(Не)сестринство: чи був расизм у суфражистському русі США?

У серпні цього року Сполучені Штати Америки відзначатимуть століття ратифікації 19-ї поправки до Конституції, яка уможливила виборче право для жінок на загальнонаціональному рівні. Ця поправка стала результатом більше як сімдесятирічної боротьби суфражисток — з різними освітою, соціальним статусом, віком, релігійними переконаннями, політичними поглядами, сексуальною орієнтацією, кольором шкіри.

Довгий час участь афроамериканок у боротьбі за рівні політичні права у США було заретушовано, забуто і недооцінено. Фокус цієї публікації — участь чорношкірих жінок в американському суфражистському русі. Стаття порушує кілька питань. Як і наскільки афроамериканки були включені в боротьбу за виборчі права жінок? Якими були ідейні засади, форми й методи цієї боротьби? Які аргументи використовували різні політичні діячки? У чому вони погоджувалися і розходилися? Кого обирали союзницями/ками і з ким не могли дійти згоди? Чи був расизм у суфражистському русі 1848–1920 років?

«Чи я не жінка?»

Офіційне народження американського суфражистського руху пов’язують із Першою жіночою конференцією в Сенека-Фоллс у Нью-Йорку 19–20 липня 1848 року, яку організували письменниця Елізабет Кеді Стентон і вчителька Лукреція Мотт. В ухваленій на цій конференції «Декларації переконань» сформульовано феміністичне кредо: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що чоловіків і жінок створено рівними»[1]. Учасниці заходу наполягали, що як громадянки вони повинні мати рівні з чоловіками економічні, соціальні і політичні права. Серед обговорюваних тем були питання шлюбу і сім’ї як інститутів пригнічення жінок, гендерної дискримінації в освітній і політичній сфері, тобто проблеми, які хвилювали білошкірих вільних жінок середнього класу. Поза їхньою увагою залишалося становище чорношкірих жінок, як вільних, так і рабинь[2]. Тому не випадково серед трьохсот учасниць/ків заходу не було жодної афроамериканки, хоча запрошено чимало «білих» чоловіків та чорношкірого правозахисника й письменника Фредеріка Дугласа[3].

Тодішнє становище білошкірих американок активістки вважали подібним до становища рабів. Жінкам у шлюбі не належали їхні тіла. Вони не мали права відмовлятися від сексу, регулювати кількість вагітностей, не могли покинути своїх чоловіків без їхнього дозволу, не мали права на своїх дітей при розлученні, не могли вільно розпоряджатися своїм майном і продуктами своєї праці. Чоловік мав право примушувати жінку до покірности. «Не всі чоловіки — тирани, але закон дає право чоловікам бути тиранами», — заявляли учасниці конференції в Сенека-Фоллс[4].

Про необхідність розширити дискурс прав жінок на бідних, невільних, працюючих афроамериканок говорили тоді чорношкірі феміністки. Серед них виділялася колишня рабиня Соджернер Трус. У 1851 році вона виступила на жіночій конференції в місті Акрон, штат Огайо, зі своєю найгучнішою промовою, яка пізніше стала відомою під назвою «Чи я не жінка?».

Содженер Трус. Джерело: Library of Congress

На відміну від більшости активісток свого часу, Трус була неписьменною і бездомною, тому її поява в «пристойному товаристві» дам середнього і вищого класу в декого викликала обурення — її намагалися не пустити на сцену. Та після її промови, виголошеної в незвичній проповідницькій манері з поетичними відступами, зал вибухнув довгими гучними оплесками[5]. Трус наголосила, що під поняттям «жінка» слід розуміти не лише білошкірих жінок, адже цей соціальний конструкт може маргіналізувати досвіди багатьох чорношкірих жінок, які від того не стають менш жіночими[6].

Трус говорила: «Отой чоловік каже, що жінкам треба допомагати нести вантажі... Проте мені ніхто ніколи не допомагав з вантажами чи з моїми візками чи поступався мені кращим місцем... Я могла працювати і їсти, як чоловік... Чи я не жінка? Я народила тринадцять дітей і бачила, як їх усіх продали в рабство, і коли я плакала у своїй материнській скорботі, ніхто мене не чув, крім Ісуса. То чи я не жінка?»[7]

Трус — одна з перших чорношкірих феміністок того часу, котрі підкреслювали взаємопов’язаність понять стати й раси[8]. Про важливість категорії раси в контексті соціального конструювання фемінности свідчили також множинні досвіди сексуальної експлуатації чорношкірих жінок з боку їхніх рабовласників. Зґвалтування були одночасно інструментами і терору жінок, і соціального контролю, і збільшення популяції робочої сили.

Тогочасне законодавство різних штатів передбачало покарання за зґвалтування лише білошкірих жінок. У правовій базі штату Міссурі не уточнювався колір шкіри постраждалих, тому в справі штату проти невільниці Селії її захисники намагалися довести, що поняття «жінка» поширюється і на неї теж. Чотирнадцятирічну Селію купив Роберт Ньюсам і ґвалтував її п’ять наступних років. За той час вона народила від нього дитину. У червні 1855-го він знову спробував її зґвалтувати. Селія була вдруге вагітна і хвора. Захищаючись, вона вбила Ньюсама, спалила тіло і розвіяла порох. Її звинуватили у вбивстві першого ступеня і засудили до смертної кари[9]. Судді обґрунтували своє рішення так, що на Селію не поширюється дія закону, який захищає жінок від зґвалтування, бо він за замовчуванням не стосується рабинь. Вони власність господаря, який має право робити з нею все, що захоче.

