Жінка, якій вдалося зрозуміти. Ганна Арендт про терор, ідеологію та нездатність мислити

Ганна Арендт мала би бути маргіналкою: жінка, єврейка, мігрантка. Натомість вона досягла того, що її називають найвидатнішою мислителькою ХХ століття, її теорії дотепер на часі, а про її феміністичну позицію годі й говорити. Розберемо ж кожну грань її ідентичності окремо.

Жіночий гендер

Жінка в німецькому суспільстві, з якого походить Ганна Арендт, жила за принципом трьох «К» — Kinder, Kuche, Kirche. І жінці не були раді, якщо вона виходила за межі кола дітей, кухні і церкви. З Німеччини 1930-х років Ганна Арендт потрапила в Америку 1950-х років, де панувала американська мрія, а ідеальна сім’я мала складатися з чоловіка-службовця і дружини-домогосподарки. Попри тиск суспільства, Арендт іде в науку, займається філософією, публікує свої праці на теми тоталітаризму, зла й терору. Раніше професорами і філософами завжди були чоловіки, тому Ганні Арендт доводилося ще й доводити свою цінність та здатність до філософствування в чоловічому середовищі.

Єврейське коріння

Антисемітизм набрав неймовірних обертів саме у ХХ столітті, а його епіцентром стали тоталітарні країни. Як єврейка Ганна Арендт потерпала від утисків і репресій, унаслідок мусила покинути Німеччину. Проте навіть у Сполучених Штатах Америки, куди вона емігрувала, їй нагадували про її походження. Особливо відчутно це було після публікації праць «Джерела тоталітаризму» і «Банальність зла. Суд над Айхманом у Єрусалимі», коли її почали звинувачувати ще й в антисемітизмі.

Міграція

Ганна Арендт уважала, що іммігранти повинні асимілюватися в країні, де проживають. Саме тому вона скептично ставилися і до євреїв, які жили відособлено. Проблеми мігрантів не хвилювали Арендт, бо вона сама себе вилучила із їх числа. Однак філософиня не намагалася ні інтегруватися в німецьке чи американське суспільство, ні відмовитися від свого коріння. Вона протистояла обом ідеям і була самотньою в цьому.

Ганна Арендт уважала себе індивідуалісткою-одиначкою, яка повинна віднайти істину й дослідити складні питання — терор, тоталітаризм і (не)здатність мислити. І їй це вдалося.

З чого все починалося

Ганна Арендт народилася в асимільованій родині німецьких євреїв у Ліндені 1906 року. Навчалася в Марбурзькому університеті, де познайомилася з Мартіном Гайдеґером і стала його ученицею. Між ними зав’язалися романтичні стосунки, які тривали чотири роки. Гайдеґер зіграв важливу роль у становленні Ганни Арендт як мислительки й філософині.

Пізніше Мартін Гайдеґер виступив як симпатик нацистського режиму, що стало особистим й інтелектуальним викликом для Арендт. Їхній діалог продовжився в теоретичних працях. Може скластися враження, ніби Арендт захищала Гайдеґера як філософа і виправдовувала те, що вона як єврейка мала б ніколи не пробачити, зокрема через теорію безвідповідальності маленької людини, себто теорію банальності зла, про яку далі.

Дисертацію на тему «Поняття кохання в Августина: спроба філософської інтерпретації» Арендт захищала під керівництвом Карла Ясперса, знаного психолога і філософа, в Гейдельберзькому університеті. Ясперс і Гайдеґер разом із Мартіном Бубером були основоположниками екзистенціалізму в Німеччині — філософії існування людини, яка ґрунтується передусім на її ірраціональності. Ця школа вплинула на дальше формування Арендт як мислительки, і це простежується у її працях.

Ганна Арендт замолоду

Далі був переїзд (майже втеча) з Німеччини 1933 року і вісім років поневірянь у різних країнах, доки 1941 року Арендт дісталася Сполучених Штатів Америки. Чехословаччина, Франція, Португалія були для неї місцем тимчасового проживання, де вона далі працювала над своїми темами і звідки поспіхом виїжджала, щойно їй як єврейці загрожувала небезпека.

