610 
Чи можна поєднати фемінізм і націоналізм? З одного боку, це дві ідеології, які мають різні цілі, тому може здатися, що вони виключають одна одну. Однак завдяки певним підходам, ми можемо працювати з перетинами між різними характеристиками і, відповідно, з перетинами фемінізму та націоналізму.
У цій статті пропоную подивитися на взаємодію фемінізму та націоналізму для ранніх українських феміністок. Я погоджуюся з Яною Лис та обґрунтовувала докладніше в іншій статті[1], що для аналізу досвіду українських жінок кінця ХІХ початку ХХ століття актуальною є інтерсекційна оптика.
Кімберлі Креншоу. Фотографія Mohamed Badarne, ліцензія CC-BY-SA-4.0.
Постання інтерсекційного фемінізму пов’язують із американською юристкою та дослідницею Кімберлі Креншоу. На основі аналізу судових справ США Креншоу виявила, що темношкірі жінки незахищені у випадках, коли їхні позови не підпадають під суто гендерну чи расову дискримінацію. Наприклад, в одному позові темношкірим жінкам заперечили наявність дискримінації, бо компанія-відповідачка винаймала істотну кількість жінок (білошкірих). Креншоу запропонувала інтерсекційність як підхід, який має допомогти уникнути таких проблем. З англійської intersection — це «перехрестя», і вона пропонувала уявити ситуацію, коли аварія спричинена рухом машин із різних напрямків на перехресті[2]. Інтерсекційний фемінізм — це підхід, який дозволяє враховувати перехресну дискримінацію, яка відбувається одночасно за кількома ознаками і посилюється внаслідок комбінації цих ознак.
Інтерсекційність є помічною для роботи з раннім українським фемінізмом, адже ці жінки зазнавали перехресної дискримінації за статевою і національною ознаками, оскільки на той час Україна не мала незалежної держави і була розділена між двома імперіями (Російською та Австро-Угорською), а жінки лише починали здобувати перші права. Відповідно український жіночий рух не зосереджувався лише на питаннях прав жінок, а й враховував важливість національної ідентичности та єдности. Як і для багатьох із нас сьогодні, для ранніх українських феміністок було важливим не лише те, що вони жінки, але й те, що вони українки.
У цьому тексті зосереджуся на чотирьох відомих українських феміністках: Наталія Кобринська, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська та Леся Українка. Кожна з них важлива як окрема постать, але вони також взаємопов’язані. Олена Пчілка та Наталія Кобринська співпрацювали над виданням першого альманаху української жіночої літератури «Перший вінок» 1887 року. Також Наталія Кобринська координувала разом із Ольгою Кобилянською збір підписів для петиції чеських жінок про надання права на вищу освіту[3]. Олена Пчілка є мамою Лесі Українки, а Ольга Кобилянська та Леся Українка відомі близькими стосунками. Крізь їхні тексти я хочу продемонструвати, як націоналістичні елементи перепліталися з феміністичними.
Наталія Кобринська (1855-1920)
Наталія Кобринська відома як письменниця, громадська діячка, а також як фундаторка українського фемінізму. В 1884 році вона заснувала «Товариство руських женщин»— першу українську феміністичну організацію в Станиславові (теперішній Івано-Франківськ), а в 1887-му була співредакторкою «Першого вінка», до якого також увійшла низка її нарисів.
Наталія Кобринська
Дослідниця Алла Швець називає націоналізм однією з констант світогляду Кобринської поруч із європеїзмом та фемінізмом. Усвідомлення важливости націоналізму Кобринською Алла Швець, як і Марта Богачевська-Хом'як, пов'язує з впливом Івана Франка. Дослідниця наголошує, що Кобринська висловлювалася проти «непроханого опікунства» над українцями росіян та поляків[4].
Уже із текстів Кобринської в «Першому вінку» зрозуміло, як для неї переплетені феміністичні та національні аспекти. Феміністка неодноразово звертає увагу на те, що альманах і українська жіноча література загалом є об’єднавчим фактором для української нації, адже альманах об’єднав жінок в ім’я національної єдности[5], а література об’єднує політично розділену Україну в єдине ціле[6].
