2052 
Говорити так, щоб не множити стереотипи, складно. Часто вони так глибоко закорінені в нас, що ми транслюємо свої упередження несвідомо, навіть не здогадуючись про це. Проте є така мова, яка дозволяє висловлювати думки без стереотипів і упереджень. Вона не дискримінує і не стигматизує. А головний принцип її — поважати гідність іншої людини. Це безбар’єрна мова. Як і в будь-якої мови, у неї є свої засади й правила.
Правило 1. Пам’ятайте про принцип «спочатку людина»
Якби мене попросили назвати найголовніше правило безбар’єрної мови, я сказала б, що це people-first-language, тобто принцип «спочатку людина». Це треба закарбувати в пам’яті: у розмові спочатку ми згадуємо людину, а далі вже її ознаки, якщо це потрібно. Людина з інвалідністю, людина з порушеннями зору, людина з посттравматичним стресовим розладом... Не «інвалід», не «сліпа», не «птсрник» чи «посттравматик». Слівцями типу «птсрник» ми зводимо людину до якоїсь однієї характеристики, але кожна людина більше, ніж якась одна ознака. Кожна людина передусім — особистість.
Правило 2. Вказуйте ознаки, лише якщо це справді потрібно
Якщо у вашій розмові, виступі, статті треба згадати конкретну ознаку, ви можете на цьому акцентувати увагу. Коли президентом США став Барак Обама, звичайно, всі писали й казали про першого темношкірого чоловіка на цій посаді. І це мало сенс, зважаючи на довгу історію боротьби країни з расизмом. В інших випадках, якщо контекст цього не потребує, ми не згадуємо з вами ні вік, ні колір шкіри, ні етнічну приналежність тощо.
Правило 3. Не маскуйте слова
Коли ми не знаємо, як казати правильно або боїмося образити людину, ми вживаємо евфемізми. «Прекрасна стать» — це евфемізм до словосполучення «жіноча стать», до того ж недолугий, адже люди можуть бути прекрасними без прив’язки до статі. «Ці дні», «червоні дні календаря» — це евфемізми до слова «місячні» чи «менструація», які закріплюють стигматизацію теми репродуктивного здоров’я жінок. Під час повномасштабної війни з’явилася купа нових евфемізмів: «орки» замість «російські військові», «200-ті» і «300-ті» замість «загиблі» й «поранені». Слово «орки» краще залишити на сторінках «Володаря перснів», а ворога називати його ім’ям, щоб увесь світ пам’ятав, хто прийшли на нашу землю. А що не так із «200-ми» і «300-ми»? Усе, якщо ми говоримо так про наших героїв і героїнь. Ці евфемізми закріпилися у нас з часів радянщини, коли людські життя були просто статистикою. Казати так сьогодні про наших захисників і захисниць — це неповага.
Правило 4. Уникайте димінутивів
Димінутиви — це зменшувально-пестливі слова, які утворюються за допомогою суфіксів -еньк-, -очк- тощо. Звичайно, такі слова нормально вживати для прояву ніжности, але треба враховувати контекст. Димінутив «жіночки» точно не годиться і не гідний для будь-якого контексту.
Правило 5. Пам’ятайте про фемінітиви
Фемінітиви властиві українській мові. «Вчителька», «княгиня», «богиня», «прибиральниця» чомусь не викликають питань. Тоді чому «авторка» чи «математикиня» породжують хвилю обурення? Тому що низка професій історично була недоступна для жінок або навіть заборонена законодавством. Нині жінки можуть робити все і можуть працювати будь-де, то навіщо обмежувати мову? Мова гнучка, а те, що якісь слова здаються дивними за своєю конструкцією, так то просто справа звички. Тим паче в нашій мові є купа суфіксів для того, щоб будувати ці конструкції.
Самі фемінітиви потрібні нам для того, щоб робити жінок видимими в різних сферах. Тепер, після 24 лютого, здається недолугим вітати 14 жовтня з Днем захисників лише чоловіків, адже ми знаємо про щонайменше 50 тисяч жінок у ЗСУ. Власне, тому Верховна Рада і перейменувала цю пам’ятну дату на День захисників і захисниць. Коли ми робимо видимою якусь групу людей, ми починаємо думати про її внесок і потреби. А це головний принцип інклюзивного суспільства, де кожна людина цінна й важлива.