У США вона вступила в Німецько-єврейську спілку і вела шпальту в німецькомовній єврейській газеті Aufbau. Лише 1950 року Ганна Арендт нарешті отримала громадянство США, а ще через дев’ять років стала першою жінкою-доцентом у Принстоні. Відтоді її кар’єра професорки стрімко розвивалася: Чиказький університет, Нова школа в Нью-Йорку, Єльський університет і Центр передових досліджень Весліанського університету в Коннектикуті. Арендт викладала до кінця життя.

У цей час у світі відбувалися дивні для неї речі. У США у 1950–1960 роках панувала так звана «американська мрія»: типова патріархальна родина з дітьми, власним будинком і собакою, де чоловік-годувальник і дружина-домогосподарка, яка робить усе, щоб її чоловік був щасливим і жив у комфорті. Існував також образ ідеальної дружини: доглянута і струнка, одночасно скромна й сексуальна. Як заперечення цих традицій здійнялася друга хвиля фемінізму. Жінки озвучували проблеми нерівності, сексуальності, розподілу ролей у родині, трудової дискримінації.

Ганна Арендт мусила прокладати собі шлях, попри всі утиски й перешкоди, які їй як жінці створював патріархальний світ. У світі, де жінки середнього класу не працювали, вона видавала свої праці і боронила свої позиції перед колегами-чоловіками.

Якось під час публічного виступу ведучий звернувся до Арендт: «Ви перша жінка-філософ на нашому каналі...» У відповідь вона розкритикувала поняття жіночого як вбудованого в «чоловічу» структуру філософії[1]. Вона ніколи не називала себе феміністкою, але робила все, щоб здобути свої права на освіту і самореалізацію. Її професійне зростання можна вважати чимось логічним і очікуваним, адже для неї рівноправне суспільство було одиноким правильним його «видом» і вона жила наче вже в такому суспільстві.

Критика власного коріння

Ганна Арендт — історикиня, політикиня, викладачка й соціологиня. За життя вона зазнавала переслідувань через своє єврейське походження і ніколи не припиняла працювати над темою, яка стала головною у її житті, — тоталітаризм, влада, зло. Після приходу до влади в Німеччині нацистів Арендт досліджувала їхні злочини, за це її заарештували. Після звільнення їй вдалося перебратися у Францію, куди згодом теж докотилася хвиля нацизму. З концентраційного табору в Гюрсі вона тікала в Нью-Йорк через Лісабон.

Її ставлення до єврейського народу простежується у її працях, особливо в книжці «Банальність зла. Суд над Айхманом у Єрусалимі». Не можна однозначно стверджувати, ніби Арендт зневажає або любить своє коріння, але негативні конотації відчутні: вона радше упереджено ставиться до єврейства, яке воліє залишатися євреями в чужій для них і їхньої культури країні.

Замолоду Арендт відверто зневажала неасимільоване в Німеччині єврейство. Для неї асиміляція стояла в одному синонімічному ряду з розвитком, еволюцією, а тому відмову адаптуватися в країні проживання вона сприймала як відсталість і небажання рухатися вперед. До того ж неасимільовані національні групи випадали з правового кола держави. «Лише люди однакового національного походження можуть бути громадянами і можуть мати повний захист правових інститутів»[2], — сьогодні така теза звучить доволі дивно.

Після того як філософиня зіткнулася з антисемітизмом, їй довелося переглянути свої переконання.

У праці «Джерела тоталітаризму» Ганна Арендт досліджує джерела і причини антисемітизму. Уперше зафіксували таке явище в Пруссії 1807 року після поразки Наполеона, коли внаслідок нової реформи вищий клас утратив свої привілеї, натомість середній клас їх здобув. Євреї завжди належали до другого класу, тому виникли антисемітські настрої.

З часом антисемітизм лише наростав, бо євреї втрачали свій вплив і суспільні функції. Це просто — перекласти відповідальність за будь-які негаразди на безсилу групу, яку мимоволі втягнуто в загальні конфлікти. Ганна Арендт називала євреїв «ягням жертовним»: замість них цю функцію могла виконувати будь-яка інша національна меншина, а це зайвий раз доводить їхню невинність.

Ганна Арендт замолоду

Арендт запровадила також поняття «вічного антисемітизму». Зародження антисемітизму ХХ століття супроводжували синхронна єврейська асиміляція, секуляризація та згасання цінностей юдаїзму.

