4637 
На момент написання цього тексту слово ґендер стало широко вживаним в українському суспільному дискурсі, а ґендерна політика ось уже понад п’ять років є державною справою. Десь за двадцять років у країні відбулися не лише запровадження й узвичаєння нового англомовного терміна, але й дивовижний рух його смислів і значень. У цьому тексті я маю на меті не описати в деталях цей захопливий процес, а простежити саме методологічні трансформації ґендерної теорії на українських теренах у їхньому співвіднесенні з аналогічними процесами на Заході. Що відбувається з революційним і підривним потенціялом ґендерної теорії (як критичної теорії) в Україні? Ці процеси є суто пострадянськими чи глобальнішими: чи в країнах, де виникла й розвинулася ґендерна теорія, «все те саме»? Нарешті, як вплинули два десятиліття розвитку ґендерної теорії та ґендерної політики на загальний інтелектуальний клімат у країні?
Короткий екскурс в історію
Англомовне поняття «ґендер» має ще досить короткий вік на Заході, але за кілька десятків років воно прожило як період тріюмфу, коли його поява стала символом революційних зрушень в осмисленні людини і суспільства, так і пізніші часи підозр і непопулярности (коли потреба в ньому на рівні теорії майже відпала). До 1970-х років це був суто філологічний термін на позначення граматичного роду, а соціологію, психологію та інші соціогуманітарні та природничі дисципліни, що вивчають людину, цілком задовольняло поняття «статі», бо саме анатомічну стать трактували як визначальний чинник соціяльної поведінки людей. Така позиція називається біологічним детермінізмом; вона й сьогодні переважає у масовій свідомості і часто – в науковому дискурсі.
Десь у 1968 році виникає нове змістове наповнення для узвичаєного терміна: психологи, що працюють із так званими «розладами статевої ідентичности», пропонують уживати слово «ґендер» на позначення соціяльного виміру статі – підкреслюючи в такий спосіб, що стать індивіда (стать) і індивідуальне та суспільне усвідомлення статі, її формування та нормування (ґендер) є різними, хоча й пов’язаними між собою феноменами. Виникнення нового терміна мало революційне значення, особливо в контексті потужного феміністичного руху в США та Европі, бо саме він дозволяв поставити під сумнів історичну та культурну незмінність становища жінок, проблематизувати «природне призначення» осіб різної статі.
Можна згрубша виокремити дві основні методологічні площини, в яких розвивалася ґендерна теорія від часу своєї появи. Першою сформувалася та, що її можна назвати біологічним фундаменталізмом, бо вона вважає незмінну стать основою для конструйованого ґендеру. За влучним висловом відомої американської дослідниці Лінди Ніколсон, такий спосіб розуміння можна порівняти з вішалкою для пальта, де тілесність певної статі є неначе штивною основою, на яку «накинуто» різні ґендерні характеристики людей. Ця позиція також є почасти есенціялістичною, бо в ній тіло і стать є чимось сутнісним, природним, незайманим культурою.
З розвитком теорії та усвідомленням її методологічних суперечностей у дослідницькій спільноті поступово відбувається перехід до розуміння не лише ґендеру, але також сексуальности, статі й тілесности як суто конструйованих, відкидаючи будь-які есенціялістичні уявлення. Наприклад, авторитетна американська історикиня Джоан Скот пропонує таке означення: «Ґендер є соціяльною організацією статевих відмінностей. Однак це не означає, що ґендер відображає чи випливає з визначених і природних фізичних відмінностей між чоловіками й жінками; радше ґендер є знанням, що надає значень тілесним відмінностям» (курсив мій. – О.П.). Таке розуміння уґрунтоване в концепції соціяльного конструювання (вважається, що її у 1960-х роках започаткували американські соціологи Пітер Берґер і Томас Лукман); воно дає змогу розглядати ґендер уже як спосіб «роблення» статі через повсякденні практики статево позначеного тіла.
Кендес Вест і Дон Зимерман, авторка й автор знакової статті «Соціяльне конструювання ґендеру», писали про цей методологічний перехід так: спочатку ми чітко розуміли, що є стать і що є ґендер. Саме так ми викладали цю теорію в університетах, але студенти почали плутатись, і приблизно від 1975 року ця плутанина вже вийшла за межі університетських авдиторій і потребувала наших серйозних теоретичних рефлексій.
Відповідно, для теоретичної позиції «все є конструйованим» поняття ґендеру набуває нових значень і конотатів, бо логічно поставити питання: хто надає значень тілесним відмінностям і для чого? І тоді для пояснення стає необхідним іще один концепт – влада, що є ключовим для радикально-феміністичної теорії.
Влада і ґендер – це майже «близнюки-браття». Ґендерування людей через суспільні інститути є нічим іншим, як встановленням владних відносин. Це процес «створення» відмінностей заради вибудовування і леґітимації нерівностей, коли одна група отримує привілеї за рахунок іншої, протилежної: чоловіки над жінками, дорослі над дітьми, гетеросексуальні над гомосексуальними тощо.
