616 Мене звати Наталя Чермошенцева. Моє життя майже 15 років пов’язано з громадською діяльністю, а саме з рухом за гендерну рівність і права людини. Довгий час я також викладала в університеті, захистила дисертацію з історії й видала книжку в співавторстві, але громадська діяльність перемогла.
Співпраця з громадськими організаціями по всій країні, робота в соціальних проєктах, з різними міжнародними організаціями і програмами дала мені можливість працювати в різних куточках України — від Асканії-Нова до Жовкви, від Сумщини до Одеси, від Харкова до Ужгорода, а також на різних рівнях — від територіальних громад до парламенту України. Цей досвід дуже допоміг, коли після повномасштабного вторгнення ми почали нашу волонтерську ініціативу. Насамперед спрацювали зв’язки, добра репутація і спільнота. Я свідомо пишу «спільнота», а не «база контактів», бо те, як ми змогли об’єднатися, — це не про сухі цифри в телефоні, це про спільність цінностей і нашої єдиної мети.
Потужна сила доброти й щирости рятує нас у темні часи
Нині для нас усіх дуже впізнаване і зрозуміле питання «Що тобі болить?». Мені болить Херсонщина. Місце, де я прожила більшу частину свого життя, де знаю багато чудових жінок і чоловіків, які вже шостий місяць тримають усе українське й людяне на цій території. Я пережила досвід тимчасового переміщення і тільки тоді зрозуміла всі історії, які розповідали мені мої колежанки з Донецька вісім років тому, коли росія вдерлася в нашу країну. Це знову підтвердило думку, що я можу відчувати, але не зможу до кінця зрозуміти різний досвід у цій війні. Тому так важливо послуговуватися не своїми уявленнями, а завжди запитувати людей про їхні потреби. Під час роботи нашої волонтерської ініціативи ми стали свідками шаленої підтримки людьми не тільки одне одного, а підтримки України всім світом. Це потужна сила доброти й щирості, яка рятує в ці темні часи. Саме це дає сили триматися.
На третій день повномасштабної війни я зателефонувала своїм колежанкам, які організовують шелтери, соціальні квартири, центри для жінок, і спитала про їхні потреби в засобах гігієни, мийних засобах. Так виник наш неформальний волонтерський центр «Гідність». У всіх комунікаціях ми постійно говоримо, що гідність — це базова потреба людини, саме тому ми обрали таку назву для нашої ініціативи.
Сьогодні ми продовжуємо свою діяльність із забезпечення засобами гігієни, мийними засобами, дитячим харчуванням жінок і дітей, які, рятуючись від війни, змінили місце свого проживання. Наразі ми більше працюємо з тимчасово непідконтрольними територіями, закуповуємо найнеобхідніше — ліки й засоби гігієни та переправляємо на Херсонщину. І все це було б неможливим без підтримки людей, зокрема з різних куточків світу. Ми отримали підтримку з України, Польщі, Бельгії, Австрії, Нідерландів, США, Канади, Австралії, Італії, Литви, Франції.
Уникнути пастки «швидких рішень»
Не втомлююсь захоплюватися силою духу і сміливістю жінок, які воюють, продовжують працювати, керувати своїми громадами й залишатися з людьми в окупації, організовувати допомогу в найгарячіших точках. Через роботу нашої волонтерської ініціативи я побачила, яка жіноча солідарність в дії. Я знаю, у яких населених пунктах вона живе і як її звати, бо це все неймовірні жінки, з якими я маю щастя співпрацювати.
Мій науковий історичний бекграунд дає можливість тримати у фокусі важливі моменти, зокрема те, що ролі жінок можуть бути і є змінними. Важливо, щоб після нашої перемоги ми не відкотилися назад у дотриманні прав жінок, як це сталося після Першої світової війни і в багатьох випадках після Другої світової. Ми повинні голосно говорити про лідерство жінок і їхню роль у цій війні, а також про те, що права людини не може бути звужено, через них не можна переступати, бо інакше за що ми воюємо?!
Жінки мають бути там, де ухвалюються рішення. Якщо у жінок є сила й витримка пережити всі біди зі своєю громадою, вони мають вирішувати майбутнє країни на високому політичному рівні. Це справедливо, чесно і паритетно.
Моє головне побоювання — це пастка «швидких рішень», адже в ній завжди є місце дискримінації, як прямій, так і непрямій. Відбудова має бути гендерно-чутливою та враховувати різний досвід, потреби й інтереси різних груп жінок і чоловіків. Це передусім про ефективність, результативність ухвалених рішень, нарешті про економію грошей. І звичайно, про відкритий діалог — системну розмову, у якій чути різні голоси. Не менш важливо також зберігати нульову толерантність до всього, що може руйнувати нас і тягнути назад, як-от корупція, дискримінація, сексизм, домашнє насильство, будь-яка нетерпимість.
Особисто я бачу силу в об’єднанні. Це те, що спрацювало на початку війни і продовжує працювати. Мережування, побудоване на добрій репутації, відкритості, довірі й доброчесності. Це те, чим я хочу далі займатися і перетворити наше неформальне об’єднання на громадський рух.
Цей проєкт — спільна ініціатива громадської організації «Український жіночий конгрес» та австрійської організації «Жінки без кордонів». Серія інтерв’ю розповідає про досвід і лідерство українських жінок під час війни.