У статті «Руське жіноцтво в Галичині в наших часах» Наталія Кобринська стурбована тим, як часто українська інтелігенція не відстоювала українські інтереси й орієнтувалася на інші народи, аж поки не збагнула, що «лиш на власнім ґрунті може вирости правдива культура», і «відриватися від свого кореня значить самовільно позбавляти себе жизненноі сили»[7]. У цьому тексті авторка звертає увагу на проблеми патріархального ладу, низького рівня української жіночої освіти, домашнього насильства.
Коли вона згадує про освіту, то тут також жіноче питання перетинається з національним, адже окрему проблему вона вбачає у полонізації освіти: «Бабусі говорять, що йіх уже вчили по польськи читати і писати, відчужували від просторо народа і наказували з ним говорити по польськи»[8]. Згадує вона і негативний вплив («темну добу») галицького москвофіла, чоловіка «ретроградного» і «майже безграмотного», Северина Шеховича, який радив українкам буди схожими на Ладу— богиню любові й краси, бути гідними любові дружинами та мудрими «домостроительницами»[9]. У контексті освіти для феміністки також було важливим, що українські жінки активно працюють задля «просвіти народа», відіграючи ключову роль у деяких читальнях, а також читаючи селянам та свята і на вихідні україномовні книжки[10].
Алла Швець влучно підмічає характеристику, яку дав Наталії Кобринській український громадський діяч Кирило Трильовський, її діяльність важлива не лише для жіноцтва, але й загалом для української суспільности, адже «зусилля здобути рівні права для більшости нації і цю більшість запрягти до громадської роботи, до боротьби за найвищу національну мету ― є загальним, великим і, скажімо правду, рішальним національним подвигом»[11].
Олена Пчілка (1849-1930)
Олену Пчілку знають передусім як маму Лесі Українки, але ця письменниця, феміністка і націоналістка заслуговує на увагу завдяки своїй діяльності й творчості.
Олена Пчілка
Олена Пчілка впродовж життя чинила спротив русифікації. За життя стикалася із вимогою, щоб українці та українки на публічних заходах говорили російською мовою. У 1876 році їй довелось опублікувати в Києві книжку про український народний орнамент російською мовою через заборону на друкування книжок українською мовою на території Російської імперії[12]. У 1903 році в Полтаві на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському вона проігнорувала вимогу російської імперської влади виступати російською мовою і виголосила свою промову українською. А в 1920 році, вже за більшовицької влади, на святкуванні на честь Тараса Шевченка в Гадяцькій гімназії вона огорнула його погруддя жовто-блакитним прапором, і коли комісар зірвав прапор, то її вигук «ганьба!» підхопила вся зала[13].
Відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві
Особистий досвід дискримінації як за національною, так і за статевою ознаками, сформував таку феміністичну позицію у Пчілки, для якої вагомим був національний елемент. Марта Богачевська-Хом’як зазначає, що Пчілка випередила відомого українського націоналіста Миколу Міхновського в усвідомленні важливости взяти у свої руки питання здобуття політичної незалежности України[14]. На мою думку, яскраво прояснює сенс цих слів, загалом націоналізму Олени Пчілки в своїй статті один із найвідоміших теоретиків українського націоналізму Дмитро Донцов.
Він пише, що Олену Пчілку недооцінювало сучасне їй суспільство; її сприймали як дивачку та критикували за «вузький націоналізм». Вона мала твердий характер, безкомпромісну вдачу, і це виявлялося у її політичних поглядах[15]. Донцов пояснює, що на той час українська спільнота була проти російського царату, «але ідеали російської ліберальної чи соціалістичної інтелігенції — це були й ідеали інтелігентів українських; вони вірили, що свобідна нова Росія дасть свободу і нам; що тільки з нею, не проти неї — стелиться наш шлях; адорували вони так звану «велику російську літературу», а сказати хоч слово критики на Толстого чи Тургенева або Пушкина, — це була образа кожного свободолюбного українця». Натомість Пчілка мислила більш незалежно, вважала згубним шлях співпраці з російськими лібералами і закликала не вірити їм. Також вона критикувала Пушкіна й обурилася ініціативою чернігівської «Просвіти» відсвяткувати всім «Просвітам» ювілей Льва Толстого[16].