Правило 6. Утримуйтеся від узагальнень
Оці всі слова: «більшість», «кожна» й «кожний», «усі» — закріплюють стереотипи. Наприклад, більшість геїв ніжні й манірні. Хотіла б я побачити, як це кажуть нашим хлопцям із ЛГБТ+ спільноти, які на передовій збивають ракети й витягують побратимів та посестер з-під вогню. Або ось таке: «Кожна жінка — майбутня мати». Ні, далеко не кожна цього хоче, і це нормально. Далеко не кожна може стати мамою, і це теж нормально. Не нормально транслювати стереотип, який може бути болісним тригером.
Правило 7. Вживайте клінічні терміни й діагнози лише в потрібному контексті
Багато термінів, якими позначали стан психічного чи фізіологічного здоров’я людини в минулі століття, набрали яскраво негативного забарвлення і перейшли в розряд лайки та образ. Людей із різними діагнозами сприймали як «нетипових», тому ці діагнози почали використовувати, щоб образити й зачепити. Такі слова, як «дебіл» чи «імбецил», уже давно перестали бути суто медичними термінами і перетворилися на образливі прізвиська. Власне, як і слово «хворий» чи «хвора», яке стигматизує людину. Якщо ми справді говоримо про людину, котра перебуває на лікуванні, варто казати «пацієнт/ка», а якщо знаємо діагноз, то можемо називати його. Наприклад, людина, у якої рак легень. Однак про діагноз ми говоримо, тільки якщо цього вимагає контекст і тільки якщо точно знаємо, що людина має діагноз. Тепер модно стало казати, що в тієї чи тієї людини ПТСР, мовляв, унаслідок війни. Посттравматичний синдром — це діагноз, що його ставить психіатр, і якщо ви про це не знаєте достеменно, не варто робити припущень.
Правило 8. Облиште емоції і драми
«Смертельно хворий», «страждає від психічного розладу», «прикута до ліжка» — це кілька прикладів, як не варто говорити. Якщо в людини параліч, так і кажемо, адже навряд її реально прикували кайданами до ліжка. Якщо в людини є конкретний діагноз, називаємо його і не робимо припущень, наскільки він виліковний. Ну, а страждання... Страждання — це категорія філософська. Сидячи в коридорі під час повітряних тривог, я страждаю і, як мала дитина, хочу додому до мами й тата. Та додому мені не можна, бо мій дім в окупації. Людина може страждати і без діагнозу. А може мати психічний розлад усе своє життя, але це не означає, що її життя перетворюється на суцільні муки.
Правило 9. Звертайте увагу, чи не транслюєте ви мікроагресію
Мікроагресія — це така поведінка, яка транслює зневажливе ставлення. Вона може проявлятися у формі жартів і компліментів, які на перший погляд здаються зовсім невинними, а насправді принизливі і шкідливі. Наприклад, «Ти досить розумна як для жінки», або «Як це ти досі неодружений? Такий генофонд втрачається!», або «Навіть не уявляв, що люди в Маріуполі можуть так добре говорити українською». Останнє я чула на свою адресу кілька років тому. Та й перше бувало в житті. Про генофонд мені не казали, але радили квапитись із дітьми, бо на вигляд я «справжня машина для дітонародження». Усі ці фрази не нормальні, усі вони порушують кордони і змушують людину, яка стає об’єктом такої поведінки, почуватися інакшою. Такі фрази накопичуються і сприяють закріпленню стереотипного уявлення про певну групу людей.
Правило 10. Просто питайте
Якби мене попросили назвати найголовніше правило безбар’єрної мови після «спочатку людина», я сказала б: запитуйте! Якщо ви достеменно не знаєте, як звернутися до людини, як її представити, просто спитайте. Мене це правило рятувало десятки разів. Адже правила універсальні, але однаково кожна людина — це окремий всесвіт зі своїм унікальним досвідом і почуттями. І цей всесвіт треба поважати.