Трус, як і інші чорношкірі феміністки, вважала, що питання звільнення від рабства і надання афроамериканцям/кам виборчого права тісно пов’язані. До того ж чорношкірі жінки, на її думку, навіть більше потребували виборчого права, ніж чорношкірі чоловіки, через свої гендеровані досвіди насильства, обмежені освітні й економічні можливості. «Якщо кольорові чоловіки отримають свої права, а кольорові жінки не отримають своїх, — наголошувала Трус, — то кольорові чоловіки будуть владарювати над жінками, і це буде так само погано, як було й доти»[10].

Свої ідеї вона пропагувала, подорожуючи країною. «Я звикла, що мене продавали для вигоди іншим людям, тепер я продаю себе для власної вигоди», — пояснювала Трус[11]. Початок Громадянської війни 1861 року перервав її активність, так само як багатьох інших феміністок.

Френк Белью. «Візит Ку-клукс-клану». 1872. Джерело: Library of Congress

«Усі ми зв’язані воєдино»: об’єднання й упередження

Результатом війни стало скасування рабства. Як наслідок, чорношкірі жінки Півдня зосередилися на пошуку своїх дітей і рідних, розбудові господарств і боротьбі з «білим терором». Проявом останнього були, зокрема, масові групові зґвалтування афроамериканок білошкірими чоловіками, передусім членами Ку-клукс-клану[12]. У багатьох випадках судді відмовлялися вірити постраждалим жінкам і або виправдовували ґвалтівників, або засуджували їх до невеликих термінів позбавлення волі і штрафів. Водночас за зґвалтування білошкірих жінок в окремих штатах, як-от Флорида, Меріленд, Вірджинія, загрожувала смертна кара[13]. З огляду на подвійні расові стандарти в судових справах про зґвалтування федеральна влада була зацікавлена в зборі інформації про сексуальне насильство та його правові аспекти, щоб обґрунтувати необхідність надати чорношкірому населенню повне громадянство, а відтак рівні права і захист.

Тему гендерованих страждань афроамериканок чорношкірі феміністки теж використовували для лобіювання політичних прав жінкам. Після війни вони ввійшли в Американську асоціацію за рівні права (American Equal Right Association, AERA), засновану 1866 року. Організація виступала за універсальні виборчі права незалежно від «раси, кольору шкіри і стати». Однак ухвалити такий закон у тогочасних політичних умовах було неможливо. Республіканці хотіли розширити свою електоральну базу на Півдні, пропонуючи виборче право лише афроамериканським чоловікам («Negro suffrage») і вилучаючи «їхніх» жінок як ненадійних і непередбачуваних. Усередині AERA позиція в цьому питанні стала яблуком розбрату і, як наслідок, розколу. Чоловіків, котрі аплодували ідеї виборчого права спершу для афроамериканців, звинувачували в «зраді жіночого питання». Хоча їх підтримувала чимала частина чорношкірих жінок, яка сприймала електоральні права як колективну, а не індивідуальну цінність афроамериканської спільноти. Вони вітали ратифікацію двох поправок до Конституції США — 14-ї (1868) про громадянство, яка вперше запровадила поняття «чоловік» у доти гендерно нейтральний текст Основного закону, і 15-ї (1870), що забороняла відмовляти у виборчому праві на основі раси, але не на основі гендеру.

Френсіс Еллен Воткінс Гарпер. Джерело: Library of Congress

Прихильниці згаданих поправок увійшли до Американської жіночої суфражистської асоціації (American Woman Suffrage Association, AWSA), центр якої містився в Бостоні. Її лідерки Люсі Стоун і Джулія Ворд Хоу були не проти союзу з чоловіками, яких активно залучали до своїх лав. Серед засновниць спілки була чорношкіра Френсіс Еллен Воткінс Гарпер, правозахисниця і поетка. Виступаючи на 11-й Конференції з жіночих прав у Нью-Йорку в травні 1866 року, вона наголошувала: «Усі ми зв’язані воєдино в один великий людський пучок, тому суспільство не може топтати найслабших і найнемічніших своїх членів без прокляття своїх душ»[14].

Члени/кині організації вважали, що набагато пліднішою може бути боротьба за жіночі права на локальному рівні, тому зосередилися на тому, щоб переконати політиків-чоловіків у кожному штаті окремо в необхідності розширити виборче право на жінок. Найкращих результатів вони досягнули на заході країни. У 1869-му Вайомінг став першим західним штатом (тоді територією), де жінки здобули часткове виборче право. У наступні десятиліття схожі закони було ухвалено ще в 13 із 16 західних штатів[15].

Закономірно, найчутливіше до ідей політичної рівности поставилися в південних штатах. Однією з перших афроамериканок Півдня питання виборчого права для жінок порушила перед місцевими законодавцями Шарлотта Роллін. У 1872-му як засновниця і голова відділу AWSA в рідній Південній Кароліні вона безуспішно просила місцевих законотворців підтримати відповідну поправку до Конституції. Шарлотта вбачала прямий зв’язок між виборчим правом і покращенням соціально-економічного становища жінок: «Ми просимо про виборче право не як про послугу чи привілей, а як про право, базоване на засновку, що ми люди... Громадська думка тяжіє до обмеження жіночої сфери до маленького кола, і це триватиме доти, доки жінки не матимуть права репрезентації»[16]. Проте такі ідеї вважали радикальними. Через погрози Ку-клукс-клану Шарлотта із сестрами покинула Південь і оселилася в Брукліні.