«У цій ситуації євреї, яких турбувало виживання їхнього народу, у навдивовижу відчайдушному непорозумінні схопилися за втішну ідею, що антисемітизм попри все може виявитися чудовим засобом утримання народу в єдності, так що зі сприйняття ідеї споконвічного антисемітизму навіть випливає вічна гарантія єврейського існування»[3].

Арендт пропонує дуже непросту для сприйняття позицію: бачачи розрізненість народу і його розкол унаслідок переслідувань і репресій, євреї вирішили, що ніщо не об’єднає народ краще, ніж спільний ворог. Критична дистанція Арендт від трагедії єврейського народу і її інтелектуальна чесність у ставленні до власної історії надзвичайно важливі. Після Голокосту нацистів ненавиділи за замовчуванням і мало хто намагався глибше розібратися в тому, що сталося й чому. Ганна Арендт спробувала.

Джерела тоталітаризму

Перша праця Ганни Арендт «Джерела тоталітаризму» побачила світ 1951 року. Тоді ще був живий Йосиф Сталін, у Радянському Союзі повним ходом ішла повоєнна реабілітація, а Німеччина була поділена на дві країни з відмінним політичним ладом.

Книжка Арендт складається з трьох основних розділів: антисемітизм, імперіалізм і тоталітаризм. У першому авторка досліджує зародження антисемітизму, розмірковує про те, як євреї співіснують у суспільстві, та, що дуже важливо, розглядає справу Дрейфуса як найгучніший випадок юдоненависті на зламі ХІХ–ХХ століть. Судовий процес у справі французького капітана Альфреда Дрейфуса, якого звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини, тривав 12 років. Обвинувачуваний був євреєм, тому справа швидко вийшла за межі злочину: Дрейфуса намагалися зробити цапом-відбувайлом на підставі його походження.

Розділ «Імперіалізм» — про буржуазне суспільство, місце расизму в ньому та політичність поняття раси. Розглядаючи тезу «права англійця проти прав людини», Арендт пояснює, що соціальна нерівність лежить в основі англійського імперського суспільства, тому ідея, ніби англійці – надлюди, була цілком очікуваною. Ці позиції ґрунтувалися на євгеніці й дарвінізмі, а урядування колоніями давало привід ставити себе на сходинку вище за інших.

Тоталітаризм Ганна Арендт досліджувала на прикладі сталінізму в СРСР і нацизму в Німеччині. Вона чітко окреслила хронологічні межі цього явища: нацизм розкрився після приходу Гітлера до влади і завершився поразкою в Другій світовій війні, сталінізм почався 1930 року.

Ганна Арендт замолоду

Особиста трагедія мислительки в тому, що вона єврейка, чий народ зазнавав переслідувань у згаданих країнах. Є теоретики, які вважають Арендт закоренілою антисеміткою через її позиції, проте сама вона вдало відмежовується від власного досвіду, щоб зрозуміти і дослідити велике й загальне питання. Для неї тоталітаризм — система масового терору, головну роль у якому відіграє ідеологія.

«У руслі таких міркувань доречно поставити питання, чи не є тоталітарний спосіб правління, породжений цією кризою і водночас її найяскравіший і єдиний недвозначний симптом, просто тимчасовим пристосуванням, що запозичує свої методи залякування, свої способи організації та засоби насильства з добре відомого політичного арсеналу тиранії, деспотизму й диктатур?»[4]

Нова форма правління, на думку Ганни Арендт, — ідеологія і терор. Тотальний терор покликаний «стабілізувати» людей, і жодна дія людини не може спинити цей процес. Поняття вини й невинності розмивається і зводиться до абсурду: винний той, хто виступає проти «стабілізації», хто «непридатний до життя» або належить до «неповноцінних рас» і «зникомих народів».

Терор повсюдний, він присутній у кожній сфері життя, і суспільство живе в страху перед ним. Лише така суцільна й тотальна хмара терору забезпечує тоталітаризму існування.

Пост в Інстаграмі про терор як засіб управління покірними масами людей. Цитата з праці Ганни Арендт

За допомогою терору можна керувати лише тими людьми, які відділені від суспільства, ізольовані або самотні. І тому найперша задача, яку тоталітаризм ставить перед собою, —досягти цієї ізоляції.

