3423 
«Стильно одягнута молода білявка, дружина/донька/сестра/коханка відомого [рід занять чоловіка, завдяки якому вона досягла успіху, вставити]», — такою більшість українських ЗМІ бачать її, — жінку, що час від часу таки потрапляє в поле медійної уваги. Щоправда, трапляються й інші «образи». Чимала кількість новин про жінок — на кримінальну або спортивну тематику (віват зимовим Олімпійським іграм). Більш «серйозні» теми, як-от політика, економіка, енергетика й досі лишаються тотально маскулінізованими. Минулого року Комітет ООН із ліквідації дискримінації щодо жінок у своїх заключних рекомендаціях зазначив, що, як і раніше, стурбований збереженням в політичному дискурсі, ЗМІ та в суспільстві глибоко укорінених патріархальних поглядів і дискримінаційних стереотипів щодо ролі та обов’язків жінок та чоловіків в сім’ї, які увічнюють підлегле становище жінок в сім’ї і суспільстві.
Моніторинг гендерного балансу в медіа, проведений Інститутом масової інформації в лютому, засвідчив, що за останні чотири роки кількість згадок про жінок в інтернет-ЗМІ зросла майже вдвічі. Утім, і це — не причина для радості. Адже такий прогрес — ситуативний і пов’язаний із зимовими Олімпійськими іграми (кожна четверта новина про жінку стосувалася саме цієї події).
Основними гравчинями на медійному полі (причому і як героїні новин, і як експертки) лишаються найвідоміші жінки країни: Ірина Геращенко, Уляна Супрун, Марина Порошенко, Юлія Тимошенко, Ірина Луценко та Лілія Гриневич. Час від часу до них приєднуються спортсменки та інші представниці державних органів.
«Прискіплива увага до зовнішності, акцентування уваги на віці (особливо це знайомо жінкам молодшим за 40 чи старшим за 50), прив’язка успіху жінок до чоловіків та поділ сфер занятості на чоловічі та жіночі», — такими, за словами Ірини Суслової, народної депутатки та членкині МФО «Рівні можливості», лишаються основні способи подачі інформації про жінок у медіа.
Перша заступниця голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Ольга Герасим’юк із цього приводу зазначила цілком передбачувану для наших широт річ: українське законодавство не здатне реагувати на пропаганду сексизму та дискримінації. Більш-менш ефективним способом протистояти цим явищам є роз’яснювальна робота з редакціями, публічні звернення НРУТР та намагання популяризувати міжнародні рекомендації.
А от генеральна директорка «Укрінформу» Марина Сингаївська зізналася: «Часом ми журналісти самі не розрізняємо, де є сексизм, а де його немає». У зв’язку з цим, на думку пані Сингаївської, гендерну освіту редакціям українських медіа потрібно нав’язувати: відеороликами, тренінгами, роздатковими матеріалами тощо. Її підтримала журналістка «Українська правда. Життя» Ірина Андрейців: «Якщо ми хочемо освічувати журналістів, треба щоб інформація була якомога більш практичною й інтерактивно. Короткі ролики, інфографіка тощо. У журналістів, банально, немає часу на читання міжнародних кодексів». Вона також зазначила, що привернути увагу широкої аудиторії до гендерних питань можливо лише завдяки розважальним форматам: «Єдине, що може дати результат, — це fun. Сміх, іронія. Експертні тексти не спрацюють. Потрібні цікаві історії людей, що ламають стереотипи».
Як і можна було передбачити, розмова за круглим столом дуже швидко перейшла до проблеми освіти. Освіти і самих медійни_ць, і їхньої аудиторії. Катя Тілікайнен, радниця з гендерних питань Представництва Ради Європи в Україні, навела приклад своєї рідної Фінляндії, де критичне мислення в суспільства розвинене настільки, що будь-яке сексистське чи дискримінаційне зауваження відразу накличе на ЗМІ хвилю невдоволених фідбеків від аудиторії. Натомість українські медіа дозволяють собі відверто зневажати тих, хто їх читають/слухають/дивляться й годують суспільство шоу, побудованим за дешевим правилом «п’яти С»: Скандал, Секс, Страх, Сльози, Сміх. Як результат, маємо інформаційне поле, де, за словами Ольги Герасим’юк, «балом править рейтинг, а етичні кодекси — утопія».
На думку учасни_ць Круглого столі, найбільш дієвим інструментом у боротьбі з медіа-пропагандою нерівності має стати саморегуляція ЗМІ. Себто сподіватися на викорінення сексизму можна буде лише коли редакції самі дбатимуть про дотримання гендерного балансу у своїй роботі. Однак, аби дійти до цього етапу, необхідно спочатку навчити самі ЗМІ і їхні колективи. Під час круглого столу неодноразово звучали тези щодо впровадження гендерної освіти для медійних спеціалізацій і загалом, на що експертка з гендерних досліджень Юлія Стребкова зазначила: «У МОН нам прямим текстом сказали, що гендерної освіти не буде».
Очевидно, що тема гендерної рівності й досі лишається табуйованою для державницьких структур. Але таку закостенілість іще можна пояснити десятиліттями розквіту бюрократичної системи. Інша справа медіапростір, де, здавалося б, мав би бути найбільший прогрес, якого, проте, не розгледіти. Просування гендерної чутливості в українських ЗМІ й досі перебуває на етапі волонтерських ініціатив, міжнародних програм і рідкісних появ експерток. Лишається сподіватися, що майбутні круглі столи на цю тематику виходитимуть у ширші медіа кола і, зрештою, формуватимуть інфопростір без стигм і дешевого сексизму.