Шарлотта Роллін. Джерело: South Caroline Women Magazine

Противниці згаданих поправок об’єдналися в Національну жіночу суфражистську асоціацію (National Woman Suffrage Association, NWSA) з центром у Нью-Йорку. Її очолювали Сьюзен Браунелл Ентоні й Елізабет Кеді Стентон. Туди входили і чорношкірі жінки. Чоловіків не приймали: лідерки організації вважали, що освічені білі жінки більше заслуговують на виборче право, ніж неосвічені чорні чоловіки. Останні, на думку феміністок, у питанні електоральних прав жінок поводилися достоту як «білі» чоловіки, намагаючись субординувати жінок. Своїм чорним посестрам вони казали, що «їхні» чоловіки «вкрали» у них право голосу, а самі вони, підтримавши поправки, підіграли своїм колишнім білим рабовласникам. Проблематичність цього дискурсу полягала в неприхованих расистських конотаціях. Риторика Елізабет Стентон проти виборчого права «африканцям, китайцям і всім неосвіченим іммігрантам, які припливають до нашого берега», призводила до непорозумінь усередині організації та взаємних звинувачень у расизмі[17]. Стратегічною метою організації було лобіювати нову загальнонаціональну поправку, тактикою — інтерпретувати чинні поправки як такі, що можуть поширювати виборче право на жінок як громадянок, котрі платять податки і володіють майном. Поширений метод роботи суфражисток — періодичні спроби зареєструватися і проголосувати на місцевих виборах. Так зробила 1872 року Трус, поїхавши в місто Батл-Крік, штат Мічиган, щоби вкинути свій бюлетень в урну. Їй не дали цього зробити. Цього ж таки року через два тижні після «незаконного» голосування в Рочестері, штат Нью-Йорк, заарештували 52-річну Сьюзен Ентоні. Час підготовки до суду і його проведення вона використала для пропаганди ідеї виборчих прав жінкам як громадянкам. Її визнали винною і зобов’язали заплатити штраф у розмірі сотні доларів.

«Шкідники жіночого виборчого права». 1894. Джерело: Library of Congress

Тінь Конфедерації

Наприкінці ХІХ століття дедалі більше жінок схилялося до думки, що їхня роз’єднаність працює проти них усіх загалом. Нагальною стала широка консолідація сил задля спільної мети — переконати політиків, що виборче право жінкам засадниче для американської демократії. Для цього 1890 року утворено Національну американську асоціацію виборчих прав жінок (National American Woman Suffrage Association, NAWSA), яка нараховувала тоді 13 тисяч осіб, а 1915-го — 100 тисяч[18]. Головною метою організації стала боротьба за нову «виборчу» поправку до федеральної Конституції, яка містила б поняття стати. Її ухвалення не мало шансів без підтримки колишніх конфедератів. Це означало зняти з порядку денного проблеми чорношкірих, щоб «не дратувати» білошкірих жінок і чоловіків Півдня. Президентка організації Анна Говард Шоу вважала за доцільне уникати теми расизму на загальних зборах організації, щоб не злити «білих» членкинь[19]. Відтак ідея доцільности перемогла ідею соціальної справедливости, а концепцію природних прав замінив есенціалізм[20]. Він полягав в обґрунтуванні ідеї соціального і політичного домінування білошкірого населення псевдонауковими біологічними теоріями про «нижчість» афроамериканців. Частина білошкірих активісток того часу не бажала поширення статусу леді на чорношкірих жінок. Причина цього — тогочасне расистське і сексистське конструювання «чорної фемінности», сповнене міфів, стереотипів і упереджень. Низьку освіту афроамериканок, бідність, переважання їх серед прислуги і на важких роботах «білі» жінки сприймали як доказ своєї зверхности. Крім того, чорношкірих жінок шельмували як «повій»[21].

Намагаючись уникнути експліцитного расизму в публічному дискурсі, керівництво NAWSA старалося використовувати розпливчасті формулювання. Красномовна в цьому плані офіційна відповідь асоціації на питання новоорлеанської газети «Times-Democrat» про її ставлення до питань раси: «Асоціація як така не має погляду на це питання... Як і кожна інша загальнонаціональна асоціація, вона складається з людей, у яких різні погляди на расове питання»[22]. Однак усередині організації расистські вияви були очевиднішими. Вони проявлялися в спробах не допустити чорношкірих суфражисток на конференції організації, як-от 1901 року в Атланті і 1903-го в Новому Орлеані. Відділам організації в південних штатах офіційно дозволили виганяти афроамериканок із своїх рядів та адвокатувати електоральні права лише для «білих» жінок. Це почасти вдавалося завдяки пропаганді принципу «educated suffrage», згідно з яким виборче право пропонували надати лише жінкам, які вміють читати і писати англійською. Через тогочасну низьку освіту більшої частини афроамериканок такий критерій здавався недосяжним.