Читаючи ці слова, я вкотре ловлю себе на думці, якими схожими є події та проблеми української нації кінця ХІХ – початку ХХ століття й сучасности. Наразі так само точаться дискусії і про співпрацю з російськими лібералами, і про російську літературу. Однак, принаймні тепер, позиція Пчілки не видається надто радикальною.
А от антисемітизм, у якому Пчілку звинувачували ще за життя, викликав би багато питань. Наприклад, тогочасний український громадський діяч Євген Чикаленко згадує, що Пчілка скаржилася на бойкотування її журналу «Рідний Край» через захист євреїв газетою «Рада»[17]. Донцов вважає звинувачення Пчілки безпідставними і заснованими на нерозумінні її національної позиції, однак і сам Донцов не є авторитетом стосовно антисемітизму, адже, як відомо, сам симпатизував Гітлеру в 1930-х роках[18]. Такі приклади й дискусії вкотре доводять важливість усвідомлення того, що якими б видатними не були певні постаті, вони були людьми, зі своїми вадами та упередженнями, а аналіз їхніх здобутків у жодному разі не має сприйматися як їх героїзація.
Обкладинка журналу «Рідний край»
Перетин фемінізму й націоналізму в Олени Пчілки найбільш помітний у її повісті «Товаришки», опублікованій у вже згаданому виданні «Перший вінок». Це історія про двох українок ,які жили на українських теренах під Російською імперією і вирішили поїхати здобувати вищу медичну освіту в Цюрих. Вони стикаються з нерозумінням з боку їхніх родин потреби здобуття освіти й професії жінками, а також із різними викликами під час самого навчання. Раіса та Люба обидві стурбовані жіночим питанням і прагнуть певної самореалізації, проте між ними є принципова відмінність, яка стосується їхньої національної ідентичности. Люба з дитинства у захваті від української мови та культури, і (як і інший персонаж — Кость) вмотивована здобувати освіту задля допомоги українському народові. Натомість Раіса цурається української мови як «мужицької» та не розуміє, чому має докладати власні зусилля для покращення добробуту та інтелектуального розвитку її народу[19]. Через такі відмінності на сторінках повісті часто виникають дискусії, коли Раісу намагаються переконати змінити її позицію.
У повісті регулярно постають феміністичні та національні питання (останні переважно виражені крізь проблему русифікації). Наприклад, значним феміністичним досягненням стало те, що Раіса була першою в історії університету жінкою, яка виступила з науковою доповіддю. Кость прокоментував це як визнання права жінок і як доказ, «що наша жінка може, здолає не тілько слухати, але й проказувати з катедри слово науки»[20].
Раіса, зрештою, лишається асистенткою в університеті, а Люба їде перед поверненням до України ще й на акушерські курси до Відня. Для неї важливо «колись уменшати міру того жіночого труждання, бути колись умілою порадницею бідним сестрам, а може й визволінницею которих од смерти». У Відні вона також знайомиться з українцями з Галичини та милується їхньою українською мовою, сумуючи з приводу того, що з-поміж українок та українців її кола, які проживають під Російською імперією, заведено переходити на російську, коли обговорюють поважні справи. Вона міркує, що завдячує Бучинському з Галичини, що повернеться додому «з міцнішими національними «переконаннями»[21].
Цим твором із переливанням жіночих проблем у національні та навпаки Пчілка демонструє, що фемінізм і націоналізм можуть гармонійно поєднуватися, і саме таке поєднання втілює Люба з «Товаришок».
Ольга Кобилянська (1863-1942)
Патріархальний лад сильно позначився на житті Ольги Кобилянської. Вона однозначно посідає чільне місце серед тогочасних українських інтелектуалок, хоча мала лише чотири класи формальної освіти, оскільки в сім’ї не вистачало коштів для продовження навчання усіх дітей і в пріоритет поставили хлопців.