«Те, що ми називаємо ізольованістю в політичній сфері, у сфері міжлюдського спілкування називається самітністю. Ізольованість і самітність — не одне й те саме. Я можу бути ізольованим (тобто бути в становищі, за якого я не можу діяти, тому що немає нікого, хто діятиме зі мною), не будучи самотнім; я можу бути самотнім (у становищі, коли я як особа почуваю себе покинутим усіма), не будучи ізольованим. Ізоляція — глухий кут, до якого заганяє людей руйнація політичної сфери їхнього життя, де вони діяли разом у спільних інтересах»[5].

Пост в Інстаграмі про ізоляцію і самотність. Цитата з праці Ганни Арендт

Та чи не найбільше Ганна Арендт переймалася втратою свого «Я»: його винаходиш у самітності, але підтверджуєш лише в соціумі собі рівних. Тому слідом за політичною ізоляцією терору іде втрата довіри до самого себе і здатності до логічного мислення. Арендт повернеться до цієї тези у своїй наступній праці «Банальність зла. Суд над Айхманом у Єрусалимі», де виправдовуватиме Айхмана як особу з огляду на те, що він не був і не є здатним до мислення, а отже, його не можна судити за злочин проти людства так, як це робив суд у Єрусалимі.

Що уможливило такі зміни в суспільстві? Терор потребує масовості і готової до трансформації групи населення. Арендт розрізняє натовп і маси. До втрати свого «Я» група людей є натовпом, який, на відміну від маси, має нормальні соціальні взаємовідносини, не є ізольованим і самотнім. Опісля ж під впливом ідеології й терору формується Нова Людина, один образ, якому відповідають усі в масі. Цьому образу не притаманні жорстокість і відсталість, він радше про нездатність і небажання мислити, а тому ним можна керувати.

Пост в Інстаграмі про мислення і дії в умовах тиранії. Цитата з праці Ганни Арендт

Маса — явище, притаманне суто ХХ століттю; це специфічний феномен, який виник завдяки/через поразку класового суспільства. Парадокс масовості терору полягає в тому, що терор спрямовано не на ворогів ідеології, а на її носіїв і прибічників, на маси, які її формують. Так нагнітається атмосфера тотального страху, де особливе місце займає демонстрація анонімної влади: хтось карає за щось, усі знають, що покарання реальне і легітимізоване владною системою, але ніхто не знає, хто саме карає і за що.

Безособовий цап-відбувайло — ідеологічний образ, персоніфікація всіх бід і негараздів в одній особі. Народи й народності, яким не поталанило потрапити під гарячу руку тоталітаризму, стають ненависними в такому суспільстві, адже ідеологія представляє їх як ворогів лише тому, що вони існують не так, як хотілося б. Німеччина й СРСР мають спільну рису: в обох країнах цапом-відбувайлом були євреї.

Реакція на книжку була полярно різною. Переважно Арендт засуджували за гаданий антисемітизм, хоча їй як мислительці вдалося відмежуватися від власного досвіду, зберегти інтелектуальну чесність та проаналізувати тоталітаризм і юдоненависть максимально відсторонено. В інтелектуальних колах очікували, що вона як єврейка розмірковуватиме про ці категорії на основі власного контексту, але це була б упереджена і непрофесійна позиція, тому вона утрималася.

Суд над Айхманом

Через десять років вийшла книжка «Банальність зла. Суд над Айхманом у Єрусалимі», написана за матеріалами судового процесу 1961 року над Адольфом Айхманом, який брав безпосередню участь в організації і проведенні Голокосту.

Адольф Айхман почав кар’єру в Молодіжній спілці фронтовиків, звідки СС вербувало людей. У 1932 році вступив до лав СС і до початку Другої світової війни вже мав звання оберштурмбаннфюрера (за рангом відповідає нашому званню підполковника). Якийсь час Айхман займався депортацією євреїв з підконтрольних Німеччині територій, а під час війни керував відправкою мільйонів євреїв у табори смерті.

Після війни він переховувався з родиною в Аргентині, звідки його викрала ізраїльська розвідка. Судовий процес транслювали по всьому світу, і він дещо нагадував символічну помсту за Голокост. Смертний вирок виконали 1 червня 1962 року, і це досі єдиний випадок страти в Ізраїлі за вироком суду.