Тому, наприклад, у логіці соціяльного конструкціонізму наступним кроком ґендерної теорії стала проблематизація «природности» гетеросексуальности (однією з перших це зробила американська антропологиня Ґейл Рубін): новий варіянт ґендерної теорії розглядає гетеросексуальність як інструмент конструювання статі і встановлення влади. Ґендерування робить із нас не просто жінок і чоловіків із відповідними анатомічними особливостями, але, по-перше, протилежних за якостями і властивостями (неначе ми з різних планет), по-друге, «жінок для чоловіків» і «чоловіків для жінок». Американська феміністична теоретикиня Ендріан Рич назвала цей процес примусовою гетеросексуальністю, наголошуючи на відсутності в людини вибору альтернативних сексуальних сценаріїв у процесі засвоєння ґендерних ролей.
Отже, еволюція терміна «ґендер» у західній соціяльній теорії починається від заперечення біодетермінізму і переходу до біофундаменталістських уявлень про стать, тобто рух від повного есенціялізму до часткового. Пізніше відмова від будь-якого есенціялізму (в межах соціяльно-конструкціоністської методології) видозмінює ґендерну теорію, фокусуючись на механізмах влади у фукіянському розумінні цього терміна. В термінах влади розглядається також академія як інертний та ієрархічний соціяльний інститут, тому леґітимізація спершу жіночих, а потім ґендерних студій, наприклад, у США стала результатом силових інтервенцій академічних феміністок, які об’єднувалися задля «проштовхування» в академію ґендерної теорії та відповідних навчальних програм.
Звісно, сучасна західна феміністично-ґендерна спільнота не є гомогенною: хтось стоїть на біофундаменталістських позиціях, а хтось послідовно розпрацьовує різні антиесенціялістичні візії проблематики статі в межах постструктуралізму чи квір-теорії тощо. Але загальна логіка процесу є саме такою.
Що ж відбувалося в українських ґендерних студіях у термінах методологічних засад і преференцій?
Елітарна марґінальність: українські ґендерні дослідження як пострадянський феномен
Від початку 1990-х ґендерна теорія приходить на пострадянський простір через дослідниць і активісток, які могли читати іншомовні тексти і перекладати їх чи переказувати. В Україні знаковою постаттю в цьому сенсі була Соломія Павличко (1958–1999), а збірка її текстів та інтерв’ю «Фемінізм» (видана 2002 року, але статті друкувалися раніше) якраз і є взірцем такого переказу: фактично, вперше українською мовою були озвучені питання прав жінок через призму ліберальної феміністичної теорії.
Зважаючи на відсутність феміністичного руху в Україні на початку незалежности, ґендерні дослідження в наших краях формувалися як елітарно-марґінальна царина міждисциплінарного знання, де елітарність ґрунтувалася на вільному володінні мовами і певному академічному статусі. Це давало змогу опрацьовувати тексти з ґендерної теорії в бібліотеках західних університетів. Марґінальними новонароджені ґендерні студії були в контексті пострадянської академії, яка, бувши апаратом влади (чи прямо, чи як «знання-влади», за Фуко), виявляла стійкий опір новій критичній теорії задля самозбереження себе як соціяльної структури. Цікаво, що в самих ґендерних студіях власна марґінальність усвідомлювалась, але часто пояснювалася «недостатньою освіченістю чи дозрілістю» суспільства (й академії зокрема) до ґендерної теорії та відповідних політик. Владні дискурси в академії стають видимі лише через критичну соціяльно-конструкціоністську оптику, але в тогочасних ґендерних дослідженнях цю методологію використовували рідко.
Виникла специфічна (відмінна від західної 1970-х років) ситуація, коли формувався й ріс так званий академічний фемінізм, але під нейтрально-конвенційною назвою «ґендерні дослідження», що мав «попит» у західній академії, залишався чужим і відторгнутим від академії пострадянської, але також не мав при цьому суттєвого соціяльного запиту, виявленого в низовому громадському активізмі.
На той час уже й на Заході почався ріст антифеміністичних настроїв (так званий backlash – відкат), пов’язаний із тим, що основні цілі ліберального фемінізму вже було досягнуто, й тепер наступив час активістсько-феміністичного «затишшя». Нова ґенерація вже сприймала як належне ті можливості для жінок, за які боролися їхні бабусі й матері (право на працю, право на освіту тощо), й зосереджувалася на трохи інших цінностях.
Але пострадянська ситуація була особливо контрастною в цьому сенсі, бо традицій феміністичного руху в нас узагалі не було. На цьому тлі переформатування економіко-політичних умов і, відповідно, ґендерних моделей та контрактів, продукувало в більшості жіночого населення загострене відторгнення фемінізму або як асоційованого з радянським ґендерним проєктом («фемінізм – це коли жінки в помаранчевих безрукавках кладуть шпали або асфальт»), або як незрозумілої розкоші чи забаганки в контексті повсякденного тяжкого «перестроєчного» економічного виживання.