Цікаво, що навіть з огляду на біографію в Кобилянської одночасно формується феміністичний інтерес та усвідомлення власної національної ідентичности[22].Майбутня письменниця і феміністка багато читала, займалася самоосвітою, а у 18 років зацікавилася темою емансипації під впливом Наталії Кобринської та Софії Окуневської. Вони їй і порадили, як українки, писати твори українською, адже до того Кобилянська писала німецькою.
Ольга Кобилянська
Ольга Кобилянська сформулювала ідею українського фемінізму, яка полягає в тому, щоб жінка була «собі самій ціллю». Цю ідею вона формулює принаймні двічі: на виступі жіночого товариства Буковини в Чернівцях у 1894 році під назвою «Дещо про ідею жіночого руху» та в повісті «Царівна», опублікованій у 1896-му.
У промові Кобилянська критикує скептичне ставлення до потреби жіночої освіти, зведення ролі жінки до материнства й негативне ставлення до незаміжніх жінок. Вважає ці погляди застарілими (для ХІХ століття!) та наголошує, що природа дала жінці не лише можливість заміжжя таматеринства, але й право «бути і собі самій ціллю» в тому самому сенсі, як буває собі ціллю чоловік та може вчитися і «бути собі паном — доки не ріжеться взяти на себе обов’язків статись мужем і вітцем». Це цікава феміністична ідея жіночої самореалізації: життя не заради якогось чоловіка чи заради дітей, а заради самої себе. І вже тут виявляється перетин із націоналізмом, адже наприкінці промови феміністка закликає сестер єднатися, щоб бути гордістю батьків, братів, чоловіків, а також «підпорою нашому народові, підвалиною нашої нації»[23].
У «Царівні» головна героїня Наталка не лише висловлює схожі міркування, але й намагається бути собі ціллю у власному житті. Наталка прочитала «Поневолення жінок» Джона Стюарта Мілла та глибоко пройнялася жіночим питанням. У неї з’явилося бажання мати «таку свободу, щоби бути собі ціллю» в сенсі саморозвитку, збагачення власного духу та «стати або для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх»[24]. Водночас Наталка стурбована долею українського народу, його тужливістю і жалем за минулим. Її непокоїть полонізація, але вона впевнена, що український народ переживе всі негаразди, якщо хоч сота його частина так само схвильована його долею, як головна героїня. Вона «перенята його єством, мов рослина сонячним світлом», і вірить, що як жінка може зробити достатньо для українського народу, якщо буде гаряче його любити і ніде не цуратися своєї національної ідентичности[25].
Поступово Наталка здобуває дедалі більше незалежності, реалізовується як письменниця й виходить заміж за чоловіка, який підтримує її професійну реалізацію. Повість завершується тим, що в її житті почався якісно новий етап, її (як пише Кобилянська під впливом філософії Ніцше) полудень. Але вона вірить, що полудень настане і для українського народу, та пишається тими його представницями й представниками, що «удари ворогів чи недолі зносять з усміхом на устах»[26].
Леся Українка (1871-1913)
Світогляд Лесі Українки значною мірою сформувався під впливом її матері Олени Пчілки, а також дядька, Михайла Драгоманова. Діти в сім’ї здобували передусім домашню освіту, оскільки Пчілка хотіла вберегти їх від російського впливу. Вони читали україномовну літературу, а іноземну – в українських перекладах[27].
Леся Українка
Відомо, що Леся Українка була в близьких стосунках із Ольгою Кобилянською. Як пише українська літературознавиця і феміністка Тамара Гундорова, Леся дізналася про Ольгу від українського націоналіста Михайла Павлика, який дав їй почитати «Царівну». Повість справила значне позитивне враження на Лесю, з 1899 року вони починають листуватися і того самого року зустрічаються особисто. Їхні стосунки стають дедалі ближчими, в листуванні з’являються щораз інтимніші звернення одна до одної. На думку Гундорової, їхні стосунки «можна назвати лесбійською платонічною любов’ю»[28].