Брошка з гаслом Національної асоціації кольорових жінок. Джерело: Library of Congress

Контроверсійні дискурси і практики білошкірих суфражисток породжували спротив чорношкірих жінок, які дедалі більше схилялися до ідеї організаційного відокремлення. Об’єднавчий процес афроамериканок каталізували нападки впливових чоловіків. У своєму листі до аболіціоністки Флоренції Балгарні тодішній президент Асоціації Міссурі-Прес Джеймс Джек назвав чорношкірих жінок аморальними, сексуально нерозбірливими брехухами. Лист опублікувало видання «Women’s Era». Це стало приводом для організації Першої конференції кольорових жінок у Бостоні 1895 року, де обговорювали питання расизму і сексизму. Наступного року утворено Національну асоціацію кольорових жінок (National Association of Colored Women), що стала парасольковою структурою для клубів «чорних» жінок з усієї країни[23]. Першою президенткою організації обрали Мері Черч Террел, доньку колишнього раба з Мемфіса, згодом багатого землевласника. Вона приїхала у Вашингтон навчатися і стала першою афроамериканкою у шкільній раді округу Колумбія[24]. Не перериваючи особисту і політичну дружбу з білошкірими суфражистками, Террел дорікала їм за расизм, зокрема за критику афроамериканських чоловіків, які продавали свої виборчі бюлетені. У 1904 році на одній із жіночих зустрічей вона пояснювала це явище бідністю «чорних» чоловіків та бажанням «білих» скористатися їхньою вразливістю. Террел резюмувала: «Сестри мої домінантної раси, бороніть права не лише пригніченої стати, а й пригніченої раси»[25]. Водночас дискусії навколо політичної корупції чорношкірих чоловіків дозволили Мері й іншим активісткам розвинути аргумент, що «чорні» жінки розпоряджатимуться своїм виборчим правом вдумливіше і відповідальніше, ніж їхні чоловіки.

Мері Черч Террел. Джерело: Library of Congress

Мері Террел та інші чорношкірі суфражистки того часу стали видимими завдяки появі так званих гендерних можливостей, пов’язаних із доступом до освіти, праці поза домом, релігійною діяльністю. Афроамериканки здобували лідерські навики й організаційний досвід, утворюючи клуби, працюючи при церквах, видавництвах, у громадах. Багато з них були першими чорношкірими жінками у своїх професіях — юриспруденції, викладанні, журналістиці, бізнесі, управлінні навчальними закладами. Наприклад, журналістка Іда Белл Веллс-Барнетт — одна з найактивніших аболіціоністок і активісток кампанії проти лінчування. Заснувала суфражистський клуб «Альфа» — одну з перших і найвпливовіших «чорних» феміністичних організацій. Її соратниця Мері Енн Шадд Кері — перша чорношкіра видавчиня газети «The Provincial Freeman» і одна з перших афроамериканських юристок у США. У 1880 році вона заснувала Colored Woman’s Franchise Association у Вашингтоні, округ Колумбія. Виступаючи перед Комітетом з питань судової влади США, вона на власному прикладі пояснювала, що вона, так само як чоловіки, платить податки і виконує зобов’язання перед державою, але в неї при цьому несправедливо обмежені права. Серед тодішніх активних суфражисток відзначалася і Нанні Гелен Бероуз. Бізнес-леді, лідерка Національної баптистської конвенції, редакторка газети «Християнський банер», у 26 років вона заснувала Національну школу для навчання жінок і дівчат, щоб допомогти бідним дітям із «чорних» робітничих сімей. Гасло школи — «Ми спеціалізуємося на всьому неможливому». Вона стала першою президенткою школи і керувала нею наступні п’ятдесят років.

Іда Белл Веллс-Барнетт. Джерело: Library of Congress

Один із ключових елементів успіху суфражисток — фандрайзингова кампанія. Фінансову підтримку їм надавали, зокрема, перші чорношкірі мільйонерки. Серед них виділялася Мадам Сі Джей Вокер, яка народилася на плантації в Дельті, штат Луїзіана, під ім’ям Сара Бредлоу. Половину життя прожила в бідності і двох нещасливих шлюбах. Зрештою заснувала власну компанію з виробництва засобів догляду за волоссям і побудувала для неї фабрику, що забезпечувала роботою 40 тисяч чорношкірих жінок і чоловіків у США, Центральній Америці і країнах Карибського басейну. Будучи однією з найбагатших афроамериканок свого часу, вона брала активну участь у кампаніях проти лінчування, за освітні можливості для чорношкірих жінок та їхню економічну незалежність. Була меценаткою суфражисток, проводила їхні зібрання у своєму будинку в Індіані[26].

Мадам Сі Джей Вокер. Джерело: Library of Congress

«Право голосу жінкам / Смачні страви»: «нові» і «справжні» жінки

Багато тогочасних суфражисток належали до так званих «нових жінок» — освічених, активних, економічно незалежних, впливових, гендерно-неконформних феміністок. Частина з них відмовлялася одружуватися, бо, згідно з тодішніми законами, шлюб автоматично означав припинення їхньої професійної діяльности. Інші не приховували свого лесбійства. Відтак життєві установки і практики частини суфражисток викликали застереження і моральний осуд з боку так званих «справжніх» жінок — консервативних американок, зосереджених на питаннях сім’ї. Проте феміністки були переконані, що політичний тиск на федеральну владу в питанні виборчих прав жінкам буде ефективнішим, якщо до нього приєднаються «домогосподарки». Отож вони вдалися до різних методів переконання своїх посестер у тому, що виборче право — це не зазіхання на їхні домашні обов’язки, навпаки, воно може вельми розширити їхні можливості.