У цих обставинах елітарно-марґінальні ґендерні дослідження немовби перебували у паралельній реальності щодо повсякденного життя посполитих громадянок, бувши надто теоретичними і слабко пов’язаними з різношаровими проблемами різних груп українського жіноцтва. Тому, попри численні просвітницькі проєкти в стилі «ходіння в народ», українські ґендерні студії були майже невидимі для масової свідомости аж до початку державної ґендерної політики в середині 2010-х.
«Ґендерний клопіт» із методологією
Новостворювані осередки ґендерних досліджень в Україні опинились у непростій теоретико-методологічній ситуації. У 1990–2000-х роках почали з’являтися в Росії (російською мовою) переклади ключових текстів із ґендерної теорії, але навіть у великих українських містах придбати їх було неможливо: ці книжки продавали у двох-трьох книгарнях Москви та Санкт-Петербурґа і по них треба було їздити туди. Українських перекладів було критично мало, до того ж із ними відбувалися різні «дивні історії».
Кілька теоретично вартісних книжок (у тому числі із квір-теорії) випустило видавництво «Ахілл» у серії «Фемінізм і ґендер», але в дуже поганому перекладі, що суттєво знецінює ці видання. У видавництві Соломії Павличко «Основи» вийшли друком «Друга стать» Симони де Бовуар і «Сексуальна політика» Кейт Міллет: «феміністична класика» 1950–1970-х років. Методологічно сучасніші тексти також виходили, але чомусь мізерними накладами (саме так сталося з книжками «Ґендерний клопіт» Джудит Батлер і «Сексуальна/ текстуальна політика» Торил Мой).
Як дослідниця я спостерігаю, що й по сьогодні видавництва часто обирають для перекладу дуже «дивні» книжки, методологічно застарілі або непослідовні, маловідомі і маловпливові в своїх країнах. Але навіть таку книжку потім важко (подеколи неможливо) читати через критично низьку якість перекладу. Зрозуміло, що для перекладання нової та складної для розуміння ґендерної теорії потрібні «подвійні» фахівці, але видавництва чомусь не завдають собі клопоту знайти висококваліфікованих перекладачів. Отже, результати українського «ґендерного» книговидання якщо й могли суттєво впливати на теоретичні засади ґендерних студій, то пропонували переважно ранні (біофундаменталістські) версії ґендерної теорії, але не сучасні соціо-конструкціоністські візії.
Можна сказати, що україномовну теоретичну лакуну з ґендерної проблематики заповнили кілька відносно високотиражних видань. По-перше, це збірка Соломії Павличко «Фемінізм», яка, попри її популярність і доступність, виглядала вже дещо запізнілою і в часовому, і в теоретичному вимірах. У своїх роздумах про сучасний західний фемінізм Павличко нарікала на «різнорідність» і «розрізненість» теорій і рухів, на «відсутність єдиних ідентичностей, як статевих, так і ґендерних», артикулюючи тим самим радше есенціялістичне, а не конструкціоністське бачення ґендерної проблематики.
«Антологія феміністичної філософії» того самого видавництва «Основи» стала, на мій погляд, потужним (800 сторінок!), але всуціль холостим пострілом, що не досяг своєї потенційної авдиторії. Хоч американський ориґінал антології укладено відносно недавно (1999), в методологічному плані ця книжка є досить безсистемною і радше есенціялістичною, бо прагне охопити найширше коло «навколоґендерних» тем, орієнтуючись на вказівник «про жінок». Схоже, «Антологія феміністичної філософії» не вдовольнила ні філософської спільноти (бо запропонувала описові тексти одіозної тематики, надто екзотичні для пострадянської філософії), ані академічних феміністок (через застарілу методологію і надмірну розкиданість тем і ракурсів).
Нарешті, є ще одне видання, позбавлене проблем із доступністю, тому надзвичайно поширене в українській академії: «Основи теорії ґендеру». Цю випущену 2004 року книжку справедливо вважають першим українським підручником із ґендерної теорії. Схоже, великий наклад і безкоштовність спричинилися до того, що ця книжка потрапила в усі українські університети, бібліотеки, ресурсні центри. Але фахові рецензії та відгуки на неї вказують знову ж таки на суттєві методологічні вади цієї книжки. Подивімося на них уважніше: це допоможе зрозуміти, як вибудовуються методологічні преференції в українських ґендерних студіях взагалі.
Для початку дуже хочеться процитувати сентенцію з підручника біології за 10 клас про те, що «онтогенез є коротким повторенням філогенезу». Спостерігаючи за собою та іншими людьми, хто цікавиться ґендерними дослідженнями, я помітила, що все починається з відмови від (або, принаймні, підважування) біодетермінізму. Ми неначе спочатку входимо в своєму розумінні у біофундаменталістський етап розвитку ґендерної теорії, коли стать усе ще виглядає есенційованою, а ґендер – конструйованим (теорія «вішалки для пальта»).
Але ця позиція є досить хисткою, бо доводиться балансувати між двома протинаправленими методологічними векторами – есенціялізмом і його протилежністю. Окрім того, виникає потреба позиціонувати себе відносно вже згаданого поняття влади. Тому з місця біофундаменталізму ти неодмінно мусиш зробити крок кудись, щоби встояти.