Навесні 2024 року соцмережі рясніли бурхливими обговореннями включення стосунків між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською до російського видання 2023 року «Русскоязычные квиры в Берлине в XVIII – XX веках» (Російськомовні квіри в Берліні у XVIII – XXі століттях)[29].І якщо про квірність тут є простором для дискусій та обговорення, то включення Лесі Українки та її стосунків з Ольгою Кобилянською до російського видання про «російськомовних квірів» є обурливим та колоніальним, адже феміністки мали виражену українську національну ідентичність.
Допис незалежної білоруської журналістки, яка привернула увагу до Лесі Українки та Ольги Кобилянської у виданні про російськомовних квірів.
Особливо помітне ставлення Лесі Українки до росії в її п’єсі «Бояриня» (1910). Там вельми цікаво переплетені феміністичні та національні елементи. Події відбуваються під час Руїни другої половини XVII століття, періоду війн і розпаду української державності. Це історія про українську жінку Оксану, яка знайомиться з українцем Степаном, коли той приїжджає з москви навідати родину на українських теренах. Вони закохуються, одружуються, і Оксана переїжджає до нього на чужину, в москву.
Як можна бачити з твору, Оксану постійно дивують культурні відмінності між Україною та москвою, вона болісно сприймає прийняття московських звичаїв сім’єю її чоловіка. Відмінності ці побудовані на національному й феміністичному ґрунті водночас: у звичаях, як їх формулює в п’єсі Леся Українка, українки мають значно більше свободи і поваги, ніж московські жінки. В церкві люди пошепки називають її зі свекрухою «хохлушами» та вважають дивним те, що вони, українки, не покривають у церкві свого обличчя[30]. З-поміж інших відмінностей згадуються такі: за московськими звичаями незаміжній жінці негоже подорожувати (навіть з рідним братом) чи самій ходити по місту; жінки носять довгий, «мов попівська ряса», одяг; жінки не мають брати участь у чоловічих бесідах, але мусять частувати бояр і приймати їхні поцілунки; до одруження молоді парубки й дівчата не можуть зустрічатися і проводити час разом тощо[31]. Оксана через усе це стає дедалі сумнішою і тужить за українською землею та волею. Стосунки зі Степаном також стають напруженими, оскільки Оксана незадоволена московськими звичаями, а він теж перебуває у вразливому становищі як українець на службі в царя. Особлива напруга виникає тоді, коли виявляється, що Оксана хоче підтримувати фінансово товаришок із України, а через них передавати гроші гетьману Петрові Дорошенку на національно-визвольні справи. Оксана дуже хоче навідатися до України чи бодай підтримувати зв’язок із родичами й товаришками, а Степан просить цього не робити, бо боїться реакції московського царя. Вона каже, що в’яне та не може так жити, і Степан погоджується, що «не ростуть квітки в темниці». Оксана починає хворіти, дедалі слабшає, а коли «Україна лягла москві під ноги», то вона вже не хоче туди їхати і змиряється з ідеєю своєї смерті в найближчому майбутньому[32].
Ця історія, показує, наскільки важливою була українська національна ідентичність для Лесі Українки. Головна героїня буквально при смерті від неволі в москві й туги за рідним краєм. Водночас письменниця показує культурну відмінність між українськими та московськими звичаями крізь виразно феміністичну призму: Оксані погано в москві не просто як українці, а як українській жінці.
Підсумки
У межах однієї статті неможливо охопити всі досягнення і думки українських феміністок. Проте на прикладах творів чотирьох із них я хотіла показати, що в усіх них фемінізм переплітається з націоналізмом. Для них була важливою українська національна ідентичність, їхній фемінізм був пронизаний націоналістичними елементами.
На мою думку, таку перспективу не варто вважати недоліком чи недорозвиненістю феміністичних ідей, здаванням позицій на користь націоналізму. Навпаки, завдяки інтерсекційності ми можемо побачити гармонійне поєднання першого з другим унаслідок досвіду перехресної дискримінації.