«Банальність зла. Суд над Айхманом у Єрусалимі» фрагментами друкувалася в щотижневику New Yorker і викликала хвилю обурення в інтелектуальних колах. Ганну Арендт звинуватили у виправдовуванні нацизму й ненависті до євреїв. Та якщо уважно читати й осмислювати її працю, очевидно, що критика була неаргументованою.

Арендт критикувала суд і судовий процес у трьох напрямках. По-перше, Айхман постав перед судом переможців, що вже частково нівелювало його права. По-друге, Ізраїль викрав звинувачуваного, але не брав це до уваги в ході розгляду справи. По-третє, позиція суду була такою, що Айхман учинив злочини проти єврейського народу, а не проти людства. На думку Арендт, слід було звинувачувати його в другому і розглядати справу не в Єрусалимі, а в міжнародному трибуналі.

Кінофільм «Ганна Арендт» (2012) присвячено подіям навколо судового процесу над Айхманом та життю мислительки до, під час і після нього. В одній зі сцен фільму Арендт на лекції в університеті боронила свою позицію і пояснювала, у чому була проблема суду. Якась студентка поцікавилася, чому та вживає вислів «злочин проти людства», якщо Айхман учинив злочин лише проти євреїв, а це не все людство. Арендт відповіла так: «Бо євреї — люди».

Вона не раз повторювала, що на місці євреїв може опинитися будь-яка група, адже тоталітаризм працює саме так. Ішлося про цапа-відбувайла: тоталітаризм має обрати собі ворога, який об’єднуватиме всіх інших. У такому випадку Голокост — це не лише про вбивство саме євреїв, а про те, як організована і як функціонує система тоталітаризму.

Пост в Інстаграмі про один з інструментів тоталітаризму — фізичне знищення народу. Цитата з праці Ганни Арендт

Арендт була переконана, що судити Айхмана слід насамперед за його злочин. Проте важливо розрізняти його власну позицію і його нездатність мислити, що давало можливість тоталітаризму керувати ним. Терор і тоталітаризм працюють за принципом залякування й підкорення. Тоталітаризм охоплює всі сфери життя людини, а тому дозволяє їй зайвий раз не думати про проблеми, та й узагалі не думати. Відтак людина з тоталітарного світу забуває навики мислити і віддає цю справу в руки ідеології.

Відповідаючи на суді, Айхман часто повертався до минулого і згадував нацистські ідеї й гасла, які заспокоїли б його, адже в той час у його житті панували гармонія і спокій, він не мусив вирішувати і критично мислити — замість нього це робила ідеологія.

«Що довше ви слухали його, то зрозумілішим ставало те, що його нездатність висловити свої думки була напряму пов’язана з його нездатністю мислити, а саме з нездатністю оцінювати ситуацію з іншого, відмінного від власного погляду. Спілкування було неможливим для нього, і не тому що він брехав і уникав, а тому що він мав надійний захист від слів і власне присутності іншої людини, а отже, від дійсності як такої»[6].

Це явище Арендт назвала банальністю зла. Вона підкреслювала, що в суді розглядали не історію, не ідеологічну систему, у якій працював обвинувачений, не Німеччину, а суто особистість Айхмана, який учинив злочин. А той заперечував будь-яку особисту участь у геноциді євреїв, стверджував, що ніколи не мав ні добрих, ні поганих намірів і лише виконував накази. Питання полягає в тому, чи не брехав сам Айхман, коли стверджував, що не вбив жодного єврея і не-єврея, не наказував також убити хоча б одну живу людину, а «лише» забезпечував транспортування в табори смерті.

Філософиню цікавило те, що сторона звинувачення нездатна була зрозуміти. Керівник масових убивств не вбивав, бо йому не просто забракло сили духу і сміливості, а ним керувала ідеологія, терор і страх, а також (з причини страху) щира віра у свої вчинки. Таке виправдання демонструє те, що найбільше зло у світі вчиняють нікчемні люди, які не мають власних переконань, не мають агресії й ненависті, люди, які «відмовляються бути особистостями», як каже Арендт, і залишають свою волю і свої думки на розсуд ідеології й терору.