Деякі дослідниці й дослідники рухаються у бік антиесенціялізму (соціяльний конструкціонізм, квір-теорія тощо), приймаючи категорію влади як наскрізну і ключову. Деякі свідомо обирають есенціялізм, навіть якщо й далі називають це «ґендерною теорією»: очевидно, що силу притягання есенціялізму помножує кількатисячолітня історія філософії й науки.
Але частина ґендерної спільноти так і не відрефлексовує достатньою мірою своїх теоретичних основ, і тоді трапляється, що дослідниця чи дослідник декларує одну методологію (конструкціоністську), але дискурсивно вибудовує іншу (зазвичай есенціялістичну), або методологією називає абстрактно-аморфний «ґендерний підхід», без уточнень і пояснень, якого саме штибу ґендерну теорію використано. Саме це сталося з підручником «Основи теорії ґендеру»; саме це є типовим станом українських ґендерних студій узагалі. Як показано вище, саме цей стан всіляко підтримують методологічні преференції українського «ґендерного» книговидання – але поряд із іншим потужним чинником, що називається «ґендерний мейнстримінґ».
Ґендер у маси: державна ґендерна політика та її теоретичне підґрунтя
Від 2006 року після набуття чинности Законом України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» починає свій відлік українська державна ґендерна політика (далі в тексті – УДҐП). Попри свою практичну вкоріненість і виражений політично-адміністративний характер, УДҐП стала також вагомим чинником трансформації ґендерних досліджень (і відтак ґендерної теорії) в Україні. Тепер держава прямо декларує свою зацікавленість у ґендерних студіях і всіляко стимулює їх приріст і розвиток (кількість навчальних курсів, публікацій, катедр тощо).
З теоретико-методологічного погляду ґендерна політика української держави в цілому наслідує европейську модель розв’язання проблеми ґендерної нерівности у суспільстві. На відміну від США, де забезпечення рівних прав і можливостей незалежно від статі базується, переважно, на комплексі афірмативних заходів (або позитивних дій, як це зветься в українському законодавстві) щодо дівчат і жінок, ООН і Европейський Союз виробили свій варіянт стратегії. Англійською мовою він зветься gender mainstreaming, – дослівно це перекласти важко, тому зазвичай уживають приблизний переклад: у більшості офіційних документів це звучить як «Комплексний підхід до проблеми рівности жінок і чоловіків». Враховуючи «труднощі перекладу», в українсько- та російськомовому ґендерному дискурсі часто вживають кальку з англомовної назви – ґендерний мейнстримінґ – і я теж долучуся до цієї практики.
Від 1998 року, коли Рада Европи офіційно закріпила ідеї ґендерного мейнстримінґу, вони є засадничими для розробки законів і державних програм із ґендерної політики в усіх країнах ЕС. Ухвалений документ наголошує, що мейнстримінґ у певному сенсі є новою стратегією досягнення ґендерної рівности, яка має на меті «інкорпорувати аспекти, пов’язані з рівністю між жінками та чоловіками, в усі сфери й на всі рівні політичної діяльности».
Але прискіпливіший погляд виявляє: концепт ґендерного мейнстримінґу є частиною европейської неоліберальної стратегії модернізації політики управління, що призначена підвищити ефективність підприємств через продуманіше використання трудового потенціялу людей обох статей. Об’єктами ґендерної політики тут стають «жінки і чоловіки», при цьому під «жінкою» мається на увазі (новий) суб’єкт трудових відносин, економічний потенціял яких може і має бути використаний ефективніше.
Отже, ґендерний мейнстримінґ спирається на ключове мото «Ґендер – це корисно!» (реальна фраза, багато разів повторена одним із високопоставлених українських чиновників): виникає й поширюється теорія та практика «ґендерного авдиту» підприємств, а з газетних шпальт яскраві заголовки запевняють, що якби жінок ефективніше використовували на керівних посадах фінансових установ, то світової кризи не сталося б. І навпаки, безслідно зникають будь-які арґументи з дискурсу соціяльної справедливости чи дискримінації за ознакою статі: лишається «користь», що вуалює відвертішу мету – «прибуток». Методологічно ґендерний мейнстримінґ будується на есенціялістичному виокремленні й посиленому протиставленні жінок і чоловіків, тоді як відмінності між іншими групами населення фактично іґноруються. Ось чому концепт і політика ґендерного мейнстримінґу зазнають нині дедалі дужчої критики від феміністичної спільноти (Олена Ганківська, Керол Баккі, Джоан Івлін, Олена Приходько та інші).
Чому в основу УДҐП було покладено саме концепт ґендерного мейнстримінґу? З одного боку, особливо й вибору не було: ЕС чинить на найближчих східних сусідів, серед яких і Україна, вельми потужний авторитетний вплив, а української феміністичної критики ґендерного мейнстримінґу в Україні й по сьогодні майже не чути. З другого боку, для чиновників усе це звучить набагато нейтральніше (а отже, прийнятніше), ніж фемінізм чи позитивна дискримінація жінок. А з третього – неоліберальна політика ефективного використання людських ресурсів якраз до смаку молодому українському капіталізмові.