Суфражистська кулінарна книга. Джерело: Michigan State University Libraries

Серед таких методів — кулінарні книги. У текстах поруч із рецептами щоденних і святкових страв, порадами з догляду за будинком, чоловіком, дітьми, хворими й немічними, «приписами краси» наводилися цитати про важливість електоральних прав жінкам. «Право голосу жінкам / Смачні страви» — заголовок Вашингтонської жіночої кулінарної книги (1909)[27]. Не виходячи за концептуальні рамки «домашньої фемінности», суфражистки переконували жінок, що саме їхні «природні» риси — доброта, чесність і духовність — дозволять їм ефективно боротися з корупцією і проводити політичні реформи. Жінок змальовували морально вищими за протилежну стать, що давало дружинам право повчати своїх чоловіків. На допомогу їм публікували «фейкові рецепти». Наприклад, рецепт страви «Пиріг для чоловіка суфражистки, який сумнівається», надрукований у Жіночій суфражистській кулінарній книзі (1886), містив такі «інгредієнти: 1 кварта людської доброти, 8 причин: війна, біле рабство, дитяча праця, 8 млн працюючих жінок, погані дороги, отруєна вода, погана їжа». Готувати «пиріг» рекомендували з «тактом, добротою, в оксамитових рукавичках і без сарказму»[28].

Ілюстрація «Марш у Джорджії». Серед учасниць заходу — членкині Жіночого християнського союзу за тверезість (W.C.T.U.). Джерело: Library of Congress

Ще один феміністичний спосіб залучати на свій бік консервативних жінок — інфільтрація в їхні громадські об’єднання, які мали розгалужену мережу осередків по всій країні. Найбільшим із них — Жіночий християнський союз за тверезість (Women Christian Temperance Union, WCTU), організований 1874 року в Огайо. Наприкінці XIX століття до нього у США належало більше як 150 тисяч осіб[29], переважно білошкірі домашні жінки середнього і вищого класу, християнки-протестантки, одружені матері. Головним питанням для них була боротьба з алкоголізмом та його соціальними наслідками, яку вони називали «хрестовим походом». Форми цієї боротьби — не лише прокламації й петиції, а й вуличний активізм. Жінки проводили марші, збиралися перед дверима шинків, молилися, співали християнських пісень і гімн. Дехто демонстративно виливали лікер із пляшок на дорогу, за що їх, бувало, ув’язнювали[30].

Найвідоміша голова цієї організації — Френсіс Віллард, донька аболіціоністів, освітянка, президентка Жіночого коледжу Еванстона, письменниця, мандрівниця, одна з перших американок, яка навчилася їздити на велосипеді, попри вік. За спогадами сучасниць, була неперевершеною ораторкою і голосом так званих «християнських феміністок». Віллард використала свій авторитет, щоб переконати консервативних американок у необхідності внести ідею виборчого права жінкам у програмні засади WCTU. Її «home protection» аргумент полягав у тому, що жінки потребують виборчого права не через абстрактні ідеї справедливости і рівних прав, — вони потребують його, щоб захистити свої домівки, своїх чоловіків, а найбільше — своїх дітей[31]. Розвиваючи цю думку, Віллард наголошувала, що жіночий світ відрізняється від чоловічого: у ньому є свої обов’язки, страхи і відповідальність, не відомі чоловікам, тому останнім не можна доручати політичну репрезентацію жінок. На закиди політиків, нібито «матері повинні навчити синів правильно голосувати», вона відповіла, що через «пошесть шинків» важко очікувати від молодих чоловіків вдумливого голосування, крім того, краще мати два голоси — від матері і від сина[32].

Карикатура «День виборів». 1909. Джерело: Library of Congress

Попри світоглядні розбіжності з деким серед суфражисток, Віллард виступала за співпрацю з ними. Членкині WCTU в різних штатах, переважно в західних, об’єднували свої зусилля з місцевими суфражистками, щоб лобіювати виборче право на місцевому рівні[33]. Вагомим чинником успіху цих кампаній було використання аргументу про так зване «публічне материнство»[34]. Жінки «нові» і «справжні» переконували, що принесуть у політику ідеї й досвіди, пов’язані з материнством, і це допоможе їм вирішувати численні соціальні проблеми — бідности, безпритульности, занедбаних дітей, алкоголізму, домашнього насильства, антисанітарії.

Віллард виступала за універсальне виборче право, попри свої расистські погляди. Вона вважала білошкірих жінок середнього класу «морально чистішими» і «вищими» порівняно з чорношкірими жінками. Некритично сприймала міф про «чорних ґвалтівників білих жінок»[35] і не вірила, що білошкірі жінки можуть добровільно вступати в міжрасові статеві відносини[36]. Водночас Віллард дружила з багатьма чорношкірими активістками, тому й підтримала 1888 року ідею заснувати національну секцію чорношкірих жінок у своїй організації. Очолила її згадана вище Френсіс Гарпер, одна чорношкіра жінка в правлінні організації. У мережевих структурах WCTU по всій країні були расово сегреговані відділи чорношкірих жінок. Попри такий інституційний расизм, афроамериканки вважали їх добрим інструментом солідаризації, підвищення громадської активности і вироблення лідерських навиків. Крім того, WCTU працювала безпосередньо з церквами, що відігравали вирішальну роль у громадах чорношкірих, і отримували в такий спосіб інструмент пропаганди своїх ідей, зокрема виборчого права жінкам. Його вважали необхідним для того, щоб боротися з алкоголізмом і його наслідками для цілої спільноти.