Пост в Інстаграмі про найбільше зло в контексті тоталітаризму. Цитата з праці Ганни Арендт

Актуальність ідей Ганни Арендт у сучасній Україні

Книжка «Банальність зла» актуальна й нині: тоталітаризм за своєю природою — це стала одиниця, яка звичайно не зазнає змін. Головний посил Ганни Арендт — людина не відповідає за свої вчинки, заподіяні під впливом ідеології, бо людина не мислить самостійно. Однак як тоді запобігти повторенню трагічних сторінок в історії людства? Один зі способів — увага до формування в суспільстві образу «ворога», відстеження найменших спроб перетворити певні соціальні групи на цапів-відбувайлів та запобігання формуванню тоталітарних ідеологій. Певні соціальні процеси в Україні вимагають нагальної громадської уваги з цього погляду.

Україна — держава, яка вийшла з Радянського Союзу. Тоталітаризм у СРСР панував до останнього дня існування країни, а після її розпаду залишився в мутованому вигляді в Російській Федерації й кількох інших країнах СНД. Україна відходить від цього важкого спадку через розвиток громадянського суспільства, інститутів демократії і ланцюжок революцій, та подекуди можемо й досі простежити відгомони — чи зародки? — тоталітарного мислення. Сьогодні ми бачимо, як, прикриваючись «традиційними цінностями» і «націоналізмом», певні групи поширюють ненависть до ромів, — протягом року сталося кілька погромів ромських таборів. «Мову ненависті» вживають і щодо ЛГБТ-спільноти, багаторазових нападів зазнавав «Фестиваль рівності». Погрози й агресію буває спрямовано і на прихильниць та прихильників ідей гендерної рівності й фемінізму. У всіх цих випадках розмежування відбувається коштом «інакшості», справжніх чи вигаданих відмінностей між групою і рештою суспільства.

Звичайно підстави для агресії — набір штампів, стереотипів, перекручених фактів і відвертої брехні. Прихильники іншування часто не можуть логічно пояснити свою ненависть і неприйняття, адже спочатку формується образ «поганого ворога», на який легко спрямувати потік негативних емоцій і розчарування, викликаний життєвими негараздами. Якщо буде перейдено межу, далі сценарій розвиватиметься за Арендт: люди втратять здатність мислити, а місце цапа-відбувайла може зайняти будь-хто.

Жива смерть

Остання книжка, над якою працювала Ганна Арендт, називається «Життя розуму». Це спроба осмислити підхід західної традиції до розуму як такого. Книжка складається з трьох томів — «Мислення», «Воління» і «Судження». Саме в цих трьох іпостасях, які співіснують і взаємодоповнюють одна одну, проявляється для авторки розум людський. Роботу над останнім третім томом Арендт почала незадовго до смерті і не встигла його завершити.

Ганна Арендт у старості

«Чи могла б мисленнєва діяльність як така, звичка досліджувати будь-що, притягувати увагу або відштовхувати її незалежно від результатів чи конкретного змісту, — чи могла б така діяльність стати умовою, яка змусить людину утриматися від зла чи навіть “налаштувати” її проти зла?»[7]

Пост в Інстаграмі про мислення, воління і судження. Цитата з праці Ганни Арендт

Мислення Ганни Арендт трактує як «живу смерть». Людина мислить і помирає в цілковитій самотності, а тому можна говорити про ізольованість думки самого філософа. Нехай побутує уявлення, що істина народжується в діалозі, та найкраще глибоко аналізувати наодинці.

У згаданому кінофільмі «Ганна Арендт» є сцена, коли героїня каже своєму чоловікові, що мислитель повинен працювати в тиші, тобто на самоті, в повній ізоляції від соціуму. Сама Арендт працювала вночі: приїздила в будинок за містом і обмежувала зайву комунікацію з людьми.

Ця ідея ізольованості близька до позицій філософа-антрополога Макса Шелера, який називає людину «аскетом життя», але Арендт іде ще далі і досліджує розуміння мислення як розуміння натальності (вродженого й природного) та розуміння колективного досвіду мислення. Складність її дослідження в тому, що вона вивчає спільне мислення в контексті індивідуального.

Символічно, що така вагома і непроста для написання й розуміння праця стала для Ганни Арендт останньою в її житті. Філософиня мислить і помирає на самоті.

Джерела фото: https://www.instagram.com/hannah__arendt/