Але важливо також, що дедалі потужніша владна політика неопатріярхату не побачила для себе загроз в есенціялістичному за своєю суттю ґендерному мейнстримінґу, адже неопатріярхатна ідеологія уґрунтована в тому самому есенціялізмі: основні категорії лишаються «вродженими» й непорушними і набувають значення «вічних цінностей».
Ідеї ґендерного мейнстримінґу ширяться в Україні від початку 2000-х років у різнобічній імплементації (виходять підручники і навчальні посібники, дістають підтримку відповідні дослідницькі проєкти аж до академічних ґендерних студій тощо, – і потужним засобом їх транслювання є діяльність структур ООН і міжнародних організацій, що зробили ґендерний мейнстримінґ своєю наскрізною стратегією. Іншим чинником є власне УДҐП, здійснювана через управління у справах сім’ї та молоді різного рівня (відповідальним за ґендерну політику в 2006–2010 роках було, нагадаю, міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту). Неочікувано «спущена згори», вона стала додатковим малооплачуваним навантаженням для нижчої ланки держслужбовців, а тому їхня робота звелася переважно до «привласнення» громадського активізму різного штибу, здебільшого – в есенціялістичних версіях: скажімо, проведення конкурсу «Сільська жінка року» або взагалі конкурсів краси.
У державній службі спротив ідеям ґендерної рівности чинився як відкрито («Ми живемо за Біблією, а там про жінок і чоловіків усе сказано ясно, раз і назавжди!» – вигукує й демонстративно траскає за собою дверима чиновник районного рівня), так і у формі тихого саботажу (по змозі нічого не робити, але писати «правильні звіти» чи виставляти «показуху»). Я пам’ятаю одного із середніх начальників над ґендерною політикою, досить молодого чоловіка, що навчився вправно і доречно виголошувати промови «про ґендер», але всією своєю поведінкою демонстрував крайній мачизм і мізогінію. «Мій ґендер завжди зі мною» – час від часу іронічно повторював він на людях, роблячи при цій фразі виразні рухи долонею біля паху.
Цей приклад видається мені показово-метафоричним: ставши завданням і відповідальністю державно-адміністративних органів, «ґендер» (у розумінні – ґендерна політика) набув значення фалічного символа прямої влади, поряд із низкою інших, уже наявних скіпетрів.
Мейнстримінґування українських ґендерних досліджень: ознаки та індикатори
За останні кілька років українські ґендерні студії, орієнтуючись на співпрацю з державними інституціями, почали суттєво змінювати своє обличчя і свій статус. Преференції щораз більше отримують ті дослідження, що послідовно відтворюють ідеї ґендерного мейнстримінґу. Методологічному розмаїттю, що мало би правити за підґрунтя для теоретичних дискусій і розвитку, майже не залишається місця: ґендерний мейнстримінґ українського зразка оголошує суспільство складеним із двох гомогенних груп (жінок й чоловіків), обидві вони дискриміновані, а тому «недовикористані» на ринку праці. Всі інші «незручні питання» (наприклад, сексуальне насильство, права жінок-міґранток, сексуальні й репродуктивні права, проституція і порнографія тощо) мейнстримінґ відсуває на задній план або взагалі робить невидимими.
Іншим механізмом «мейнстримінґування» українських ґендерних студій є специфічне наповнення їхніх бібліотек: на книжкові полиці надходять переважно безкоштовно розповсюджувані видання на кшталт «Основ теорії ґендеру», матеріялів різного рівня конференцій та різних методичних посібників, виданих міжнародними організаціями чи українськими НДО. У неофіток ґендерних досліджень ці видання формують відповідне розуміння проблематики: однобока ґендерно- мейнстримінґова візія відтворює сама себе. Альтернативні візії фактично унеможливлено, бо книжок із соціяльно-конструкціоністської ґендерної теорії в українському перекладі майже не існує, а ті, що видано англійською чи перекладено російською, важкодоступні, особливо фінансово; втім, це також питання методологічних преференцій керівництва ґендерних центрів.
Одним із важливих наслідків переводу ґендерної проблематики в Україні на «мейнстримінґові рейки» стало таке її потрактування (і в дослідницькій спільноті також): не варто перенаголошувати дискримінацію жінок. Є суспільні царини, де жінок поставлено в нерівне становище: ринок праці, політика, неоплачувана домашня праця й домашнє насильство; але є інші сфери, де дискриміновано чоловіків: обмежений доступ до дітей після розлучення, строкова служба в армії тощо. Всім погано, всі нещасні, суспільство несправедливе до всіх... то до чого тут власне жінки?