[1] Пугач, Вероніка. Ранній український фемінізм та націоналізм: інтерсекційний підхід (2024). – Українська феміністична мережа.
[2] Crenshaw, Kimberlé. Demarginalizing the intersection of race and sex: A Black Feminist critique of antidiscrimination doctrine, feminist theory and antiracist politics. // University of Chicago Legal Forum, 1989(1), 8. – P. 141–150.
[3] Bohachevsky-Chomiak, Martha. Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884–1939. – CIUS, 1988. – P. 87.
[4] Швець, Алла. «Найбільша жінка галицької землі, яка завжди вміла «бути собою»» (до 160-ліття від дня народження Наталії Кобринської). Слово і Час, №10, 2015. – С. 69–70.
[5] Кобринська, Наталія. Переднє слово. // Кобринська, Наталія та Пчілка, Олена. Перший вінок – Львів: Друкарня Товариства ім. Шевченка, 1887. – С. 1–3.
[6] Кобринська, Наталія. Про первісну ціль Товариства руських жінок в Станіславові. // Там само. – С. 457–460.
[7] Кобринська, Наталія. Руське жіноцтво в Галичині в наших часах. // Там само. – С. 68.
[8] Там само. – С. 74.
[9] Там само. – С. 79–84.
[10] Там само. – С. 100.
[11] Швець, Алла. Жінка з хистом Аріадни: Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах: монографія. / Алла Швець; Інститут Івана Франка НАН України; Лекторій СУА з жіночих студій УКУ; ВГО «Союз Українок». – Львів, 2018. – С. 236.
[12] Bohachevsky-Chomiak, Martha. Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884–1939. – CIUS, 1988. – P. 11–12.
[13] Донцов, Дмитро. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка). // Донцов, Дмитро. Дві літератури нашої доби. – Львів: Просвіта, 1991. – С. 174.
[14] Bohachevsky-Chomiak, Martha. Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884–1939. – CIUS, 1988. – P. 26.
[15] Донцов, Дмитро. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка). // Донцов, Дмитро. Дві літератури нашої доби. – Львів: Просвіта, 1991. – С. 155.
[16] Там само. – С. 163–166.
[17] Чикаленко, Євген. Щоденник (1907–1917). – Київ: Темпора, 2011. – С. 40–41.
[18] Erlacher, Trevor. Ukrainian Nationalism in the Age of Extremes: An Intellectual Biography of Dmytro Dontsov. – Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press. – P. 302.
[19] Пчілка, Олена. Товаришки. // Кобринська, Наталія та Пчілка, Олена. Перший вінок – Львів: Друкарня Товариства ім. Шевченка, 1887. С. 253 –265.
[20] Там само – С. 305
[21] Там само – С. 319–325
[22] Полюхович, Ольга. «Бути і собі самій ціллю»: активний і споглядальний фемінізм Ольги Кобилянської. // Бунтарки: нові жінки і модерна нація / Упоряд. Віра Агеєва. Київ: Смолоскип, 2020. – С. 157–159.
[23] Кобилянська, Ольга. Дещо про ідею жіночого руху (1894). – Бібліотека Української Літератури.
[24] Кобилянська, Ольга. Царівна. – Харків: Рух, 1927. – С. 164–165.
[25] Там само. – С. 206.
[26] Там само. – С. 400.
[27] Полюхович, Ольга. Українські аристократки та аристократи: салонна романтика і культурне просвітництво у творчості Олени Пчілки. // Бунтарки: нові жінки і модерна нація / Упоряд. Віра Агеєва. Київ: Смолоскип, 2020. – С. 64.
[28] Гундорова, Тамара. Леся Українка і Ольга Кобилянська: «щось таке, чому назви нема в людській мові» (2021). – Збруч.
[29] Росіяни включили Лесю Українку в дослідження про російськомовних квір-людей. Потім вибачилися. (2024). – Читомо.
[30] Українка, Леся. Бояриня. (1910). – Бібліотека Української Літератури.
[31] Там само.
[32] Там само.