Патріоти протестують: Жіночий марш у Вашингтоні

Напередодні Першої світової війни суфражистки вже мали великий досвід адвокатування прав жінок, який, проте, не давав бажаного результату. Вони задумувалися над зміною політичного стилю з надією привернути більшу увагу преси і широкої громадськости до проблеми прав жінок. Тому з великим інтересом сприйняли ідеї 28-річної юристки, економістки, громадської активістки Еліс Пол. Вона повернулася з Великої Британії, де допомагала войовничому крилу суфражистського руху, і її за це не раз арештовували[37]. Еліс наполягала на ефективності велелюдних і карнавальних демонстрацій, що їх британські феміністки проводили з метою пропагувати свої ідеї. Схожі маніфестації з 1910 року відбувалися в різних американських містах, зокрема в Нью-Йорку і Вашингтоні. За формою вони нагадували забуті традиційні чоловічі ритуали популярної політики, з тією різницею, що тепер головними героїнями були жінки, які говорили про проблеми жінок. Такі методи політичної агітації вважалися ефективними, бо демонстрації однаково цікавили представників і консервативних, і прогресивних кіл. Вони були місцем множинних фемінностей — субверсивної, бо жінки виходили в маскулінний публічний простір, та есенціалізованої, бо містили елементи жіночих конкурсів краси[38]. Вони були карнавалом з поєднанням ідей конформних жінок і феміністок, войовничости і поступливости[39].

Обкладинка офіційної програми Жіночого маршу у Вашингтоні 3 березня 1913 року. Джерело: Library of Congress

Лідерки NAWSA прийняли пропозицію Еліс провести жіночий марш у Вашингтоні в переддень інавгурації нового президента, що забезпечило б їм максимальну увагу медіа[40]. Планувалося, що марш ділитиметься на секції, які представлятимуть жінок різних штатів, різних професій і сфер зайнятости (медсестри, вчительки, бібліотекарки, лікарки, юристки, студентки, домогосподарки, бізнес-леді), різних країн, де жінки вже мали виборче право[41]. Окремою колоною мали йти чоловіки-феміністи. Сегреговану групу планували сформувати з чорношкірих жінок і хотіли її поставити в самому кінці колони. Однак афроамериканки просилися йти поруч із білошкірими посестрами. Еліс заперечувала і наполегливо радила не засмучувати виборців Півдня. Крім того, підкреслювала вона, всередині суфражистського руху є багато жінок з расовими упередженнями, які бойкотуватимуть марш, якщо чорношкірі жінки наполягатимуть на своєму. Представниці «чорних» клубів слали листи організаторкам з проханням дозволити взяти участь у заході, але ці листи здебільшого залишалися без відповіді. Попри таку позицію, чорношкірі лідерки Мері Террел і Аделла Логан закликали афроамериканок приєднатися до маршу. За 72 години до маршу NAWSA надіслала Еліс телеграму з критикою її позиції щодо знеохочення чорношкірих жінок брати участь у марші, що «рівнозначна офіційній дискримінації, яка суперечить інструкціям центрального керівництва». Позиція організаторок залишалася незмінною: афроамериканок не вилучати, але поставити їх у кінці колони[42].

Третього березня 1913 року, в переддень своєї інавгурації, новообраний президент Вудро Вілсон прибув до Білого дому. Він очікував побачити натовп, який його вітатиме. Натовп був, але зібрався для того, щоб подивитися на парад суфражисток на Пенсильванія Авеню. П’ять тисяч жінок вишикувалися в колону, поділену за описаним вище планом. Щонайменше чотири штати — Мічиган, Іллінойс, Нью-Йорк і Делавер — вирішили утворити своє представництво, яке, утім, мало також бути «білим». Очолювати колону збиралися винятково білошкірі жінки. Одна з організаторок маршу, Грейс Траут (Grace Trout), пізніше пояснювала «Chicago Tribune»: «[Еліс] Стоун [Беквелл] із Національної суфражистської асоціації та інші керівниці параду порадили нам зберігати нашу делегацію повністю білою»[43]. Однак під час руху колони Іда Веллс покинула секцію для чорношкірих учасниць і приєдналася до представництва свого рідного штату Іллінойс. Так само зробили ще кілька чорношкірих лідерок.

Жіночий марш у Вашингтоні 3 березня 1913 року. Джерело: Library of Congress

Перші пару кварталів учасниці маршу пройшли спокійно, а далі чоловіки почали перешкоджати руху колони. Вони вважали, що справжнім леді не личить іти вулицею, на якій є бари і борделі. Чоловіки лаялися, «брудно» жартували, кричали, обзивали і штовхали жінок. Поліція не змогла ефективно захистити право громадянок на свободу зібрань. Окремі полісмени підбадьорювали нападників, наголошували, що «місце жінки вдома»[44]. Коли ситуація вийшла з-під контролю, влада застосували спецзагони поліції. Заходів ужили запізно, близько трьох сотень жінок зазнали ушкоджень різного ступеня, сотню з них забрали в місцевий госпіталь. Попри вербальне і фізичне насильство натовпу, марш став поворотним моментом у стратегії суфражисток, які відтоді перейшли до регулярних і масових вуличних демонстрацій[45]. Конфронтацію з владою і противниками ідеї рівноправности жінок у публічному просторі суфражистки використовували з пропагандистською метою.

Ілюстрація «Пробудження» Генрі Майєра символізує усвідомлення жінками різних штатів потреби мати право голосу. 1915. Джерело: Library of Congress

«Ангели із залізними щелепами»[46]

Насильство під час маршу у Вашингтоні 1913 року стало предметом слухань у Конгресі США, де 150 очевидиць/ів розповідали про свій досвід. Це дозволило суфражисткам підсилити увагу громадськости і владників до питання становища жінок. Наступного року вони вкотре внесли на розгляд Конгресу поправку про виборче право жінкам, якій укотре забракло голосів. Тоді обидві палати головного законодавчого органу країни контролювала Демократична партія на чолі з президентом Вудро Вілсоном, а її — білі супремасисти, які ретельно оберігали свої привілеї.