Такий підхід не лише повністю нейтралізує феміністичний потенціял ґендерної теорії в її політичному втіленні, але й непомітно, проте настирливо перемикає суспільну увагу на так звані «проблеми чоловіків». Наприклад, статистичну інформацію на кшталт «у 95% випадків після розлучення батьків діти залишаються жити з матір’ю» в межах мейнстримінґового розуміння ґендерної політики трактують як свідчення безумовної дискримінації чоловіків у їхньому праві на батьківство. При цьому рідко коли беруть до уваги, що жінка, залишаючися після розлучення жити з дітьми, зазвичай відчуває різке зниження свого економічного статусу: грошей стає менше, а неоплачуваної домашньої праці, що забирає сили й час, більше. Інша українська статистика свідчить: найбіднішими та найвразливішими соціяльними групами працездатного населення України є такі матері, що самі (без партнерства) утримують неповнолітніх дітей. Але дискурсивні влади в ґендерованому суспільстві торочать про «радість материнства» і «знедоленого батька». Втім, масова свідомість не схильна до критичного мислення, а отже, відтворює щедро продуковані мас-медіями моральні паніки про безправних і пригноблених чоловіків.
Інша «сліпа пляма» УДҐП лежить якраз у розумінні влади: в методології ґендерного мейнстримінґу видимою стає лише пряма ґендерована влада у формі насильства чи примусу. Ось чому левову частку зусиль спрямовано на боротьбу з домашнім насильством із візуальними його символами – синцями та кривавими ранами (щоправда, про створення притулків для постраждалих жінок не йдеться). Інших (дискурсивних) форм влад, оприявнюваних у леґітимних патріярхатних формах «вшанування жінок» як соратниць, помічниць і красунь, уже не добачають, а відтак і не відрефлексовують ані чиновництво, обтяжене обов’язком провадити ґендерну політику, ні навіть чимала частина ґендерно-дослідницької спільноти.
Якщо говорити про процес упровадження ґендерної теорії в курикулуми ВНЗ, то він набуває в Україні дещо макабричних форм. З одного боку, їх усе ще критично мало: розлоге соціологічне опитування харківського студентства (2009) показало, що 66% опитаних жодного разу не стикалися з ґендерною тематикою під час навчання у виші. З-поміж тих 34% опитаних, які все-таки знайомі з самим поняттям, лише 10% зазначили, що це був окремий спеціяльний навчальний курс або курси. Проста аритметика показує: якщо говорити про так звані «ґендерні курси», тобто навчальні дисципліни, повністю вкорінені в ґендерній тематиці, то їх авдиторією є приблизно 3% всього студентства великого міста (в даному випадку – Харкова).
Отже, говорити про лавинне наростання кількости «ґендерних курсів» в українських ВНЗ трохи зарано. А щодо небагатьох реально впроваджених варто запитати: на якій методології базовано їхні програми – конструкціоністській чи есенціялістичній (мейнстримівській)?
Навіть серед тих курсів, що брали участь у Всеукраїнському конкурсі навчальних програм із ґендерної тематики і як взірцеві були відібрані для публікації (див. «Хрестоматію навчальних програм з проблем ґендерного розвитку», Київ: ПЦ «Фоліянт», 2004), є відверто есенціялістичні модулі або й програми повністю. Маю стійку підозру, що інші навчальні програми, створені «для внутрішнього використання» й не винесені на суд ширшої спільноти (а розміщення силабусів на веб-сайтах катедр в українських вишах, на відміну від західних университетів, «чомусь» не практикується), можуть мати ще більший ухил у бік есенціялізму.
Наведу ще один приклад. У межах УДҐП обласні управління у справах сім’ї та молоді періодично збирають інформацію про «впровадження» ґендерної тематики у ВНЗ. Я мала змогу ознайомитися зі звітом харківських вишів за 2008/2009 навчальний рік, де до переліку запроваджених навчальних програм із ґендерної тематики належали, наприклад, курси чи модулі курсів із надзвичайно промовистими назвами: «Духовне здоров’я (моніторинґ здоров’я)»: «Основи сексології і сексопатології»; «Конфліктологія (статеві відмінності)»; «Китайська мова: особливості використання графеми “жінка” і “чоловік, людина” [sic!] (в курсі ієрогліфіки)» і навіть «Латиноамериканський бальний танець і методика його викладання»!
Тобто, навіть якщо поняття ґендеру входить до тієї чи іншої навчальної програми, його методологічне потрактування (а отже, ідеологічний вплив) може бути абсолютно довільним: від радикально-феміністичного до есенціялістично-патріярхатного. На жаль, маю відчуття, що саме у бік другого з названих полюсів дрейфують сьогодні як українська ґендерна освіта, так і кровно пов’язані з ними українські ґендерні студії.
Варто зазначити, що українська ситуація не є унікальною: в певному сенсі в усіх пострадянських країнах відбувається приблизно одне й те саме. За влучним висловом Сєрґея Ушакіна, інституціялізація пострадянських ґендерних досліджень має самовбивчий характер, а їхній соціяльний вплив неухильно наближається до нуля. Єлєна Ґапова вбачає причини такого стану у специфічних пострадянських процесах класоутворення, коли «ґендер» став одним із тих інструментів, за допомогою яких було завуальовано сутність процесу нового економічного та владного перерозподілу. Алєксандр Пєршай назвав цей процес «колонізацією навиворіт», коли західний термін із потужним критичним потенціялом «колонізується» пострадянським контекстом і стає в результаті конвенційно-нейтральним позначником на виправдання та леґітимізацію чинного соціяльного статус кво.
