носієм твоїх недоліків, тому намагаєшся бути кращим». Окрім цого, Андрій Бондар зізнався, що відчуває, ніби його основне завдання, як батька — привчити свою доньку до книг, зуміти відкрити їй світ, у якому образи не зникають після вимкнення екрану мобільного телефона.
На думку Володимира Єрмоленка, батьківство ставить людей у ситуацію асиметричного обміну. «Ми ніколи не зможемо повністю віддати батькам той борг за піклування про нас, але ми так само даруємо себе власним дітям», — зазначив учасник дискусії. Він також розповів, що не вважає дітей перешкодою чомусь і часто ставить собі запитання, чи діти відтерміновуть, а чи пришвидшують старіння.
Дмитро Шуров відзначає, що бачить у синові не лише свої сильні, але і свої слабкі сторони. Загалом же, для нього досвід батьківства виявися чимось неочікуваним, оскільки син Лев народився, коли співак був іще доволі молодим.
Не оминули учасники та модераторка дискусії і тем насильства та розбіжностей цінностей, що в дітей виховують суспільство і сім’я. Вахтанг Кікабідзе розповів про власний досвід постійного насильства, коли бійки на вулиці та у школі, ніби атрибут радянської буденності, вважалися цілком типовою справою. Натомість зараз, як відзначила Мар’яна Савка, батьки не можуть собі дозволити здійснювати на дітей ані фізичний, ан психологічний вплив. У зв’язку з цим серед учасників зайшла мова про їхні очікування від сучасного покоління, покоління, для яких бути вільними — це норма, а насильство — щось більше далеке і незрозуміле. Андрій Єрмоленко зазначив: «Я пам’ятаю, що моє дитинство постійно обмежували рамки бабусі та дідуся, і я намагався вирватися з цих рамок. Цікаво буде побачити, яким виросте покоління, якому все дозволяли. Чи повернуться вони до авторитаризму через потребу сильної руки, а чи лишаться вільними». Тарас Лютий, у свою чергу, відзначив різницю між цінностями, які виховуються в сучасній сім’ї та тими, які нав’язує публічний простір. «Ми не привчаємо своїх дітей до покірності, намагаємося дати їм свободу. Натомість за нещодавніми даними з’ясувалося, що в українському суспільстві цю покірність цінують. Себто, існує певний конфлікт між цінностями публічними та сімейними». Учасники також допускають імовірність того, що покоління людей, які не знають насильства, можуть стати або ж суцільними конформістами, або ж винайти власний спосіб насильства і романтизувати його. Мар’яна Савка заперечила такій думці: «Ми не ставимо рамок своїм дітям, від того вони зовсім інакші. Чим меншим є силовий вплив, тим насправді сильнішими людьми вони стають».
Андрій Бондар також зазначив, що відчуває, ніби нове покоління стає добрішим, у них більше емпатії. На думку Тараса Лютого, сучасні 20-річні — набагато відвертіші, розкутіші, їм уже не властиво піддаватися зовнішньому чи навіть внутрішньому страхові. Вахтанг Кікабідзе, батько з 20-річним досвідом, розповів, що часто ловить себе на дуже цікавому відчутті, ніби живе в зовсім іншій реальності, яку створило не його покоління, а сучасна молодь.
Гра у слова на літеру «Ф»
Гендерні хроніки другого дня Книжкового Арсеналу закінчилися чи не найзагадковіою дискусією «Слово на букву Ф», що відбулася в рамках кураторської програми Ірини Славінської. Учасницями стали відомі письменниці, що презентують феміністичну хвилю української літератури, — Лариса Денисенко, Оксана Луцишина, Катерина Калитко та Євгенія Кононенко.
На початку дискусії модераторка Ірина Славінська жартома запропонувала письменницям порозмірковувати, яке ж саме слово на літеру Ф вони будуть обгорювати. Катерина Калитко запропонувала фрустрацію. Оскільки сучасні жінки, попри формальне рівноправ’я, і досі не можуть визначитися з власними соціальними ролями. Оксана Луцишина, у свою чергу, зазначила, що те саме слово на літеру Ф часто плутають із англійським на ту ж саму літеру. Причому і те, і інше в жіночому контесті лишаються великими табу. На думку Лариси Денисенко, таким словом могла би бути фарба, якої часто бракує в сучасному житті. А от Євгенія Кононенко обрала фурію, образ якої для більшості людей й досі лишається схожим із іміджем феміністок. Окрім цього, письменниця звернула увагу, що фемінізм і досі вважається своєрідною лайкою. «Воно й не дивно, — зазначила Лариса Днисенко. — Адже в нас навіть уповноважена з прав людини публічно заперечує свою причетність до фемінізму, бо в неї фемінізм асоціюється з туфелькою, що застрягла в плитці, і тяжких дверях, які не може відкрити. У такі моменти розумієш, наскільки низький рівень освіченості толерує такі міфологічні уявлення, підживлює їх».
Оксана Луцишин пригадала, як після кампаній #MeToo і #ЯНеБоюсьСказати у ЗМІ почали з’являтися публікаії, у яких так звані фахівці почали бити на сполох, зазначаючи, що жінки тепер захоплять владу і почнуть мститися. Крім цього, на думку письменниці, це також питання мови, яка використовується у розповідях про жінок, відразу знецінюючи їх. Катерини Калитко переконана, що несприйняття фемінізму підживлює і внутрішня мізогінія самих жінок, адже, боячись втратити певні блага, що їм нібито дає патріархат, вони самі відрікаються від рівності з чоловіками.
На думку учасниць дискусії, єдності серед жінок і справді бракує. Поняття сестринства і дружби досі лишаються для українок далекими. Вони не усвідомлюють себе єдиною спільнотою, котра має багато спільного і боротьбу за рівність, у тому числі.
Пригадали учасниці дискусії і власний досвід, коли феміністичний характер їхніх книжок сприймали за образу. Так, наприклад, Євгенія Кононенко пригадала історію, як одну з її книжок колишній кавалер подарував дівчині, коли та виходила заміж, зі словами «От, що на тебе чекає». Оксана Луцишина розповіла, що постійно стає жертвою так званих порадників і порадниць. Мовляв, «навіщо тобі та проза, от вірші в тебе гарні, жіночні, пиши краще їх». Героїню її останньої книги і взагалі розкритикували, бо та виявилася недостатньо феміністичною й багато плакала. Патріархальні критики Лариси Денисенко часто дорікали їй невмінням писати про чоловіків узагалі, адже вони в неї плачуть. Катерина Калитко, у свою чергу, часто отримує зауваження від чоловіків щодо оповідання «Вода», у центрі якої - історія дівчини, яку виховали як хлопчика. «Жінки ніколи не питають, навіщо батьки так вчинили, бо вони розуміють, як чоловіча стать захищає в суспільстві, а от для чоловіків ця історія завжди здається незрозумілою. Тому я й хотіла довести до абсурдності той факт, що соціум тримає жінку лише тому, що він може», — зазначає Катерина Калитко.
Наостанок Ірина Славінська запропонувала письменицям пофантазувати щодо слів, які стануть популярними 2019 року. Оксана Луцишина вважає, що це має бути щось на позначення розмови, у якій одне одного чують, прислухаються та розуміють. Катерина Калитко продовжила цю тему й назвала слово розвиток, що мав би виникати з таких розмов. Літеру Р обрала і Лариса Денисенко, котра вважає, що словом-2019 має стати рівноправ’я. А от Євгенія Кононенко обрала слово андрогінність, що вкотре нагадало би людям про те, що в кожному чоловікові є жінка, а в жінці — чоловік, і що наше різноманіття насправді наша сила.