Демонстрація суфражисток проти Вудро Вілсона. Чикаго, 1916. Джерело: Library of Congress

Дев’ятого січня 1917 року делегація від новоутвореної Національної жіночої партії після зустрічі з президентом вийшла незадоволеною. Він радив їм переконати громадську думку у важливості виборчого права жінкам. Одна з тодішніх лідерок, Герріот Стентон Блетч, сказала: «Ми повинні ходити до нього щодня, ми повинні мати постійні делегації до президента Сполучених Штатів поки він не усвідомить, що жінки наполегливо і невтомно вимагатимуть від нього вжити заходів у межах його відповідальности. Нам можуть не відчинити двері, але ми принаймні можемо стояти біля входу. Нам можуть не дозволити говорити з президентом, але ми принаймні можемо звертатися до нього [публічно], бо наше послання йому буде виписано на банерах, які ми триматимемо в руках. Поставмо мовчазних стражів біля Білого дому»[47].

Наступного дня зранку десятки жінок мовчазно стояли і тримали плакати з написами «Містере Президент, що ви робите задля права голосу жінкам?», «Містере Президент, як довго жінки мусять чекати на свободу?». Попри конвенційний зовнішній вигляд учасниць протестів (довгі сукні, капелюшки, рукавички), ці гасла свідчили про їхні войовничі ідентичність і сестринство. Акції тривали навіть після вступу США в Першу світову війну. Частина суфражисток старшого покоління вважала за доцільне припинити критикувати керівництво держави і почати співпрацювати задля національного добра. Жінки заступили відсутніх чоловіків на фермах, заводах і фабриках. Заснували харитативні і медичні організації, які допомагали воїнам і їхнім сім’ям[48]. Натомість представниці радикального крила суфражистського руху вважали, що війна не може бути виправданням того, що «жіноче питання» відсунули на задній план. Ба більше, саме зусилля жінок на «домашньому фронті» вони називали найсильнішим аргументом у боротьбі за розширення їхніх політичних прав.

Перший «мовчазний» пікет суфражисток біля Білого дому. 1917. Джерело: Library of Congress

Суфражистки продовжували свої пікети й акції громадської непокори. Вони стояли з плакатами біля Білого дому незалежно від погодних умов. Дехто навіть забиралися на статуї, спалювали плакати з промовами президента[49]. Їхні дії обурили частину громадськости, найбільше ж чоловіків, які плювали на них, виривали і рвали плакати, погрожували силою і зрештою вдавалися до неї. Коли суфражистки порівняли Вілсона з німецьким кайзером і російським царем у його антидемократизмі, поліція почала арештовувати жінок під приводом перешкоджання вуличному руху і порушення громадського порядку. До жовтня 1917 року сімдесят жінок було ув’язнено на кілька місяців, декого більше як на півроку, хоча за висунутими їм звинуваченнями вони мали б сплатити штраф 25 $ і відбути кілька днів за ґратами[50].

Жінок привозили в тюрму, примусово роздягали перед іншими в’язнями й охоронцями та одягали в тюремні роби, що їх самі жінки називали «одягом провини»[51]. Їх тримали в поганих санітарних умовах, годували стравами, у яких легко знаходилися хробаки і комахи, не дозволяли бачитися з родичами й друзями, застосовували до них тортури. Жінки вимагали статусу політичних в’язнів. З метою «умиротворення» 15 листопада 1917 року сорок поліцейських жорстоко побили нагайками 32 бранок. Події стали відомими як «Ніч терору». У відповідь жінки відмовилися виходити на роботу й оголосили голодування. Їх розділили, погрожували психлікарнею. Зрештою, почали годували силоміць, використовуючи травматичні методи, які спричиняли ушкодження й кровотечі[52]. Інформація про жорстоке поводження із суфражистками просочилася в пресу і викликала шок.

Частина громадськости обурилася вже самим фактом брутальних арештів і ув’язнення суфражисток, адже більшість із них походила з респектабельних соціальних кіл. Наприклад, афроамериканка Айріс Калдерхед, донька представника Канзасу в Конгресі США, викладачка літератури у вищій школі, одна із засновниць і лідерок Національної жіночої партії. Двадцятивосьмирічну Айріс заарештували разом з іншими пікетувальницями біля Білого дому 4 липня 1917 року[53]. Вона вважала себе політично переслідуваною і відмовилася платити штраф, тому її відправили у в’язницю. Вийшовши на волю, Айріс з іншими жінками їздила країною і розповідала про пережите.

Айріс Калдерхед. Джерело: Library of Congress

Історії жінок правили за потужний пропагандистський інструмент. Ідея політичної рівноправности дедалі набирала популярности в суспільстві. Переломним моментом стало надання права голосу жінкам у першому східному штаті — Нью-Йорку, в листопаді 1917 року[54]. Це був найбільш заселений, економічно потужний регіон із великою кількістю конгресменів. Тепер вони стали адвокатами виборчого права жінкам на федеральному рівні[55]. Делегати з Нью-Йорка були впливовими політиками, що змусило президента переглянути свої сексистські позиції. Дев’ятого січня 1918 року Вудро Вілсон уперше публічно підтримав право голосу жінкам. Наступного дня відповідну 19-ту поправку проголосували в Палаті представників. Сенат зробив це лише наступного року.