Західні експертки оцінюють вплив ґендерного мейнстримінґу на ґендерні студії в Европі у м’якших категоріях, але теж неґативно – і в методологічному, і в інституціональному вимірах. Але вони зіткнулися з мейнстримінґом, уже маючи за плечима зо два десятиліття досвіду академічного фемінізму. В Україні натомість саме ґендерний мейнстримінґ став єдино можливим методологічним контекстом для інституціялізації ґендерних студій – але ціною того, що від «ґендеру» лишилася сама оболонка, «порожнє означуване», модний термін для все тієї ж статі.
А тим часом у великих і малих містах України відкривають нові й нові катедри і центри ґендерних досліджень. Іноді їхня саморепрезентація є дуже промовистою: наприклад, у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника Центр ґендерних досліджень зветься «Взаємодія», а на його лоґо зображено жіноче й чоловіче обличчя, що назустріч торкаються одне одного. Дискурсивне повідомлення «що таке ґендер» у цьому осередку прочитується однозначно – це взаємодія жінки й чоловіка в гетеросексуальному інтимному партнерстві. Коментарі зайві.
Ґендерно-дослідницька та інші спільноти: «хвороба правизни»?
В описаній вище ситуації своєрідного стимулювання ґендерних студій стрімко росте спільнота дослідниць і дослідників, що «займаються ґендером». (Дивне, як на мене, самоозначення: аналогічне до «займатися спортом»?) Кількісне зростання, різноякісна освіта і приналежність до різних ґенерацій неминуче призводять до певного розшарування, а то й відкритих розколів усередині ґендерно-дослідницької спільноти (втім, на відміну від Соломії Павличко, я не вважаю таку ситуацію контрпродуктивною).
Якщо на початку 1990-х ґендерні студії потребували знання мов (принаймні, англійської) та поїздок у західні університети, то сьогодні це перестало бути аж таким важливим. Великий масив україномовних і російськомовних видань (про теоретичний ухил яких уже сказано), вітчизняні школи та конференції, ґендерні курси для маґістерських і бакалаврських програм продукують нове покоління дослідниць і дослідників, що всотують «українську ґендерну теорію», тобто ідеологію ґендерного мейнстримінґу, критичний потенціял якої, повторимо, прямує до нуля. Українські ґендерні студії поступово виходять із марґінесів і перетворюються на більш-менш респектабельну царину академічного істеблішменту.
Але не за поколіннєвим вододілом (старші–молодші) проходить нині лінія розколу в українській ґендерній спільноті. Тестом стає саме методологічна позиція, що за сучасних умов конвертується в позицію політичну. Справа в тім, що есенціялізм є засадничою основою будь-якої правоконсервативної риторики, будь-якої ксенофобії. І коли ґендерні дослідження побудовано на есенціялістичній методології (знову ж таки, свідомо чи як наслідок балансування в біофундаменталізмі), вони починають відтворювати й посилювати ідеологію неопатріярхату. Тобто революційна попервах теорія перетворюється на свою протилежність.
Щоб арґументувати цю думку, звернуся до недавньої історії українських ґендерних досліджень. Можна назвати принаймні дві теми, які «роздерли» ґендерну спільноту, не просто розділивши її на два табори, а відкинувши їх просто-таки в полярну опозицію: це рецепція жіночого руху «Фемен» і реакція на звинуваченнях у «ґендер-ґей-пропаґанді».
Поява «Фемен» і їхнє позиціонування відносно фемінізму викликали бурхливі дискусії саме у ґендерній спільноті: деякі дослідниці зайняли позицію іншування «Фемен» й відмови визнати їхні дії самостійними, а протести – феміністичними. Ця позиція ґрунтується на уявленнях про те, що існує «справжній» фемінізм, у вигляді «істинної» теорії та «правильного» активізму: есенціялістичність і владність таких поглядів, а також нездатність до альтернативної оптики є очевидними.
Інший випадок стосується наростання звинувачень ґендерної політики у «пропаґанді гомосексуалізму та ювенальної юстиції» (одним пакетом) від різних церков і консервативно налаштованих прошарків суспільства. Ці закиди очікувані і зрозумілі: справді, ґендерна теорія та грамотно впроваджувана ґендерна політика є емансипаційними й радикальними, а логічна зв’язка між правами жінок і правами дітей очевидна не лише для правознавства. Звісно, консервативні спільноти захищають свої цінності як можуть, не гребуючи підміною понять чи нехтуючи логіку.
Однак прикметною стає відповідна реакція частини української ґендерної спільноти: вони починають виправдовуватися, що ніяка це не пропаґанда і що «ґендер» не має жодного стосунку до теми сексуальности взагалі й гомосексуальности зокрема! Хіба не очевидно, що артикулювати таке можливо лише з есенціялістичних позицій, захищаючи гетеронормативність як єдино природний і справжній спосіб сексуальности?
Соціяльно-конструкціоністська методологічна позиція на сьогодні є в меншості (фактично, на марґінесах) не лише в ґендерній теорії, але й в усіх соціогуманітарних царинах. Вона незручна й небезпечна, бо здатна піддати сумніву й деконструювати будь-яку «вічну» категорію (наприклад, жінка або наука) чи цінність (наприклад, сім’я або нація). Тому в «позаґендерній» дослідницькій спільноті теж усе ще переважає есенціялістична парадигма: вона допомагає безпроблемно прирощувати соціяльний капітал в академії, конвенційно (тому успішно) вбудовуватися в чинні ієрархії суспільного порядку, без ніяких особистих ризиків і революційних загроз.
Отже, що далі?
Можна поставити питання: а чи вплинули описані процеси розвитку ґендерної теорії в українських ґендерних студіях на ширший загал – публічних інтелектуалів, науково-дослідницькі спільноти, політичні й правничі кола, медії... та й просто «посполитих» громадян? І якщо вплинули – то в який бік, із яким ефектом?
Відповім на нього так: попри те, що слово «ґендер» дедалі більше впізнають і щораз менше плутають із тендером, загальний «ґендерний клімат» суспільства суттєво не покращав. Навіть більше: якщо двадцять років тому можна було сподіватися проґресу в ґендерній лібералізації академії та суспільної свідомості загалом, то сьогодні все це так не виглядає.
Нині вся палітра ксенофобних дискурсів щедро репрезентована українськими медіями (як доведено дослідженням Володимира Кулика), а дискурси сексизму й мізогінії, а також гомофобії ведуть у цьому «хорі» ледь не сольні партії. Офіційні висловлювання найвищих українських політиків не поступаються анекдотам «про блондинок», але й публічні інтелектуали ведуть ті самі розмови, хоч і вуалюють їх у риторику «поваги до жінок»: постфукіянська влада, як відомо, набуває особливо витончених форм саме в дискурсі «вшанування». Правозахисники наполягають, що немає такої проблеми – права жінок – а є проблема прав людини («і, до речі, катування в міліції куди нагальніше мовного сексизму»). А Національна академія наук України у спілці з духовенством розгортає «науково обґрунтований» наступ на репродуктивні права жінок, ініціюючи повну заборону абортів.
Вийшло так, що пострадянські ґендерні дослідження поки що не змінили патріярхатний світ, а більшою мірою «прогнулися» під нього, набувши конвенційної форми ґендерного мейнстримінґу. Вони не могли протистояти наростанню правоконсервативної ідеології, бо не мали для цього методологічного ґрунту під ногами, а інших суспільних сил для такої протидії не виявилося.
Втім, є ще невеликі групи дослідниць і активісток, що належать до «нових лівих» і намагаються обстоювати конструкціоністські візії ґендеру та відповідні їм радикальні ідеології. Вони «винаходять» і пропаґують несексистську мову, а 8 березня виходять на вуличний феміністичний марш. Вони вважають, що в Україні сьогодні різко бракує фемінізму, уґрунтованого саме в конструкціоністській методології, тому в своїх дослідженнях і активістській діяльності звуть себе радикальними феміністками (інколи навіть сепаратистками).
На мою думку, це досить показові речі. Пострадянські часи в Україні позначені глибоким страхом перед фемінізмом не лише з боку патріярхатних інституцій (з академією включно) чи масової свідомости, але також і з боку громадянського суспільства: з понад тисячі зареєстрованих українських жіночих громадських організацій «феміністичними» називають себе не більше ніж п’ять. Виникає навіть такий суто український винахід як «ґендерний рух» (інтернет-пошуковики свідчать про виражену «українськість» цього терміна) на позначення таких типів активізму й досліджень, що вписані в ґендерний мейнстримінґ.
Тому сьогодні назвати свою діяльність феміністичною (замість ґендерної) – це політичний вибір. Джудит Батлер колись влучно порівняла поняття ґендеру із гнучкою формою для печива, здатною до будь-яких (потрібних) трансформацій (що, власне, у нас і відбувається), тому політичним є також рішення відмежуватися, наскільки можливо, від ґендерної риторики як щільно асоційованої з ґендерним мейнстримінґом і відповідною йому методологією. Деякі дослідниці вважають необхідним замінити риторичну форму «жінки – чоловіки» на категорію «ґендерного розмаїття», або вбачають теоретичні перспективи ґендерної теорії в тому, щоби перейти до вживання неіменникових форм цього поняття (ґендерований, ґендерування): так можна почасти знейтралізувати «мейнстримінґове» значення ґендеру, наголошуючи в той же час на його процесуальності. Тоді об’єкт ґендерної політики стає набагато чіткішим, оскільки зв’язок ґендерування і влади виглядає опуклим і очевидним.
Неймовірні пригоди ґендерної теорії в Україні сягнули тієї стадії, де критично-революційний потенціял поняття «ґендер» уже майже вичерпав себе. Відповідно, для критичної думки наступають часи нової риторики й нових теорій: можливо, це, нарешті, час для фемінізму?
Текст було опубліковано у виданні «Критика» в 2011 році.