«Не забувай бути гарним хлопчиком»

Щоб поправка стала частиною федеральної Конституції, її мали ратифікувати тридцять шість штатів із сорока восьми. Найбільші труднощі прогнозовано виникли на Півдні, бо ратифікація поправки автоматично означала виборче право для чорношкірих жінок, чого «білі» чоловіки не хотіли допустити. Останнім 36-м штатом, від якого залежала доля мільйонів американок, був Теннессі. Там жило багато афроамериканок середнього класу, котрі розглядали виборче право як засіб покращити своє соціально-економічне становище. Та проти цього протестували не лише місцеві антисуфражист(к)и і католицька церква. Власники алкогольного бізнесу, підприємці, які експлуатували дитячу і жіночу працю, вважали, що жінки, здобувши більше прав, обмежать їхні[56]. Тому вони різними методами тиснули на місцевих законодавців — переконували, підкупляли, погрожували, зокрема викраденням.

Дядечко Сем намагається застібнути 36-й ґудзик, що символізує 36-й штат, де потрібно ратифікувати 19-ту поправку,
щоб вона стала частиною Конституції США. 2020. Джерело: Tennessee State Library and Archive

18 серпня 1920 року, наприкінці третього тижня місцевих дебатів, зал палати представників міста Нешвілл заполонили жінки з трояндами різних кольорів: суфражистки — з жовтими, їхні опонентки — з червоними. Результати фінального голосування важко було спрогнозувати, але суфражистки мали невелику надію. Вирішальне слово було за наймолодшим законодавцем, 24-річним республіканцем Гаррі Берном. Напередодні під тиском колег він не раз висловлювався проти поправки, тому в зал голосування він прийшов із червоною трояндою. У кишені Гаррі тримав листа від своєї матері Бефф Енсмінгер Берн. На семи аркушах вона повідомляла синові родинні новини, скаржилася на погану погоду, просила привезти їй фортепіанні ноти і рекомендувала підтримати суфражисток: «Не забувай бути гарним хлопчиком»[57]. Пізніше Гаррі пояснював свою позицію: «Я знав, що порада мами найкраща для хлопця, а мама хотіла, щоб я проголосував за ратифікацію».

Після ратифікації 19-ї поправки в Теннессі Еліс Пол розгортає банер на будівлі Національної жіночої партії у Вашингтоні.
18 серпня 1920 року. Джерело: Library of Congress

26 серпня 1920 року 19-та поправка стала частиною Конституції США. Вона надавала виборче право жінкам, старшим за 21 рік. Білошкірі суфражистки оголосили боротьбу за право голосу жінкам виграною, хоча іммігрантки, індіанки і бідні жінки виборчого права не отримали, так само як засуджені за злочини, зокрема й ті, хто мав погашені судимості.

Для більшости афроамериканок, які проживали на Півдні, у наступні десятиліття виборче право існувало лише на папері. Інструментами його депривації стали тести на грамотність, виборчі податки, штучні перешкоди. Наприклад, у Вірджинії чорношкіру Сьюзі Фонтейн відмовилися реєструвати у виборчих списках, покликаючись на її «неграмотність», хоча вона закінчила коледж. Учительку з Алабами Індіану Літл заарештували і зґвалтували у в’язниці після того, як вона організувала і повела колону афроамериканок до пункту реєстрації виборців. Однак білошкірі суфражистки мляво реагували на такі випадки. Це деморалізувало багатьох чорношкірих активісток. Розчарована Коралі Франклін Кук наголосила, що «йде на пенсію» з феміністичного руху, бо білошкірі жінки «повернулися спинами до чорношкірих жінок». Багато ж її посестер продовжили боротьбу за електоральну рівність, яка тривала ще не одне десятиліття[58].

«Небо — її межа». Карикатура показує перешкоди, що їх долають жінки на шляху до гендерної рівности.
Драбина перешкод закінчується президентською посадою. 1920. Джерело: Library of Congress

Замість висновків

Чорношкірі жінки стояли біля витоків суфражистського руху у США, хоча мали набагато менше освітніх, економічних і політичних можливостей, ніж білошкірі жінки. Афроамериканки брали активну участь у цьому русі на різних його етапах. Намагалися потрапити до складу різних організацій, які обстоювали ідею жіночих політичних прав. Засновували свої об’єднання. Керуючись феміністичною ідеєю сестринства, старалися співпрацювати з білошкірими жінками. Співпрацювати тоді, коли останні нехтували їхніми специфічними проблемами, зумовленими рабством, сегрегацією, інституційним і повсякденним расизмом. І тоді, коли білошкірі посестри їх публічно принижували, сварили і не давали їм слова. І тоді, коли для них формували окремі «чорні» секції в жіночих організаціях чи розміщували в кінці колони на демонстраціях. І тоді, коли білошкірі жінки зневажали їхніх чоловіків, не бажаючи давати їм виборчі права і критикуючи за невміння ними користуватися.

Дискримінація афроамериканок у суфражистському русі була радше правилом, аніж винятком, більше як сімдесят років його існування. Вона була болючою реальністю тоді і є незручною історією тепер. Історією, яку чорношкірі жінки вивчають і пам’ятають. Історією, яка навчила їх не лише боротися за свої права, а й дорожити здобутками цієї боротьби. Може, тому сьогодні афроамериканки — одна з найактивніших електоральних груп у США. Груп, які продовжують боротися за свободу.